Судові акти завжди є індивідуальними. Це акти застосування норм права відносно окремих осіб, що є учасниками процесу.

Судові акти приймають тільки на підставі закону, а судді під час здійснення правосуддя незалежні й підкоряються лише закону. Акти управління приймають на підставі як закону, так і вказівок вищих органів управління.

Акти управління відрізняються від цивільно-правових актів за юридичною природою та підставами прийняття. Цивільно-правові акти (двосторонні чи односторонні) завжди є результатом взаємного волевиявлення учасників правовідносин, тоді як акти управління — це односторонні владні волевиявлення, що не вимагають згоди іншої сторони. В разі незаконної угоди відповідальність перед державою несуть обидві сторони, а за незаконне прийняття акта державного управління відповідальність несе той, хто його прийняв.

Акти державного управління відрізняються також від актів прокурорського нагляду (протесту, подання, припису, постанови). Акти прокурорського нагляду — це форма реагування прокурора на порушення законності. Вони не мають ні вказівок управлінського характеру, ні норм права.

Від актів громадських організацій, об'єднань громадян (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) акти державного управління відрізняються за своєю юридичною природою.

Акти управління суттєво відрізняються від документів, що мають юридичне значення, та від службових документів. Документи, які мають юридичне значення (паспорт, посвідчення, атестат, диплом про закінчення вищого навчального закладу тощо), не встановлюють, не змінюють і не припиняють правовідносин.

Акт державного управління завжди спрямований на виконання, зміну або припинення адміністративно-правових відносин.

Службові документи (довідки, акти обстежень, рапорти, доповідні записки, характеристики тощо) не мають юридичного значення, але вони є джерелами інформації

Акти державного управління можуть виступати як певні юридичні факти, на підставі яких виникають, змінюються та припиняються адміністративні правовідносини.

Акти управління можуть бути основою для прийняття інших актів.

Акти державного управління зумовлюють виникнення не тільки адміністративно-правових, а й трудових, сімейних, цивільно-правових відносин тощо. Акти державного управління можуть виступати як умова дійсності цивільно-правових, земельних, трудових та інших актів.(1;138-143).

 

ПИТАННЯ 22 «Апеляційна інстанція в адміністративному судочинстві»

Апеляційна інстанція в адміністративному судочинстві регулюється гл..1 розділу IVКАСУ, до якого входять статті 184-209.

Статтею 195 КАСУ окреслюються Межі перегляду судом апеляційної інстанції:

1. Суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.

2.Суд апеляційної інстанції може дослідити докази, які не досліджувалися у суді першої інстанції, з власної ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до суду першої інстанції або необґрунтованим відхилення їх судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції може дослідити також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням вимог цього Кодексу.

3. Суд апеляційної інстанції може встановити нові обставини, якщо вони не встановлювалися судом першої інстанції у зв'язку із неправильним застосуванням норм матеріального права.

4. Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги, що не були заявлені в суді першої інстанції.

За ст..185 КАСУ Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку постанови та ухвали суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених КАСУ.

Порядок і строки апеляційного оскарження визначено ст.. 186 КАСУ:

· Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції;

· Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення.

· Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали.

1.Апеляційна скарга подається у письмовій формі. В апеляційній скарзі зазначається, чи бажає особа взяти участь у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, чи просить суд розглянути справу за її відсутності.

Якщо в апеляційній скарзі наводяться нові докази, які не були надані суду першої інстанції, то у ній зазначається причина, з якої ці докази не були надані.

Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або її представником, який додає оформлений належним чином документ про свої повноваження, якщо цей документ не подавався раніше. В апеляційній скарзі зазначається дата її подання.

До апеляційної скарги додаються її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. До апеляційної скарги додається документ про сплату судового збору, а також копії доданих до неї письмових матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

2.Суд першої інстанції через три дні після закінчення строку на подання апеляційної скарги надсилає її разом зі справою до адміністративного суду апеляційної інстанції.

