Адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконанняделегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо аких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи

всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

ПИТАННЯ №94 «ПРИМУС В ПУБЛІЧНОМУ АДМІНІСТРУВАННІ»

Поняття примусу як методу публічного управління І. П. Голосніченко визначає як спосіб цілеспрямованого впливу на поведінку громадян, а також діяльність підприємств і організацій, органів, служб та службовців апарату державної виконавчої влади в інтересах забезпечення оптимального рівня виконання вимог законодавства [3, с. 87].

В. К. Колпаков, О. В. Кузьменко натомість узагальнюють примус як метод державного управління – це різні способи, прийоми та засоби цілеспрямованого, організаційного впливу суб’єктів управління на об’єкти, що віднесені до їх ведення [1, с. 184].

Адміністративне право практично використовує всі методи правового регулювання. Водночас визначальний вплив на вибір тих або інших засобів правової дії на управлінські відносини справляє виконавча влада. Відбувається процес юридичного опосередкування особливих суспільних відносин, у рамках яких одна сторона виступає як та, що управляє, а інша – як керована.

Саме методи управління виражають змістовний аспект управлінського впливу. Вони і є волею держави, конкретизованою відповідним управлінським органом у межах, наданих йому юридично-владних повноважень. Тому методи публічного управління, як правило, фіксуються в адміністративно-правових актах.

Так, примус в юридичній літературі визначається як загальний, універсальний метод публічного управління.

Зокрема, Г. В. Грянка метод адміністративного примусу розглядає в контексті Кодексу України про адміністративні правопорушення і визначає, що примусові заходи виконують специфічні функції щодо припинення правопорушень, формування доказової бази, забезпечення виконання постанов по справі. Вони застосовуються нормативно-визначеними суб’єктами в передбачених законодавством випадках [5, с. 10].

Поняття примусу досліджувало чимало вітчизняних учених. Крім того, цей метод управління закріплений у нормативно-правових актах: законах України “Про державну службу” [11], “Про місцеві державні адміністрації” [12], “Про державні нагороди України” [13], Кодексі України про адміністративні правопорушення [14], Указі Президента України “Про деякі питання вдосконалення нагородної справи в Україні” та інших [15].

Сутність адміністративного примусу є невід’ємною складовою системи методів публічного управління, що належить до найжорсткіших засобів впливу. Саме тому посадові особи органів управління застосовують примус, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами. Авторитарність цього методу незаперечна, проте нині немає жодної держави, яка б не використовувала його як найнеобхідніший засіб управління.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу – правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень. Тому державний примус традиційно розглядають з позицій захисту сформованих державою правовідносин і забезпечення неухильного й точного виконання юридичних норм конкретних галузей права.

Відмінності, що існують між галузевими нормами (й тими, що формуються під їх впливом) і ступенем суспільної небезпеки галузевих деліктів, зумовили розбіжності в характері й особливостях державних примусових заходів залежно від тієї чи іншої правової галузі.

Унаслідок зазначених обставин види державного примусу розглядають як явища, похідні від існуючих галузей права і властиві цим галузям правопорушення, і диференціюють згідно з існуючими правовими галузями.

На цих підставах виділяють такі види примусу: кримінальний, цивільно-правовий, адміністративний. Найбільшою питомою вагою, високою мобільністю і здатністю адаптуватися до конкретних умов і потреб держави характеризується адміністративний примус. За своєю соціально-правовою природою він є органічною складовою державного примусу [6, с. 42].

Традиційно в юридичній науці будь-яке визначення права містить вказівку на його обов’язкову ознаку – примусову забезпеченість з боку держави. Саме тому примус, який здійснює держава в межах та на засадах, чітко визначених законодавством, можна вважати засобом забезпечення правопорядку, дотримання вимог, визначених нормами права [7, с. 64].

