Суб’єктивні права якоїсь особи — це надана і гарантована державою шляхом закріплення в правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки цієї особи.

Ознаками наявності в учасників адміністративних правовідносин суб’єктивних прав є:

- можливість певної поведінки з метою задоволення своїх інтересів;

- наявність адміністративної правосуб’єктності;

- можливість реалізації поведінки в адміністративних правовідносинах;

- обмеженість поведінки рамками адміністративно-правових норм, вихід за які є порушенням правових приписів.

Як суб’єктивні права, так і обов’язки, закріплені правовою нормою, набувають юридичного характеру, а тому їх точніше називати “суб’єктивні юридичні права і обов’язки”. Суб’єктивні обов’язки — це покладена державою і закріплена в правових нормах міра належної поведінки якоїсь особи. Причому їх реалізація забезпечена можливістю застосування державного примусу.

У сфері адміністративно-правового регулювання суб’єктивні права і обов’язки мають як спільні, так і відмінні ознаки.

Адміністративно-правовий статус має два елементи:

1) здатність мати суб’єктивні права і обов’язки — адміністративна правоздатність;

2) здатність реалізовувати надані права і обов’язки — адміністративна дієздатність.

В органах державної влади, органах місцевого самоврядування адміністративна правосуб’єктність виявляється у нормативно закріпленій за ними компетенції тобто у сукупності їх юридично-владних повноважень (прав і обов’язків), що надаються їм для виконання відповідних завдань і функцій.

Це стосується й інших юридичних осіб — підприємств, установ, організацій, хоча щодо них термін “компетенція”, зазвичай поширюється тільки на органи управління (адміністрації) цих юридичних осіб. Що ж до самих юридичних осіб, то використовується термін не “компетенція”, а “адміністративно-правовий статус”.

Адміністративна правоздатність — це здатність суб’єкта мати права і обов’язки, передбачені нормами адміністративного права. Адміністративна правоздатність виникає з моменту появи суб’єкта. Якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту народження громадянина; якщо про юридичну (в деяких випадках іншу колективну) особу — з моменту державної реєстрації підприємства, установи, організації (а колективних утворень — навіть ще до моменту державної реєстрації). Припиняється правоздатність з моменту зникнення суб’єкта, тобто ліквідації підприємства, закладу, організації, а якщо йдеться про фізичну особу — з моменту смерті.

Адміністративна дієздатність — це здатність суб’єкта самостійно, вольовими, усвідомлюваними діями (безпосередньо або через представника) реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов’язки у сфері адміністративно-правового регулювання.

Складовою адміністративної праводієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб’єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну (як правило, адміністративну) відповідальність.

ПИТАННЯ № 81 «ПОНЯТТЯ АПЕЛЯЦІЇ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ»

Загальний огляд апеляції в адміністративно-судочинському процесі дозволяє виявити її окремі риси та ознаки, зокрема такі:

• апеляційна перевірка рішень суду першої інстанції є гарантією здійснення права на судовий захист;
• апеляційна скарга, як правило, подається на рішення суду, яке не набрало законної сили (на практиці трапляються й випадки оскарження рішення, що набрало законної сили, наприклад, коли особа, яка не брала участі у розгляді справи, хоча суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси чи обов’язки, оскаржує рішення суду першої інстанції після спливу строку на апеляційне оскарження, оскільки вона не було належним чином повідомлена і взагалі не знала і не могла знати про розгляд справи, за таких обставин така особа звертається до апеляційного суду із клопотанням про відновлення пропущеного строку на оскарження і апеляційною скаргою);
• справа за апеляцією передається на розгляд суду вищого рівня, який перевіряє законність і обґрунтованість постанов і ухвал суду першої інстанції, виправляє допущені помилки і формує судову практику;
• оскарження обумовлене неправильним встановленням судом першої інстанції фактичних обставин, неправильним застосуванням законодавства або неповним наданням сторонами матеріалів;
• предмет процесу залишається незмінним: апеляційний суд розглядає лише вимоги, заявлені у суді першої інстанції. Разом із тим суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи [1; 2, с. 421];
• об’єктом перегляду в порядку апеляції можуть бути питання фактів (як то правильність, об’єктивність та повнота оцінки судом першої інстанції доказів і встановлення фактів) і питання права (як то правильність застосування судом першої інстанції матеріальних і процесуальних норм);
• апеляція в справі допускається лише один раз.

Викладене дозволяє дійти висновку, що апеляція в адміністративно-судочинському процесі це – врегульований Кодексом адміністративного судочинства України порядок оскарження фізичною чи юридичною особою (апелянтом) рішення суду першої інстанції до суду вищого рівня, порядок перегляду такого рішення, яке на думку апелянта прийняте на підставі неправильного та неповного встановлення фактичних обставин справи, або з підстав невідповідності рішення вимогам матеріального і процесуального права, з метою забезпечення захисту прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, забезпечення права на судовий захист та дотримання принципу законності під час правосуддя.

ПИТАННЯ № 82 «ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ»