Наслідки і напрямки модернізації українського суспільства.

нині в Україні всі зрозуміли, що після розвалу СРСР і здобуття незалежності в нас так і не склався новий порядок, який забезпечував би її успішний розвиток. Країна, яка ще недавно входила до десятки найрозвиненіших держав Європи, після проголошення незалежності опинилася відкинутою на десятиріччя назад, майже на узбіччя світового прогресу.

Формування консолідаційної ідеології. Йдеться про розвиток сучасної української політичної нації, тобто згуртування у спільних інтересах в одній державі різнокультурних громад на основі рівності громадянських прав та взаємоповаги [1]. До політичної нації належать українці, росіяни, білоруси, угорці, євреї, кримські татари та інші етнонаціональні групи. Особливо наголосимо при цьому, що українці як етнічна нація дають назву країні. Українська мова є державною. Становлення української політичної нації можливе лише на загальноцивілізаційних принципах громадянського суспільства, тоді, коли буде створено економічні, соціальні, духовні умови, які працюють на націю. Лише їй під силу вивести з кризи економіку, науку, освіту, культуру, підняти на рівень державної українську мову, гарантувати вільний розвиток російської мови як мови міжнаціонального спілкування, мов національних меншин, стимулювати прагнення вивчати іноземні мови, передусім європейських країн. Розгорнута в суспільстві дискусія про можливість роз’єднання земель України на проросійські та проукраїнські є небезпечною, бо здатна призвести до розпаду країни [2]. Зазначмо, що у 80-ті роки минулого сторіччя канадський історик Орест Субтельний у написаній ним історії України з’ясував, що є стала лінія, яка розмежовує Україну на дві частини [3]. Справді, в різних частинах країни живуть люди з відмінними світоглядними цінностями, неоднаковим історичним досвідом, протилежними геополітичними устремліннями, різною культурною та мовною орієнтацією, різним баченням майбутнього, що зумовлено багатовіковими процесами.

Щоб подолати цей розкол, потрібно рішуче відкинути націоналістичні концепції «української України» і «України для українців», які до останнього часу утверджувалися на державному рівні й, по суті, є спробою формування не національної ідеології, а ідеології «титульної нації», що внесло розкол у багатонаціональне українське суспільство, українську політичну націю й поставило під загрозу цілісність України. Владні структури не мають права не враховувати, що останнім часом націонал-екстремістські сили помітно зміцнили свої позиції в західних регіонах України, ведуть масову пропаганду «героїзації» ОУН–УПА та їхніх лідерів, що, зрештою, «загрожує деформацією політичного курсу, який був визначений після виборів, реваншем найреакційніших, правонаціоналістичних сил» [4].

«Народи Західної Європи, до знемоги навоювавшись протягом століть, переживши на своїй території справжні епідемії націоналізму, шовінізму й нацизму і – як результат – дві світові війни, врешті-решт навчилися жити в мирі, розв’язувати проблеми мирним шляхом, з урахуванням взаємних інтересів». І далі: «Сумний досвід засвоєно. Деструктивні експерименти не мають ні найменших шансів проклюнутися. Націоналізм у країнах Заходу – дуже непопулярна ідеологія, дещо архаїчно-маргінальне, цілком несумісне з демократичними цінностями й правами людини» [5].

В українському суспільстві, в усіх його осередках то затихає, то спалахує з новою силою дискусія з мовного питання, яка особливо загострилася після прийняття Верховною Радою Закону «Про основи державної мовної політики». Зазвичай висловлюються два погляди. Перший: російській мові слід надати статус державної нарівні з українською. Другий: слід обмежити сферу впливу російської мови, інакше потерпатиме українська.

Як відомо, стаття 10 Конституції України так визначає механізм функціонування української мови і мов інших національностей:

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (підкреслення моє. – Ф. Р.).

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування» [6].

Отже, слід приділити увагу навчанню української мови (ще з дитячого садка) нового покоління наших молодих співгромадян в україномовних і російськомовних навчальних закладах, стимуляції книговидання, формуванню культурних центрів, проведенню конкурсів, фестивалів. Надзвичайно важливо, щоб кожен державний чиновник і депутат будь-якого рівня досконало володіли щонайменше двома мовами – українською та російською. Безперечно, будь-який державний службовець регіонального рівня (як на Заході, так і на Сході країни) повинен ними вільно володіти. А в місцях мешкання інших національних меншин – ще й мовою відповідного етносу. Якби шлях у вищу владу й політику був закритий людям, які не знають державної мови, про цю проблему давно забули б.

