Основні поняття та категорії етнічна термінології, їх трансформація.

В науковій літературі для позначення всіх видів етнічних утворень застосовують ряд термінів. Серед них – “етнічна спільнота”. Складність уніфікації термінології, що об’єднує спільноти за етнічними ознаками, обумовлена тим, що вони неоднорідні як в стадіальному, так і в “ієрархальному” відношенні.

Якщо поняття спільноти дефінітивно було означеним в науці на початку ХІХ ст., то поняття “етнічність”, “етнічна спільнота” вимагав додаткової розробки. Термін “етнічний”, який близький за значенням до сучасного, вперше з’являється в другій половині ХІХ ст. в середовищі фізичних антропологів. Одностайності серед вчених не було, трактували цей термін по-різному. Французький антрополог П. Топінар під етнічними ознаками розумів всі факти, які витікають із об’єднання людей між собою під впливом будь-якого з мотивів: суспільних потреб, користі, особистої сваволі чи військових нахилів [19, с.9]. На його думку, вищою формою такої спільноти були французи або американці США, а нижчою – племена типу тода. Необхідними атрибутами таких спільнот П. Топінар називав матеріальну та духовну культуру та мову. Близьким було розуміння німецьким етнографом А. Бастіаном етнічного як культурно-специфічного образу народу. Наприкінці ХІХ ст. французький соціолог Ж. Ляпуж терміном “ethnie” позначав культурну одиницю.

Французький антрополог Ж. Денікер, віддаючи перевагу терміну “народ”, а не “етнос”, дав наближене до сучасного розуміння визначення “етнічної групи”. Етнічними групами він називав народи, нації, племена, які мають відмінні мову, спосіб життя і поведінку. В дослідженнях наших українських вчених початку століття зустрічаємо термін “народність”, яке з огляду на його зміст та відсутність поняття етносу, можна прирівняти до останнього.

Внаслідок відсутності сформованого уявлення про етнос одностайності у трактуванні окремих етнічних дефініцій серед вчених не було і до середини 50-х років ХХ ст. У Франції в 1919р. Ф. Рено запропонував розділити поняття “етнос” та “великий етнос”. Етнічною проблематикою в Німеччині в той час займався соціолог М. Вебер. Перші кроки в створенні теорії етносу в Росії були зроблені етнографом С. М. Широкогоровим, який в 1922р. спробував визначити типологічні ознаки етносу. Він тлумачив його як “групу людей, об’єднаних єдністю походження, звичаїв, мови і укладу життя” [33, с.69].

Зміни на політичній карті світу після Другої світової війни, в тому числі здобуття незалежності колишніми колоніями, значною мірою активізували розробку етнологічних концепцій та поширення в науковій літературі етнічної термінології. Значний арсенал термінів з етнічної проблематики, накопичений вченими різних країн, відрізнявся розмаїтістю змістовного характеру. Наприклад, для означення етнічних спільнот використовували терміни: “ethnos”, “ethnische gruppe” в літературі німецькою мовою, “ethnie” в літературі французькою мовою, “ethnic group”, “ethnic community”, “ethnic unit”, “ethnicity” в англомовній літературі. Для означення індивіда в якості представника певної етнічної (культурної) спільноти можна зустріти термін “ethnic”. В останні десятиріччя ХХ ст. як альтернатива терміну “етнічна група” з’явився термін “етнічна популяція”, під яким слід розуміти групу людей із значним числом спільних поведінкових характеристик. Розпорошеність наукових сил з цієї проблематики призвела до того, що й на сьогодні у вітчизняній етнології немає єдиної загальновизнаної концепції етногенезу, відтак, і термінології. Загалом, термінологічні розходження пов’язані з відмінностями ідейно-теоретичного характеру та пізнавально-методичного плану.

У радянській етнографії, яка базувалась на принципах історичного матеріалізму Маркса, етногенез розглядали через призму теорії суспільно-економічних формацій, згідно з якою наповнювались змістом поняття, терміни, процеси. На нашу думку, виправданим є детермінація етнічного співбуттям об’єднаних емоційними, вольовими чинниками людей в світі, без якого немає й соціальної матерії, а не дією (діяльнісним актом). Це співбуття є специфічним для кожного народу, через нього реалізуються певні етнічні відносини [132, c.86]. При цьому історія засвідчує, що поступ людських спільнот пов’язаний з прогресом знарядь праці, зародженням промислового виробництва і т.ін.

В контексті зазначеного етнос розглядають як специфічну форму існування людського роду, соціокультурний організм на певній стадії цивілізаційної зрілості: роду, племені, народності, нації [132, c.86].

В науковій літературі колишнього СРСР, а також і у вітчизняній, крім терміну “етнос”, найбільш поширеними є “народ” та “етнічна спільнота”. Серед більшості вчених немає одностайності щодо їх співвідношення між собою. Більшість авторів схильні ототожнювати поняття “етнічна спільнота” з “народом”. Серед них С. Токарєв зауважує, що в етнографічній науці вже давно встановився погляд, що етнічні спільноти, тобто народи, відрізняються один від одного не за однією якоюсь ознакою, а за сукупністю декількох ознак. Подібно до цього знак рівності між згаданими поняттями ставили В. Козлов і Л. Лашук. Протилежної точки зору притримувались М. Левін та М. Чебоксаров, які справедливо вважають поняття “етнічна спільнота” ширшим від поняття “народ”, позаяк ним можна назвати як “групу народів, близьких за мовою та культурою”, так і “частину народу, котра має відому мовну та культурну самобутність” [143, с.95]. Щоправда, одночасно вони погоджуються з В. Козловим та Л. Лашуком про доцільність позначення перших терміном “етнолінгвістичні”, “етнокультурні”, щоб підкреслити визначальне значення мовної подібності при їхньому виділенні, а других – етнографічними групами. Таким чином, очевидним є висновок про існування етнічних спільнот різних таксономічних категорій та порядків. З іншого боку, М. Лєвін та М. Чебоксаров ставлять знак рівності між термінами “етнос” і “народ”, які, на їхню думку, є основними одиницями етнічної класифікації людства, відносно яких можна виділяти етнічні спільноти вищого та нижчого порядку. Взявши це за точку відліку для позначення етнічних спільнот “вищого” рівня, С. Брук та М. Чебоксаров запропонували термін “метаетнічна спільнота”, а для “нижчого” – Ю. Бромлей – “субетнос”. Останнім з метою розмежування вузького та широкого значення поняття “етнос” введені терміни “етнікос” і “етносоціальний організм”. В такій ситуації доцільним є розуміння поняття “етнос” як ширшого, ніж поняття “народ”, оскільки останнє, здебільшого, вживається в значенні населення певної адміністративно-територіальної одиниці або ж, як додає М. Степико, як об’єкт ідеологічний та політичних апеляцій. Подібно співвідносяться і поняття етнічної спільноти та народу. Таким чином, поняття “етнос” та “етнічна спільнота” є тими категоріями, що уможливлюють побудову ієрархічних зв’язків з поняттями рід, плем’я, народність, нація чи субетнос і метаетнічна спільнота, як основними одиницями етнічної класифікації. Зазначені терміни, на думку В. Наулка, що вживаються поряд з поняттям “етнос”, диференціюють його і допомагають з’ясувати всю складність етносоціальної структури й історичного розвитку етносів, українського зокрема, а термін “етнікос” нерідко вживається у розумінні “національність” (українці Польщі, Канади) [99, с.6]. Представників т.зв. “етнікосу”, наприклад українці поза межами сучасної України, в основному називають українською діаспорою [145, с.548]. Поняття “етносоціальний організм” дещо ширше, ніж поняття “нація”, але часто обмежується адміністративно-державними кордонами, зазначає В. Наулко.