Адміністративний примус – це застосування органами державного управління (а також судами, суддями), а у випадках делегування відповідних державно-владних повноважень – громадськими організаціями встановлених законом заходів, що полягають у спонуканні до виконання громадянами, посадовими особами юридичних обов’язків з метою припинення протиправних дій, притягнення до відповідальності за адміністративні проступки або для забезпечення громадської безпеки. Адміністративний примус посідає важливе місце в правоохоронній системі нашої держави. За його допомогою міліція здійснює найважливіші правоохоронні функції. Зрештою, адміністративний примус є примусом правовим. Застосування примусових заходів суворо регламентовано законом. Незаконне застосування примусових заходів є свавіллям, антиправом [9, с. 11].

Адміністративно-правовий примус є одним із видів державно-правового примусу. Для нього характерні ті самі ознаки, зокрема, правозастосовна діяльність, спрямована на охорону правопорядку, реалізується в рамках охоронних правовідносин та ін. Поряд із цим адміністративно-правовий примус має особливості, що притаманні лише йому, а саме: регламентований нормами адміністративного права, що передбачає види, підстави, порядок їх застосування; застосовується не тільки до індивідуальних, а й до колективних осіб; має багато суб’єктів, які здійснюють адміністративно-юрисдикційну діяльність; здійснюється в рамках позаслужбового підпорядкування, за відсутності організаційного підпорядкування між сторонами.

Адміністративно-правовий примус слід відрізняти від примусу, передбаченого нормами адміністративного права, оскільки останній містить у собі адміністративні, дисциплінарні (наприклад, стосовно державних службовців), матеріальні (наприклад, стосовно військовослужбовців) санкції [17, с. 165].

Примус – це такий метод, за якого бажана поведінка забезпечується застосуванням сили чи загрозою її застосування. Економічними методами примусу є методи побічного впливу на об’єкт (наприклад, підвищення податкових ставок, зменшення бюджетного фінансування та ін.). Примус традиційно розглядають як допоміжний метод діяльності, що використовується через неефективність переконання [18, с. 236].

Адміністративний примус – поняття родове. Залежно від призначення, усі заходи адміністративного примусу можуть бути зведені у відповідні однопорядкові групи. Останніми роками фахівцями з адміністративного права запропоновано тричленну класифікацію цих заходів: адміністративно-попереджувальні заходи; заходи адміністративного припинення та забезпечення адміністративного провадження; адміністративні стягнення [3, с. 124].

Класифікація адміністративного примусу за видами має важливе теоретичне і практичне значення. Це надає можливість усвідомити суть різноманітних засобів примусу, що вживають у публічному управлінні, їх мету і взаємозв’язок, забезпечити ефективну дію на правопорушників, вирішувати питання притягнення їх до відповідальності. Характер конкретних суспільних відносин вимагає властивого лише для них захисту. Правопорядок може бути забезпечено як шляхом використання засобів запобігання правопорушенням, так і їх припинення, або ж шляхом покарання за вчинені правопорушення [2, с. 132].

До заходів припинення загального призначення належать: а) адміністративне затримання; б) особистий обшук і обшук речей; в) примусове лікування; г) тимчасове усунення від роботи інфекційних хворих; д) примусове лікування осіб, які страждають небезпечними для оточуючих захворюваннями; є) тимчасове усунення від керування транспортними засобами; ж) припинення робіт і заборона експлуатації механізмів та ін.

Примус є, безумовно, авторитарним явищем, але, водночас, необхідним методом для охорони правопорядку, власності, прав та інтересів громадян і організацій, створення нормальних умов для діяльності апарату публічної влади [21, с. 65].

Таким чином, примус у сфері публічного управління застосовують для того, щоб забезпечити: по-перше, цілеспрямованість управлінської діяльності; по-друге, правомірність поведінки учасників управлінських відносин; по-третє, функціонування й захист режиму, встановленого державою, за якого б неухильно виконувалися правові приписи всіх ланок управлінської системи; по-четверте, належні взаємостосунки всіх учасників управлінських відносин.

ПИТАННЯ №95 «ПРИНЦИПИ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА»