Встановлення обов’язкових ознак складу злочину «умисне вбивство» та його розмежування з суміжними складами злочинів

Результати аналізу судової практики розгляду кримінальних проваджень про злочин, передбачений ч. 1 ст. 115 КК, дають підстави для висновку про те, що суди у переважній більшості випадків правильно застосовують кримінальне законодавство, належним чином встановлюючи відповідність усіх фактичних ознак вчиненого діяння юридичним ознакам складу злочину. У цьому контексті необхідно ретельно проаналізувати не лише об’єктивні, а й суб’єктивні ознаки складу злочину, оскільки саме суб’єктивна сторона складу злочину становить основний критерій розмежування умисного вбивства і злочинів із суміжними складами, зокрема, з вбивством через необережність (ст. 119 КК) або умисним заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК).

Разом із тим у судовій практиці є випадки, коли суди не приділяли належної уваги повному встановленню суб’єктивних ознак діяння – не лише формі вини, а й мотивам та меті вчиненого злочину, в результаті чого судове рішення скасовувалось. Зокрема, ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 10 лютого 2015 року скасовано вирок Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 11 січня 2014 року, яким Г. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 28 квітня 2014 року, якою вказаний вирок залишено без змін. Підсудний, Г., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, під час конфлікту на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків, який переріс у бійку, стиснув руками шию потерпілого Г. А., оскільки той без згоди обвинуваченого у темну пору доби зайшов до його хати, завдав декілька ударів табуретом по голові, правим кулаком ударив в обличчя і натиснув колінами на груди. Від отриманих тілесних ушкоджень Г. А. помер на місці події. Підставою для скасування судових рішень стало те, що у мотивувальній частині вироку при формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, не зазначено конкретного мотиву та мети вбивства потерпілого, хоча саме виходячи з мотивів та мети можна відрізнити умисне вбивство від інших видів вбивств, зокрема, від вбивства з необережності, що кваліфікується за ч. 1 ст. 119 КК, за якою, на думку захисника підсудного, повинні кваліфікуватись дії Г. Також суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили обставини появи потерпілого в будинку підсудного та його поведінки та не надано правової оцінки доводам підсудного про його перебування у стані необхідної оборони. На підставі викладеного колегія ВССУ дійшла висновку про передчасність кваліфікації дій підсудного як умисного вбивства за ч. 1 ст. 115 КК. (№ 5-164км15).

Під час перевірки судом правильності кваліфікації злочину за ч. 1 ст. 115 КК в окремих випадках виникають проблемні питання, пов’язані із розмежуванням умисного вбивства без обтяжуючих обставин і складів інших злочинів проти життя. Зокрема, викладене стосується розмежування умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК) і вбивства з необережності (ч. 1 ст. 119 КК). Доцільно зауважити, що зміст обставин, на підставі яких можна дійти висновку про наявність у протиправних діях особи ознак умислу або необережності є невичерпним, що зумовлює їх індивідуальний характер. Разом із тим результати аналізу судової практики свідчить про те, що надання належної оцінки суб’єктивним ознакам має бути здійснене на підставі поведінки обвинуваченої особи.

Наприклад, вироком Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 квітня 2014 року Х. визнано винуватим у тому, що під час сварки з потерпілим К. здійснив постріл у його груди переробленим сигнально-шумовим пістолетом, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала смерть потерпілого. Суд першої інстанції кваліфікував дії підсудного за ч. 1 ст. 119 КК як вбивство з необережності, виходячи із того, що не було встановлено наявність у підсудного умислу на вбивство К. Апеляційний суд Київської області з таким висновком не погодився, наголосивши на тому, що Х. достовірно знав про властивості пістолета, наявність одного патрона, свідомо направив пістолет упритул до ділянки серця потерпілого та натиснув на спусковий гачок пістолета. Керуючись викладеним, суд апеляційної інстанції скасував вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 квітня 2014 року, ухваливши свій вирок, яким Х. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк сім років (№ 11-кп/780/514/14).