Ю. Бромлей, базуючись на тому, що існуючі класифікації етнічних спільнот обмежені лише вказуванням основних типів етносу, які послідовно змінюють один одного і не відображають, як правило, всієї сукупності одночасно існуючих форм, висунув ідею про ієрархічність етнічних спільнот. Крім основних етнічних підрозділів – етносів чи народів, він запропонував виділяти “макроетнічні одиниці” – спільноти, які охоплюють декілька етносів, і “мікроетнічні одиниці” чи субетноси, – найменші складові частини етносів. Одна і та ж сама людська спільнота може входити одночасно до складу декількох етнічних спільностей різного таксономічного рівня, що і створює своєрідну ієрархію[26, с.22]. До різних рівнів відносяться, наприклад, гуцули, українці, східні слов’яни, слов’яни загалом.

В складі етносів (народів) Ю. Бромлей виділяє дві групи мікроетнічних одиниць: підрозділи етносів, які не усвідомлюються людьми, що в них входять і виділяться лише шляхом наукового аналізу (верхні і нижні німці); частини народів, яківолодіютьсамосвідомістю (лемки, гуцули, бойки). За останніми в літературі закріпився термін “етнографічні групи”, або субетноси. Вони представляють собою територіально відокремленічастини народності чи нації, культура та побут яких зберігають деякі особливості ( свої діалекти і говори, специфіку в матеріальній та духовній культурі, релігійні відміни і т. ін.)[24, с.5]. Ф. Заставний окреслює етнографічні групи як територіально обмежені групи народу чи нації, що зберігають певні локальні особливості в мові, матеріальній культурі, традиціях, побуті (гуцули, поліщуки, литвини) [57, с.31]. Субетнос як елемент структури етносу, який взаємодіє з іншими, розглядав Л. Гумільов. Етнографічні групи утворюються при асиміляції народністю чи нацією інонаціональної групи або при злитті племен в народність, коли ці племена ще зберігають свої характерні риси. Перебування частини народу відокремлено від основного етнічного масиву також зумовлює формування етнографічних груп. В світі важко знайти народ, навіть монолітний, окремі частини якого в силу тих чи інших причин (історичних, соціально-економічних, фізико-географічних, конфесійних чи ін.) не відрізнялись би самобутністю. Інша справа, що в одних випадках ці відмінності ледь помітні (деякі дослідники схильні їх вважати самостійними народами), в інших – відразу впадають в око. Причому в складі різних народів (етносів) формуються різні за своєю природою етнографічні групи.

Окремо слід згадати термін “етнічна група”, який розуміють двояко: 1) як внутрішній підрозділ етносу, наділений самосвідомістю; 2) як “уламок” етносу. З точки зору Е. Сміта, етнічна група – це тип культурної спільноти, що надає великої ваги міфові про походження та історичній пам’яті і вирізняється однією або кількома культурними особливостями: релігією, звичаями, мовою, інституціями [132, c.118].

Подібно її тлумачить Дж. Уїнґер: етнічна група це частина суспільства, члени якої усвідомлюють себе носіями спільної для них культури (або вважають себе такими з погляду інших) [132, c.117]. Не суперечать їм міркування М. Степико, який справедливо відмічає, що поняття “етнічна група” вказує на специфіку існування частини певного етносу в іншоетнічному середовищі. В. Наулко як приклад етнічної групи або етнікосу називає українців за межами України.

Для позначення етнічної спільноти в цілому, за винятком племені, так і для позначення національної (етнічної) приналежності широко використовується термін “національність”. Таке двояке трактування терміну “національність” зустрічається у матеріалах переписів населення колишнього СРСР, де містяться дані про чисельність національностей (тобто етнічних спільнот) країни, які отримані на основі питання про національність (тобто етнічну приналежність), зафіксованого в переписних листах. Натомість, за кордоном (Англія, Франція, Іспанія, Португалія, Італія, Данія, Румунія) термін “національність” зберіг своє первинне французьке значення слова “nationalite” (англійського: nationality) – громадянство.

Неоднаково визначаються різними дослідниками і історично-стадіальні рамки вживання термінів, які позначують етнічні підрозділи. Більшість радянських вчених, в т.ч. Ю. Бромлей, С. Брук, М. Чебоксаров, В. Козлов та ін., при використанні цих термінів виходять з уявлення, що етнічними є як донаціональні спільноти типу племені та народності, так і нації. А. Сатибалов застосовував терміни “етнос” чи “етнічна спільність” лише по відношенню до племені і народності. Свого часу С. Токарєв висунув концепцію, згідно з якою етнічні спільності поділяв на чотири історичні типи в чотирьох формаціях: плем’я – в общинно-родовій (охоплює всю групу людей на даній території, об’єднуючи їх кровними зв’язками); демос – при рабовласницькій (тільки вільне населення, не включаючи рабів); народність – при феодалізмі (все населення країни без правлячого класу); нація – в капіталістичній та соціалістичній (всі прошарки населення) [33, с.61]. Проте, цей підхід, побудований на основі теорії суспільно-економічних формацій заперечує сама об’єктивно існуюча дійсність. Більшість вчених відзначають факт одночасного існування як націй, так і етнічних спільнот, які перебувають на донаціональному рівні розвитку.

Правильне визначення наукових понять вимагає, по-перше, встановлення родової ознаки, тобто вказівки на найближче вище (родове) поняття, і по-друге, встановлення видових відмінностей, тобто ознак, які властиві лише досліджуваному явищу чи об’єкту та відсутні у інших понять, що відносяться до того самого роду. Вирішення першого завдання набуло методологічної гостроти в зв’язку з спробами представити етнос як біологічну категорію Л. Гумільовим.

Вважаючи таке трактування етносу помилковим, В. Козлов, а разом з ним і більшість вчених, відносить етнос до соціальних категорій [70, с.21] Але так встановити родове поняття для етносу неможливо попри те, що всі людські спільноти, які реально себе проявляють є соціальними. Проте суттєва відмінність етносу від багатьох інших соціальних утворень, на думку В. Козлова, полягає, по-перше, в тому, що етноси виникають історично, незалежно від волі та бажання людей, які входять до нього. Етнос як історично складену спільноту людей, суб’єкт історичної дії людей розглядають більшість вчених, в тому числі вітчизняних.

Другою відмінною рисою етносу є те, що в принципі, етноси можуть існувати незалежно один від одного. Можливість існувати незалежно досягається значними розмірами етнічних спільнот, а також виробництвом матеріальних благ для людей, які входять в цей соціальний організм, відтворенням спільноти в біологічному та соціальному контексті, шляхом передачі нащадкам відповідних орієнтацій, цінностей і традицій. Такі спільноти людей, до яких разом з етносом, відносяться і державна, великі релігійні общини, В. Козлов пропонує називати соціальними організмами. Поняття незалежного розвитку, на його думку, допомагає зокрема, більш чітко виділити початковий тип етнічної спільноти—“плем’я” від інших соціальних утворень тієї епохи. Насамперед, від заснованого на кровноспоріднених зв’язках роду як частини племені, частини соціального організму, який можна відносити не до етнічних, а шлюбно-сімейних груп. З цього приводу М. Чебоксаров додає, що навіть поодиноке плем’я представляє одну з ранніх форм соціальної організації, а не самостійну етнічну спільність. А тому історично першим типом етнічної спільності є групи споріднених племен (первісний етнос), які жили на суміжних територіях, розмовляли на діалектах однієї мови і володіли спільними особливостями культури. Йому можна заперечити, оскільки роди, як історично перші спільноти людей, відрізнялися уявленнями, віруваннями, ритуалами, звичаями, тобто культурою як способом буття, а отже, є певним етапом, стадією у розвитку етнічних рис спільноти.

Розмаїття думок спостерігається не лише відносно етнічних дефініцій, але і стосовно визначення основних характерних рис, критеріїв етнічних спільностей. Серед останніх найчастіше називаються спільність предків, географічного чи державного (національного) походження. Відштовхуючись від спільності походження членів етнічної групи виводяться наступні властивості: спільність історії, культури, культурних традицій одними дослідниками, релігії і мови чи мови і культури – іншими. Більшість визнають важливість для існування етносу територіально-організаційної відокремленості, при якій народ сягає найвищого ступеня соціоцивілізаційної зрілості – нації.

Одночасно із соціокультурними факторами критерієм виділення етносу (етнічної одиниці) В. Ісаїв називає расові чи власне фізичні ознаки людей. Багатьма західними авторами в числі характерних рис етнічних утворень виділяються групова ідентифікація, почуття “ми”, усвідомлення народності (peoplehood) і солідарність. Американські вчені Т. Шібутані та К. Кван акцентують увагу на тому, що етнічна група складається з осіб, які усвідомлюють себе як певний вид; дані особи об’єднані емоційними зв’язками і прагнуть до збереження їхнього типу [19, с.18]. Близькою до цієї є точка зору канадських соціологів Р. Бретона і М. Пінарда, на думку яких особистість об’єднується з етнічною спільністю емоційними та символічними зв’язками [19, с.19]. Етнос як єдність, самоусвідомлювану людьми, бачить німецький етнолог В. Мюльман. На думку Ф. Барта визначальною ознакою етнічної групи є не стільки культурна тотожність її індивідів, скільки усвідомлення цієї тотожності. Одночасно висловлюються думки, які перекликаються із точкою зору Р. Наррола (а С. Токарєва – в колишньому СРСР), який постулює неможливість подати якісно єдиний критерій для виділення етнічної спільності. Лише враховуючи в конкретному випадку різні фактори: самосвідомість (якщо вона є), усвідомлення спільності походження, форми шлюбно-сімейних відносин, релігію, а головно – мовну тотожність і територіально-організаційну відокремленість.

Радянські вчені з метою визначення змісту поняття етнічна спільність також не були одностайними, позаяк використовували різний набір ознак, серед яких найчастіше – чотири “обов’язкових” елементи: спільність мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється в спільності культури, а також етнічна самосвідомість, спільне походження, релігія. Вітчизняні дослідники до рис, які становлять якісні ознаки чи критерії етносу, називають ще і народне мистецтво, звичаї, обряди, традиції, норми поведінки, національну ідентичність, особливості взаємодії етнічних спільнот з довкіллям. На наш погляд, розуміння змінної значущості кожної з них, як на різних стадіях цивілізаційної зрілості, так для різних етнічних спільнот є єдино правильним, відтак, змінність етнознакової детермінантності. Максимально наближеною до цієї якості є ознака етнічної (національної) самосвідомості чи ідентичності, як інтегральне поняття, що формується у представників етносу на основі згаданих етнодиференціюючих ознак.

Отже, етнос – це категорія, яку визначають особливості співбуття людей, як в межах спільноти, так і поза її межами, що в свою чергу, відображаються в етнічній (національній) самосвідомості внаслідок спільності походження представників етнічної спільноти, яка реалізується через спільність історії, культури, релігії, території, мовну тотожність, менталітет (особливість психічного складу на рівні особи та спільноти) та спільність території, яка продукує особливий (національно-специфічний) тип взаємодії з довкіллям.

Умовимося, що під етносом ми розуміємо стійкий в історичному часі колектив, який протиставляє себе всім іншим аналогічним колективам і відрізняється своєрідним типом поведінки, тобто особливою поведінковою мовою. У більш розширеному формулюванні етнос — спільність людей, що історично склалася, саморозвивається, цілісна і стійка, характеризується, певними відносинами з навколишнім природним середовищем, певними особливостями фізичного і психологічного складу культури, відносин з навколишнім природним середовищем, історичного розвитку і нерідко — політичної долі. Відома і така, найбільш коротка і ємка дефініція — це «еколого-соціально-культурна популяція».