3. Адміністративна справа реєструється у день її надходження до адміністративного суду апеляційної інстанції в порядку, встановленому КАСУ та та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу.

4.Отримавши апеляційну скаргу, суддя-доповідач протягом трьох днів перевіряє її відповідність вимогам статті 187 цього Кодексу і за відсутності перешкод постановляє ухвалу про відкриття апеляційного провадження.

5.Суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття апеляційного провадження проводить підготовку справи до апеляційного розгляду. Усі судові рішення, ухвалені суддею-доповідачем під час підготовки справи до апеляційного розгляду, викладаються у формі ухвали. Копії ухвал надсилаються особам, які беруть участь у справі.

6.Особи, які беруть участь у справі, мають право подати до адміністративного суду апеляційної інстанції заперечення на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом встановленого судом апеляційної інстанції строку.

7 .Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження, обґрунтувавши необхідність таких змін чи доповнень.

8. Позивач може відмовитися від адміністративного позову, а сторони можуть примиритися у будь-який час до закінчення апеляційного розгляду.

9. Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом одного місяця з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом п'ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження (строк може бути продовжено не більш як на 15 днів, про що виноситься ухвала)

10. Апеляційний розгляд здійснюється колегією суддів у складі трьох суддів за правилами розгляду справи судом першої інстанції з урахуванням особливостей, встановлених главою.1 розділу IV КАСУ.

11. Для надання пояснень, а також у судових дебатах першій надається слово особі, що подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. За ними дають пояснення і виступають у дебатах особи, які приєдналися до апеляційної скарги, а потім - інші особи, які беруть участь у справі.

12 .Неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи. Якщо суд апеляційної інстанції визнав обов'язковою участь у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, а вони не прибули, суд апеляційної інстанції може відкласти апеляційний розгляд справи.

13. Суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів.

14. За наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову (ухвалу) суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право:

1) залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову (ухвалу) суду - без змін;

2) змінити постанову (ухвалу) суду;

3) скасувати її та прийняти нову постанову (ухвалу) суду;

4) скасувати ухвалу суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду;

5) скасувати постанову (ухвалу) суду і залишити позовну заяву без розгляду або закрити провадження у справі;

5) визнати постанову (ухвалу) суду нечинною і закрити провадження у справі.

15. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

16. Розглянувши апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу в разі:

1) залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін;

2) зміни ухвали суду першої інстанції;

3) скасування судового рішення і постановлення нової ухвали;

4) скасування судового рішення і залишення позовної заяви без

розгляду або закриття провадження у справі;

5) визнання судового рішення нечинним і закриття провадження

у справі;

6) скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому

провадженню у справі, і направлення справи для продовження

розгляду до суду першої інстанції

2. Суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги може своєю постановою змінити постанову суду першої інстанції або прийняти нову постанову, якими суд апеляційної інстанції задовольняє або не задовольняє позовні вимоги.

3. З усіх процесуальних питань суд апеляційної інстанції

постановляє ухвали.

4. Судові рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються, проголошуються, видаються або надсилаються особам, які беруть

участь у справі, в порядку, встановленому статтями 160 і 167 КАСУ.

17. Після закінчення апеляційного провадження справа не пізніш як у семиденний строк направляється до адміністративного суду першої інстанції, який її розглянув.

ПИТАННЯ 23 «Апеляційні адміністративні суди»

Відповідно до ст.. 184 КАСУ Судом апеляційної інстанції в адміністративних справах є апеляційний адміністративний суд, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться місцевий адміністративний суд (місцевий загальний суд як адміністративний суд чи окружний адміністративний суд), що ухвалив рішення.

У випадку, визначеному частиною шостою статті 177 КАСУ судом апеляційної інстанції є Вищий адміністративний суд України.