Відповідно до Конституції України слід інтенсифікувати вільний розвиток, використання й захист російської мови, закріпивши за нею статус мови міжнаціонального спілкування. З цією метою важливо відновити програми викладання російської мови і літератури в школах, на філологічних факультетах вищих навчальних закладів.

Утвердження інноваційної моделі економіки. Під час трансформації політичної та економічної систем в Україні триває пошук моделі ефективного розвитку економіки. Світова економічна криза, яка охопила й нашу державу, переконливо довела неефективність капіталізму вільного ринку.

Як вважають експерти, у своєму економічному розвитку Україна має перейти від доктрини «навздогінного розвитку» до стратегії «випереджального розвитку», в основу якої покладено інноваційно-технологічну модель змішаної економіки, де державне й приватне так чи так переплітаються. У зв'язку з цим економіка України потребує істотних структурних змін, а це неможливо без формування механізму відновлення цілісної національної, а не корпоративної економіки (за роки незалежності так і не вдалося його сформувати). Тому необхідна концепція економічних реформ, що передбачає перерозподіл приватних нагромаджень, спрямованих не на подальше збагачення їхніх власників (ідеться насамперед про олігархів). За даними ЗМІ, починаючи з 1990-х років, тобто після здобуття незалежності й переходу до ринкової економіки, з України вивезли 167 млрд. доларів, а за останні два роки в офшорні зони (Швейцарія, Люксембург, Гонконг, Ліхтенштейн, Сінгапур, Карибські острови) перераховано 53 млрд. 397 млн. доларів. Треба ухвалити відповідний закон, за яким дозволити брати податок з фінансових операцій з офшорними зонами, що, за оцінками експертів, принесе в бюджет країни до 53 млрд. грн. щорічно. Йдеться про те, щоб держава насправді стала на інноваційний шлях розвитку, активно втрутилася в сфери створення та впровадження інновацій, реальне проведення модернізації.

Наявні природні ресурси, зокрема потужні запаси вугілля та металу, солідна наукова база, ще нерозтрачений потенціал розвитку високих технологій – усе це запорука поступального економічного розвитку. Продукція авіаційної, атомної та оборонної промисловості цінується в усьому світі. Є чудові можливості в сільському господарстві, бо четверта частина світових чорноземів – наша. У цьому контексті важливими є визначення відповідним указом Президента України низки пріоритетних напрямів та їхня реалізація для розвитку економіки майбутнього: «Нова енергія», «Нова якість життя», «Нова інфраструктура».

Урахування інтересів усіх регіонів, зміцнення економіки, подолання безробіття, підвищення соціальних стандартів мають змінити ситуацію, усунути суперечності й об’єднати громадян країни.

Об’єднаній Європі потрібна економічно сильна демократична Україна, яка спільно з Росією сприятиме зміцненню стабільності не лише в регіоні Центрально-Східної Європи, а й на всьому європейському просторі.

Що стосується реалізації механізму безпеки у світі загалом і в Центральній та Східній Європі зокрема, прийнятної для нашої держави, то Україна може обрати для себе або модель реалізації механізму безпеки країн Центральної і Східної Європи, котрі є членами НАТО та ЄС і підпорядковують своє суспільство транснаціональному капіталу, яка нереальна, або модель, відповідно до котрої командні висоти в економіці країни посідає національний капітал, а сама вона має позаблоковий статус, що закріплено в прийнятому Верховною Радою Законі «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України». Гарантії неучасті Києва у військових блоках, які Москва вважає недружніми щодо неї, – ключове політичне питання україно-російських відносин. Позаблоковий статус України неоднозначно сприймається різними політичними колами в державі, проте такий підхід має право на існування.

Водночас Україна повинна розглядати себе як важливу європейську державу з регіональними інтересами, що безпосередньо стосуються нашої безпеки. Формувати й послідовно здійснювати орієнтовану на власні інтереси зовнішню політику, що передбачає стратегічні відносини з Росією, реалістичні – з Євросоюзом і рівні, ділові – з Америкою. Ідеться також про активізацію політичних контактів і торговельно-економічних відносин із країнами, що розвиваються. Насамперед із країнами СНД, а також із Китаєм, Індією, Бразилією, країнами Близького Сходу. Шлях до цього – досягнення самодостатності внутрішнього становища, стабільного політичного, економічного й соціального розвитку, зміцнення оборонного потенціалу, дотримання канонів права, демократії та гуманізму. Усе це сприятиме тому, що Україна зможе стати сучасною модернізованою єдиною державою, впливовим чинником механізму безпеки Європи ХХІ століття.