Особливості зміни матеріальних і духовних основ розвитку сучасної цивілізації.

Вивчення економічної теорії передбачає творче осмислення ру-шійних сил соціально-економічного прогресу. Це потребує визна-чення його матеріальних засад і ролі в ньому економічного устрою суспільства при особливому значенні взаємодії різних форм влас-ності та державного регулювання господарської системи. При цьому головна рушійна сила соціально-економічного прогресу знаходить-ся в самому суспільстві у вигляді економічних потреб та інтересів людини. Показником ефективності соціально-економічного прогресу є зростання багатства суспільства, що відкриває простір для його подальшого розвитку. Особливої уваги потребує питання, пов'язане з гуманістичною спрямованістю цивілізації. Після епохи варварства виникла цивілізація, яка пройшла ряд історичних етапів. Класифікація їх може здійснюватися у горизон-тальному і вертикальному аспектах. Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом типів одиничних і особливих ло-кальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в істо-рично визначені відрізки часу. Такими цивілізаціями були давньо-грецька, давньоримська, візантійська, азіатських народів, англійсь-ка і північногерманська, інків тощо. Кожній з них властиві непов-торність, унікальність і соціально-історична особливість. Вертикальний аспект, навпаки, характеризує розвиток цивілі-зації у широкому розумінні цього поняття. Він відбиває історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого - більш високого. Цьому розвиткові притаман-на загальна логіка суспільно-історичного прогресу людства, що від-бувається у всесвітньому масштабі. Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійсню-ється шляхом глобальних за своїм змістом технологічних револю-цій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно-продук-тивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою. Перша в історії людства технологічна революція, так звана нео-літична, забезпечила перехід від варварства до цивілізації (поняття "неолітична" походить від грецького слова lithos - камінь). Завдя-ки цій революції у сільському господарстві почали широко вико-ристовуватися певним способом оброблені камінні знаряддя праці. Саме цим було забезпечено перехід від збиральництва до виробни-чої та переробної економіки. "Неолітична" революція передувала аграрній (сільськогосподарській) цивілізації, для якої головною формою багатства і по суті головним знаряддям виробництва стала оброблювана земля. Аграрна цивілізація, що значно прискорила розвиток суспільного виробництва, зайняла значний відрізок істо-рії людства - 8-10 тис. років. Вона була панівною аж до середи-ни XVIII ст. Промислова революція другої половини XVIII - першої трети-ни XIX ст. започаткувала індустріальну цивілізацію, що розвива-ється і тепер. Грунтуючись на застосуванні системи машин і меха-нізації виробничих процесів, індустріальна цивілізація зробила но-вий велетенський крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці людини й забезпеченні її панування над силами природи. Вперше в історії людства створені працею людини засоби вироб-ництва, передусім механічні знаряддя праці, стали основною фор-мою багатства суспільства. Індустріальна цивілізація зумовила не лише механізацію виробни-чих процесів, а й якісно новий крок вперед у розвитку суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперування виробництва. Вона розір-вала натуральну структуру господарювання, що існувала протягом тисячоліть, і зробила панівною товарну форму виробництва та обігу. Отже, товарне виробництво і ринок, економічна демократія і плюралізм власності притаманні не лише, як це вважалося до остан-нього часу, певному устрою суспільства, вона є невід'ємними преро-гативами індустріальної цивілізації. Багато з того, що до недавнього часу економічна теорія відносила лише до цінностей окремої суспіль-ної формації, тепер оцінюється як загальноцивілізаційне надбання. Водночас забезпечивши небачені до цього можливості розвитку виробничих сил і матеріального багатства суспільства, індустріаль-на цивілізація створила й економічні кордони власного розвитку. Такою лімітуючою межею її подальшого прогресу є розвиток людсь-кої особистості. За умов розвитку індустріальної цивілізації впер-ше в історії людства основним засобом виробництва стала машина. Відповідно до цього втілена ній минула (уречевлена) праця зайня-ла панівне положення над живою працею людини. Це призвело до того, що виробник перетворився на придаток до машини, частку виробничого процесу. Відповідно обмежувалися і обмежуються й так звані соціальні інвестиції - безпосередні вкладення капіталу в розвиток людини. Сформувалася об'єктивна суперечність між загальною логікою історичного прогресу, що потребує підпорядкування виробничого процесу розвиткові людини, її потребам і здібностям, та цілями індустріального розвитку. Формою вирішення цієї суперечності ста-ло зародження й нагромадження починаючи з середини XX ст. в межах індустріальної цивілізації нових якісних елементів постіндустріального розвитку. Особливий імпульс цьому процесу надав сучасний етап науково-технічної революції, який розпочався в кінці 70-х - на початку 80-х років. Цей період має ознаки нової техно-логічної революції й кваліфікується як перехідний: зберігаючи ви-робничі структури індустріальної цивілізації, він водночас знаме-нує собою вступ людського суспільства у принципово нову постіндустріальну цивілізацію.

 

43. Доповідь Римському клубові "Перша глобальна революція" А. Кінга і Б. Шнайдера.

Доповідь Римського клубу А. Кінга і Б. Шнайдера "Перша глобальна революція" складається з двох частин. Перша з них присвячена аналізу змін, що відбуваються в світі глобальних проблем та їх негативних наслідків. Друга частина містить низку конкретних рекомендацій щодо усунення найбільш небезпечних "ускладнень людства" і заклик до світової солідарності в цій невідкладній і благородній місії людства. Автори "Першої глобальної революції", спираючись на розробки попередніх доповідей, намагались сформулювати нові принципи, на яких, на їх думку, повинна бути заснована економіка майбутнього. Економіка майбутнього - це, перш за все, збалансована економіка, яка утримує "зовнішні межі" зростання. Для досягнення цієї збалансованості в доповідях Римського клубу пропонувалося багато різних концепцій.

Концепція "нульового зростання" Д. Медоуза і його групи - "Стан глобальної рівноваги встановлюється на рівні, який дозволяє задовольнити основні потреби кожної людини і дає кожній людині рівні можливості реалізації особистого потенціалу"

"Органічне зростання", запропоноване у доповіді "Людство на роздоріжжі" (1974 р.) М. Месаровича та Е. Пестеля, припускало диференційований розвиток: регіони світу, подібно органам в людському організмі, розрізняються по структурі і функціям. "Кожна частина - регіон або група націй - має свій власний внесок у створення органічного розвитку людства: ресурси, технологія, економічний потенціал, культура і т.д. У такій системі зріст будь-якої однієї частини залежить від збільшення або зменшення інших". [1]

Сьогодні важливий внесок в розвиток глобалістики у світлі цивілізаційного процесу вносять вітчизняні вчені Л.К. Безчасний, А.С. Гальчинський, А.І. Кредисов, П.М. Леоненко, Д.Г. Лук'яненко, Ю.М. Пахомов, А.М. Поручник, А.П. Рум'янцев, В.С. Савчук, А.С. Сіденко, А.С. Філіпенко та ін.

 

44. Гуманізація суспільства та її основні характеристики.

Гуманізація суспільства. Ця постсучасна тенденція полягає у поступовому поверненні до цінностей гуманізму на принципово нових засадах. Крізь призму гуманізації в умовах сьогодення на прикладі розвинених країн можна говорити про небувале досі зближення матеріального і духовного рушіїв людського розвитку. Так, з розвитком нової технологічної структури виробництва, із впровадженням автоматизованих систем, електроніки, інформатики змінюється характер суспільного виробництва

Постіндустріальне виробництво орієнтується в бік задоволення індивідуальних потреб споживача, дестандартизації, виробництва продукції малими серіями, формування середніх і малих еко-номічних структур. Водночас формується новий тип працівника. Домінуючою поступово стає інтелектуальна, творча праця людини. Це, у свою чергу, сприяє подоланню індустріальних форм відчуження людини, зумовлює визнання людської особистості основним багатством суспільства. Отже, зміни, що відбуваються в постіндустріаль-ному суспільстві, спричиняють глибоку інтеграцію сфер матеріального й духовного виробництва, їх органічне поєднання у структурну цілісність, сприяють забезпеченню потреб не тільки фізіологічних, а й вищого порядку, які зумовлюють всебічний розвиток особи.

В умовах постіндустріалізації зародилась і розвивається тенденція до максимального використання наукових здобутків і до значного підвищення рівня освіти. Уже в 60-х роках деякі дослідники звертали увагу на необхідність у процесі модернізації суспільства пріоритетного розвитку сфери освіти, розглядаючи її як запоруку прискорення процесу вдосконалення людського потенціалу. Така позиція означала відмову від прагнення звести модернізацію до техніко-економічних нововведень.

За нинішніх умов теоретичні знання і рівень освіти розглядаються як джерело інновацій, в тому числі як удосконалення соціального і політико-правового простору. Все це пов'язане не лише зі зміною характеру виробництва, а й зі зростанням ступеня залежності суспільства від фундаментальних соціально-гуманітарних наукових досліджень та політики їх реалізації.

Наука за багатьма параметрами виявилась неготовою до нових функцій у суспільстві. Це зумовлено розчаруванням у її прогностичних можливостях та тенденцією до відродження містики і міфотвор-чості, релігійно-сектантської експансії, що призводить до нав'язування одномірного світогляду, продукування нетерпимості, вторгнення у свідомість підлітків та ін. Зазначене явище — характерна ознака будь-якого цивілізаційного зламу і, на думку Ю. Яковця, є тимчасовим. Упродовж двох-трьох десятиліть ситуація може кардинально змінитись. Є всі підстави очікувати виникнення із непевної ситуації нерівномірно-закономірних змін грандіозної наукової революції, яка створить оновлену картину світу і виведе науку на позиції "лідера", відкриє для неї можливість стати наріжним каменем постіндустріаль-ної цивілізації.