До апеляційних адміністративних судів належать 9 таких судів:

· Вінницький апеляційний адміністративний суд

· Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

· Донецький апеляційний адміністративний суд

· Житомирський апеляційний адміністративний суд

· Київський апеляційний адміністративний суд

· Львівський апеляційний адміністративний суд

· Одеський апеляційний адміністративний суд

· Севастопольський апеляційний адміністративний суд

· Харківський апеляційний адміністративний суд

 

ПИТАННЯ 24 «ВЗАЄМОДІЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА З ІНШИМИ ГАЛУЗЯМИ ПРАВА»

Адміністративне право, зберігаючи свою «самобутність», виражену в його предметі та методі, тісно взаємодіє практично з усіма існуючими галузями права.

Спостерігається «проникнення» адміністративного права у сферу інших правових галузей, тобто фактична наявність управлінських відносин у предметі будь-якої галузі права. Навіть у цивільному законодавстві є хоч і невелика, але певна кількість адміністративно-правових за своєю сутністю норм.

Адміністративне право таких суворих меж не має. Відповідно важко знайти будь-яке спеціальне питання, яке можна було б назвати виключно адміністративно-правовим, тобто таким, що не зачіпає інтереси правових галузей. Фактично з усіх боків нас «оточують» норми перш за все адміністративного права. Хоч цей висновок здається з першого погляду парадоксальним, проте він має міцне підґрунтя. Наприклад, якщо йдеться про громадянина, то найширшими і різноманітними є його адміністративні права та дієздатність: народження, навчання, практична робота, взаємовідносини з соціальними, комунальними, медичними, транспортними, правоохоронними та іншими службами — на всіх цих процесах обов'язково позначається відповідний регулюючий вплив адміністративного права.

Сфера державного управління не ізольована від дії норм інших галузей права, якими регулюються відповідні суспільні відносини, які не охоплені предметом адміністративного права. Так виникає взаємодія різних правових галузей.

Найтісніше адміністративне право взаємодіє з конституційним (державним) правом.

 

Конституційне право закріплює основи організації і функціонування суб'єктів виконавчої влади, їх місце в державному механізмі, права і свободи людини.

Адміністративне право деталізує і конкретизує норми конституційного права, визначає юридичний механізм реалізації громадянами своїх прав і свобод, компетенцію структур виконавчої влади, адміністративно-правові засоби захисту управлінських відносин, форми і методи виконавчо-розпорядчої діяльності, основи її галузевої, міжгалузевої, регіональної та місцевої організації.

Адміністративне право тісно взаємодіє з цивільним правом, оскільки обидва регулюють відносини майнового характеру. Норми цивільного права регулюють відносини, за яких сторони рівноправні, а норми адміністративного права — це відносини, що будуються на підпорядкованості однієї сторони іншій.

Взаємозв'язок між адміністративним і трудовим правом існує у сфері регулювання службових відносин. Так, норми трудового права визначають статус службовців як учасників трудового процесу (умови праці, охорона праці, розгляд трудових спорів). Норми ж адміністративного права регулюють державно-службові відносини (умови та порядок проходження служби, правила користування службовими документами, повноваження посадових осіб з організації трудового процесу та ін.).

Адміністративне право тісно пов'язане з фінансовим правом. Фінансове право своїм народженням, власне, зобов'язано державному, адміністративному і частково цивільному праву. Фінансове право регулює відносини у сфері фінансової діяльності держави, зокрема у діяльності з акумулювання і розподілу коштів, що становлять національний дохід держави. Для регулювання цих відносин використовується адміністративно-правовий метод. Однак фінансове право визнане самостійною галуззю, бо регулювання мобілізації, розподілу і використання коштів має велике значення для держав та відзначається специфічними особливостями.

Отже, якщо йдеться про розподіл фінансів — це фінансове право; якщо про організацію роботи фінансових органів — це адміністративне право.

Інакше кажучи, адміністративне право регулює управлінські відносини в галузі фінансів, а фінансове — самі фінансові відносини як особливий різновид економічних відносин.

Межі норм кримінального й адміністративного права визначаються характером і спрямованістю відповідних заборон.

Найскладніше розмежувати адміністративну та земельну, природоохоронну, сільськогосподарську, митну й підприємницьку галузі права. Механізм співвідношення їх такий, що значна частина відносин належить до предмета названих галузей, регулюється нормами адміністративного права та властивим йому методом.

Таким чином, адміністративне право, як одна з провідних галузей правової системи України, становить складне соціально-юридичне утворення, у якому відображаються матеріальні, ідеологічні, моральні та інші відносини, що існують у суспільстві.

У цьому зв'язку доречно звернутися до думки відомого французького адміністративіста Г. Бребана, який у своїй фундаментальній праці вірно зазначив, що немає таких секторів громадського життя, які б випадали цілком зі сфери адміністративно-правового контролю, тому що адміністративне право є право живе, що глибоко вкоренилося в суспільстві, увійшло у побут та свідомість сучасної людини. Ця думка справедлива і для нашого часу. Службова роль адміністративного права — юридичного «супутника» публічного управління і виконавчої влади — зберігається в період реформування державних інститутів.

 

ПИТАННЯ № 25 «ВИДИ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ»

Адміністративні послуги — це ті публічні (тобто державні та муніципальні) послуги, що надаються органами виконавчої влади, виконавчими органами місцевого самоврядування та іншими уповноваженими суб'єктами, і надання яких пов'язане з реалізацією владних повноважень.

Зокрема, І. Б. Коліушко виділяє такі ознаки адміністративних послуг:

1. Адміністративна послуга надається за зверненням фізичної або юридичної особи.

2. Надання адміністративних послуг пов'язане із забезпеченням юридично значущих умов для реалізації суб'єктивних прав конкретної приватної особи.

3. Адміністративні послуги надаються виключно адміністративними органами через реалізацію владних повноважень.

4. Право на отримання особою конкретної адміністративної послуги та відповідне повноваження адміністративного органу має визначатися лише законом.

5. Результатом адміністративної послуги є адміністративний акт — рішення чи юридично значуща дія адміністративного органу, яким задовольняється звернення особи.

Адміністративні послуги є провідним засобом реалізації прав громадян у сфері виконавчої влади, адже абсолютна більшість справ, що вирішуються органами публічної адміністрації, ініціюються самими громадянами і стосуються їхніх суб'єктивних прав.

Згаданий дослідник пропонує таку класифікацію адміністративних послуг:

1. За рівнем встановлення повноважень щодо надання адміністративних послуг та видом правового регулювання процедури їх надання:

— адміністративні послуги з централізованим регулюванням (закони, акти Кабінету Міністрів);

— адміністративні послуги з локальним регулюванням (акти органів місцевого самоврядування);

— адміністративні послуги зі "змішаним" регулюванням (коли має місце одночасно і централізоване, і локальне регулювання).

2. За критерієм платності:

— платні послуги;

— безоплатні послуги.

3. За змістом публічно-службової діяльності щодо надання адміністративних послуг:

— реєстрація;

— надання дозволу (ліцензії);

— сертифікація;

— атестація;

— верифікація;

— нострифікація;

— легалізація;

— встановлення статусу тощо.

4. За предметом (характером) питань, щодо вирішення яких звертаються приватні особи:

— підприємницькі (господарські) послуги;

— соціальні послуги;

— земельні послуги;

— будівельно-комунальні послуги тощо.(М. І. Ославський Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади Навчальний посібник Київ Видавництво "Знання" 2009).

 

ПИТАННЯ № 26 «ВИДИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ»

Адміністративний примус використовують для:

а) запобігання вчиненню правопорушень;

б) припинення адміністративних проступків;

в) притягнення до адміністративної відповідальності.

Адміністративний примус застосовують на основі адміністративно-процесуальних норм.