«Субетнос» відноситься до тих, що входять до складу етносів спільнот, з власною самосвідомістю, що володіє, і особливими властивостями, які виражені з меншою інтенсивністю, чим в основних етнічних одиницях, це система відрізняється своїми господарськими, побутовими і культурними особливостями. Приклади російських субетносів — помори, старообрядці, козаки; українських — гуцули, бойки та інші. Деякі сучасні субетноси у минулому представляли цілком самостійні утворення: мегрели і свани — грузинські субетноси, тірольці — австрійський, провансальці — французький тощо.

Народження суперетносів відбувається на базі певної етнічної домінанти (сукупності політичних, ідеологічних або релігійних цінностей). Відомо, що арабський суперетнос сформувався з окремих племен на базі ісламу, візантійський — на основі православ'я, російський — на грунті російської державності. Одна і та ж людина може одночасно входити в декілька етнічних співтовариств. Наприклад, якась особа, що вважає себе росіянином, одночасно може бути кубанським козаком або помором, слов'янином або представником візантійського суперетносу.

Трактування етнічного ландшафту ми засновуємо на ландшафтознавчій концепції. Етноландшафт як видове по відношенню до родового поняття визначається як природноетнічний організм, в якому всі основні компоненти: рельєф, клімат, вода, грунт, рослинність, тваринний світ і етнічне співтовариство знаходяться в складній взаємодії, утворюючи єдину систему, що давно сформувалася.

Відомі спроби пов'язати особливості етногенезу з геологічною будовою, магматизмом і разломной тектонікою літосфери Землі, проте вони страждають слабкою аргументацією і навряд чи можуть викликати довіру у тому числі і унаслідок «екстравагантності» самої тези. Ще більший скепсис викликає бажання встановити збіг і навіть пряму кореляцію геологічного чинника з пасіонарними поштовхами Л.М. Гумільова. Один з головних аргументів — це геометрія пасіонарних поштовхів, які розташовуються у вигляді геодезичних ліній, розташування яких добре співпадає з розташуванням геодинамических структур літосфери, особливо в складних поясах глиб складки. «Навіть у ділянках стародавніх платформ, перекритих могутнім чохлом осадових порід, разломна тектоніка фундаменту до цих живе в гідромережі, деталях рельєфу, точкових землетрусах. Фіксується через геофізичні і геохімічні аномалії. І нерідко до цих структур тяжіють ареали розповсюдження етносів і субетносів».

Як приклад приводиться розвиток Східно-африканської рифтової долини в мезозої і кайнозої, до якої географічно тяжіє центр появи австралопітеків більше 5 млн. років назад, а в новий час — етногенез баньяруанда, барунди, бакуба і інших місцевих народів. І вже зовсім екзотичним виглядає твердження, що «і в даний час народи, що живуть тут, постійно знаходяться у збудженому стані з явними ознаками зайвої пасіонарної енергії, яку вони використовують при нагоді на шкоду сусіднім етносам».

Мається на увазі, перш за все, багаторічне протистояння хуту і тутсі в Руанді, а також внутрішні міжусобиці в Уганді і Заїрі (Конго). Але міжплемінні тертя виявляються і в інших регіонах тропічної Африки: вони властиві Нігерії, Кот-д’Івуару, Чаду і іншим африканським державам, розташованим на значній відстані від зони пасіонарної активності.

Інша гіпотеза говорить про просторове поєднання осей пасіонарних поштовхів із зонами глибинних розломів, контролюючих ртутне зруденіння і про прояви ртуті в нафтогазових родовищах. Деякі дослідники припускають, що глибинні енергопотоки могли викликати сплеск біохімічної енергії в антропосфері, і це могло послужити причиною ентогенеза. Чи не надавала ртуть при цьому мутагенну дію? Її екологічно безпечні кількості могли викликати благословенні мікромутації при закладанні пасіонарних якостей майбутнього етносу?