В умовах постсучасності не тільки зростає значення освіти, а й змінюються її зміст, форми і методи. Освіта стає безперервним процесом, що супроводжує людину упродовж усього життя, забезпечує постійне оновлення та иоповнення знань і умінь. Вузькофахова орієнтація в здобутті знань змінюється широкою гуманітаризацією освіти. Перехід до принципово нових тенденцій у розвитку освіти розпочався насамперед у розвинених країнах внаслідок кризи системи набуття знань, орієнтованої на попередню соціально-політичну структуру суспільства. Проте якісні зміни в суспільному розвитку спричинили неадекватність попередніх знань і навичок новим обставинам, виявили функціональну неграмотність і професійну некомпетентність, падіння ефективності виробництва у більшості країн світу, в тому числі в Україні.

Гуманітаризація освіти, на відміну від цілеспрямованих, часто політизованих кампаній епохи Модерну, — процес об'єктивний, який в умовах зміни характеру суспільства покликаний сформувати у свідомості людей, у першу чергу молодих, котрі є носіями майбутнього, відповідні потребам часу характеристики. До таких, виходячи з досвіду сучасного "гуманітарного ренесансу" на пострадянському просторі, належать:

1) культура вибору і вміння досягати суспільної згоди, які виключають можливість негативного тлумачення певних культур, народів, традицій;

2) подолання розриву в розвитку елітарної та масової культури через зближення фундаментальної науки й освіти, вдосконалення творчого потенціалу і культури окремої особистості;

3) відхід від ідеологічного диктату і догматизму у сфері освіти та формування в молодіжному середовищі принципів і критеріїв гуманізму — людяності, людинолюбства, свободи особистості, рівності, справедливості, терпимості до інакомислення;

4) налагодження і вдосконалення системних зв'язків природничо-наукової, технічної та гуманітарної складових у системі освіти; подолання технократизму через орієнтацію на точні науки і технології у поєднанні з використанням світоглядного знання;

5) відображення в навчальному процесі гуманістичного осмислення результатів людської діяльності в історичному минулому і сьогоденні;

6) усвідомлення істини, що кваліфіковане виконання спеціальних дій, обов'язків не може бути в сучасних умовах єдиним мірилом освіти. Вона повинна вписуватись у багатогранну систему формування людини в соціально-духовному просторі демократизації та плюралізму, поєднання професіоналізму і моральних критеріїв людського буття, діалектичного взаємозв'язку гуманітарної та негуманітарної сфер.

Гуманізація наприкінці XX ст. виходить далеко за межі освітньо-виховного процесу. Вона вбирає в себе елементи нової етики, що розглядають суспільство як осереддя для гармонійного поєднання людини і колективу, суспільних та політичних інститутів. Важливим елементом такої гармонізації суспільства є гуманізація діяльності бюрократії, державної адміністрації. Світова практика в цьому питанні демонструє багатоступеневий механізм створення комплексної гуманізованої системи відбору, підготовки та освіти представників бюрократії.

Пострадянські країни, які відстали від демократичних стандартів розв'язання проблеми рекрутування бюрократії, у 90-х роках інтенсивно надолужують втрачене, оскільки від вирішення цієї проблеми залежить ефективність функціонування виконавчої влади, політичної системи в цілому. Разом із спонтанними процесами набуття істеблішментом юридичної, політологічної підготовки, оволодіння новими інформаційними технологіями одним із засобів прискорення гуманізації нової еліти, усіх представників владно-бюрократичних структур могла б бути в перехідних суспільствах певна згода щодо гуманістичних принципів політики, прийнята основними політичними силами.

Важливою тенденцією постсучасного розвитку є подолання в розвинених країнах Європи вестернізованого світосприйняття через призму масової культури. Досягнення матеріального добробуту підштовхнуло розвинені суспільства до пошуку постматеріальних цінностей, зокрема відродження масового інтересу до високої культури — кращих зразків живопису, театру, музики, балету. Антикультура ж поступово відступає на задній план разом з індустріально-матеріальною експансією.

Одним з виявів гуманізму є також процес подолання надмірного очікування різного роду благ від держави з боку суспільства, відхід від схеми домінування держави і правлячої еліти у сфері регулювання всіх суспільних відносин. Цивілізація в останні десятиліття XX ст. опинилась у перехідному стані від державно-правового моноцентризму до поліваріантних форм існування, до яких належать:

• зростання ролі регіональних органів і місцевого самоврядування;

• поява великої кількості малочисельних партій, громадських рухів та організацій;

• розпорошення суспільних інтересів і виникнення різного роду негативних явищ (наркоманії, корупції, зростання тіньових структур, посилення злочинності) внаслідок хаосу перехідного періоду.

Усе це потребує збереження сильної держави, але сильної не своїм тиском на підлеглих, законослухняних громадян, а суворим обмеженням державних структур законом, правовими межами, рівнем реального захисту життя особи, її прав, власності та інтересів. Це можливо лише в разі адаптації держави до нових умов, її відходу від шаблонізації державних, міждержавних та міжрегіональних форм і методів правового і політичного регулювання.