Основні етапи розвитку соціології.

 

У розвитку соціології традиційно виділяють кілька етапів. Так, західні дослідники перший етап соціологічної історії пов’язують з іменами О.Конта, Г.Спенсера.

Французький вчений, філософа О.Конт (1798 – 1857) увійшов в історію науки як основоположник філософського позитивізму та соціології. Уже самим терміном «позитивний» («позитивізм») О. Конт протиставляє свою філософію і соціологію старим («негативним») уявленням. Інакше кажучи, поняття «позитивне знання» (пізнання) є строго науковим, на відміну від спекулятивного, метафізичного, абстрактного, аморфного, неконструктивного та ін.

У 1839 р. вийшов третій том «Курсу позитивної філософії» О.Конта, де вперше використано термін «соціологія». Спочатку він назвав соціологію соціальною фізикою і поділив її на дві частини: соціальну статику і соціальну динаміку. Соціальна статика вивчає умови існування, закони функціонування соціальної системи, її структуру й елементи. Результатом цих знань є теорія суспільного порядку. Соціальний порядок базується на трьох чинниках: сім’ї як базовому елементі суспільства, державі – органі соціальної солідарності, гаранту порядку та на релігії – регулятору соціальної поведінки. Соціальна динаміка вивчає і фіксує закони розвитку і зміни соціальних систем.

Г.Спенсер (1820 – 1903), послідовник О.Конта, мав своє особисте бачення соціології та її завдань. Соціологічна система Спенсера ґрунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації - інститути. Він так багато зробив для впровадження цієї науки, що деякі дослідники вважають його засновником соціології нарівні з О.Контом.

У межах соціології позитивізму О.Конта та органічної чи натуралістичної школи Г.Спенсера існували й інші соціологи, які зробили свій внесок у розвиток науки.

 

Другий етап становлення офіційної соціології розпочинається з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-х рр. ХХ ст. На цьому етапі відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії. Увагу соціологів привертають соціальні дії і взаємодії, розробляються методи «розуміючої соціології», концепції соціології особистості, налагоджується системний зв’язок між теорією і соціологічними дослідженнями, відбувається інституалізація соціології як академічної дисципліни. Її включають до навчальних планів університетів, створюють перші кафедри і факультети, професійні асоціації соціологів тощо.

Третій етап розвитку соціології, що охоплює період з кінця 20-х до 70-х рр. ХХ ст., характеризується формуванням основних її сучасних теорій, галузевою диференціацією, дальшим удосконаленням методів дослідження.

Четвертий етап розпочинається з 80-х років. Його зміст зв’я­заний з новітньою соціологією, розв’язанням проблем сучасності.

 

 

Класична соціологічна думка

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. пов'язаний з формуванням національних соціологічних шкіл, початком існування «великих соціологічних теорій», що претендують на універсальність пояснення будь-яких проявів соціальності і закладають основи власне соціологічної методології. Ці теорії досить часто називають «класичними», тому і питання лекції звучить відповідним чином. Це, зокрема, теорії М.Вебера, Е.Дюркгейма, К.Маркса, Ф.Тьонніса, Г.Зіммеля та ін.

Ч.Г.Кулі Г.Тард Ф.Тьонніс Г.Зіммель та інші.

Окремим було вчення К.Маркса (1818 – 1883), яке суттєво відрізнялося від позитивістського підходу і виступає не лише як напрям теоретичної думки, а і як впливова течія суспільно-політичної думки, що тісно пов’язана з масовими соціальними рухами минулого і нашого сторіччя (насамперед із соціалістичним робітничим рухом).

Результати теоретичних розв’язок К.Маркса у соціологічній галузі можна звести до трьох основних моделей: базису-надбудови, «органічної цілісності суспільства» та його «діалектичного розвитку».

Згідно з теорією марксизму система матеріально-виробничих відносин (економіка) становить першооснову, «базис», суспільства на якому ґрунтуються всі інші стосунки людей - правові, політичні, ідеологічні («надбудова»).

Е.Дюркгейм (1858—1917), французький соціолог і філософ вказував, що для перетворення соціології на самостійну науку необхідно чітко визначити її предмет та відповідний метод. У визначенні предмета він ішов шляхом пошуку особливої реальності, яку не вивчає жодна з суспільних наук. Таку реальність, на його думку, утворюють «соціальні факти».

Соціальні факти – це «зразки мислення, діяльності і почуттів», які незалежні від індивідуальної свідомості[2]. Вони здатні здійснювати на індивіда примусовий вплив. Соціальні факти стають такими, якщо певні речі, явища масово поширюються, їх визнають або використовують.

Базовим положенням «соціологічного методу» Е.Дюркгейм вважав принцип «соціологізму», тобто «соціальне можна пояснити лише соціальним». Соціологізм підкреслював специфічність та автономність соціальної реальності.

Суспільство за визначенням Е.Дюркгейма – це це певного роду реальність, яка існує за власними законами і яку не можна звести до якогось одного її прояву; ця реальність первинна щодо окремого індивіда і досліджувати її можна лише об’єктивними методами.

 

Іншою «класичною» соціологічною теорією є вчення М.Вебера (1864-1920), німецького філософа, соціолога, історика. Відомі роботи – «Протестантська етика і дух капіталізму», «Наука як покликання і професія», «Політика як покликання і професія», «Господарство і суспільство» та інші. Відомий дослідженнями у сфері політики.

В другій половині XX ст. не раз активізувався інтерес до теоретичної спадщини М.Вебера (так званий «веберівський ренесанс»). Проблеми, поставлені ним, залишаються в центрі методологічних пошуків і сучасних учених-соціологів. М.Вебера вважають засновником «інтерпретативної соціології» («розуміючої соціології») та теорії соціальної дії.

На відміну від Е.Дюркгейма, М.Вебер цікавився насамперед тим суб’єктивним змістом, який люди надають своїм вчинкам, коли вони «діють разом», тому свій метод вчений і назвав «розуміючою соціологією», її предметом є соціальна поведінка – дія, що свідомо орієнтована на інших.

Щоб зрозуміти зміст соціальної дії, Вебер його раціоналізує, тобто зводить до певних спрощених схем типу «мета дії – засоби її досягнення».

Типи соціальної дії за М.Вебером:

1. Цілераціональний тип – людина уявляє собі і мету і засоби її досягнення, враховує реакцію інших.

2. Ціннісно-раціональний – дія здійснюється через свідому віру в етичну, естетичну, релігійну цінність певної поведінки.

3. Афективний – дія під впливом без свідомих психологічних імпульсів і почуттів.

4. Традиційна дія – здійснюється через звичку.

 

Теорія М.Вебера вважається основою мікросоціологічного підходу до аналізу суспільства, в той час як Е.Дюркгейма – макросоціологічного.