Характеристика методів прибуткового (дохідного) підходу

 

При прибутковому (дохідному підході) вартість нематеріального активу або інтересу в нематеріальному активі визначається шляхом розрахунку зведеної до даного моменту вартості прогнозованих майбутніх вигод. Різні методи оцінки залежатимуть від характеру нематеріального активу, від стійкості та природи доходу.

Сутність прибуткового (дохідного) підходу полягає у визначенні вартості ОІВ як поточної вартості майбутніх доходів від використання даного ОІВ. В основу цього підходу, крім інших, покладено принцип вкладу: одержуючи додатковий виробничий ресурс (ОІВ), підприємець розраховує на отримання додаткового доходу або прибутку від його використання у власному виробництві. Цей дохід буде частиною загального доходу від використання всієї сукупності чинників виробництва (трудових ресурсів, основних коштів тощо). Причому додатковий дохід від використання ОІВ може бути зумовлений двома причинами. З одного боку, використання ОІВ може привести до поліпшення якості продукції, що дозволить підняти ціну продукції і при незмінному рівні витрат одержати, відповідно, додатковий прибуток. З іншого боку, приросту доходу або прибутку можна домогтися й без збільшення ціни – шляхом зниження собівартості (унаслідок підвищення продуктивності праці, економії матеріальних ресурсів і т. ін.)

З огляду на довгостроковий характер використання ОІВ й одержання від нього доходу, поточна вартість ОІВ може бути отримана тільки шляхом зведення різночасних грошових потоків до одного моменту часу. Інакше кажучи, щорічні доходи від ОІВ повинні бути продисконтовані (капіталізовані). Таким чином, у загальному вигляді дохідний підхід передбачає дисконтування (капіталізацію) частки прибутку, яка отримана підприємством безпосередньо від використання ОІВ. Разом з тим основний показник – прибуток або дохід від використання ОІВ – може бути розрахований різними методами, що передбачає наявність різних підходів визначення вартості ОІВ.

У формалізованому вигляді модель розрахунку вартості ОІВ на основі дохідних методів має такий вигляд:

,

де Ц_д – вартість ОІВ, розрахована на основі дохідного підходу;

П_t – величина чистого прибутку (після оподатковування), що припадає на використання ОІВ в t -му році;

B_t – витрати, пов’язані з використанням ОІВ (видатки на підтримання чинності охоронного документа, витрати на доопрацювання ОІВ, для товарних знаків – витрати на рекламу та ін.);

t – порядковий номер року одержання доходу від використання ОІВ;

і - ставка дисконтування;

Т – термін дії права інтелектуальної власності при купівлі-продажу патенту (при купівлі-продажу ліцензії – термін дії ліцензійного договору).

Метод капіталізації частки прибутку, що припадає на використання ОІВ, базується на припущенні про рівність щорічних грошових потоків. Вартість ОІВ у цьому разі розраховується за такою формулою:

,

де П - розмір чистого прибутку (після оподатковування), що припадає на використання ОІВ;

В_ср - середні видатки, пов’язані з використанням ОІВ (видатки на підтримання чинності охоронного документа, видатки на доопрацювання ОІВ, для товарних знаків – видатки на рекламу та ін.);

k - ставка капіталізації.

Методом дисконтування майбутнього грошового потоку (Discounted Cash Flow – DCF) розраховуються грошові надходження для всіх майбутніх періодів. Ці надходження конвертуються у вартість шляхом застосування ставки дисконтування і використання техніки розрахунку вартості, зведеної до даного моменту. Метод дисконтування використовується для ОІВ, які мають конкретні терміни служби. Прийнятий період часу зазвичай є коротшим за два терміни служби ОІВ – економічний або юридичний.

Термін корисної служби - це період, упродовж якого нематеріальні активи, як очікується, принесуть власникові економічну віддачу від активів і можуть оцінюватись оцінювачем з урахуванням таких термінів служби:

- юридичний термін служби, що залишається;

- термін, що залишається, за контрактом;

- фізичний термін служби, що залишається;

- технологічний термін служби, що залишається;

- функціональний термін служби, що залишається;

- економічний термін служби, що залишається.

Дисконтований грошовий потік - ДГП (Discounted Cash Flow) розраховується за такою формулою:

 

,

 

де ГП_t, - потік вигод (грошовий потік) у році t від використання об’єкта оцінки;

ДГП – сума (вартість) ОІВ через T років.

 

Ставки дисконтування визначаються за даними ринку на момент оцінки і використовуються як мультиплікатори цін. Ставка дисконтування може бути прийнята як рівень передбачуваного прибутку при альтернативному використанні коштів на створення, виробництво і реалізацію продукції, або як відсоток за банківський депозит, або як норма прибутку при вкладенні коштів у цінні папери, або як процентна ставка рефінансування. Зарубіжний досвід свідчить, що за нижню межу ставки дисконту може братися значення прибутковості за державними облігаціями. У провідних країнах прибутковість за державними облігаціями коливається в межах від 5 % (Швейцарія) до 15 % (Італія, Португалія) річних.

