Роль настроїв у формуванні мас.

Настрої, думки, свідомість і поведінка мас.

Масова комунікація не мислима поза контекстом масової свідомості, поведінки, культури, масових настроїв та суспільних думок, в основі яких лежать думки мас. Власне, вона є тим благодатним середовищем, яке й породжує всі ці масові явища, а також, у свою чергу, зумовлена ними. З-поміж усіх названих явищ масова комунікація найбільш зримо й реально робить людей масами: буває, достатньо одного слова, щоб гурт людей натовпом зірвався з місця, почав галасувати, ламати, трощити. І достатньо одного слова у натовп, щоб він завмер — і миттю зник, розпався. Це означає, що прояви масового спілкування завжди очевидні й результативні.

Маса не з’являється на голому місці й відразу. Вона визріває, підходить,як опара. Для утворення живої, контактної маси потрібне зібрання людей в одному часі й просторі, у тому зібранні мають бродити масові настрої як основа формування суспільної думки й масової свідомості. Потрібна іскра,щоб зібрання людей, об’єднаних масовими настроями та думкою, перетворилося в активну масу, змусило її діяти. Такою іскрою часто стає масове спілкування як природне явище.

Інша річ — пасивна, неконтактна, незібрана маса у вигляді публіки. Вона виникає й формується тільки завдяки існуванню ЗМК й масової комунікації.

Для формування такої маси потрібна вже масова комунікація як інститут, як індустрія, як сфера професійної діяльності, виробничим предметом якої найчастіше виступають люди — члени соціальних груп чи суспільства в цілому,з яких і формується маса. Таким чином, професійна масова комунікація існує ніби поза масою, її свідомістю, культурою і формує її. Ця модель особливо підходить для професійних журналістів, оскільки вони працюють у

середовищі масової комунікації як соціального інституту і їхня діяльність найчастіше спрямована на формування мас, ніж на керування уже сформованими спільнотами.

Суспільна (громадська) думка як формування масової свідомості.

Масові настрої.

Усе починається з настроїв, які оволодівають розумом людей і стають масовими. ЗМК відіграють чи не найважливішу роль у формуванні масових настроїв. Як зауважує Д. В. Ольшанський, розвиток мас залежить від міри охоплення їх настроями. Визріваючи в межах однієї групи, класу, прошарку,настрої можуть перекидатися на інші групи, класи, прошарки, таким чином стаючи “ядерними” настроями для зараження інших спільнот. Подібні на-

строї людей є тим чинником, який організовує масу ще до того, як вона стане “емоційним організмом”.

За визначенням Д. В. Ольшанського, масові настрої — “особливі психічні стани, кожен із яких можна визначити як однорідну для достатньо великої кількості людей суб’єктивну, складну афективно-когнітивну реакцію, яка відображає три моменти: ступінь задоволення загальними соціально-політичними умовами життя; оцінку реалізації своїх соціально-політичних домагань; прагнення до зміни умов здійснення своїх домагань.

Природа настроїв проявляється в тому, що вони стають помітними при розходженні двох факторів — домагань (очікувань) людей, пов’язаних із загальними для значної кількості людей масовими потребами та інтересами, з одного боку, і реальних умов життя — з іншого. Це специфічна реакція на розходження між потрібним і наявним. При їхньому збігові масові настрої практично відсутні. Перевага наявного над потрібним забезпечує позитивні настрої. Навпаки, чим помітніший розрив, “ножиці” між бажаним і доступним, тим сильніші негативні настрої

Прийнято вважати, що на формування масових настроїв впливає реальність (соціальні, економічні, політичні умови життя), яка безпосередньо діє на людей і змінює можливості реалізації домагань, бажань, хотінь, і віртуальна дійсність (пропаганда, ідеологія, реклама, журналістика і т. д.), яка через масову комунікацію впливає на свідомість громадян, маніпулюючи домаганнями і бажаннями, потребами людей.

 

У цьому плані цікавим є суб’єктно-суб’єктний підхід до масової комунікації, коли враховуються потреби аудиторії. Власне, їх врахування часто і є основою для маніпулювання, оскільки віртуально акцентуються, актуалізуються, обігруються потреби аудиторії з метою привернути увагу до ЗМІ зробити аудиторію своєю, не зважаючи на реальну можливість задоволення потреб: аудиторії пропонується віртуальний світ повного або часткового (а навіть і неможливого) задоволення її потреб, що не завжди відповідає реальності.

Таким чином, масові настрої виростають і на ґрунті обігрування сподівань і бажань людей, які під упливом масової комунікації починають жити в ілюзорному світі відповідності між домаганнями і можливістю їх досягнення (стабілізація настрою), відставання можливостей реалізації домагань (зро-стання невдоволення) і збігу домагань та можливості їх реалізації чи навіть перебільшеної можливості (масовий ентузіазм).

Ілюзорний світ має два настроєві виміри, що випливає з необхідності забезпечувати:

1) або позитивні настрої (умови гірші, ніж домагання аудиторії і треба забезпечити спокій у суспільстві; умови нормальні чи кращі і треба викликати захоплення у людей),

2) або негативні (умови нормальні чи навіть кращі, але треба посіяти смуту; умови гірші й треба "завести" народ).

Бродіння ж настроїв — це перший обов’язковий етап, етап їх зародження (але для того у суспільстві має бути або невдоволення, або захоплення; якщо його немає, то його слід зробити, інакше не виникнуть масові настрої і не сформується маса, а значить не буде об’єкта діяльності для масової комунікації). Річ у тім,що маса не може створюватися на основі простого гурту людей, не охопленого настроєм. Це має бути спільнота, заражена спільним настроєм, або цей настрій треба посіяти, щоб згуртувати людей. Тільки така спільнота може перетворюватися у масу.

 

Після бродіння масові настрої кристалізуються (під упливом, зокрема,ЗМК), потім знаходять дієвий вихід і гаснуть. До речі, роль ЗМК у гасінні астроїв теж помітна

Психологія виникнення масових настроїв така, що вони легко заквашуються і бродять. Ця легкість зумовлена, по-перше, об’єктивним станом суспільного розвитку, по-друге, власне природою масової комунікації.

По-перше, масове промислове виробництво на основі досягнень науково-технічної революції породило особливий динамізм життя, що виражається, між іншим, у стрімкому зростанні потреб людей…

По-друге, зросли не тільки потреби, а й можливості їх задоволення… легкого їх досягнення.

По-третє, виросла масова готовність до активних дій. Підкреслимо провокуючий вплив засобів масової комунікації, реклами, політичної агітації, пропаганди і навіть моди… Діючи на масу, ці засоби не просто пробуджують ті чи інші потреби і демонструють способи їх досягнення. Вони прагнуть викликати безпосередню масову реакцію у вигляді конкретних дій та акцій.

по-четверте, як наслідок названих змін, виникає головне: визначальними у поведінці мас все більше стають не зважені, усвідомлені позиції, а швидко втягувальні настроєві фактори, що зумовлені змінами умов виробництва і життя, характеру потреб і можливості їх задоволення, а також загального зростаючого динамізму життя”

Масові настрої — це також вияв невдоволення чи захоплення від відповідності суспільним настроям, що відповідають суспільним нормам. І якщо масові настрої не враховуються, а беруться до уваги тільки суспільні і під них підганяється оцінка поведінки людей, то керування спільнотою набуває маніпуляційного характеру, замість того, щоб сприяти, допомагати людям, задовольняти їхні домагання.

Настрої мають особистісний вияв у вигляді емоцій, певних зрушень у свідомості. Суспільні ж настрої — це емоційні стани, пов’язані зі здійсненням чи неможливістю здійснення чогось, з різними фазами боротьби за здійснення тих або інших надій і сподівань, думок і задумів цілих спільнот. Масові настрої, таким чином, виникають і розвиваються на основі настроїв індивідуальних як однакових переживань сукупності індивідів з приводу відповідності суспільному настроєві, що вважається нормою, власних внутрішніх станів. Якщо всі у суспільстві чимось задоволені, то невдоволення певної частини людей, яке їх об’єднує, розглядається вже як настрій цієї маси людей, що не відповідає суспільному настроєві.

Проте масові настрої необов’язково конфліктують із суспільними. Крім того, масові настрої набувають статусу суспільного, якщо їх починають визнавати різні соціальні інститути, в тому числі й влада, та реагувати на них.

Суспільна думка.

Масові настрої є перехідними від емоційних станів до раціональних.

Перебуваючи в певному настрої, члени маси під упливом виниклих емоцій обговорюють питання, що спровокувало той настрій. При цьому використовуються погляди, ідеї, факти, судження, що існують у суспільній свідомості. Крім того, на масу під час обговорення здійснюють вплив зовнішні чинники: ЗМК, лідери думок тощо. Під час такого обговорення виношується думка, яка починає керувати поведінкою членів маси. Утворена думка має статус суспільної.

Суспільна думка проходить різні етапи свого розвитку і за змістом є неоднаковою в часі, в різні періоди суспільного розвитку. Вона може бути продуктом як несвідомих елементів суспільства, так і результатом логічних міркувань експертів, вчених, політиків тощо. Проте суспільна думка завжди залишатиметься спільним суспільним витвором і їй протистоятиме власне наукова думка.

Суспільна думка являє собою більш-менш зв'язану сукупність роздумів та відповідей на запитання сучасності. Ця сукупність, у свою чергу, являє собою певну статистичну систему, в основі якої є як розум, так і почуття, та яка поділяється різною кількістю людей — від 10 індивідів до декількох мільйонів людей.

Переходові масового настрою у суспільну думку сприяють насамперед ЗМК.

Маса, зокрема у вигляді публіки, являє собою благодатний ґрунт для визрівання суспільних ідей та думок, більш благодатний, ніж організовані спільноти — раціональні, структуровані, що мають свою чітку позицію.

Такі спільноти (групи, організації, партії) менш піддатливі дії масових настроїв і суспільних думок. Вони, навпаки, самі виступають джерелом настроїв і формування громадської думки. Маса ж, як неорганізована, неструктурована, хаотична, нераціональна спільнота, постійно потребує організуючого елемента ззовні,оскільки внутрішньо не здатна самоорганізуватися; вона, щоправда, може породити зсередини вожака, лідера, але по відношенню до маси він тут же стає зовнішнім чинником упорядкування її як аморфної спільноти.

Таким чином, на основі мас можуть виникати соціально-політичні інститути, партії, рухи тощо. Але якщо маса не доведена до критичної точки переходу в організовану спільноту і зникає дія структуроутворювального елемента, то вона миттю стає некерованою, її поведінка — емоційною й стихійною.

Попри свою раціональність, яка є наслідком усвідомлення масового настрою, суспільна думка все одно залишається більшою мірою емоційним утворенням. Сама собою вона, без зовнішнього упливу, не може структурувати масу і перетворити її на організовану групу.

Формування суспільної думки, через таке уявлення про масу, перетворюється більшою мірою на процес не раціонального, а емоційного впливу на людей. “Схильну до всіх крайнощів масу й збуджують також лиш надмірні подразнення. Той, хто хоче на неї впливати, не потребує логічної перевірки своєї аргументації, йому треба живописати найяскравішими фарбами, перебільшувати і завжди повторювати те саме

Наявність суспільної думки якраз і свідчить про сформовану масу

Суспільна думка виступає в експресивній, контрольній, консультативній та директивній функціях. Тобто вона займає певну позицію, дає пораду або пропонує рішення з тих чи ін-

ших проблем. Залежно від змісту висловлювань суспільна думка виражається в оцінних, аналітичних, конструктивних або іноді деструктивних судженнях масс.

Таким чином, суспільна думка не є продуктом наукового, виваженого підходу до пізнання речей; вона не народжується в результаті концептуального та об’єктивного аналізу явищ, подій, процесів людьми, що ставлять за мету докопатися до істини. Навпаки, суспільна думка є результатом іноді поверхового погляду на речі, у формуванні якого беруть участь переважно не експерти з тих чи інших питань, а звичайні люди, які з об’єктивних причин не можуть володіти повною й достовірною інформацією з тих чи інших питань,через що у своїх судженнях покладаються на почуте, власне розуміння авторитетів без перевірки тих суджень на істинність, бо не мають можливості (і не бажають!) перевіряти їх.

Суспільна думка завжди виникає на основі вже існуючих суджень, поглядів, ідей, вироблених сторонніми по відношенню до маси людьми і впровадженими ними в свідомість маси. Через те масова думка, або думка маси,-це є спожита, прийнята масою суспільна думка, у формуванні якої члени маси й самі брали участь. І немає сенсу говорити про існування якоїсь окремої думки маси, відмінної від суспільної. По-перше, маса самостійно її не може виробити, по-друге, навіть якщо припустити здатність маси продукувати

думку, маса все одно буде покладатися на судження інших людей, соціальних груп, вчених і її думка буде спільним суспільним витвором.

