Виховання економічних кадрів

1. Державна політика в області культури і мистецтва.

2. Види й інструменти культурної політики.

3. Естетичне виховання та його функціональні особливості.

При вивченні питання «Державна політика в області куль­тури і мистецтва» необхідно усвідомити, що художня реальність в Україні прямо залежить від культурної політики держави.

Культурна політика є сферою діяльності держави з метою сприяння розвитку національної культури і мистецтва.

Мистецтво і культура формують цілісну картину світу, тобто певну систему поглядів, завдяки якій людина сприймає навколи­шню дійсність. Ця система існує як загальнолюдська, особистісна або національна. Саме з останньою пов'язана самоідентифікація етносу, нації й особистості. Культурна політика держави полягає в прагненні або закріпити існуючу картину світу, або видозміни­ти її у відповідності зі своїми цілями. Суб'єктом культурної полі­тики є держава, об'єктом - народ з його загальнонаціональною картиною світу.

Картина світу — струнка система, яка містить три головних елементи: світогляд, світосприйняття і світовідчуття. Вона пока­зує, як уявляє людина реальну дійсність і своє місце в ній, у світі в цілому, взаємодію з природою, суспільством та іншими людь­ми. Національна картина світу формується в суспільстві протя­гом багатьох століть. Вплив держави виявляється в її збереженні або зміні, частковому або навіть повному.

Основними завданням державної політики в області культури є формування певної картини світу і утвердження її в свідомості громадян через засоби масової інформації та спеціальні соціальні інститути (система освіти, установи культури); визначення кон­сервації картини світу за допомогою традицій; пристосування ко­лишньої картини світу до сучасної соціокультурної реальності.

Складність художньої реальності в Україні полягає в тому, що у суспільстві функціонує не одна культура, а декілька, тобто

культури в культурі - елітарна, масова, народна, консервативна, кримінальна та ін. Кожна з них має свою сформовану картину світу. Така розмаїтість культурних напрямів дозволяє говорити про потенціал розвитку, адже чим ширший і різнобарвніший культурний простір, тим більший вибір у суспільства визначаль­ної картини світу. У зв'язку з цим держава повинна враховувати розмаїтість культурних проявів і види мистецтва, що їх представ­ляють. Разом з тим її політика спрямована на розвиток і збере­ження національної картини світу, що є основою, ядром культури суспільства. Саме ядро культури стає культурною традицією, пе­редається поколінням.

Культурна політика має два напрями щодо національної кар­тини світу: внутрішнє, спрямоване на формування, популяриза­цію і збереження у вигляді традицій, а також і пристосування до мінливих умов; та зовнішнє, спрямоване на захист національної картини світу від впливу агресивних культур та пропаганду своєї культури за кордоном з метою поширення її елементів у культур­ному середовищі інших народів.

Сьогодні здійснення культурної політики відбувається трьо­ма шляхами: а) популістська політика - прагнення зрівняти права на існування і розвиток усіх наявних субкультур; б) патерналіст-ська політика - дає перевагу одним субкультурам відносно ін­ших; в) тоталітарна політика - нав'язування єдиної картини світу, що представляє правлячу еліту, при забороні всіх інших. При вивченні питання «Види й інструменти культурної політики» необхідно звернути увагу на два види культурної політики: інноваційна, яка прагне прискорити еволю­цію ядра культури у певному напрямку, і консервативна, яка на­магається зберегти ядро культури незмінним.

Нині в художньому житті України ці тенденції культурної політики злилися: інтенсивно насаджується агресивна картина світу західного, в основному американського зразка і одночасно, простежується прагнення відродити і популяризувати власне на­ціональні гуманістичні традиції.

Інструментами культурної політики є: - сучасна система освіти, яка здійснює «експертизу» творів мистецтва, розділяючи їх на гідні і не варті уваги нащадків;

 

- фінансування установ культури: театрів, концертних залів, музеїв, бібліотек, архівів;

- преміювання за видатні заслуги діячів мистецтва; прису­дження почесних звань;

- телепередачі і публікації в пресі;

- занесення імен відомих діячів культури і мистецтва у відпо­відні довідники й енциклопедії.

На сьогодні ЮНЕСКО визначає такі напрями культурної по­літики в Європі: зберегти культурну розмаїтість і сприяти розви­тку культур; реалізувати потенційні можливості локальних куль­тур; використовувати потенціал культури на індивідуальному, соціальному і національному рівнях; враховувати всі можливості для перетворення культури в силу, здатну підтримувати і стабілі­зувати гуманітарний розвиток суспільства.

При вивченні питання «Естетичне виховання

та його функціональні особливості» необхідно усвідомити, що естетичне виховання спрямоване на формування цілісної тво­рчої особистості. Воно охоплює інтелектуальну, емоційну, вольо­ву ціннісно-орієнтаційну її сторони.

Естетичне виховання визначає не тільки знання, а й характер людини. При цьому особистість формується під впливом естети­чної теорії, природного і суспільного світу, творів мистецтва, ес­тетичної діяльності.

Цілі естетичного виховання широкомасштабні. У них відсут­ня пряма користь, але виявляється суспільна значимість процесу, людина орієнтується на загальнолюдські цінності, усвідомлюючи їх пріоритетне значення. Якщо моральне виховання передбачає формування людини із соціальними якостями, актуальними для даного суспільства, то естетичне має на увазі не тільки дане сус­пільство, а все людство як орієнтир і критерій життєдіяльності особистості. Естетичне виховання розвиває творчі здібності лю­дини, навчає її ставитися до світу істинно по-людськи. У цьому є джерело актуальності та подальшого розширення значення ес­тетичного виховання.

Головний показник естетичної вихованості людини - її само­стійні творчі особистісні дії, їх гуманний характер, благородний тип поводження, манери і зовнішній вигляд.

функціональними особливостями естетичного виховання є: артистизм (удосконалення почуттів, смаків людини, її вигляду і поводінки); цінісно-орієнтаційний ефект (прищеплення особис­тості здатності оцінювати явища дійсності та мистецтва); креати-вність (пробудження в людині художника).

Мистецтво - ядро і основний засіб естетичного виховання. Вища мета мистецтва - всебічний розвиток соціальнозначимої і самодостатньої особистості, формування її потреб і ціннісних орієнтирів. Розвиток людини, її безперервне удосконалення від­буваються через суспільство, в ім'я людей, а розвиток суспільст­ва - через людину, в ім'я особистості. Сприяти історичному про­гресу в ім'я щастя людини - вище призначення мистецтва.

# * *

Додаткова література:

Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Эсте­тика», «Культура», «Духовность».

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Эстетика», «Культура», «Воспитаниео».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Естетика», «Культура».

 

Розділ III. Філософія мислення

Тема 24. Логіка як основа філософського світогляду

1. Історія і предмет логіки.

2. Логіка і мова.

3. Логічний аналіз понять і основних законів логіки.

Аналіз питання «Історія і предмет логіки» почнемо із з'ясу­вання етимології (походження) і значення терміна «логіка». Цей термін походить від давньогрецького «logos» (думка, слово, на­вчання). В античній філософії це поняття означало розумний принцип, який керує світом.

Логіка - це наука, яка являє собою систему знань про форми і закони правильного мислення.

Логіка зародилася і розвивалася в рамках філософії і при ви­рішенні власне філософських проблем застосовувалася як метод раціонального обґрунтування своїх позицій у боротьбі проти ре­лігійно-міфологічного світогляду.

В історичному розвитку логіки виділяють два періоди, які обумовлені зміною змісту, структури і методів логічних дослі­джень. Перший період: від зародження логіки і до ХГХ-ХХ ст. Другий період: від XIX - XX ст. і дотепер. Окреслимо коло про­блем, які вирішувалися в ці періоди.

Перший період. У європейській культурі логіка як самостій­на наука виникла в Стародавній Греції в IV ст. до н.е. її заснов­ником був Арістотель (384 - 322 pp. до н.е.), який створив деду­ктивну логіку і визначив її як науку про докази і засоби обґрунту­вання істини.

У середні віки логіка розвивається в рамках схоластичної фі­лософії. У філософії Нового часу істотний внесок у її розвиток вніс англійський філософ Ф. Бекон (1561 - 1626), який створив індуктивну логіку. Подальшого розвитку логіка набуває у фран­цузькій і німецькій філософських школах.

Логічні вчення в Україні поширюються з другої половини XV ст., зокрема у Києво-Могилянській академії. У XIX ст. вихо­дять логічні твори П Лодія та А. Потебні.

Другий період у розвитку логіки ознаменувався істотними змінами, пов'язаними з формуванням математичної, або символі­чної логіки. Символічна логіка - це результат застосування мате­матичних методів. Використовуючи формалізовану мову симво­лів і формул, символічна логіка вивчає мислення в особливих фо­рмально-логічних системах.

Особливі заслуги в розробці символічної логіки належать ан­глійським логікам Дж. Булю, У. Джевонсу, Дж. Венну, німецько­му логікові Е. Шредеру, американському філософу і логіку Ч. Пірсу та російському математику П. Порецькому. Класичної форми символічна логіка набула в роботах англійського філософа

Б. Рассела.

Логіка вивчає людське мислення, розглядаючи його як знаря­ддя, засіб пізнання навколишнього світу та його властивостей. При цьому вона зосереджує увагу не на всіх аспектах мислення, а лише на тих формах, у яких воно проходить і яким законам під­порядковується. Тому логіка — це філософська наука про форми і закони правильних міркувань і доказів.

Вивчаючи питання «Логіка і мова», варто звернути увагу на символічну мову логіки, неможливе засвоєння і розуміння сучас­ної логіки.

Закони і форми мислення, досліджувані логікою - це ідеальні об'єкти, що виявляють себе в мові шляхом спеціального аналізу її форм. Використання формалізованої мови дозволяє в різних на­ціональних мовах знайти загальну мовну структуру думок та об­мін досягненнями логіки в різних країнах.

З'ясування зв'язку мови і мислення передбачає виявлення ло­гічних структур і логічних форм за допомогою аналізу мови.

Мова символічної логіки - це формалізована мова, побудова якої відбувається на основі чітко сформульованих правил і вима­гає чіткого опису її структури та змістовних значень, що зада­ються: а) вихідними символами, які складають алфавіт мови логі­ки; б) визначенням допустимих у мові висловів; в) семантичною інтерпретацією виразів і термінів.

 

Студенту варто виписати алфавіт мови логіки, який буде ви­користовуватися при складанні логічних виразів, і правильно по­будовану формулу (ППФ).

У символічній логіці застосовують два види логічної мови: мова логіки висловлень (вирахування висловлень) і мова логіки предикатів (вирахування предикатів).

Логіка висловлень — це теорія логічних висловлень, що не за­лежать від внутрішньої будови простих висловлень. При цьому вона виходить із двох припущень:

1) аналізує висловлення, щоб з'ясувати їх логічне значення, тобто визначає їх істинність або хибність;

2) значення істинності складного висловлення залежить від істинності значень простих висловлень, що є частинами складно­го висловлення і характеру їх зв'язку.

Мова логіки використовує вирази, що виконують функції двох видів: іменні функції і пропозиційні функції. Розглянемо їх. Іменною функцією називають вираз, який при зміні змінних постійними, пе­ретворюється в позначення предмета. Приклади: візьмемо іменні функції: «брат х»; «у - філософ»; х² + 5. Поставивши замість X «письменник Олексій Толстой», одержимо «брат письменника Оле­ксія Толстого»; поставивши замість У «І. Кант», одержимо «І. Кант- філософ»; поставивши замість х² «5», одержимо «5² + 5». Таким чином, ми одержали імена предметів.

Пропозиційною функцією (з лат. proposition - пропозиція) називається вираз, що містить відмінну, яка перетворюється в щире або помилкове висловлення, якщо замість змінної підста­вити ім'я предмета з певної предметної області. Наприклад: «х - місто України», «у - засновник логіки», «х + у = 15». Поста­вивши замість змінних X та У імена предметів «Донецьк», «Аріс-тотель», «5 + 10», одержимо правдиві судження «Донецьк - місто України», «Арістотель - засновник логіки», «5 + 10 = 15».

Студенту слід звернути увагу й усвідомити, що таке предика-тори, їх предикативна місцевість, функціональні знаки, логічні терміни і квантори.

Вивчаючи питання «Логічний аналіз понять і основних законів логіки» варто акцентувати увагу на тому, що логіка ана­лізує поняття як термін, що відрізняється однозначністю. У логіці термін — це ім'я для предметів універсума (тобто предметної об-

ласті в межах наукової теорії), для позначення суб'єкта і предика­та судження, а також елементів посилок силогізму.

Логічний аспект дослідження понять передбачає визначення й аналіз логічних операцій з ними. Формування понять у процесі пізнання пов'язане з виділенням загальних та істотних ознак предметів і явищ. Ознаки предметів не очевидні, їх потрібно знайти. Для цього застосовують логічні методи порівняння, ана­лізу та синтезу, абстрагування й узагальнення. У результаті цих логічних прийомів одержуємо певне поняття як уявне відобра­ження предметів і явищ у формі узагальненої єдності загальних і

істотних ознак.

Студенту необхідно звернути увагу на те, що теорія поняття пов'язана з теорією множин. Будь-яка кількість, задана якою-небудь умовою, являє собою обсяг даного поняття. Тому логіка широко оперує поняттями «безліч», «підмножина», «елемент».

Характеризуючи поняття з точки зору їхнього змісту й обся­гу, варто з'ясувати, в якому відношенні вони знаходяться. Знаю­чи, що зміст поняття складає сукупність істотних ознак, відобра­жених у даному понятті, а сукупність усіх предметів, відображе­них у ньому, утворить його обсяг, ми можемо встановити відно­шення між ними, тому що зміст і обсяг тісно пов'язані. Цей взає­мозв'язок чітко відображається в законі зворотного відношення між обсягом і змістом, відповідно до якого збільшення змісту ве­де до утворення поняття з меншим обсягом, і навпаки.

Подальший аналіз відносин між поняттями за їхнім змістом та обсягом дозволяє виділити дві підмножини: підмножина порівнян­них і підмножина непорівнянних понять. У логічні відносини всту­пають тільки порівнянні поняття, тому що мають загальні ознаки. Порівнянні поняття у свою чергу поділяються на сумісні і несумісні.

Розрізняють три види відносин сумісності: рівнозначність; перетинання; підпорядкування (або субординації);

Несумісні поняття поділяються на відносини супідрядності

І

(координації), протилежності та суперечливості. Зверніть увагу на те, що ці види відносин зображують за до­помогою кругових схем Ейлера — Венна.

Визначення (лат. definition) — це логічний прийом, який дозво­ляє формувати критерій відмінності досліджуваного об'єкта від інших об'єктів. Іншими словами, визначення - це логічна опера-

 

ція, яка виявляє істотні і відмітні ознаки певного поняття, що розкривають його зміст. Оскільки результати визначення відбиваються у поняттях, в деяких випадках вони розглядаються як формулювання в стислій формі основного змісту теорій.

Жодне наукове дослідження не обходиться без визначень, тому що це найважливіша частина наукової теорії. Щоб визначи­ти поняття потрібно виконати два завдання: розкрити зміст по­няття, тобто виявити його істотні ознаки; відрізнити предмет, що відображається в понятті, від подібних йому.

У логіці існують певні правила визначення понять. Розгляне­мо одне з них, що найбільш часто застосовукється в наукових до­слідженнях. Це правило стверджує: поняття має визначатися через найближчий рід і видову відмінність. Наприклад, щоб ви­значити поняття «людина», потрібно знайти родове (тобто шир­ше за обсягом) поняття. Ним буде поняття «тварина». Тепер знайдемо ознаки, властиві тільки людині: мова як звукова мова, свідомість і уміння створювати знаряддя праці. Одержимо: «Лю­дина - це тварина, що володіє мовою, свідомістю й умінням створювати знаряддя праці».

Всі визначення поділяються на явні і неявні. Визначення че­рез найближчий рід і видову відмінність належать до явних і ха­рактеризуються двома частинами. Перша частина називається Definiendum (лат. - обумовлене) - це поняття, яке потрібно ви­значити. Друга частина Defmience (лат. - визначальне) - це по­няття, за допомогою якого дається визначення. Відповідно до першого правила Dfd = Dm або формула А = Вс, де А - обумов­лене поняття, Вс - визначальне (В - родове поняття, с - відмітна ознака, а - тотожність).

Друге правило: визначення не повинно містити в собі кола; третє - визначення не повинно бути негативним; четверте — ви­значення не повинно містити протиріччя; п'яте - визначення не повинно бути двозначним; шосте - за визначальне поняття не можна брати літературні метафори. Наприклад: діти - квіти жит­тя.

Логічні закони. Мислення людини підпорядковується логіч­ним законам, тому що вони мають нормативний і наказовий ха­рактер. Логічні закони сформувалися у свідомості в результаті

спостереження багаторазових процесів у природі, суспільній і практичній діяльності, причому тих форм і способів діяльності, що мільйони разів повторювалися і відкладалися у свідомості як стійкі зв'язки. Логічні закони об'єктивні за своїм змістом і не за­лежать від волі людини, тому їм підпорядковується процес мис­лення всіх людей.

У класичній логіці виділяється чотири основних закони: за­кон тотожності, закон протиріччя, закон виключеного третьо­го і закон достатньої підстави. Перші три були досліджені і сформульовані Аристотелем. Четвертий закон сформулював Лей-бніц (1646 -1716).

Аналізуючи окремі закони, слід пам'ятати, що логічний закон мислення - це необхідний, істотний і відповідний дійсності та пра­вильно побудований зв'язок між думками в процесі міркування.

Закон тотожності. Згідно з цим законом кожна думка, яка наводиться в судженні або умовиводі, при повторенні повинна мати те саме визначення і стійкий зміст. Це значить, що будь-яка думка в процесі міркування повинна бути тотожна самій со­бі. Розмірковуючи про що-небудь, значення понять і суджень не можна змінювати, інакше властивості одного об'єкта будуть при­писані іншому.

У символічній логіці закон тотожності виражається форму­лою а = а; р —> р. Читається «а є а», «р тягне р». Закон висуває дві вимоги до мислення: не можна ототожнювати різні думки; не можна тотожні думки приймати за нетотожні.

Ці вимоги в процесі міркування нерідко порушуються за та­ких причин: 1. Будь-яка думка, що викладається в мові, може бу­ти виражена різними виразами. Наприклад: «м. Донецьк» і «сто­лиця Донбасу». 2. Вживання багатозначних слів, слів-омонімів. 3. Ототожнення різних думок може відбутися і тому, що люди різ­ної професії і життєвого досвіду вкладають у одне й те саме по­няття різний зміст.

Ототожнення різних думок призводить до логічної помилки, що називається підміною понять. Цих помилок слід уникати.

Закон протиріччя. Наші судження в процесі пізнання не по­винні суперечити один одному. Закон протиріччя стверджує: Не можуть бути одночасно істинним два протилежних су-

 

дження про один і той самий предмет, взяті в той самий час, у тому самому відношенні. Одне з цих суджень є хиб-ним. Суперечать один одному судження: «Студент Ткаченко здав першу сесію на «відмінно»» і «Студент Ткаченко не здав першу сесію на «відмінно»».

У символічній логіці закон виражається "формулою 1 (р л 1 р). Читається: «неправильно, що р і не - р». Тут буква «р» означає будь-який вислів, знак «л» — союз «і», а символи «|» за­перечення, тобто «Не» або «Неправильно, що».

Закон протиріччя діє відносно всіх несумісних суджень: кон-трарних (лат. contraries - протилежний) і контрадикторних (лат. contradictories - суперечливий). Цей закон аналізує два види від­носин: відносини між протилежними і суперечливими судження­ми. Вони істотно відрізняються відносини між контрарними су­дженнями такі, що разом вони не можуть бути правдивими. Якщо одне судження істинне, то інше - хибне, але якщо одне судження помилкове, то друге не обов'язково істинне, воно також може бу­ти помилковим. Приклад: «Усі менеджери мають вищу освіту» і «Жоден менеджер не має вищої освіти». Ці судження протилежні і, як бачимо, обидва помилкові.

Відносини між контрадикторними або суперечливими су­дженнями такі, що разом вони не можуть бути ні істинними, ні помилковими. Якщо одне з них істинно, то інше неодмінно хиб­не, і навпаки.

Закон виключеного третього. Згідно з цим законом істинне саме висловлення або його заперечення. Наприклад, «Київ - сто­лиця України» або «Київ - не столиця України». Як бачимо, за­кон встановлює зв'язок тільки між суперечливими судженнями. Закон формулюється так: два суперечливі судження не мо­жуть бути одночасно помилковими й істинними: одне з них неодмінно істинне, а інше —хибне.

Ми міркуємо за формулою: «або - або», третього не дано. Символічна формула закону така «ava». Читається: «Істинне а або заперечення а» (тобто не - а; а). Закон не допускає протиріч­чя в мисленні. Якщо одне із суперечливих суджень істинне, то не потрібно ухилятися від визнання хибності іншого і шукати щось третє.

Закон достатньої підстави. Вивчаючи закони логіки, ми прагнемо засвоїти такі способи міркувань, які ведуть нас до істи­ни. Але думка може бути правдивою тільки тоді, коли вона об­ґрунтована. Обгрунтувати думку - значить довести її відповід­ність дійсності. Вимога обґрунтованості і доведеності нашої дум­ки виражена в законі достатнього обґрунтування. Формулюється цей закон так: будь-яка думка визнається істинною, якщо во­ на має достатнє обґрунтування.

Формула цього закону: А—>В. Якщо вода нагріта до 100° по Цельсію, то вона закипить. Г. Лейбніц, який сформулював його, виразив це так: «Жодне явище не може вважатися істинним або дійсним, жодне твердження справедливим без достатньої під­стави».

Серед безлічі способів обґрунтування істинності того чи ін­шого положення можна виділити такі: особистий досвід людини; відповідність висунутого положення усталеним у науці законам і теоріям, підтвердженим фактами і практикою; перевірка висуну­того положення на можливість його емпіричного підтвердження або спростування; перевірка висунутого положення щодо того, чи поширюється воно на весь клас досліджуваних об'єктів; чи пого­джується дане твердження з раніше прийнятими. Якщо воно ло­гічно випливає з них, то є обґрунтованим.

Отже, вимога закону зводиться до наступного: істинність ви­сунутого положення повинна бути обґрунтована, що є найважли­вішою властивістю наукового мислення.

 

Задачі і вправи

1. Німецький філософ Ф. Ніцше сказав: «Без логіки немає ні
сприйняття, ні настрою, ні уявлення». Як ви розумієте цей

вислів і чи поділяєте його?

2. Про яке значення логіки йдеться в наступному міркуванні:
«Тепер усе готово. Він навіть не здивувався своїм діям, на­
стільки вони йому здавалися логічними» (Буало - Нестержак).

3. Визначте, які з наведених виразів є іменними функціями, а які - пропозиційними: а) сума чисел 15 і х; б) різниця х і в; в) х -місто на Дніпрі; г) х - брат Анатолія; д) Місто х розташоване між містами у і z.

4. За допомогою кіл Ейлера - Венна покажіть відносини між такими поняттями: «студент», «спортсмен», «музикант».

5. Визначте, які з поданих визначень правильні й істинні. Якщо ні, то вкажіть помилку: а) логіка - це наука про мислення; б) дедукція - це виведення одиничного і часткового знання із за­гального; в) мова є системою знаків; г) фонтан- це водопровід в екстазі; д) філософія - цариця наук.

6. Чи є тотожними наступні судження: а) студент був прису­тній на лекції; б) студент слухав лекцію; в) студент слухав лекто­ра.

7. Чи виражають закони логіки наступні формули:
a) ava; б) ava; в) а—>а; г) ала; д) а— >в.

* * *

Довідкова література:

Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Ло­гика», «Теория», «Язык».

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Логика», «Логика высказываний», «Логика предикатов»; «Закон логический», «Закон исключенного третьего»; «Понятие», «Закон непротиворечия»; «Тождество», «Язык».

Філософський енциклопедичний словник. — К., 2002. Ст.: «Логіка», «Логіка висловлювань», «Логіка предикатів», «Логічні закони», «Поняття», «Мова».

¹-- '--------- ЧІР>"---------------

Тема 25. Складні форми мислення: судження та умовивід

1. Прості судження, їх види і склад.

2. Складні судження, їх види і логічні значення.

3. Поняття про умовивід і його види.

Розкриваючи зміст питання «Прості судження, їх види і склад», необхідно порівняти судження і речення, з'ясувати їх ви­ди і склад.

Пізнаючи світ, людина відбиває його в поняттях. Поняття по­в'язуються в судження. Судження - це форма мислення, у якій стверджується або заперечується існування предметів і явищ, зв'язок предмета з його властивістю або заперечується існуван­ня предметів і явищ, зв'язок предмета з його властивістю або відношення між предметами і виражає або істину, або неправ­ду. Наприклад: «Університет є вищим навчальним закладом». «Усі студенти здають іспити».

Судження знаходить свою матеріальну оболонку в реченні. У логіці судженнями є тільки оповідальні речення, тому що вони виражають своє логічне значення. Питальні і спонукальні не є судженнями.

До складу речень входять, як головні члени, підмет і присудок. У логіці підмет - це суб'єкт судження (лат. subjektum). Для позначення якого використовують букву «S». Присудок називають предикатом (лат. praedikatum) і позначають буквою «Р». Предикат відображає ознаки предмета або відношення між предметами. Для з'єднання S і Р використовують зв'язки «є», «не є». Тепер судження «Студент є учень вузу» ми можемо записати символічною формулою: «S є Р» або «Людина не має крил» - «S не є Р». Таким є склад судження. Причому S і Р - це терміни судження, а зв'язка - логічна постійна. Зверніть увагу і на те, що речення і судження відрізняються тим, що граматичний порядок речень у різних мовах різний, а логічна струк­тура всюди однакова.

У сучасній логіці використовують термін «висловлення», що позначає граматично правильну пропозицію, взяту разом зі зміс­том, що ним виражається. Висловлення поділяються на дві групи:

 

залежно від його функції і змісту думки. Функціонально вислов­лення представлені такими видами: описовими, оцінними, неви-значеними, безглуздими, абсурдними.

Залежно від змісту, висловлення поділяються на: 1) вислов­лення про належність ознаки предмету - це атрибутивні вислов­лення; 2) висловлення про відношення між предметами, вони ви­ражаються формулою «aRb», де а і b - члени відношення, R - вид відношення. Якщо висловлення негативне, то формула така: <к aRb», читається: «неправильно», що а знаходиться у відно­шенні R до Ь»; 3) висловлення про факт існування предметів — це екзистенціальні висловлення.

Приклади висловлювань: атрибутивні: «Україна - демокра­тична республіка»; з відношеннями: «4 + 2 = 6»; «Ельбрус вище Монблану», «Василь - син Петра Івановича», «Донецьк півден­ніше Краматорська», «Релігія виникла раніше філософії»; екзис­тенціальні: «Місто Донецьк існує», «Примари не існують».

Класифікація суджень за якістю і кількістю^ У логіці атрибу­тивні судження називають також категоричними (грецьк. kategoricos - ясний, безумовний). У цих судженнях підкреслю­ється, що знання про належність або неналежність ознаки пред­мету виражено в безумовній (категоричній) формі. Існує чотири види суджень за якістю і кількістю: загальностверджувальні (си­мволічне позначення - А); загальнозаперечувальні (Е); частково-стверджувальні (J); частковозаперечувальні (О).

При вивченні питання «Складні судження, їх види і логічні значення» зверніть увагу на логічні зв'язки і логічні характерис­тики суджень, що виражаються таблицею істинності.

Складним називається судження, що складається з декількох простих, з'єднаних логічними зв'язками: «І» (символічні позна­чення «л», «&», називаються кон 'юнкція - з'єднання); «АБО, АБО», «ЧИ ТО, ЧИ ТО» (символічно: або - «v», чи то - «v», на­зиваються диз'юнкція - роз'єднання); «якщо..., то» - (символічно «—»», називається імплікація - сплетення); «якщо і тільки якщо,...то...» (символічно <«-»», називається еквіваленсія - рівнознач­на). При цьому використовуються пропозиційні змінні А, В, С, що позначають прості судження. Наприклад, судження «Студен-

ти зайняли місця в аудиторії і лекція почалася», ми можемо запи­сати формулою «АлВ».

Тепер дамо визначення цим видам складних суджень (висло­влень).

Кон 'юнкцією називається логічна операція, що з'єднує прості судження в складні за допомогою союзу «л» (і), яка є істинною тоді, коли кожне просте судження істинне. У противному випад­ку кон'юнкція помилкова (див. таблицю).

Диз'юнкцією називається складне судження, утворене з про­стих за допомогою сполучників «або - або», «чи то - чи то». Вра­хуємо, що існує два види диз'юнкції: слабка, з союзом «або -або» (v) - це з'єднально-розділяюча: «AvB» - «Завтра буде холо­дно або випаде сніг» і сильна з союзом «чи то - чи то» (v) - це винятково-розділяюча: «AvB» — «Пушкін народився в Москві або в Петербурзі». (Логічне значення диз'юнкцій дивися в таблиці іс­тинності).

Імплікація (або умовне судження) - це такий зв'язок двох простих суджень, який є помилковим тільки в одному випадку, коли підстава істинна, а наслідок помилковий. В усіх інших ви­падках він істинний: «А->В» читається: «якщо є підстава А, тоб­то наслідок В». «Якщо купимо квитки, то підемо в театр».

Еквіваленсія - такий зв'язок двох простих суджень, є істин­ним тільки тоді, коли обидва судження істинні або обидва поми­лкові: «А<-»В» - «Професор Капіца завершить свою наукову пра­цю, тільки якщо будуть вчасно фінансуватися його експеримен­ти», і навпаки, тобто формули еквіваленсії можуть переставляти­ся місцями із збереженням змісту висловлення.

Зведена таблиця умов істинності складних суджень

А	в	АлВ	AvB	AvB	А->В	А<->В
	І		І	Л	І	І
І	л	Л	І	І	Л	Л
Л	І	Л	І	І	І	Л
Л	л	Л	Л	Л	І	І

Тут букви «І» і «Л» означають «істинно» і «помилково».

 

Розглядаючи питання «Поняття про умовивід і його

види», зверніть увагу на визначення «умовиводу».

Умовивід - це розумовий процес, у ході якого з одного або де­кількох суджень, названих посилками, виводиться нове судження, що містить нове знання і має назву «висновок».

Умовивід має свою структуру, що включає три елементи: безліч вихідних суджень, що звуться посилками (або підставами); логічний перехід від посилок до висновку; вивідне знання, отри­мане логічним шляхом з посилок, названих висновком.

Будь який умовивід буде правильним при виконанні наступ­них вимог: а) якщо посилки умовиводу істинні, то істинним буде і висновок; б) якщо умовивід побудований за законами і прави­лами логіки.

Дотримання цих законів і правил називають логічним прохо­дженням висновку із вихідних даних умовиводу. Наприклад:

1.1.Усі рідини пружні. II. 1. А дорівнює В.

2.Вода - рідина. ___________ 2. В дорівнює С. ______

Отже, вода пружна Отже, А дорівнює С.

З характером вивідного знання і залежно від суворості пра­вил висновку в логіці розрізняють два види умовиводів: необхідні (демонстративні) і ймовірні (недемонстративні).

Приклад ймовірного умовиводу:

1. Планета Марс подібна до Землі за багатьма ознаками.

2. На Землі існує органічне життя. Імовірно, що і на Марсі є органічне життя.

За характером спрямованості логічного проходження дається класифікація умовиводів, що визначаються тим, який ступінь знань відображений у посилках і висновку. Відповідно до цього умовиводи поділяються на дедуктивні, індуктивні й умовиводи за аналогією. Вивчаючи їх, слід звернути увагу на загальні правила та їх особливості.

Дедуктивні (лат. deduction - виведення) умовиводи - це такі умовиводи у яких висновок приходить від загального знання до

часткового:

1. Усі метали проводять електричний струм.

2. Мідь - метал. ______________________

Мідь проводить електричний струм.

За кількістю посилок дедуктивні умовиводи поділяються на безпосередні й опосередковані. Безпосереднім називають умови­від, у якому висновок одержують тільки з однієї посилки. Напри­клад: «Усі хімічні елементи - прості речовини. Отже, жодне складна речовина не є хімічним елементом». Безпосередній умо­вивід отримують у результаті перетворення посилки. Таких пере­творень чотири: перетворення, звертання, протиставлення преди­кату й умовивід по логічному квадрату.

Силогізм. Найбільш часто вживаним умовиводом є силогізм (грецьк. syllogismos - рахування). Силогізм - дедуктивний умови­від, у якому з двох суджень (посилок), що мають суб'ектно-предикатну форму, випливає нове судження, що також має су-б'єкто-предикатну форму.

В якості посилок та висновку в силогізм можуть входити будь-які судження: прості й складні. Особливістю силогізму є те, що судження, які входять до складу силогізму розглядаються як прості категоричні судження належності ознаки предмету.

Структура силогізму. Розглянемо структуру на прикладі:

1. Усі люди смертні

2. Сократ - людина _____

Отже, Сократ смертний

Поняття, що входять у силогізм, називаються термінами, їх повинно бути три. У нашому прикладі термінами є поняття «лю­ди», «смертні» і «Сократ». Вони мають свої назви. За висновком, визначаємо більший і менший терміни. Суб'єкт висновку «Сок­рат» (S) - це менший термін. Посилка, що включає менший тер­мін, називається меншою посилкою. Предикат висновку - «смер­тні» (Р), називають великим терміном. Відповідно посилка, що

 

включає більший термін, називається більшою. Більший і мен­ший терміни посилок називаються крайніми.

Термін, що входить в обидві посилки - «люди (людина)» і відсутній у висновку називається середнім терміном. Позначаєть­ся буквою «М» (від лат. «medhis» - середній). Середній термін пов'язує між собою більший і менший терміни.

Формула цього силогізму така: 1. Усі М суть Р

2.SeM _______

Отже, S є Р

Дал