Викладене дає можливість визначити адміністративний примус як систему засобів психологічного або фізичного впливу на свідомість і поведінку людей з метою досягнення чіткого виконання встановлених обов'язків, розвитку суспільних відносин у межах закону, забезпечення правопорядку й законності.

Примусові засоби адміністративного характеру застосовують органи державної виконавчої влади, суди (судді) для впливу на громадян і посадових осіб з метою виконання ними юридичних обов'язків, припинення протиправних дій, притягнення до відповідальності правопорушників. Характер конкретних суспільних відносин вимагає притаманного тільки їм захисту. В одних випадках правопорядок забезпечують шляхом використання заходів запобігання правопорушенням, у інших — припинення правопорушень або покарання за вчинені правопорушення.

В юридичній науці склалася така класифікація заходів адміністративного примусу:

а) заходи адміністративного запобігання (адміністративно-попереджувальні);

б) заходи припинення правопорушень;

в) адміністративні стягнення.

Умовами для виникнення конкретних відносин, пов'язаних із використанням засобів адміністративного примусу, є різні юридичні факти, в тому числі протиправні дії окремих осіб і організацій. Засоби адміністративного запобігання мають ту особливість, відрізняються від засобів припинення адміністративних правопорушень і адміністративних стягнень тим, що їх використання не пов'язано з вчиненням неправомірних дій. Це попереджувальні, профілактичні заходи.

Незважаючи на свій профілактичний характер, заходи адміністративного запобігання можуть бути здійснені в примусовому порядку, оскільки небезпека, якій вони протидіють, загрожує або окремій фізичній особі, або суспільству й державі. Переважно це виражається у вигляді певних обмежень і заборон. Ці заходи є різноманітними, застосовуються в різних галузях суспільного життя й різними об'єктами. Законодавчою базою таких заходів є КпАП та Митний кодекс, закони України про міліцію, оперативно-розшукову діяльність, Службу безпеки, надзвичайний стан, державний кордон, пожежну безпеку, дорожній рух. Причому найширшу компетенцію в їх використанні мають органи внутрішніх справ (міліція). Примусовий вплив під час використання цих заходів може виявлятися у фізичному або психічному впливі, суто примусових діях.

Найтиповішими є такі заходи адміністративного запобігання:

1) вимога припинення окремих дій;

2) перевірка документів;

3) огляд речей і особистий огляд;

4) тимчасове обмеження або заборона доступу громадян до окремих ділянок місцевості чи об'єктів з метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки, охорони здоров'я людей;

5) обмеження або заборона руху транспорту та пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів при виникненні загрози громадській безпеці;

6) закриття ділянок державного кордону;

7) здійснення адміністративного нагляду за особами, щодо яких він встановлений, а також контролю за засудженими до кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі;

8) облік і офіційне застереження осіб;

9) право входити на територію та до приміщень підприємств, установ і організацій, до житлових та інших приміщень громадян;

10) введення карантину при епідеміях і епізоотіях;

11) огляд медичного стану осіб і санітарного стану підприємств громадського харчування;

12) ревізування;

13) контроль і наглядові перевірки.

Серед засобів адміністративного примусу заходи адміністративного припинення, що використовують у адміністративному порядку, найчисленніші. Їх застосування обумовлено потребою швидкого й ефективного припинення посягань на інтереси окремих громадян, держави та громадських об'єднань.

Заходи припинення правопорушень — це примусове зупинення протиправних діянь, що носять ознаки адміністративного проступку (а в деяких випадках — і кримінальний характер), спрямоване на недопущення шкідливих наслідків і забезпечення застосування до винної особи адміністративного стягнення, а у виключних випадках — і кримінального покарання.

У чинному законодавстві, спеціальній літературі немає вичерпного переліку й чіткої класифікації цих заходів, як і єдиної думки щодо того, які саме заходи слід вважати заходами адміністративного припинення. Разом з тим, слід відзначити достатньо повне регулювання в законодавстві заходів припинення та умов їх застосування.