Отже, визначаючи форму вини, якою характеризується позбавлення життя потерпілого, судам необхідно виходити з обставин, встановлених під час кримінального провадження, зокрема: характеру дій підсудного, внаслідок яких потерпілого позбавлено життя; обстановки, яка передувала вчиненню злочину, знаряддя злочину; локалізації тілесних ушкоджень; поведінки підсудного стосовно потерпілого до та після вчинення злочину. При цьому доцільно керуватись принципом «поза розумним сумнівом», зміст якого сформульований у пункті 43 рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 14 лютого 2008 року у справі «Кобець проти України». Зокрема, доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість обвинуваченого доведено поза розумним сумнівом. Розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.

Оцінюючи форму вини як необережність, необхідно визначити вид необережності – злочинну самовпевненість або злочинну недбалість, ознаки яких закріплені у ст. 25 КК. Відповідно до пункту 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості як форми необережності необхідно відмежовувати від учинення цих діянь із непрямим умислом (коли винна особа передбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якість, конкретні обставини, які могли б їх відвернути), а вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості – від невинного заподіяння шкоди (коли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла їх передбачати).

Виходячи з викладеного, Апеляційний суд Миколаївської області скасував вирок Березанського районного суду Миколаївської області від 21 лютого 2014 року, яким Ш. визнано винуватою у вчиненні вбивства з необережності, та ухвалив свій вирок від 04 липня 2014 року. Кваліфікуючи дії підсудної за ч. 1 ст. 119 КК, суд першої інстанції виходив з того, що Ш. під час сварки з потерпілим, бажаючи спонукати його утриматись від вербальної агресії в її бік, демонструвала потерпілому, який в цей момент сидів на ліжку, кухонний ніж, тримаючи його в руці на рівні шиї та обличчя потерплого. Під час сварки із підсудною потерпілий, раптово встаючи з ліжка, наштрикнувся на ніж ділянкою шиї, отримавши колото-різану рану з перетинанням судини, від чого помер на місці, незважаючи на спроби підсудної зупинити кровотечу. Суд першої інстанції оцінив дії підсудної як злочинну недбалість, оскільки вона могла і повинна була передбачити можливі наслідки своїх дій у виді смерті потерпілого, але не передбачила можливість того, що потерпілий може наштрикнутись на лезо ножа. Апеляційний суд Миколаївської області не погодився із кваліфікацією дій підсудної за ч. 1 ст. 119 КК та визнав Ш. винуватою у вчиненні умисного вбивства, кваліфікувавши її дії за ч. 1 ст. 115 КК з огляду на таке: за ножем підсудна цілеспрямовано ходила до кухні і повернулася з ним до потерпілого з метою продовження сварки. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи, в разі положення ножа лезом донизу, як стверджувала підсудна, нанесення колото-різаної рани особою такої сили та комплекції, як у підсудної, є малоймовірним, а також не узгоджується з висновками інших експертиз. Крім цього, у потерпілого виявлено низку прижиттєвих пошкоджень сухожиль, м’язів, забоїв та саден на обличчі, верхніх та нижніх кінцівках. Також із протоколів допиту свідків вбачалося, що потерпілий та підсудна, проживаючи разом, систематично сварились, застосовували насильство та погрожували один одному, що свідчить про вчинення злочину на ґрунті неприязних стосунків. Викладене, а також та обставина, що підсудна тримала ніж у безпосередній близькості від життєво важливих органів потерпілого, на думку апеляційного суду, свідчило про те, що підсудна свідомо допускала настання смерті потерпілого (№ 1-кп/469/8/14). Тобтопідставами для висновку суду апеляційної інстанції про умисел на позбавлення життя потерпілого є поведінка підсудної, що передувала події злочину, у тому числі перед його безпосереднім вчиненням, зокрема, продовження сварки після того, як підсудна взяла знаряддя злочину – ніж та його тримання у безпосередній близькості від тіла потерпілого, та механізм нанесення тілесного ушкодження, що стало причиною смерті.