Практика показує, що ризик недосягання рівня доходу від нематеріальних активів вищий, ніж ризик, визначений для матеріальних активів і чистого оборотного капіталу. Тому ставки дисконтування або капіталізації, які використовуються для конвертації грошових потоків у ринкову вартість, вищі, ніж ті, які застосовуються при оцінці бізнесу.

Метод «прямої капіталізації». Якщо виходити з того, що об’єкт оцінки купують не з метою його швидкого перепродажу, а на багато років, то при достатньо великому значенні Т формула розрахунку дисконтованого грошового потоку перетвориться у таку:

,

де ГП₀ – середній дохід після закінчення кожного року;

Кк – коефіцієнт капіталізації, який складається з реальної ставки дисконту і коефіцієнта амортизації (повернення капіталу).

Метод прямої капіталізації достатньо простий, проте він статичний, і тому потрібна особлива увага до правильного вибору показників чистого доходу і коефіцієнтів капіталізації.

Метод залишкового доходу використовується для конвертації доходу у вартість. У цьому разі репрезентативна частина доходу ділиться на ставку капіталізації або перемножується на мультиплікатор доходу:

,

де дгп – поточна вартість об’єкта оцінки;

Д_р – репрезентативна частина доходу.

Оцінювач зазвичай розподіляє дохід за різними нематеріальними активами. Необхідно ретельно стежити за тим, щоб дохід, розподілений за всіма нематеріальними активами, не перевищив наявного доходу для розподілу за всіма активами.

Метод «експрес оцінки» передбачає розрахунок узагальненого показника ефективності на основі аналізу динаміки зміни сумарного грошового потоку протягом періоду реалізації інноваційного проекту. Підсумковим показником реалізації інноваційного проекту є розмір кумулятивного чистого грошового потоку (net cash flow) КГП як функція часу t. Вона містить всі грошові припливи і відпливи, що спостерігаються під час реалізації проекту. Мінімальне від’ємне значення КГП характеризує розмір інвестицій, що визначають вартість проекту C_n. Додатне значення КГП свідчить про прибутковість проекту. Оскільки витрати і доходи формуються в різні моменти часу, то для зведення їх до одного початку відліку застосовується операція дисконтування. У результаті отримують чистий дисконтований дохід (net present value) NPV, пов’язаний з КГП коефіцієнтом дисконтування:

.

Показник NPV(t) характеризує прибутковість проекту порівняно з альтернативним розміщенням грошових коштів під банківський відсоток. Для оцінки рентабельності проекту використовується показник IRR (internal rafe of return), що чисельно дорівнює значенню процентної ставки і’, при якій функція NPV(i^’,t)=0. Це внутрішня норма прибутковості проекту, що характеризує доцільність вкладення капіталу в проект порівняно з розміщенням його в банк під розрахункову процентну ставку і. Якщо і’ > і, то проект є цілком рентабельним.

Як узагальнений показник ефективності може розглядатися середнє значення чистого дисконтованого доходу ENPV, одержаного під час реалізації даного інноваційного проекту. Ця величина чисельно дорівнює інтегралу від функції NPV(t) за час життя проекту Т, віднесеної до значення цього часу.

Метод «звільнення від роялті» передбачає, що оцінюваний ОІВ не належить дійсному власникові, а наданий йому на ліцензійній основі за певні відсоткові відрахування від обсягів реалізації – роялті R. Це періодичні відрахування, які виплачуються ліцензіару протягом терміну дії договору, тобто своєрідна форма участі ліцензіара в прибутках ліцензіата. При цьому робиться допущення, що ОІВ володіє суб’єкт, і, отже, дійсний власник повинен платити роялті за право користування (користування й розпорядження) ОІВ. У зв’язку з тим, що ОІВ насправді є власністю його дійсного власника, йому не потрібно платити роялті, звідси назва методу - «звільнення від роялті».

При використанні методу звільнення від роялті розрахунок виконується за такою формулою:

 

,

 

де ц_д – вартість ОІВ, розрахована на основі дохідного підходу;

N_t – обсяг виробництва ліцензійної продукції в t -му році;

Ц_t – ціна продукції в t - му році;

R_t – ставка роялті в t -му році;

B_t – витрати, пов’язані з використанням ОІВ (витрати на підтримання чинності охоронного документа та ін.);

i – коефіцієнт дисконтування в t - му році;

т – термін дії права інтелектуальної власності.

