Роль освіти для майбутнього світового ровитку.

Аналізуючи реальну ситуацію в різних країнах і геополітичних регіонах, обгрунтовуючи різні прогнози, педагоги-компаративісти намагаються визначити найбільш ймовірні сценарії розвитку освіти в майбутньому. Дослідники процесів інтернаціоналізації освіти притримуються двох поглядів на майбутнє міждержавного співробітництва у цій сфері. Перша точка зору базується на ідеї прискорення інтернаціоналізації за рахунок уніфікації напрямів функціонування освітніх систем і технологій. Друга – переважаюча - пов'язана з ідеєю універсалізму в освіті при умові збереження багатоманітності традицій різних країн та орієнтації національних освітніх систем на потреби світу, який стрімко змінюється.

Для прогнозування розвитку світової освіти важливе значення має той факт, що напрацьовані співтовариством націй провідні міжнародні освітньо-політичні документи проголошують ідеї нового виміру в освіті. За матеріалами Міжнародної комісії з освіти для ХХ1 століття (1996, Доповідь для ЮНЕСКО) цей вимір має базуватися на реальності сучасного світу, пронизаній численними суперечностями між "глобальним і місцевим", "загальним і індивідуальним", "традиціями і сучасністю", "довготерміновими і короткотерміновими підходами", "конкуренцією і забезпеченням прав на рівні можливості", "безпрецедентним ростом знань і здатністю людини їх засвоювати" тощо. На думку Комісії ЮНЕСКО, різноманітність сучасного світу (економічна, соціальна, правова, культурологічна, інша) зробить нереальною гармонізацію стосунків в складних суспільних системах, таких як міжнародний освітній простір.

На цьому фоні рельєфно висвітлюється висновок Ж.Делора про те, що людство має йти до перегляду етнічних, культурних аспектів освіти і забезпечення кожній людині можливості зрозуміти іншу людину у всій її своєрідності, збагнути світ у його хаотичному русі до певної єдності" [2].

Ідея єдності світу (В.І.Вернадський, М.М.Моісеєв, О.Д.Урсул, Б.С.Гершунський, А.П.Лиферов, інші) закономірно входить в наукове підгрунтя сучасної філософії освіти, за якою людські співтовариства, незважаючи на всі їх відмінності, є взаємозалежними і взаємовідповідальними за майбутнє.

Інтернаціоналізація освіти здійснюється головним чином у масштабах геополітичних регіонів, що об"єднують країни з подібними умовами історичного розвитку та подібною соціально-економічною структурою. Так розробляється більшість "наднаціональних" програм розвитку освіти. Закономірно, що найбільшого розвитку інтеграція освіти отримала в Західній Європі. Цей процес має глибокі історичні корені: спільність європейської цивілізації складалась протягом багатьох віків. Міжнародне співробітництво в галузі освіти в Західній Європі якоюсь мірою можна розглядати як відродження давньої історичної традиції.

Нинішні ідеї інтеграції: формування загальноєвропейського освітнього простору і європейський вимір в освіті. Про сутність цих ідей говорять назви провідних освітньо-політичних документів Ради Європи, яку називають "політичною совістю" континенту, та Європейського Союзу: Європейська хартія мов регіональних та національних меншин" (1992), Конвенція "Про визнання кваліфікацій вищої освіти в Європейському регіоні" (Лісабон, 1997), Спільна декларація міністрів освіти Європи "Європейський простір у сфері вищої освіти" (Болонья, 19 червня 1999 р.), Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання (Страсбург, 2002), інші.

У цих документах європейський вимір в освіті розглядається як: потреба зміцнення у молоді почуття європейської своєрідності; розуміння цінностей європейської цивілізації і основ розвитку Європейської спільноти, які включають демократію, повагу до прав людини, толерантність та солідарність як результат пізнання "інших"; підготовка молоді до участі у суспільному та господарському розвитку Союзу, усвідомлення його корисності; збагачення знань про історичні, культурні та господарські аспекти країн-членів ЄС.

