Розмежування замаху на умисне вбивство й інших складів злочинів проти життя

 

Іншим проблемним питанням, що виникає в практиці розгляду кримінальних проваджень аналізованої категорії, є розмежування замаху на умисне вбивство та заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження.

Органами досудового розслідування М. обвинувачено у вчиненні злочинів, передбачених ст. 395, ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, на підставі таких обставин: посварившись із потерпілим з приводу черговості обслуговування у магазині, М. під час бійки двічі вдарив ножем потерпілого, завдавши дві рани на лівій боковій поверхні грудної клітки, що належать до тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних у момент заподіяння. Не погодившись із кваліфікацію дій М. як замахом на умисне вбивство, яка була надана органами досудового розслідування, Шевченківський районний суд м. Києва у вироку від 08 грудня 2014 року кваліфікував дії М. за ч. 1 ст. 121 КК з огляду на таке: 1) у діях підсудного не вбачається прямого умислу на позбавлення життя – удари наносив в ході бійки, хаотично, через товстий шар зимового одягу, причому потерпілий наніс підсудному удар пляшкою по голові; 2) потерпілий і підсудний до події злочину знайомі не були; 3) після бійки підсудний з потерпілим розійшлись, а потерпілий, відчувши біль у боку, поїхав додому, звідки викликав швидку допомогу. Виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, способу, знаряддя злочину, кількості, характеру, локалізації поранень та інших тілесних ушкоджень, причин припинення злочинних дій, поведінки винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунків, суд дійшов висновку про відсутність доказів, які вказують на умисел на позбавлення життя потерпілого (№ 466/6953/14-к).

Наведений підхід є обґрунтованим ще й з огляду на ту обставину, що замах є вчиненням особою з прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Разом із тим згідно з наведеними фактичними обставинами не існувало причин, що перешкоджали вчиненню злочину, а отже, злочин припинено з волі винного, що виключає підставу для кваліфікації його дій як замах на вбивство.

Таким чином, розмежовуючи замах на умисне вбивство та заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, необхідно визначити ознаки, які характеризують об’єктивні прояви складу злочину, обставини, які вказують на умисел позбавити особу життя, а також наявність або відсутність не залежних від волі підсудного причин, які за наявності умислу на позбавлення життя особи не дозволили довести злочин до кінця.

Органи досудового розслідування направили обвинувальний акт за обвинуваченням Б. у вчинені злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК на підставі таких фактичних обставин: обвинувачений, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на ґрунті особистих неприязних відносин із потерпілим, які виникли внаслідок словесної образи з боку останнього, умисно наніс йому один удар кухонним ножем, який мав із собою, у життєво важливий орган – черевну порожнину, спричинивши проникаюче поранення живота з ушкодженням кишки та її брижі, що належить до тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного в момент заподіяння. Колегія суддів Городоцького районного суду Львівської області не погодилась із такою правовою оцінкою дій Б., наданою органами досудового розслідування, та кваліфікувала дії обвинуваченого за ч. 1 ст. 121 КК з огляду на таке. Наявність кухонного ножа у Б. зумовлена тим, що на час вчинення злочину підсудний збирав гриби у лісі. Потерпілий пішов до лісу слідом за Б., де словесно ображав підсудного і замахувався на нього. На думку колегії суддів, про відсутність в обвинуваченого наміру позбавити потерпілого життя свідчить те, що потерпілому було завдано лише один удар ножем і жодних перешкод для продовження злочинних дій стосовно потерпілого не існувало (№ 1-кп/441/46/2014).

Інший приклад. Перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, підсудний М. наніс потерпілому удар сокирою в голову, заподіявши рану правої вушної раковини з пошкодженням хряща та рану правої тім’яної кістки голови, які за ознакою небезпечності для життя в момент заподіяння належать до тяжких тілесних ушкоджень. З огляду на локалізацію тяжкого тілесного ушкодження, спосіб його нанесення та знаряддя злочину органи досудового розслідування кваліфікували дії М. за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК. Проте Борщівський районний суд Тернопільської області не погодився з такою кваліфікацією дій підсудного, виходячи з кількості завданих ударів, обстановки вчинення злочину, стосунків потерпілого та підсудного, поведінки підсудного після вчинення злочину. Зокрема, підсудний наніс удар, вихоплюючи сокиру у потерпілого, який розмахував нею, під час обопільної сварки, в ході якої не лише підсудний, а й потерпілий був у стані алкогольного сп’яніння. До події злочину потерпілий та підсудний мали дружні стосунки, на час судового розгляду потерпілий пробачив підсудного і заявив, що не має до нього жодних претензій. Побачивши рану, підсудний намагався надати допомогу потерпілому, проте останній відмовився, нецензурно його облаявши, та сказав, що йде до себе додому, щоб лягти спати. За декілька годин підсудний прийшов навідати потерпілого і розпитував родичів про його стан здоров’я. Побачивши в будинку потерпілого працівників міліції, підсудний зізнався у вчиненому і розповів, де знаходиться знаряддя злочину. Таким чином, у діях М. немає ознак закінченого замаху на умисне вбивство, оскільки відсутні обставини, які перешкоджали б виконати усі дії, які особа вважала необхідними для доведення злочину до кінця в разі наявності умислу на позбавлення життя потерпілого (№ 594/147/14-к).

