Квітня 2011 року Президент України додатково оптимізував систему центральних органів виконавчої влади України

Метою реформи є формування ефективної системи публічної адміністрації, що надаватиме якісні публічні послуги громадянам на рівні, що відповідає європейським стандартам, забезпечувати оптимальне використання публічних коштів та буде здатна вчасно і адекватно реагувати на соціально-економічні, зовнішньо-політичні та інші виклики.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення повинна впроваджуватись ідеологія “служіння суспільству” як принципу функціонування публічної адміністрації та мають бути вирішені завдання щодо:

1) формування стабільної та ефективної організації і діяльності виконавчої влади, насамперед, шляхом інституційного розмежування політичних та адміністративних функцій всистемі виконавчої влади;

2) організації професійної, політично нейтральної та відкритої публічної служби шляхом відмежування політичних посад від сфери публічної служби, встановлення правових механізмів захисту публічних службовців від незаконних політичних впливів, запровадження відкритого конкурсного прийняття на публічну службу та службового просування тощо;

3) створення системи спроможного місцевого самоврядування шляхом децентралізації публічних завдань (повноважень) та ресурсів, створення економічно самодостатніх суб’єктів місцевого самоврядування у сільській місцевості;

4 ) визначення перспектив та створення передумов для запровадження регіонального самоврядування;

5) зміцнення статусу приватних осіб у відносинах з органами публічної адміністрації шляхом справедливого правового регулювання адміністративної процедури, впровадження нових організаційних форм та стандартів якості адміністративних послуг, удосконалення механізмів правового захисту приватних осіб у відносинах з органами публічної адміністрації;

6) гарантування підконтрольності публічної адміністрації політичній владі та суспільству шляхом посилення контрольних функцій парламенту, місцевих рад та фінансового контролю,розвитку системи адміністративного судочинства, залучення громадськості до участі в управлінніпублічними справами.

З метою досягнення європейських стандартів належного урядування організація та діяльність органів публічної адміністрації має будуватися на таких принципах:

- верховенства права, зокрема, як пріоритету прав та свобод людини і громадянина, гуманізму та справедливості в діяльності публічної адміністрації;

- законності як діяльності публічної адміністрації відповідно до повноважень і в порядку, визначених законом;

- відкритості як оприлюднення та доступності для громадян інформації про діяльність та рішення публічної адміністрації, а також надання публічної інформації на в имогу громадян;

- неупередженості як обов’язку публічної адміністрації та її посадових осіб безсторонньо ставитися до усіх учасників правовідносин, заявляти про конфлікт інтересів, у разі його наявності, та вживати заходів для його подолання;

- пропорційності як вимоги щодо обмеження рішень публічної адміністрації метою, якої необхідно досягти, умовами її досягнення, а також обов’язку публічної адміністрації зважати на негативні наслідки своїх рішень, дій та бездіяльності;

- ефективності як обов’язку публічної адміністрації забезпечувати досягнення необхідних результатів у вирішенні покладених на неї завдань при оптимальному використанні публічних ресурсів;

- підконтрольності як обов’язкового внутрішнього та зовнішнього контролю за діяльністю публічної адміністрації, в тому числі судового;

- відповідальності як обов’язку публічної адміністрації нести юридичну відповідальність за прийняті рішення, дії та бездіяльність.

Напрями адміністративної реформи полягають у покращенні та оптимізації роботи Кабінету міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Головною метою реформування Кабінету Міністрів України є забезпечення конституційного статусу Уряду як вищого органу в системі виконавчої влади, основним завданням якого є формування та реалізація державної політики. Державна політика фіксується у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України, а також функціональних, секторальних та галузевих програмах, концепціях, стратегіях тощо.

При цьому Кабінет Міністрів, для зосередження на функції вироблення політики, повинен максимально делегувати органам виконавчої влади нижчих рівнів або передати іншим легітимним способом свої повноваження адміністративного характеру.

Міністерства є “продовженням Уряду” і повинні стати головними суб’єктами розробки політики у всіх секторах державного управління. Відповідно роль міністрів як державних політичних діячів має і надалі зростати. У виконавчій владі лише Кабінет Міністрів та міністри як члени Уряду у випадках визначених законом повинні мати право видавати нормативно-правові акти зовнішнього спрямування, тобто такі, що стосуються прав і свобод людини й громадянина.

Іншими центральними органами виконавчої влади (далі – центральні органи виконавчої влади), крім міністерств, є утворені відповідно до Конституції та законів України єдиноначальні органи, компетенція яких у визначених сферах державного управління поширюється на всю територію держави.

У системі органів виконавчої влади не може бути органів, які б не були підпорядковані Уряду, як правило, опосередковано - через міністрів, а інколи і безпосередньо. Відповідно, усі існуючі сьогодні “інші центральні органи виконавчої влади” (далі – інші ЦОВВ) мають бути реорганізовані в урядові органи в системі відповідних міністерств, якщо вони здійснюють адміністративні повноваження, спрямовані на приватних осіб, або в департаменти міністерств, якщо вони відповідальні за розробку державної політики у певній сфері.

Для достатнього рівня автономності урядових органів, вплив міністра, якому підпорядковується відповідний урядовий орган, має бути обмежено повноваженнями:

1) нормативного регулювання з питань діяльності урядового органу (з правом подання відповідних проектів керівником урядового органу);

2) участі у формуванні бюджету урядового органу;

3) контролю за діяльністю урядового органу (через контроль за законністю та доцільністю прийняття рішень, отримання звітної та іншої інформації тощо);

4) ініціювання зміни керівника урядового органу (у разі неналежного виконання обов’язків).

Саме такий механізм політичної підконтрольності має прийти на заміну існуючому сьогодні перехідному механізму спрямування та координації міністрами інших ЦОВВ.

Незалежні регулятори

Статус «регулятора» («незалежного регулятора») повинні мати органи державної влади, які здійснюють державне регулювання, насамперед у сферах природних монополій та суміжних ринків, шляхом встановлення тарифів, допуску на ринки (ліцензування), контролю за якістю послуг тощо.

Проблема чіткого визначення ролі держави в регулюванні діяльності природних монополій та суміжних ринків спричинена необхідністю подолати практику прямого втручання в їх діяльність Кабінетом Міністрів.

Основною метою реформування державних регуляторів є забезпечення балансу інтересів споживачів, компаній-монополістів та держави в процесі прийняття рішень регуляторними органами шляхом:

1) гарантування споживачам якісних послуг за економічно обґрунтованими цінами;

2) обмеження впливу монополістів на державну політику;

3) створення умов для ефективного сталого розвитку компаній-монополістів;

4) запобігання спробам держави вирішувати соціальні проблеми за рахунок певних групп споживачів.

Реформування регуляторів передбачатиме:

1) визнання незалежних регуляторів окремим видом органів у системі державного управління;

2) визначення сферами їх компетенції, насамперед, - енергетику, транспорт, зв’язок, житлово-комунальне господарство;

3) вдосконалення порядку утворення та функціонування незалежних регуляторів (у разі необхідності внесення змін до Конституції України в частині призначення керівництва та складу

незалежних регуляторів);

4) забезпечення незалежності, неупередженості та прозорості в діяльності регуляторів шляхом створення регуляторів на основі паритетного представництва у їх складі (або наглядових структурах) усіх зацікавлених сторін – держави, споживачів та виробників.

В основу реформування сфери природний монополій та інституцій у цій сфері має бути покладено Концепцію вдосконалення державного регулювання природних монополій, затверджену Указом Президента України від 27 вересня 2007 року № 921.

 

ПИТАННЯ № 53 «МЕТОД АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА»

Метод адміністративного права, тобто спосіб впливу норм цієї галузі на суспільні відносини, можна охарактеризувати, з'ясувавши такі обставини: 1) яке правове положення займає кожен з учасників відносин, урегульованих адміністративно-правовими нормами; 2) на підставі яких юридичних фактів виникають, змінюються, припиняються адміністративно-правові відносини; 3) як визначають і захищають права та обов'язки суб'єктів зазначених відносин.

Учасниками суспільних відносин, що становлять предмет адміністративного права, здебільшого є суб'єкти, що перебувають у стані влади й підпорядкування. Адже у таких відносинах з одного боку наділений владними повноваженнями орган виконавчої влади, місцевого самоврядування, інший уповноважений суб'єкт, а з іншого — громадянин або суб'єкт господарювання, які, безумовно, мають певні нормативно закріплені права, втім ці права не дозволяють їм ігнорувати законні вимоги іншої сторони.

Роль юридичних фактів, на підставі яких виникають, змінюються, припиняються адміністративно-правові відносини, найчастіше відіграють правові акти управління, які приймають органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, інші уповноважені суб'єкти в односторонньому порядку й містять приписи, обов'язкові для виконання, а іноді й забезпечені примусовою силою держави.