Проблемні питання також виникають в разі необхідності розмежування умисного вбивства (ст. 115 КК) та умисного нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК).Критерієм розмежування складів зазначених злочинів є суб’єктивна сторона – ставлення обвинуваченого до наслідків своїх дій – в разі умисного вбивства умислом винного охоплюється позбавлення потерпілого життя, а в разі умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, має місце умисел на заподіяння лише тілесних ушкоджень, тоді як смерть потерпілого не охоплюється умислом обвинуваченого.

Наприклад, засуджений М. не погодився з вироком Заводського районного суду м. Запоріжжя від 03 грудня 2012 року, відповідно до якого його дії кваліфіковано за ч. 1 ст. 115 КК як умисне вбивство. Засуджений оскаржив зазначений вирок до суду апеляційної інстанції на тій підставі, що він наніс лише один удар ножем у ділянку грудної клітки потерпілого під час обопільної сварки, не маючи на меті спричинити смерть потерпілого, та просив перекваліфікувати його дії на ч. 2 ст. 121 КК. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 27 лютого 2013 року вирок суду першої інстанції залишено без змін. Відмовляючи у задоволенні касаційної скарги засудженого, колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ в ухвалі від 13 січня 2015 року зазначила про відсутність підстав для перекваліфікації дій М. із ч. 1 ст. 115 КК на ч. 2 ст. 121 КК, оскільки сукупністю всіх обставин вчиненого діяння доведені зміст і спрямованість умислу М. на умисне вбивство потерпілого, зокрема те, що засуджений хоча й наніс одне ножове поранення потерпілому, але воно було спричинено навмисно та у життєво важливий орган людини – грудну клітку з пошкодженням внутрішніх органів, що знаходиться у прямому причинному зв’язку із смертю потерпілого, також підсудний не лише не надав допомоги потерпілому, але й заборонив викликати швидку допомогу очевидцям злочину (№ 5-84км15).

Відповідно до пункту 22 постанови Пленуму Верховного суду України від 02 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» питання про умисел, у тому числі на позбавлення іншої особи життя, необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. У контексті наведеного вище прикладу умисне нанесення лише одного удару ножем може свідчити про умисел на позбавлення особи життя – з огляду на його локалізацію та поведінку підсудного після вчинення злочину. Зокрема, нанесення одного удару ножем саме у життєво важливий орган людини – грудну клітку, яке супроводжувалось ненаданням медичної допомоги потерпілому та забороною іншим особам викликати для нього швидку медичну допомогу, обґрунтовано оцінено судом як бажання настання смерті потерпілого, тобто як ознака суб’єктивної сторони складу такого злочину, як умисне вбивство.

Натомість, за інших обставин вчинення злочину шляхомнанесення одного удару ножем в життєво - важливий орган має іншу правову оцінку. Так, ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 04 лютого 2015 року вирок суду першої інстанції змінено в частині кваліфікації дій підсудного та призначеного покарання: дії підсудного кваліфіковано за ч. 2 ст. 121 КК, оскільки суд апеляційної інстанції не знайшов у діях підсудного ознак умислу на позбавлення життя потерпілого, а встановив спрямованість умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження: підсудний наніс потерпілому один удар кухонним ножем у надчеревну ділянку тіла. Про відсутність умислу на вбивство свідчать характер взаємовідносин між потерпілим та підсудним (друзі з дитинства), знаряддя злочину (кухонний ніж, який знаходився на столі у кухні, де відбувся конфлікт між потерпілим та підсудним, тобто він не був заздалегідь підготований для вчинення злочину), поведінка підсудного після вчинення злочину (виклик медичних працівників, прохання допомоги у сусідів, перенесення тіла з підлоги). На підставі викладеного суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що позбавлення життя потерпілого не охоплювалось умислом підсудного (№ 1-кп/608/2/2014).

Судам необхідно оцінювати, чи не бути тяжкі тілесні ушкодження спровоковані діями іншої особи, оскільки якщо заподіяному тяжкому тілесному ушкодженню або умисному вбивству передував напад, то за наявності визначених у ст. 36 КК підстав у діях особи може бути констатовано необхідну оборону.

Наприклад, вироком Кіровського районного суду м. Кіровограда від 04 грудня 2013 року Щ. визнано винуватою у вчиненні умисного вбивства, зокрема у тому, що, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин під час сварки із потерпілим завдала йому зі значною силою один удар у грудну клітку ліворуч, у результаті чого потерпілому було заподіяно тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило його смерть. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 11 березня 2014 року вирок суду першої інстанції змінено та пом’якшено покарання. Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 27 серпня 2015 року зазначені вирок та ухвала були змінені у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону з огляду на те, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно не взяли до уваги висновки судово-медичної та комплексної судово-психіатричної експертиз. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи в день вчинення злочину потерпілий, будучи у стані алкогольного сп’яніння, застосував до підсудної насильство, тим самим спричинивши легкі тілесні ушкодження, тримаючи її за волосся та поваливши на підлогу, під час чого підсудна схопила ніж, який лежав на столі, та виставила перед собою. При цьому відповідно до висновку комплексної судово-психіатричної експертизи підсудна знаходилась в емоційному стані стресу та фрустрації. У своїй ухвалі ВССУ зазначив, що викладені обставини свідчать про те, що потерпіла зазнала суспільно небезпечного посягання достатньої інтенсивності з боку співмешканця, яке було реальним, і внаслідок його попередньої поведінки мала підстави побоюватись за своє життя, тобто перебувала у стані необхідної оборони. Водночас застосований засіб захисту та заподіяння шкоди у виді позбавлення життя потерпілого не відповідали суспільній небезпеці посягання, а отже, Щ. вийшла за перевищила межі необхідної оборони. На підставі викладеного ВССУ перекваліфікував дії Щ. з ч. 1 ст. 115 КК на ст. 118 КК (№ 5-1170км15).

Результати аналізу судової практики свідчать про те, що суди ретельно дотримуються вимог кримінального процесуального закону під час розгляду кримінальних проваджень стосовно злочинів проти життя особи, тому випадки його неправильного застосування є поодинокими. Зокрема, траплялися окремі випадки, за яких формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, суперечило фактичним обставинам вчинення злочину та не ґрунтувалось на доказах, наявних у матеріалах кримінального провадження. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК у разі визнання особи винуватою у мотивувальній частині вироку викладається формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів. Неправильне формулювання обвинувачення, яке визнане судом доведеним, є істотним порушенням кримінального процесуального закону.

Зокрема, вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 29 листопада 2013 року А. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК. Згідно з формулюванням обвинувачення, викладеного у мотивувальній частин цього вироку, підсудний А., маючи на меті позбавити життя потерпілого, який був його батьком, умисно наніс декілька ударів кулаками в життєво важливий орган – ділянку голови потерпілого, від чого останній впав із ґанку та помер на місці події. Проте відповідно до висновку судово-медичної експертизи причиною смерті стала черепно-мозкова травма, а саме – багатоуламковий перелом тім’яно-скронево-потиличної ділянки та лінійний перелом в правій тім’яній ділянці, які, як вказує експерт, неможливо нанести кулаком – тобто шляхом вчинення дій, зазначених у формулюванні обвинувачення у вироку суду. Таким чином, сформульоване судом обвинувачення А., зокрема в частині способу вчинення вбивства, є хибним, оскільки не ґрунтується на доказах, які є в матеріалах кримінального провадження, що стало підставою для скасування вироку суду першої інстанції ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 06 березня 2014 року (№ 11/772/37/2014).

Таким чином, формулюючи обвинувачення, визнане доведеним, суд має посилатись винятково на докази, що наявні у матеріалах кримінального провадження.