Тема зо. Культурологія як наука та її категорії

1. Специфіка культурологічного знання.

2. Найважливіші категорії культурології.

3. Основні підходи до розуміння культури.

При вивченні питання «Специфіка культурологічного знання» слід звернути увагу на те, що культурологія є молодою науковою дисципліною, яка швидко розвивається.

Культурологія - це гуманітарна наука, що вивчає внутрішні закономірності та структуру культури в її конкретно-історичних та регионально-локальних проявах. Термін «культурологія» вперше був запропонований американським дослідником Уайтом в роботі «Наука про культуру» у 1949 році. Культурологія є мо­лодою науковою дисципліною, яка, проте, швидко розвивається. Виникнення культурології зумовлено такими факторами:

а) потребою у систематизованому викладенні інформації стосовно різноманітних культурних явищ та процесів, що були накопичені в різних галузях суспільствознавства;

б) необхідністю розробки методології, що забезпечує адек­
ватне дослідження феномену культури окремими науками, а та­
кож обґрунтовує єдиний підхід до предмету дослідження;

в) важливістю визнання доцільності культурного плюралізму
(тобто існування в світі різноманітних культур, які неможливо
розглядати в ієрархічній послідовності), що тісно пов'язано з
розпадом колоніальної системи і зростанням національної
самосвідомості;

г) необхідністю цілісного аналізу культури для прийняття
раціональних рішень в сфері культурної політики;

д) усвідомленням гостроти проблеми дегуманізації,
пов'язаної із зростанням технократизму і вузькою
професіоналізацією знань в освітній галузі, та необхідності
підтримання балансу між технічним і гуманітарними знаннями.

 

Предметом культурологи є ґенеза та розвиток культури як специфічно людського способу буття. Поняття «культура» включає всі можливі прояви системи цінностей людського суспільства. В широкому розумінні - це все, що було створене людиною в процесі історичного розвитку.

Культурологія сьогодні є цілком автономною, проте не ізольованою системою знань і має тісні міжпредметні зв'язки з багатьма науками, такими як археологія, етнологія, психологія, соціологія, історія, філософія, лінгвістика тощо.

Сучасні культурологічні дослідження здебільшого реалізуються за такими моделями:

а) класична модель, для якої характерним є жорстке розме-
жуння суб'єкта й об'єкта пізнання, а також використання суто
раціональної наукової методології;

б) некласична модель, яка зорієнтована на вивчення
повсякденної культурної практики людини згідно з принципами
герменевтики (наука про тлумачення текстів) та номіналізму
(філософське вчення про загальні поняття, пов'язані з конкрет­
ними чуттєвими речами, які проте не мають реального

існування);

в) постмодерністська модель, користується
феноменологічним підходом, який відкидає можливість
існування «абсолютного» суб'єкта пізнання і культурної
творчості, що переосмислює в межах своєї культури значення
інших культур.

Таким чином, специфіка культурологічного знання полягає в тому, що культурологія вивчає культуру як «другу реальність», яка, на відміну від природи, утворилася завдяки людській діяльності і в історичних результатах якої відображається побут, світогляд та діяльність культурно-історичних суб'єктів.

Вивчаючи питання «Найважливіші категорії

культурології» слід пам'ятати, що категорії - це найбільш загальні поняття, що служать для компресії досвіду, знаходження предметних відношень та розчленування і синтезу культурної дійсності. До основних категорій культурології належать:

Міф - символічне оповідання про виникнення, розвиток і кінець світу, в центрі якого знаходяться боги, герої або інші надлюдські істоти.

Ритуал - сукупність приписів і правил, які визначають поря­док дій в соціальному житті або при виконанні культових обрядів. Ритуал тісно пов'язаний з міфом, тому що міф є обгрунтуванням ритуалу, а ритуал є його практичною актуалізацією.

Знак - матеріальний об'єкт, який сприймається через почуття і використовується для позначення уявлення про інший об'єкт, що є значенням даного знаку. Певною мірою знак заміщує той об'єкт, який він позначає.

Символ - образ, що втілює певну ідею, якій певна група лю­дей надає особливого змісту. Символ - це та інформація, яку фіксують почуття в людській свідомості. Оскільки символ характеризується умовністю, то він значною мірою є таємним і прихованим для невтаємничених.

Архетип - прообраз, первісна структурна форма або зразок.

Цивілізація ~ ступінь розвитку культури, який є протилеж­ним відносно до варварства.

Цінності — переконання про те, що існують добро, істина, краса, справедливість тощо, які поділяє більшість членів суспільства.

Норми — приписи, зразки дії та поведінки, міра судження про речі та міра оцінки.

Звичаї- традиційні форми культової та соціальної поведінки, які закріплені колективною звичкою.

Закони — нормативні акти, прийняті вищим органом державної влади.

Розвиток - закономірна зміна матерії та свідомості, а також їх універсальна властивість. Розвиток буває інтенсивним (супроводжується виникненням якісно нових форм), а також ек­стенсивним (передбачає прояв і збільшення вже наявного).

Прогрес - поступовий рух, спрямований на розвиток людської культури.

Регрес - рух назад, у безкінечне.

Маргіналізація - процес розвитку «кордонних» культурних явищ, які знаходяться на «краю» культурної системи.

Артефакт — предмет або явище, яке виникло в результаті цілеспрямованої діяльності людини.

 

Контркулыпура - культура, яка знаходиться в опозиції до традиційної.

Культурне наслідування - процес передачі культурних цінностей та інформації в часі.

Культуртрегерство - розповсюдження культури, за яким приховуються корисливі та загарбницькі інтереси.

Культурна асиміляція - злиття однієї культури з іншою, яке супроводжується втратою власної культурної або національної специфіки.

Локальні культури - культури, властиві даній місцевості або регіону.

Глобальна культура - універсальна, всесвітня культура, яка розповсюджується поза національними та регіональними межами.

Масова культура — поняття, яке відображує стан культури
середини XX - початку XXI ст. і пов'язане з розвитком засобів
масової комунікації. £

В цілому кількість категорій культурології постійно зростає, що пов'язано з активним розвитком культурології як науки.

При вивченні третього питання «Основні підходи до розу­міння культури» слід памятати, що культура є дуже складним і багаторівневим феноменом, тому в культурології існують різні підходи до її вивчення. Сьогодні в межах культурології та суміжних з нею дисциплін існує понад 300 визначень культури.

Термін «культура» походить з грецької мови. Його перше значення - «обробка», тобто обробляння людиною природи. Ціцерон вживав термін «культура» в значенні «виховання» (куль­тура мислення, культура мовлення). Юрист і філософ С. Пуфен-дорф протиставив культуру натурі (тобто природі). В німецькій класичній філософії аналізувався етичний аспект культури, вира­жений у праві, релігії та естетичному началі. М. Данилевський, П. Сорокін, О. Шпенглер та А. Тойнбі в своїх філософських та культурологічних концепціях робили акцент на різноманітті культурних типів. Відомий дослідник Е. Касірер визначав куль­туру як сукупність символічних форм. За словами Ю. Хабермаса, культура є запасом знань, з якого учасники інтеракції черпають інтерпретації, намагаючись досягнути взаєморозуміння. Згідно з визначенням, даним сучасним російським дослідником В. Стьопіним, культура - це система надбіологічних програм

людської життєдіяльності, що історично розвиваються і забезпе­чують відновлення і зміну соціального життя.

Найбільш поширеними підходами до розуміння культури на сьогодні є соціологічний, символічний, натуралістичний та суспільно-історичний підходи.

Основою соціологічного підходу до культури (О.Конт, Е. Дюркгейм, Г.Спенсер) є її дослідження передусім як суспільного явища. Культура є результатом діяльності соціальних інститутів. Саме вони породжують такі елементи культури, як міф, релігія, соціальна система, норми і стандарти поведінки, мораль і право. Проте, згідно з принципом системного подходу, система не дорівнює сумі своїх складових. Саме тому культура, як складна система, не дорівнює сумі окремих артефактів.

В межах символічного підходу (Е. Касірер, Л. Вітгенштейн) культура досліджується як феномен комунікації. В основі куль­тури - здатність людей кодувати, зберігати, передавати та сприй­мати інформацію у вигляді знаків і символов, які віддзеркалюють і розвивають культурну практику та знання. Символи є формами людського самопізнання, вони структурують навколишню дійсність, ^ наділяють її внутрішнім змістом і доцільністю. Дослідження культури в межах символічного підходу широко використовують дані психології, етнології та лінгвістики. Так, Е. Касірер називав мову однією із символічних форм (наряду з міфом, мистецтвом та наукою), що складають основу культури, а Л. Вітгенштейн визначав культуру як сукупність мовних ігор, що реалізують її комунікативну природу.

Одним із базових в межах натуралістичного підходу до культури є етологічний напрям (К. Лоренц, Н. Тінберген). Етологія - це наука, що вивчає поведінку тварин в природних умовах. Культура, згідно етологічного підходу, є результатом біологічного освоєння людиною природи. Людина при цьому розуміється як слабка тварина, яка змушена створювати своє специфічне середовище (цінності, норми поведінки, соціальні інститути та ін.) для того, щоб вижити. Витоки людської культу­ри лежать в ритуалізованій поведінці тварин. Різноманітний ха­рактер ритуалів призводить до появи соціальної структури. Куль­тура забезпечує стабільність природного життя людини, зменшує рівень агресії в людському суспільстві і постійно еволюціонує.

 

Психоаналітичний напрям культурології (3. Фрейд, К.-Г. Юнг, Е. Фром, А. Адлер) навколо розв'язання конфлікту між особистістю і суспільством. Значну роль в творчості і роз­витку культури відіграє людська підсвідомість. Проте культура постійно пригнічує це начало через встановлення жорстких об­межень та норм соціальної поведінки. В основі культури знахо­диться боротьба двох глибинних інстинктів людської природи -Еросу (тяжіння до життя) і Танатосу (тяжіння до смерті). Ці два протилежні інстинкти борються між собою, а також суперечать соціальним заборонам, що обумовлює конфліктний характер самої культури. Гармонія при цьому може бути досягнута шля­хом широкого застосування психотерапевтичних методів.

Суспільно-історичний підхід (О. Шпенглер, А. Тойнбі,
М. Данилевський), побудований на уявленні про те, що стадії
життя культури подібні до стадій життя живого організму: на­
родження, розвиток, розквіт, старіння і смерть. Цивілізація є про­
явом глобальної кризи культури, що супроводжується тотальним
нігілізмом, практицизмом, масовістю та бездуховністю. Кожна
культура є самостійною відносно до інших культур. Важливе
місце в суспільно-історичному підході посідає поняття культур­
но-історичного типу, а також класифікація типів. Так, німецький
філософ О. Шпенглер виділяв 8 типів культур: єгипетський,
індійський, вавилонський, китайський, греко-римський
(аполонівський), візантійсько-арабський (магічний),

західноєвропейський (фаустовський) та культурний тип майя. Восьмий, російсько-сибірський, культурний тип дослідник вва­жав основою майбутнього культурного розвитку. Російський учений М. Данилевський виділяв 10 культурно-історичних типів: єгипетський, китайський, семітський, індійський, іранський, єврейський, грецький, аравійський, європейський та новий тип -слов'янський. Безпосереднього наслідування культурного досвіду між цими типами не існує. Всі вони є самобутніми, проте не всі однаково реалізуються в ході історичного розвитку. Англійський дослідник А. Тойнбі розглядав історичний процес як зміну авто­номних культурних організмів (цивілізацій), кожна з яких формується в особливих природних умовах і має свою специфіку. Не всі цивілізації проходять через однакові життєві цикли, ос­новними з яких є розвиток, розквіт і занепад. Деякі цивілізації

гинуть під дією негативних факторів зовнішнього та внутрішнього середовищ (природні катаклізми, соціальні потрясіння, вплив інших цивілізацій тощо), так і не досягнувши вершини свого розвитку.

Таким чином, культурологія є молодою, проте цілком самостійною галуззю наукового знання, що має власну методологію, категоріальний апарат та предмет дослідження -культуру. Існуюче різноманіття підходів до вивчення культури, з одного боку, свідчить про багатогранність даного феномену, а з іншого - про стрімкий розвиток культурології як науки, що по­кликана відновити баланс між технічним і гуманітарним знанням.

* * * Довідкова література: Современный философский словарь. - М, 2004. Ст. «Куль­тура», «Миф», «Развитие», «Гуманитарное и социальное позна­ние».

Энциклопедический словарь. - СПб., 2005. Ст.: «Культуро­логия».

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Культура», «Культурология».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Культура», «Культурна антропологія».

■-------- + -------------

 

Тема 31. Сутність культури та її ґенеза

1. Сутність та основні функції культури.

2. Культурогенез і типологія культур.

3. Модернізм та постмодернізм як напрями розвитку сучасної культури.

Розглядаючи питання «Сутність та основні функції куль­тури», необхідно звернути увагу на те, що людина може пізнавати навколишній світ лише в межах свого культурного се­редовища, яке визначає основні параметри її досвіду, сприйняття та мислення.

Культура має соціально-біологічну природу, оскільки, з од­ного боку, її формування відбувається за певних природних умов, а з іншого - вона містить механізми, що забезпечують стабільне існування соціуму та органічне входження людини в суспільство. Людина і культура є взаємозалежними системами. Людина тво­рить культуру і водночас повністю в ній розчиняється. Культурне визначає особистісне, і навпаки. Проте культура функціонує не­однаково на суспільному та особистісному рівні.

На суспільному рівні основними функціями культури є наступці функції:

а) Комунікативна функція. Кожна культура виконує
функцію накопичення, збереження та ретрансляції знань про лю­
дину і світ. Зростання знань та їх уніфікація сприяє розвитку
культури, її збагаченню, а також встановленню міжкультурного
діалогу. Культурні знання часто знаходять вираз в абстрактних
символічних формах, що порушує ритм та механізм культурної
ретрансляції, але водночас сприяє створенню глобального
інформаційного простору, яскравим прикладом якого є всесвітня
мережа Інтернет.

б) Аксіологічна (ціннісна) функція. Культурний розвиток має
послідовний характер, в ході якого утворюються і закріплюються
моральні норми та орієнтири, зразки традиційної соціальної по­
ведінки, а також шкала цінностей. Наявність даних елементів за­
безпечує стабільність та єдність культури, що є особливо важли-

вим в період інтенсивних соціокультурних змін, а також надає кожній культурі неповторності та унікальності.

в) Адаптаційна функція. В сучасному світі людина здебіль­
шого пристосовується до соціальної та культурної реальності, а
не до природи. Культура, у свою чергу, має низку механізмів, які
спрощують та оптимізують процес пристосування людини до
суспільства і культурного середовища.

г) Функція соціалізації. Певний тип культури породжує пев­
ний тип людини, і навпаки. Такий вплив культури є можливим
завдяки процесу соціалізації (тобто виховання та освіта людини,
засвоєння нею системи культурних норм, цінностей, а також
певної системи знань). Особистісна свідомість завжди
характеризується двома протилежними за своїми векторами
тенденціями. З одного боку, - це прагнення відмежуватися від
суспільства, від загальної маси, реалізуватися в повною мірою,
виходячи з власних можливостей та потреб. Але, з іншого боку
має місце прагнення «злитися з натовпом». І те, й інше неможли­
во без соціалізації, яка забезпечується саме через культуру. Куль­
тура є передумовою і мірою реалізації людської сутності.

д) Регулятивна функція. В межах культури існують різні ти­
пи соціальних об'єднань, які підтримують стабільність її розвит­
ку і виконання комунікаційної, аксіологічної, адаптаційної та
інших функцій. До таких об'єднань належать, зокрема,
біосоціальні спільноти (рід, плем'я, сім'я), соціальні спільноти
(союзи племен, родів) та соціально-політичні спільноти (держава,
політичні союзи, міжнародні організації). Регулятивна функція
культури структурує культурні елементи, що є особливо важли­
вим за умови їх постійної диференціації і росту. Регулятивна
функція реалізується через моральні, релігійні та правові цінності
та норми.

На особистісному рівні культура виконує особистісно-атрибутивну, пізнавальну та світоглядну функції.

Отже, культура має біосоціальну сутність і виконує численні функції як на суспільному, так і особистісному рівні. Виділення окремих її функцій є умовним і слугує здебільшого для зручності її вивчення, оскільки культура є цілісною системою, всі функції якої тісно пов'язані між собою.

 

Вивчаючи питання «Культурогенез і типологія культур»,

слід звернути увагу на класифікацію типів генезу культури.

Культурогенез - це історичний процес виникнення і розвит­ку типів людської культури. До однієї з найпростіших і найбільш зручних класифікацій її типів належить класифікація, побудована на територіально-часовому принципі, згідно з яким типи культур виділяються за місцем (наприклад, індійська, грецька, амери­канська культура) і часом свого виникнення (античний період, Середньовіччя, Новий час).

Початок культурогенезу відноситься до епохи Верхнього палеоліту. Саме в цей період виникає культура як система інтегруючих зв'язків, тоді як раніше існували лише окремі еле­менти культурної поведінки. В епоху Верхнього палеоліту відбувся стрімкий розвиток знарядь праці, виникла екзогамія, активізувався розвиток таких соціальних спільнот, як рід і сім'я.

Культура Стародавнього Сходу включає шумеро-вавилонську, єгипетську, індійську, китайську, та японську куль­тури. Основними рисами цього типу культури є акцентована традиційність, консерватизм, відносно повільні темпи розвитку соціокультурних процесів, наявність некласичного рабовласниц­тва, деспотичний характер державного правління, тісні внутрішні соціальні зв'язки, особливе значення великих річок (Ніл - для єгипетської культури, Тигр і Євфрат — для шумеро-вавилонської) та вирощування рису.

Антична культура охоплює культуру Давньої Греції і Ста­родавнього Риму. Антична культура, наряду з христианством, є основою культури сучасної Європи. Грецька культура сформува­лася у II тис. до н. є. Велику роль у формуванні світогляду, мис­тецтва, релігії і філософії Давньої Греції відіграла міфологія. Давньоримська культура виникла на місцевій латинській основі, а також засвоїла багато елементів давньогрецької культури. Одним з найвизначніших здобутків давньоримської культури є форму­вання правової науки та законодавства.

Культура Середньовічної Європи відноситься до періоду, який тривав приблизно з V по XV ст. Цей тип культури характеризується такими рисами: визначний вплив християнсь­кого віровчення, яке поряд з грецькою філософією лягло в основу світогляду середньовічного суспільства; теоцентризм; ідея

гріховності всього тілесного; ідея спасіння; есхатологізм (віра в швидке настання кінця світу); ідеал аскетичної релігійної особистості. В період Середньовіччя активно розвивалася освіта. Перші університети з'явилися у Франції, Англії та Італії в XII ст. У багатьох містах діяли монастирські школи. Розвиток науки був заданий параметрами християнської онтології. Пошуки вічного світла, вічного руху, філософського каменя давали поштовх до розвитку алхімії, фізики, астрології.

Дуже інтенсивним був розвиток культури арабського Сходу в епоху Середньовіччя. Цей культурний тип розвивався на основі ідей ісламу, язичницької арабської та давньогрецької культур. Він став основою культури сучасних арабських країн.

Європейська культура епохи Відродження, або Ренесансу (XIV - XVI ст.) побудована на відродженні ідей античної культу­ри. Світоглядною основою її є антропоцентризм, розуміння лю­дини та її творчого (божественного) начала як вищої суспільної цінності. Саме в епоху Ренесансу сформувалося поняття інтелектуальної еліти суспільства, а також завдяки глибокому інтересу до вивчення культурної спадщини античності були створені передумови для становлення культури як самостійного феномену, що потребує наукового дослідження. Уявлення про три стадії розвитку історії і культури (Античність, Середньовіччя, Новий час) виникло саме в епоху Відродження.

Епоха Просвітництва (XVIII ст.) відзначається усвідомленням культури як самостійного явища, яке було набуте при переході від стану первісної дикості до цивілізованого суспільства. У філософії епохи Просвітництва однією з централь­них є проблема співвідношення культурних досягнень та людсь­кого щастя. Сам термін «культура» міцно закріпився в науковій літературі і означав вищу суспільну цінність, певний стан суспільства, який дає можливість реалізації людському інтелекту.

Сучасна культура (XIX—XXI ст.) характеризується нарос­танням тенденцій до глобалізації та універсалізації. У XX ст. психоаналітичні теорії дали поштовх пошукам істини в сфері ірраціонального та підсвідомого. В межах сучасної культури роз­виваються два протилежних процеси - секуляризація та реміфологізація. Починаючи з 70-х років XIX ст. розвиток куль­тури визначається як епоха модерну, що переріс наприкінці

 

XX ст. у постмодерн. До культури кінця XX - початку XXI ст. часто вживають термін «інформаційна», що підкреслює принци­пово важливу роль інформації в житті людини.

У сучасній культурології існує також поділ культур на доіндустріальні, індустріальні та поапіндустріальні. Дана класифікація, як і концепції М. Данилевського, А. Тойнбі та О. Шпенглера є зразком цивілізаційного підходу до типології культур.

Принципово іншим є формаційний підхід, представлений концепцією К. Маркса, згідно з якою людське суспільство розвивається на основі виробничих сил і відносин. У процесі цьо­го розвитку виділяється п'ять основних формацій (суспільств, що перебувають на певному рівні свого соціокультурного та економічного розвитку). Це первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична формації, причому кожна наступна є більш досконалою відносно до попередньої.

Таким чином, культурогенез і типологія культур в сучасній культурології не мають одностайного висвітлення. Існуючі теорії можна поділити на два основних напрями - цивілізаційний та формаційний, згідно з їх розбіжностями у поглядах на сутність історичного розвитку.

Розглядаючи питання «Модернізм та постмодернізм як на­прямки розвитку сучасної культури», слід звернути увагу на зміст понять «модернізм» та «постмодернізм».

Модернізм (від франц. moderne — найновіший, сучасний) - це система течій в мистецтві та філософії, виникнення якої належить до 70-х років XIX ст. Деякі дослідники вважають, що модерн пов'язаний лише з першим десятиріччям XX ст. Сьогодні серед учених немає одностайності думки щодо часових меж модернізму. В культурології та мистецтвознавчих дисциплінах існує поділ модернізму на ранній, до якого відноситься натуралізм, символізм, неоромантизм та імпресіонізм, і зрілий модернізм (30-і роки XX ст.), який поділяється на авангардизм (футуризм, кубізм, імажизм), поставангардизм та постреалізм. Основними ідеями модернізму як культурної хвилі є започатку-вання нового життя, нового відчуття часу, переваги «сучасного» над «застарілим». Розвиток суспільства має відбуватися на основі чотирьох принципів: демократії, пріоритету індустрії, техніки і природознавства. Ідеальна особистість епохи модернізму сама

творить історію і є центром культурно-історичного процесу. Культурна свідомість модернізму будується навколо ідеї безкінечного прогресу, який розуміється як тотальне підпорядкування світу людській волі. Культура епохи модернізму вселяла в людину глибоку впевненість, що її народження, життя і праця мають високе призначення. Ця впевненість була зруйнова­на двома світовими війнами, які показали, що здобутки людсько­го розуму можуть бути повернуті проти людини.

Загальна світоглядна і культурна криза у 60 - 70-х роках XX ст. породила нову ідеологію мистецтва, яка отримала назву постмодернізм (для позначення періоду європейської історії, який починається після завершення модерністського періоду частіше застосовують термін «постмодерн»). Постмодернізм є специфічним умонастроєм, який сьогодні поширений практично у всіх сферах людського життя - у науці, філософії, мистецтві, політиці та економіці.

Основою формування постмодернізму був філософський дис­курс про Модерн, започаткований Ф. Ніцше, Л. Вітгенштейном, М. Вебером та ін. Домінантною в цьому дискурсі була думка про те, що доба Модерну не тільки збагатила європейську культуру гуманістичними і демократичними цінностями, а й спровокувала активізацію таких негативних культурних явищ, як європоцентризм, технократизм, тоталітаризм, споживацький спосіб мислення. Сьогодні ідеї постмодернізму розвивають У. Еко, Ж. Бодріяр, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Деррида. їх філософські пошуки спрямовані на формування нового, не-європоцентристського погляду на культуру. Основними характеристиками постмодерністської культури є дискретність, локальність, фрагментарність, випадковість, акцент на ігровому началі, антиантропоцентризм, відсутність жорстких опозицій та універсальних ідеалів. Постмодернізм тісно пов'язаний з розвитком структурної лінгвістики та герменевтики. Сама культу­ра в постмодернізмі розуміється як сукупність текстів, а людина - як суб'єкт, який знаходиться всередині тексту. Метою людини є інтерпретація того чи іншого культурного тексту.

 

Отже, модернізм і постмодернізм і тісно пов'язаними один з одним напрямами сучасної європейської культури, які завдяки процесу глобалізації набувають все масштабнішого характеру і визначають розвиток більшості течій у мистецтві, філософії, нау­ці та інших сферах культурного життя.

# * *

Довідкова література:

Современный философский словарь. - М, 2004. Ст. «Куль­тура», «Постмодерн».

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Культура», «Культурология».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Культура», «Відродження». «Модерн», «Постмодерн».

і ^^^^-'"■■—її іііі»^»і ,,

Тема 32.

Феномен і тенденції розвитку сучасної української культури

1. Загальна характеристика української культури.

2. Основні етапи та фактори розвитку національної культури України.

3. Сучасний стан та тенденції розвитку української культури

При вивченні першого питання «Загальна характеристика української культури» слід ознайомитися з поняттям культури народв України.

Українська культура - це сукупність духовних і матеріаль­них цінностей та надбань, які формувалися українським народом і віддзеркалюють розвиток його світогляду, а також соціального, економічного і духовного життя.

В процесі свого розвитку українська культура збагачувалась елементами різних культурних традицій, передусім російської, білоруської, польської, болгарської, угро-фінської, татарської. Відповідно до свого походження вона є поліетнічною, що відобразилось у сучасному поліетнічному складі українського суспільства.

Сьогодні українська культура є неповторним національним надбанням. Базові характеристики української культури закодовані в її національних символах та стереотипах. Вони настільки органічно вписані в канву суспільної свідомості, що люди навіть не замислюються над їх значенням та змістом. Для українців усталеним символом національної культури традиційно був Т. Шевченко, який уособлював духовність народу та його соціальні сподівання. Символом історичної долі був Б. Хмельницький, з яким пов'язані драматичні сторінки української історії. Нині акцент зміщується в дещо інші, більш політизовані сфери. Символами державності України сьогодні є синьо-жовтий стяг, тризуб та національний гімн.

Дослідники неодноразово робили спроби виділити характерні риси української культури та національної ментальності. Однією з таких спроб є теорія М. Костомарова, яку

 

він виклав у своїй праці «Две русские народности». Костомаров порівняв ментальності росіян та малоросів і вияснив, що російська ментальність тяжіє до категорії загального («держава», «церква» тощо), а українська ментальність - до окремого (оди­ничного), власного (в тому числі — до приватної власності), влас­ного морального здоров'я.

Розглядаючи питання «Основні етапи та фактори розвитку національної культури України», варто звернути увагу на те, що формування національної культурної традиції почалося в Україні близько 500 років тому. Але тільки в середині XIX ст. національна ідея українців почала вимальовуватися (тобто отри­мала змогу вербалізуватися). Саме з цього періоду можна виво­дити українську національну культуру, яка завмерла у 20-х роках минулого століття, а нині знову відроджується. Проте глибинне коріння української культури треба шукати в індоєвропейському світогляді, а також в культурі Київської Русі. Київська Русь заги­нула як держава у 1240 році, залишивши нащадкам християнську релігію і світогляд в Східному (Візантійському) варіанті. Київська Русь передала Україні писемну культуру, книжну традицію, мову, архітектуру, а також християнство з елементами дохристиянських вірувань. Це єдине, що пов'язує Київську Русь і Україну, окрім, звичайно, території та населення, яке вже потім стало українською нацією. Проте християнська релігія і світогляд були одними з найбільш визначних факторів, які вплинули на формування української національної культури.

Інший фактор розвитку української культури - це Європа, яка пов'язана з наявністю середньовічної фази історії (з моменту падіння Риму, а також з початку правління Каролінгської динас­тії); наявністю епохи Відродження; західним християнством (ка­толицтвом).

Зважаючи на всі ці моменти, слід зробити висновок про те, що українська культура не є повною мірою європейською, але вона формується на східному краю Європи',' де середньовіччя за­трималося значно довше. Так право, писемне і звичаєве (середньовічне), впливало на формування української народності (український народ формувався в межах Польсько-Литовської держави, в умовах феодального європейського права, в межах

автономії і Польсько-Литовської унії). Тобто українська культура пройшла через стадію середньовіччя.

Стосовно епохи Відродження слід відзначити, що в Україні було багато освічених людей, які отримали освіту в Європі і привносили ренесансні елементи в українську культуру. Проте феномен Відродження - це суто італійський феномен, і в Європі ренесансні ідеї поширювалися як повторення італійського Рене­сансу (тож в Україні він також був). Це ідея рівності всіх від при­роди (природне право), що протиставлялася божественному пра­ву, це право на життя, право на власність.

Важливим фактором формування української національної культури є релігія. Українська Православна Церква завжди підтримувалася самим народом і мала свій національно-культурний обов'язок, а не була під світською владою. Велику роль в культурі відіграла уніатська (греко-католицька) церква.

Потрапивши під владу Польсько-Литовської держави, насе­лення колишньої Київської Русі мало два шляхи для подальшого існування: стати закріпаченим людом (соціальним дном середньовічного суспільства) або прийняти католицтво і польсь­ко-литовську культуру. Обидва ці процеси мали місце і відбувалися поступово. Але був ще один шлях, описаний в пасіонарній теорії Л. Гумільова, за якою кожен етнос, що народжується, має своїх пасіонаріїв. В Україні таким феноменом стало козацтво. Реєстрове козацтво виникає на базі суспільної угоди як автономна одиниця зі своїм способом життя, традиціями та цінностями. Саме в цей час зникає українська еліта (шляхта, яка остаточно спольщилася), яка була вже не потрібна як куль­турний та історичний елемент. Реєстрові козаки (які були визнані литовськими статутами, що є калькою з Магдебурзького права) стають новою елітою, що захистила український народ. Цей період і є дійсним початком становлення української національної культури.

Культура бароко для України стала середньовіччям, і її ірраціональність дуже органічно увійшла в українську культуру. Ця доба має важливе значення для культурного розвитку України, оскільки вона складає одну з основ української ментальності (український екзистенціалізм).

 

Важливими етапами розвитку української культури є перша і друга половини XIX ст., коли формується національна свідомість українського народу, розвиваються традиції класицизму та ро­мантизму, що відображено в творчості І. Котляревського, М. Гоголя, М. Костомарова, Т. Шевченка, І. Франка та ін.

Курс розвитку національної культури України в період СРСР був значною мірою порушений політикою універсалізації та «плавильного котла», проте сьогодні українська культура актив­но відроджується і розвивається.

Одже, можна виділити такі періоди розвитку української націо­нальної культури: культура Київської Русі, культура польсько-литовського періоду, доби козацтва, українського бароко, українська культура XIX ст., комуністичної доби та незалежної України.

Вивчаючи третє питання «Сучасний стан та тенденції роз­витку української культури», важливо звернути увагу на специфіку сучасної української культури.