Можна зробити наступний висновок: глибинна енергія Землі, якщо і робить вплив на процеси етногенезу, то за допомогою географічних ландшафтів, що формуються, на земній поверхні. Дія ж геоенергетичних потоків, флюїдів на ці процеси (особливо на генному рівні) належить до не доведених наукою феноменів.

 

 

Література

1. Алексеев В.П. География человеческих рас. М., 1974. – С.39-40.

2. Бромлей Ю.В. Культура и этнические аспекты экологии // Общество и природа. М., 1981. – С.88-89.

3. Ганжа А.Г. Природная среда и эволюция человеческой культуры // Культура средних веков и нового времени. – М., 1987. – С.3-7.

4. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. Л., 1989. – 496с.

5. Козлов В.И. Особенности воспроизводства населения в доклассовом и раннеклассовом обществе // Этнос в доклассовом и раннеклассовом обществе. – М., 1982. –С.17-31.

6. Козлов В.И. Этническая экология: теория и практика. – М.: Наука, 1991. – 374с.

7. Мейер М.С. Роль природно-географической среды в средневековой истории Ближнего и Среднего Востока // Проблемы взаимодействия общества и природы. – М., 1983. – С.69-71.

8. Панасенко Т. Етнос та ландшафт: аспекти взаємодії // Ландшафти і сучасність: Збірник наукових праць.– Київ – Вінниця: «Гіпаніс», 2000. – С.173-176.

2. Д у б и н и н Н. П. Биологические и социальные фак­торы в развитии человека // Вопр. философии. 1977. N 2. С.46.

3. Подробнее см.: Г а н ж а А. Г. Природная среда и эволюция человеческой культуры // Культура средних веков и нового времени. М., 1987. С.3-7.

4. Б е л я е в Д. Генетика, общество, личность // Ком­мунист. 1987. N7. С.94.

5. А л е к с е е в В. П. География человеческих рас. М., 1974. С.39-40.

6. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. Л., 1989.

7. Матюшин Г. Н. У истоков человечества. М., 1982. С. 53 73-74; Поршнев Б. Ф. Социальная психо­логия и история. М., 1966. С.97-101.

8. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли.

9. Б р о м л е й Ю. В. Культура и этнические аспекты экологии // Общество и природа. М., 1981. С.88-89.

10. Зти особенности можно связать с мутациями. См.: Г а н ж а А. Г. Природная среда и эволюция челове­ческой культуры. С.4-5.

П.Плеханов Г. В. Избранные философские произве­дения. М., 1958. С.646-665; Франкфорт Р., Франкфорт Г. А., У и л с о н Д ж., Якоб-сен Т. В. В преддверии философии. М., 1984. С.33.

12. Подробнее см.: Г а н ж а А. Г. К методологии иссле­дования влияния окружающей среды на темпы развития ис­торического процесса // Проблемы воздействия общества и природы. М., 1983. С.60.

13. См., например: Г е д д о н А. Переселения народов. М., 1926.

14. Козлов В. И. Особенности воспроизводства насе^-ления _в доклассовом и раннеклассовом обществе // Этнос в доклассовом и раннеклассовом обществе. М., 1982. С.17, 31; М е й е р М. С. Роль природно-географи-ческой среды в средневековой истории Ближнего и Сред­него Востока // Проблемы взаимодействия общества и природы. М., 1983. С.69.

15. Мунчаев Р., Гуляев В. Первые земледельцы планеты // Наука и жизнь. 1973. N 1; Постовская Н. А. Начальные стадии развития государствен­ного аппарата в Египте. М., 1961.

ТЕМА 2. Вплив довкілля на особливості етногенезу.

1. Поняття «етносу» та «етногенезу» в сучасній етнічній екології.

2. Особливості життєзабезпечення на початкових етапах формування та розвитку етнічних спільностей.

3. Роль природного середовища в системі життєзабезпечення етнічних спільнот на стадії нації.