Аналізуючи наведену формулу, неважко помітити, що ставка роялті певним чином пов’язана з частиною прибутку від використання ОІВ. Ланцюжок цього взаємозв’язку має такий вигляд:

 

 

де R – ставка роялті (в. о.);

I – обсяг реалізації продукції, виробленої з використанням ОІВ (I=N·Ц);

α – частка прибутку від використання ОІВ у загальному прибутку підприємства від реаліації продукції, виробленої з використанням ОІВ;

ПR – рентабельність продажів (в. о.):

.

На розмір ставок роялті впливають такі обставини: економічна ефективність гіпотетичної ліцензії; наявність та обсяг правової охорони; обсяг прав, що передаються за гіпотетичною ліцензією; обсяг документації та «ноу-хау», що передаються за гіпотетичною ліцензією; інжиніринг, кон’юнктура ринку, конкурентні пропозиції. Природно, що цей метод використовується за умов наявності інформації про угоди з подібними активами, або, як мінімум, про ставки роялті у досліджуваній галузі.

Метод «переваги у прибутку» передбачає визначення вартості ОІВ на основі розрахунку переваги від використання ОІВ порівняно з прибутком підприємства до впровадження ОІВ або порівняно з прибутком виробників аналогічної продукції, виробленої без використання даного ОІВ, за інших рівних умов:

,

де П – прибуток від використання ОІВ;

Пt₁ – прибуток підприємства від реалізації продукції, зробленої з використанням ОІВ;

Пt₀ – прибуток підприємства до впровадження ОІВ або прибуток іншого підприємства від реалізації аналогічної продукції без використання даного ОІВ.

Метод «дроблення прибутку» (правило 25 %) базується на виділенні в прибутку від реалізації продукції, виробленої із застосуванням ОІВ, частки, яка припадає на використання ОІВ (я), за допомогою пайового коефіцієнта, отриманого емпіричним шляхом. Так, за даними численних джерел, ця частка звичайно дорівнює від 10 до 30 %.

Причому в більшості випадків у розрахунках використовують так зване «правило двадцяти п’яти відсотків», тобто передбачається, що ліцензіат (сторона, яка використовує ОІВ) повинен платити ліцензіарові (власникові ОІВ) 25 % прибутку, отриманого завдяки ліцензії. У цьому разі.

 

,

 

де П – прибуток від використання ОІВ;

α – частка прибутку від використання ОІВ у загальному прибутку підприємства від реалізації продукції, виробленої з використанням ОІВ;

П_ів – прибуток від реалізації продукції, виробленої з використанням ОІВ.

За умови застосування цього методу оцінки ОІВ ліцензіат не зацікавлений у розкритті своїх потенційних показників, тому оцінити діапазон прибутку можна на період не більш як два роки. При цьому для нової сфери бізнесу і невизначеного розміру прибутку пропорції розподілу прибутку потрібно збільшувати на користь ліцензіата, оскільки він зазнає підвищеного ризику.

Методи експертної оцінки передбачають прогнозування вартості ОІВ на основі досягнення згоди групою експертів. Існує маса методів отримання експертних оцінок. В одних випадках з кожним експертом працюють окремо, він навіть не знаючи, хто ще є експертом, і тому висловлюють свою думку незалежно від авторитетів. У інших випадках експертів збирають разом для підготовки матеріалів; при цьому експерти обговорюють проблему між собою, вчаться один у одного, і неправильні думки відкидають. При цьому кількість експертів може бути фіксованою, але такою, щоб статистичні методи перевірки узгодженості думок і потім їх усереднення дозволяли ухвалювати обґрунтовані рішення.

Застосування того чи іншого оцінного методу залежить від низки чинників, серед яких можна відзначити такі, як характер ОІВ, характер і обсяг наявної інформації щодо об’єкта оцінки, ступінь достовірності даної інформації та ін. Отримані внаслідок застосування названих методів оцінки з боку покупця й продавця порівнюються шляхом зважування відповідних результатів, тобто шляхом присвоєння вагових коефіцієнтів – γ_в, γ_д, γ_n урахуванням таких факторів: а) надійності вихідної інформації, що використовувалася під час проведення розрахунків за допомогою кожного з підходів; б) кількості й характеру використаних допущень (явних і неявних), які можуть не відповідати дійсному стану речей (наприклад, під час прогнозування майбутніх доходів, під час визначення ставки дисконту, ставки роялті тощо). У підсумку можна одержати зважену ринкову вартість ОІВ:

де Ц – ринкова вартість ОІВ;

Ц_в, Ц_д, Ц_n – вартість ОІВ, розрахована на основі відповідно витратного, дохідного та порівняльного підходів;

γ_в, γ_д, γ_n – вагомість результатів, отриманих відповідно на основі витратного, дохідного та порівняльного підходів γ_в+ γ_д+ γ_n =1.