У підході до освітніх проблем між Радою Європи та Європейським Союзом існують певні розбіжності. За висловом Р.Вебера, директора зі справ культури й освіти в Раді Європи, "якщо Європейський Союз займається гармонізацією проблем освіти, то Рада Європи прагне зберегти їх різноманітність і специфіку".

Свідченням надзвичайної різноманітності підходів до розвитку національних освітніх систем у Європі є той простий факт, що загальноєвропейські освітньо-політичні документи підписують міністри з різним колом повноважень і посадових функцій. Так, спільну декларацію про Європейський простір у вищій освіті підписали: Міністр Науки і Транспорту (Австрія), Генеральний Директор Французької Громади Міністерства Вищої Освіти і Досліджень (Бельгія), Генеральний Директор Департаменту Освіти Фламандської Громади (Бельгія), Заступник Міністра Освіти і Науки (Болгарія), Міністр Освіти, Молоді і Спорту (Чеська Республіка), Міністр Освіти (Данія), Міністр Освіти (Естонія), Міністр Національної Освіти, Досліджень і Технологій (Франція), Міністр Освіти, Науки, Досліджень (Німеччина), Міністр Народної Освіти і Релігії (Греція), Заступник Державного Секретаря з Вищої Освіти і Науки (Угорщина) і т.д.

Дослідження процесів інтеграції, зокрема в галузі педагогічної освіти в Європейських країнах, показують, що держави не поспішають уніфікувати свої освітні системи [3]. Одначе прагнення до окреслення освітніх стандартів і нострифікації дипломів у європейському контексті визнається слушним з погляду на прогнозовану міграцію молоді, а також можливості навчання упродовж життя, перенавчання, пошуки праці поза рідною країною.

Ми приєднуємся до думки тих науковців, які вважають, що названі процеси неминуче ведуть до формування єдиного європейського ринку праці. Проте наголошуємо, що в процесі поглиблення інтерналізації культури у всьому світі спостерігається "парадокс етнічності": зростає рівень національної самосвідомості. Так, в історії вітчизняної освіти початок нового століття відзначився прийняттям Національної Доктрини освіти. Нинішній тріумф європоцентризму в загальнолюдському є складною проблемою, від якої залежить доля культури і життя на Землі. Адже з епохи Просвітництва під культурою розумівся лише один культурно-історичний тип навчання, виховання і устрою навчальних закладів, який виник в Європі і є орієнтованим на класичну науку, на знання, затим і на професійну підготовку. Інші типи освіти, які склались у світі і нараховують подекуди тисячоліття самобутньої історії, до уваги не беруться, тому що їх реальна роль у становленні науково-технічної цивілізації ХХ століття є малою. На початку нового століття чітко звучать попередження про відповідальність розвинутих країн світу за те, щоб стрілка світового антагонізму, яка довго трималась у напрямі Захід-Схід, не повернулась у напрямі Північ-Південь. Відсталість більшості країн Півдня – одна із глобальних проблем сучасності.

Серед дослідників інтеграційних процесів у міжнародному освітньому просторі привертають увагу роботи російських дослідників (О.П.Лиферов, Б.С.Гершунський, О.О.Кашаєв), які пропонують два можливих сценарії: революційний та еволюційний. Революційний сценарій пов"язаний з кардинальними змінами у змісті навчального процесу, методиках і технологіях навчання, коли стандарти освіти стануть наднаціональними, а досягнення національних освітніх систем – нежиттєздатними із-за їх низької ефективності. В основі таких змін – застосування новітніх досягнень техногенної цивілізації в розвинутих країнах. Проте такий сценарій є малоймовірним, бо він пов"язаний з одночасними великими затратами на переоснащення, включення в орбіту дії глобальних електронних навчальних систем, підготовку нових спеціалістів. Більш реальним є еволюційний сценарій, за яким буде проходити зближення освітніх систем на всіх рівнях, активізується взаємодія регіонів, залишаться реальні передумови для збереження і взаємозбагачення національних культур.

Виходячи із сенергетичного підходу, робимо висновок, що в умовах взаємопроникання різних аспектів життєдіяльності суспільства світовий освітній простір буде прагнути до раціональної єдності. Відкритість і взаємодія різних освітніх систем є режимом виживання.