Розмежовуючи замах на умисне вбивство та умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, потрібно надати оцінку сукупності обставин, які можуть бути передумовою для висновку про спрямування умислу обвинуваченого. Сама лише локалізація тяжкого тілесного ушкодження та спосіб його нанесення, без урахування інших обставин, не свідчать про умисел на позбавлення життя. Замах на позбавлення життя особи може бути вчинено лише з прямим умислом, тобто коли обвинувачений усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки у виді смерті людини і бажає їх настання. За відсутності умислу на позбавлення людини життя дії обвинуваченого кваліфікуються за їх фактичними наслідками.

Наприклад, органами досудового розслідування дії В. кваліфіковано за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК з огляду на те, що він наніс один удар сокирою в ділянку голови, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, та два удари у передпліччя, заподіявши легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я. При цьому органи досудового розслідування виходили з того, що удар було нанесено у життєво важливий орган небезпечним знаряддям – сокирою. Натомість Менський районний суд Чернігівської області у вироку від 27 березня 2014 року кваліфікував дії В. за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 121, ч. 2 ст. 125 КК, тобто за фактичними наслідками, взявши до уваги кількість ударів та спосіб нанесення, обстановку, що передувала злочину, та поведінку підсудного після вчинення злочину. Зокрема, судом встановлено, що підсудний наніс один удар обухомсокири в ділянку голови, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, та два удари у передпліччя, заподіявши легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я, проте після спроби втечі потерпілого не переслідував його, а намагався надати медичну допомогу та відвіз додому. Крім цього, суд встановив, що неприязних відносин між підсудним та потерпілим не було, а конфлікт мав спонтанний характер. Апеляційний суд Чернігівської області ухвалою від 27 травня 2014 року залишив вирок першої інстанції без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 16 жовтня 2014 року вирок Менського районного суду Чернігівської області від 27 березня 2014 року та ухвала Апеляційного суду Чернігівської області від 27 травня 2014 року залишені без змін (№ 5-3487км14).

Також судам необхідно правильно визначати момент закінчення всіх дій, які утворюють замах на злочин. Наприклад, вироком Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 01 липня 2014 року підсудного А. визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 153, пунктами 2, 10 ч. 2 ст. 115 КК, а саме у тому, що А., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, задовольнив статеву пристрасть неприродним способом із застосуванням насильства стосовно малолітнього потерпілого С., після чого схопив потерпілого за шию і став стискати горло, вдаривши його головою об металевий борт баржі, внаслідок чого потерпілий втратив свідомість та перестав подавати ознаки життя. З метою доведення до кінця умислу на позбавлення життя потерпілого А. кинув тіло С. за борт баржі. Згідно з висновком судово-медичної експертизи смерть настала внаслідок механічної асфіксії від утоплення у воді. На вирок суду було подано апеляційну скаргу, у якій ставилось питання, що оскільки смерть потерпілого настала під час утоплення у воді, то в діях підсудного має місце замах на умисне вбивство, а не закінчений склад злочину. Апеляційний суд Миколаївської області відмовив у задоволенні апеляції з огляду на те, що А. вчинив усі дії, спрямовані на настання злочинного результату – смерті потерпілого, тому для кваліфікації його діяння не має значення, яка саме із дій, спрямованих на позбавлення потерпілого життя, безпосередньо стала причиною смерті. Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 05 листопада 2014 року вирок суду першої інстанції залишено без змін (№ 483/3399/13-к). Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 25 червня 2015 року вирок суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції залишені без змін (№ 5-1274км15). Оскільки смерть потерпілого перебуває у причинно-наслідковому зв’язку з діями підсудного, та охоплювалась умислом підсудного в його діях є ознаки закінченого складу злочину, а не замаху.