Суспільна думка протиставляється науковій думці як продукту прискіпливого, організованого, об’єктивного аналізу явищ, процесів, аналізу, здійснюваного вченими, що несуть моральну відповідальність за свої судження.

Cуспільна думка в цьому контексті є практичною формою прояву суспільної свідомості, її реальним виявом. Але суспільна думка, виношена соціальними групами, партіями, рухами, безперечно за змістом і структурою відрізняється від думки певної маси через те, що суспільна свідомість має практичне втілення і реальний вияв у вигляді масової свідомості поряд зі свідомістю соціальних груп, партій, рухів, течій.

Масова свідомість.

На формування суспільної думки вирішальний вплив має суспільна свідомість, яка являє собою сукупність поглядів, принципів, ідей, суджень, традицій, забобонів, знань, соціального емоційного досвіду, що належать різним соціальним суб’єктам (відомим особам, соціальним інститутам, групам, організаціям і т. д.) і вироблялися протягом усієї історії суспільного розвитку.

Масова свідомість не є окремим видом свідомості, який протистоїть суспільній. Це та сама суспільна свідомість, але актуалізована в часі й просторі певною спільнотою під упливом конкретних соціальних, культурологічних, політичних та інших чинників.

Масова свідомість розглядається як збіг у якийсь певний момент основних і значущих компонентів свідомості різних груп та індивідів, але певним чином структурованих та поєднаних.

“Масова свідомість включає основний (первісний), емоційно-дійовий, і вторинний, раціональний рівні. В основі масової свідомості, зазвичай, лежить яскраве емоційне переживання якоїсь соціальної проблеми, що викликає загальну заклопотаність. Це може бути війна, революція, масштабна економічна криза і т. д. Крайня межа переживання проблеми виступає як системоутворювальний чинник масової свідомості. Таке переживання, проявляючись у сильних емоціях або почуттях, закриває собою все інше, звичні правила життя — групові норми, цінності і зразки поведінки.

Для формування масової свідомості роль ЗМК неоціненна. Власне, продуктивно формуватися цей вид суспільної свідомості може тільки у середовищі масового спілкування. Тільки це середовище може виокремити компоненти суспільної свідомості, переформувати і трансформувати їх на основі емоційній, оскільки, за висловом багатьох психологів, інтелекту, розуму, логічної аргументації немає місця в масовій психології. Через це масова свідомість — емоційна, мозаїчна, рухлива й змінна, завжди конкретна, неоднорідна, аморфна, суперечлива, лабільна (нестійка) й розмита.

Як наслідок міфотворчої діяльності ЗМК, масова свідомість являє собою “мозаїчно-кліпово-міфологічну масовокомунікаційну свідомість”

На завершення слід зауважити, що масова свідомість визначає поведінку спільноти, яка є її носієм. Масовій свідомості в рамках суспільної свідомості протиставляються групова (свідомість соціальних груп як організованих та структурованих утворень) й індивідуальна.

Масова поведінка.

Масова поведінка буває двох типів:

- звична, нормативна, передбачувана,

- незвична, ненормативна, стихійна.

Нормативна поведінка — це поведінка мас, яка не виходить за рамки уявлень про людську поведінку, прийняту в певному соціумі.

Ненормативна поведінка — це відхилення від прийнятих правил поводження в соціумі. У такій поведінці є певний елемент стихійності з точки зору людини, яка спостерігає або намагається керувати масою.

Виділяють дві форми найбільш яскравої стихійної поведінки — масова паніка та масова агресія, проте можуть бути й прояви соціально позитивного спрямування.

З точки зору масової комунікації, для професійних комунікантів нормативна, “планована” поведінка є звичним й очікуваним результатом їхньої роботи, адже завдання масової комунікації керувати поведінкою членів маси чи мас, і вихід з-під контролю членів маси вносить непорозуміння у роботу професіоналів. Але стихійна поведінка становить особливе професійне зацікавлення, оскільки паніка й агресія або масова ейфорія можуть теж провоку-

ватися комунікантами чи несподівано виникати від некоректної роботи фахівців із масового спілкування.

В умовах демократичних суспільств “планована” поведінка мас не завжди є легко отримуваним результатом роботи комунікантів. Демократичні маси схильні до саморегуляції, вони більш стихійні, ніж штучні (бо в демократичних умовах індивіди більш самодостатні, раціональні, мають право вибору, а це дозволяє їм уникати однозначного сугестивного й маніпулятивного впливу, зокрема, ЗМК). Демократичні маси формуються швидше зсередини, під упливом вироблених принципів та зразків поведінки в суспільстві, ніж під дією професійних комунікантів. Фахівці зі спілкування тільки тоді мають успіх і здатні прямо впливати на соціум, коли вони імітують демократичні форми спілкування, створюють міф вільного вибору.

Поведінка реального адресата масової комунікації, незібраної публіки, більшою мірою віртуальна, ніж реальна, оскільки незібрана публіка є неконтактною. Але за особливих умов, наприклад під час виборів, незібрана публіка починає діяти більш-менш організовано, виникає соціально-політична.

 

21. Комуніканти як фактори масового спілкування. 22. Типи комінікантів у масовій комунікації

Типи комунікантів у масовій комунікації.

Поділ комунікантів, що беруть участь у масовому спілкуванні, здійснюється за різними критеріями. Залежно від критерія виділяють тип комунікантів. Можливий, наприклад, поділ за мотивацією, метою; виділяють мислительні типи і т. д.

Поділ професійних комунікантів за характером участі у комунікаційнму процесі (або за соціальними ролями) відбито у назвах професій, посад, статусів фахівців масового спілкування: агітатор, журналіст, іміджмейкер, піарник, педагог, політик і т. д.

Під характером участі у комунікаційному процесі слід розуміти такий стиль, формат та особливості спілкування, які відповідають певній соціальній ролі, що діє в певних соціальних умовах.

Агітатор.

Це такий тип професійних комунікантів, роботою яких є спонукання особи, публіки, натовпу до засвоєння певних ідей, однакового розуміння явищ, подій, спонукання до конкретних вчинків, дій.

Агітатори для досягнення своїх спонукальних цілей використовують різні засоби: лозунги, агітки, бесіди, виступи у ЗМІ, мистецькі й літературні твори. Наприклад, театральна вистава може розглядатися як засіб агітації.

Агітація є одним із політичних впливів на маси, але вона може використовуватися і не з політичною метою. Так, агітація за здоровий спосіб життя має медично-профілактичний характер і набуває соціального смислу.

Агітатор відрізняється від пропагандиста тим, що він не використовує обов’язково систему аргументації, доведення для переконання співбесідника і змушування його прийняти необхідне рішення. Все відбувається переважно на емоціях; співбесідник чинить так, як того хоче агітатор, з однієї причини: він вірить лозунгам чи закликам, бо вони відповідають його потребам або агітатор має високу репутацію.

Агітаційна справа не потребує аналізу, доведення, вона передбачає наявність в аудиторії сліпої віри, емоційного захоплення уваги комунікатів і бажання з їхнього боку діяти. Через те агітатор має добре знати свою аудиторію, її потреби, бажання.

Агітація буває прямою й опосередкованою, наприклад, через показ фільму, озвучення художнього твору і т.п. Опосередкована агітація найчастіше має прихований характер, і агітатор тоді виступає маніпулятором аудиторії.

Проте пряма агітація теж може мати такий самий характер, коли агітатор приховує свої цілі й смисли від людей, з якими він спілкується.

Журналіст. - професійний комунікант (мовець), який працює в засобах масової інформації, виготовляє інформаційні продукти для преси, телебачення, радіомовлення, електронних засобів); виробник масової інформації;

-фахівець із питань функціонування ЗМІ.

Журналісти можуть бути газетярами, тележурналістами, радіожурналістами тощо.

Журналіст, як професійний мовець, діє в реальних соціально-економічних умовах. З одного боку, журналісти є виразниками інтересів суспільства, барометрами суспільних очікувань і настроїв, коли мова йде про відображення поведінки стихійних або вже штучно сформованих мас; з другого боку, вони впливають на масову свідомість словом та візуальними засобами, коли мова йде про створення штучних мас й управління ними.

Важливими є питання особистості журналіста і його здатності та уміння самоусвідомити себе професійним мовцем, що творить текст, співрозмовником, який у результаті впливає на аудиторію, спираючись на її інтереси й потреби

Сенс його праці в тому, що він через розмови про політику й економіку впливає на поведінку людини, її емоційно-вольову сферу, мислення й свідомість.

Журналіст відрізняється, скажімо, від економіста тим, що для економіста розмови про економіку лежать у площині економічного розвитку, а для журналіста розмови на економічні теми є лише засобом, знаряддям пошуку смислу,який лежить у сфері насамперед соціальної поведінки людей.

Журналістика — це життя у соціальному вимірі, це погляд на явище, подію, процес, дію, предмет тощо з точки зору звичайних людей. Маси залишаться масами, але їхня доля — і в руках журналістів.

Ставлення до кожного члена маси як до розумної, свідомої свого “я”, свого соціуму людини служитиме добрим намірам і добрим настроям маси, підвищенню загальної й політичної культури кожного.

Висока загальна і політична культура — це перша умова підвищення імунітету особистості, здатності її протистояти масифікації, маніпуляційним впливам, власне середовищу ма-

сової комунікації і залишатися індивідуумом.

Журналісти повинні мати в суспільстві позитивний образ і нести позитивні думки. Це не означає, що вони зобов’язані писати і говорити тільки про гарні події; це означає, що вони повинні мати позитивну логіку мислення, позитивні настрої й переконання, що все буде добре, якщо ми знищимо зло.

Що об’єднує журналістів з агітаторами, піарниками, іміджмейкерами і т. д., то це однозначний результат спілкування, а саме вплив на інтелектуальну, емоційно-вольову й фізичну сферу людини і вплив такий, який об’єднує людей, перетворює їх у публіку. Уникнути впливу на людей журналісти не можуть з тієї простої причини, що, ставлячи за мету, наприклад, лише виготовити інформаційний продукт, журналіст все одно критерії якості продукту шукає в поведінці, реакції аудиторії на цей продукт, які мають бути адекватними тим реакціям, що існують гіпотетично в його задумові.

Різниця названих фахівців полягає лише у методах роботи, мотиваціях, смислах і соціально-психологічних константах їх як особистостей.

Смислом журналістської праці є створення такого інформаційного поля в суспільстві, яке буде основою для прийняття рішень людиною, незалежно від її соціального статусу.

Отже, виконуючи суспільну роль “листоноші”, передавача інформації в соціумі та тлумача її “на мову людей”, журналісти мають сильну інформаційно-виробничу, а не комунікаційну інтенцію (цілепокладання).

Журналісти є виробниками масової інформації (інформації для людей), яка в системі соціального спілкування, попри волю виробників, перетворюється на засіб соціального регулювання.

Іміджмейкер.

Іміджмейкерами називають професійних комунікантів, які займаютьсястворенням у масовій свідомості уявних образів (іміджів) осіб, переважно політичних лідерів, керівників організацій тощо, суспільних інститутів, до яких належать установи, партії, рухи, держави і т. п.

Смислом цього є досягнення вищих -політичних, адміністративних, суспільних -цілей.

Іміджмейкерам властива міфологізація реального образу через приписування особі чи суспільному інститутові рис, ознак, які їм не властиві взагалі або які могли б проявитися за певних умов. Тому можна стверджувати, що іміджмейкери працюють на межі правди, напівправди і неправди.

Праця цих фахівців залежить від їхніх особистісних характеристик, а також характеру замовлення на створення іміджу.

Високопрофесійні відповідальні іміджмейкери намагаються

- формувати образи на основі реальних або цілком можливих характеристик особи чи інституту;

- міфологізація створюваного образу має під собою більш-менш реалістичну основу, коли міфічне за певних умов може стати цілком реальним.

Імідж людини чи організації залежить не стільки від них самих, скільки від іміджмейкерів, які працюють за певними “тонкими” технологіями.

В основі цих технологій лежить не директивне, наказове спілкування, а переконування співбесідника чи аудиторії, а також гра на потребах, емоціях, почуттях людини, коли створюється враження, що людина сама так вважає, це вона сама так захотіла.

Іміджмейкер не нав’язує свого уявлення про когось чи щось, він робить образ таким, яким його хоче бачити конкретна аудиторія. Імідж зазнає корекції залежно від ситуації.

Прийнято виділяти такі етапи створення іміджу:

- соціологічний, коли вивчаються потреби людей, яким вони хочуть бачити свого лідера; технологічний, коли розробляються засоби й способи подачі образу;

- етап тестування — на фокус-групах перевіряється точність засобів і способів та їх відповід-

ність завданням;

-етап захисту й атаки, коли розробляються засоби й способи боротьби з противником та різного роду звинуваченнями; етап моніторингу — перевіряється ефективність засобів і способів створення іміджу на вивченні реакцій аудиторії.

Піарник.

Піарник, або фахівець зі зв’язків із громадськістю, працює, як і всі інші фахівці масової комунікації, у сфері формування громадської думки.

На відміну від журналіста, який займається виготовленням масово інформаційних продуктів та їх поширенням, рекламіста, який спрямовує свою активність на продаж товару чи надання послуг населенню, піарник має за справу безпосередньо формування громадської думки.

Тобто завданням фахівця зі зв’язків із громадськістю є так технологічно організувати спілкування між установою, організацією, політиком, урядовцем і т. п. та суспільством, щоб забезпечити ефективність впливу на систему прийняття рішень спільнотою, формування необхідної думки у середовищі впливу.

Піар, або зв’язки з громадськістю, є найбільш яскравою виробничою сферою “вироблення” громадської думки, поширення необхідної інформації, формування потрібного образу тощо. Іміджмейкерство є складовою частиною піару.

Піарники, на відміну від журналістів, є фахівцями сфери соціальної комунікації взагалі, тобто вони працюють не тільки з такими видами спільнот, як маси, а й організованими спільнотами — партіями, колективами установ, організацій тощо. Але оскільки піарники мають справу й з масами, використовують ЗМІ як засіб формування громадської думки, то в цій частині своєї діяльності вони виступають учасниками й масовокомунікаційних процесів.

Педагог.

Педагоги теж належать до професійних мовців сфери масового комунікування, хоч за своїм призначенням вони покликані займатися формуванням особистісних структур, норм поведінки людини, тобто вихованням.

Але працюючи з аудиторіями, педагоги неодмінно чинять вплив на учнів, масифікуючи їх. Учнівська аудиторія через те також є різновидом публіки, а то й натовпу.

Педагог робить свою справу відкрито, кожен із учасників виховного процесу усвідомлює свою роль: педагог розуміє, що він навчає, організовує працю за певними педагогічними технологіями; учень розуміє, що його навчають та виховують, і добровільно стає суб’єктом педагогічного процесу.

Однак це не виключає впливу педагога як лідера, вожака, керівника дитячого колективу на формування настроїв у групі, які стають масовими, груповими, та спільних думок, які виражають ставлення учнівської групи до того чи іншого явища, події, факту. Ці групові настрої й думки втягують дітей у масу, яка живе за своїми правилами й принципами, виявляючи себе як окремий суб’єкт поведінки.

Клас за своєю природою є соціальною групою, бо має свою структуру, ієрархію, здатен аналізувати й приймати рішення. Робота педагога в соціальній групі вимагає від нього інших методів роботи, ніж би він ставився до класу як до учнівської публіки, а то й натовпу. Методи його роботи в цілому спрямовані на формування особистості, свідомої свого обов’язку, своєї відповідальності.

. Фактично робота педагога відеалі спрямована на встановлення контакту з уже готовою масою з метою формування на її основі групи самодостатніх особистостей або спрямована

на недопустимість процесів масифікації дітей, збереження індивідуальності дитини.

У демократичних навчальних ситуаціях педагог все одно виступає несамовільно сугестором. Однак він не є тим професійним комунікантом, який працює на масифікацію дітей.

У ситуаціях, коли педагоги розглядають дітей винятково у ролі піддатливих впливу осіб і вважають, що процес навчання та виховання обов’язково має триматися на педагогічному авторитаризмі, тоді педагоги справді виступають у ролі професійних комунікантів, що займаються масифікацією дітей,а діти легко групуються у різновиди дитячих мас. У таких учнів понижений опір масифікації. І навпаки — демократичні умови навчання, ставлення до дітей як до особистостей підвищує опір масифікації, проте за таких умов учителю доводиться застосовувати більш вишукані способи впливу на учнів, якщо це потрібно.

Політик.

Політики є типовими представниками професійних комунікантів, що діють в умовах масового спілкування і використовують для своїх цілей медіазасоби. Як представники влади, політики використовують спілкування для формування і гуртування прихильників своїх ідей, просування інтересів політичної сили чи своїх власних, підготовки громадської думки до певних кроків, які має зробити політик чи його політична сила, забезпечення перемоги своїй політичній силі чи собі.

Для політиків масова комунікація виступає природним середовищем впливу на “свій” електорат.

Політики співпрацюють із журналістами, агітаторами, пропагандистами, піарниками, іміджмейкерами та іншими учасниками масового спілкування, хто допомагає їм досягати політичних цілей.

У своїй масовокомунікаційній діяльності політики виступають більшою мірою як агітатори та пропагандисти, використовуючи їхні методи впливу.

Прес-секретар.

Прес-секретарі належать до професійних комунікантів і не є журналістами, за своїм призначенням вони виступають більшою мірою у ролі фахівців зі зв’язків з громадськістю, іміджмейкерів, редакторів.

Створення позитивного враження серед журналістів про справи особи чи інституції, просування їхніх інтересів на ринок, в суспільстві — ось ті завдання, які мають виконувати прес-секретарі.

Основне призначення прес-секретаря — забезпечити зв’язок середовища,яке він представляє, з медіазасобами, готувати для них інформацію.

Пропагандист.

Належить до професійних комунікантів як найбільш підготовлений фахівець у питаннях переконання аудиторії. Завдання пропагандиста — переконати суперника, опонента в чомусь і залучити його до своєї справи, свого оточення тощо.

Пропагандист має володіти досконалою системою аргументації та технікою переконання.

Пропагандисти традиційно поділяються на три групи:

1) ті, що займаються білою пропагандою (подають достовірні дані, відкрито переконують); 2)ті, що займаються сірою пропагандою (подають дані непевної достовірності;незрозуміло чиї інтереси представляють);

3) ті, що займаються чорною пропагандою (подають недостовірні дані, представляють інтереси інших, маніпулюють думкою об’єкта впливу).

Публіцист.

Публіцист — один із яскравих представників професійних комунікантів у системі масового спілкування.

Публіцист — це не професія, це соціальний статус людини, яка вміє перейматися соціальними проблемами і говорити від імені великих соціальних груп до народу.

Публіциста не готують, його виховують. Тому для його образу так важливі соціальні характеристики на зразок “правдолюбство, відданість

Публіцистові завжди властиве творче начало, яке переважає над виробничим, професійним, технологічним, “поставленим на потік” при виготовленні інформаційних продуктів.

Публіцист — це чітка політична позиція, яскраво виражена ідейна основа, це пристрасть у боротьбі за свої погляди, що виражають погляди певного мікросоціуму.

Публіка, публічний, публіцистика походить від лат. publicus — суспільний, народний, громадський.

Журналіст, журналістика, журнал — від фр. Jour — день.

Журналістика й публіцистика. Маємо дві назви іншомовного походження, які позначають реалії, що лежать у площині оприлюднення щоденних фактів соціальної дійсності.

Журналістика й публіцистика — це є твори, які відображають соціальну дійсність не в художній формі (художня література), а у формі відносно прямого відображення, опосередкованого лише авторським баченням соціальної дійсності. Це твори, які оприлюднюються через періодичні видання, телебачення, радіо, Інтернет або через окремі видання.

Публіцист — це літописець соціальної дійсності (народописець), журналіст — це літописець дня (деннописець).

Дві назви, які доповнюють одна одну. У назві “публіцист” акцент зроблено на відображенні суспільного, громадського. Але є один нюанс: публіцистичне — це відображене соціально значуще для громади, народу, суспільства, це те, що відповідає громадським інтересам, важливе для громадської думки, відповідає суспільним потребам. У назві “журналіст” — акцент на відповідності дню.

Кожного журналіста можна назвати публіцистом, якщо він служить інтересам суспільства. Найпростішою формою публіцистики є репортерські матеріали. Звичайно, повноцінною публіцистикою є журналістські твори, в яких вербалізовано соціально значущі теми, гостро й полемічно аналізуютя факти дійсності. Але не можна журналістські жанри ділити на публіцистичні й непубліцистичні. Вони всі публіцистичні, бо в кожному журналістському творі, незалежно від жанру, піднімаються (чи мають підніматися) соціально важливі теми.

Кожен журналіст має бути публіцистом, але не кожен публіцист є журналістом. Будь-хто, хто публічно порушує соціально важливі теми, є публіцистом.

Підготовка публіцисті