Права та обов'язки учасників суспільних відносин, що складають предмет адміністративного права, визначаються нормативними актами і не можуть змінюватися на їх розсуд.

Норми адміністративного права фіксують різні способи захисту прав громадян — від оскарження незаконної діяльності в адміністративному порядку до звернення до суду. Це, безперечно, ознака нового адміністративного права, яке має за мету гарантування прав людини й встановлення цивілізованого паритету між інтересами особи та держави.

На основі наведеного можна зробити висновок, що метод адміністративного права базується на відносинах субординації між учасниками суспільних відносин, а це є ознакою так званого імперативного методу регулювання (або методу владних приписів).

Враховуючи різноманітність відносин, що складають предмет адміністративного права, в літературі звертається увага на наявність різних форм вияву імперативного методу зазначеної галузі права. Так, перша форма вияву стосується регулювання управлінських відносин між прямо підпорядкованими органами й посадовими особами. У даному випадку нормами фіксується обов'язок підпорядкованого органу (особи) виконувати розпорядження вищого органу (особи).

 

Інша форма вияву імперативного методу переважно властива відносинам, що виникають між органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, іншими уповноваженими суб'єктами та громадянами і юридичними особами. Такі відносини регламентовано нормами, що закріплюють гарантоване право фізичних і юридичних осіб вимагати від представників влади належного виконання управлінських функцій, оскільки діяльність останніх відіграє важливу роль у процесі реалізації цими особами своїх прав. Зазначеному праву кореспондує обов'язок суб'єктів управління неухильно виконувати законні вимоги громадян та юридичних осіб.

Отже, остання форма вияву імперативного методу адміністративного права свідчить про якісно новий зміст відносин між державою та особою, який характеризується, по-перше, наявністю рівних прав щодо вимагання належної поведінки з обох сторін і, по-друге, реальних можливостей громадян щодо юридичного захисту своїх прав у разі їх порушення.

Однак поряд із засобами імперативного методу в адміністративному праві можуть застосовувати й засоби диспозитивного методу регулювання. Нагадаємо, що диспозитивний метод побудований на координації цілей та інтересів учасників суспільних відносин, їх рівності. Тому найчастіше засоби останнього використовують під час регламентації так званих горизонтальних адміністративно-правових відносин, що виникають між представниками влади й спрямовані на координацію їх зусиль для досягнення спільних результатів управлінської діяльності. Так, ст. 35 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено, що для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи й організації. Наведене законодавче положення фіксує право органів, уповноважених на здійснення управлінських функцій і непідпорядкованих один одному, самостійно й добровільно з метою досягнення взаємовигідних результатів укладати певні угоди, створювати спільні органи та організації.

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що під методом адміністративного права слід розуміти сукупність зафіксованих у нормах цієї галузі прийомів (засобів) впливу на суспільні відносини, що складають її предмет, застосування яких дозволяє створити належні умови для реалізації і захисту прав громадян, нормального функціонування громадянського суспільства й держави(1;27-29).

 

ПИТАННЯ № 54 «МЕТОДИ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ»

Визначення публічного адміністрування проектом ОКХ (освітньо-кваліфікаційної характеристики):

"Публічне адміністрування – під публічним адмініструванням розуміють частину суспільства, яка навчається, у суспільстві, яке навчається. В умовах зміни поняття «правова держава» та поступового зникнення жорстких меж між державою і суспільством, на публічне адміністрування дедалі більшою мірою припадає завдання оформлення суспільних та державних процесів. Передумовою для гнучкості публічного адміністрування (управління) і його змін є здатність управлінців самостійно і разом з іншими аналізувати комплекси ситуацій, які чекають на своє залагодження і по яких необхідно приймати конкретні рішення, розробляти різноманітні варіанти рішень, обмірковувати їх переваги і недоліки, приймати і обґрунтовувати належне рішення, його, з одного боку ефективно проводити, а з іншого – бути в стані здійснювати необхідні коректури (компетентність у розв’язанні проблем)"

Етимологічний аналіз словосполучення "публічне адміністрування", що виконаний за допомогою видання: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред.. В.Т.Бусел. – К.: Ірпінь:ВТФ "Перун", 2005. – 1728 с. дозволяє зробити наступні висновки:

Адміністрування – дія за значенням адмініструвати.

Адмініструвати – (недоконаний вид) керувати установою, організацією, підприємством і т. ін., управляти. // к ерувати бюрократично, за допомогою наказів і розпоряджень замість конкретного керівництва.

Методи державного управління