Тема 7. Суспільна свідомість та її структура

1. Взаємозв'язок суспільної й індивідуальної свідомості.

2. Структура суспільної свідомості. Ідеологія і суспільна психологія.

3. Форми суспільної свідомості.

При вивченні питання "Взаємозв'язок суспільної й індивідуа­льної свідомості" слід зрозуміти, що, по-перше, терміни "суспільна свідомість" і "соціально-культурна сфера" сьогодні нерідко вжива­ють як синоніми, тобто тотожні чи близькі за значенням; по-друге, сутність суспільної свідомості можна розкрити, тільки вирішивши питання про співвідношення суспільного буття і свідомості.

Суспільне буття - це реальний процес життя людей, ті су­спільні відносини, які складаються в суспільстві на основі даного способу виробництва і культури.

З погляду ідеалізму, свідомість визначає буття. Така точка зору, яка отримала своє концентроване вираження в концепції Гегеля та його послідовників, спирається на так званий "здоровий глузд". Люди беруть участь у суспільних діях, керуючись певни­ми поглядами, почуттями, спонуканнями, і дослідники роблять звідси висновок про визначальну роль свідомості. При цьому не­дооцінюється роль економіки, техніки і технології, ігнорується той факт, що людина, незважаючи на її свідомість, не спроможна в повному обсязі передбачати результати своєї діяльності (згада­ємо фразу "Хотіли як краще, а вийшло як завжди"). Більше того, навіть у шлюбних контрактах йдеться не стільки про духовні, скільки матеріальні основи життя людей, які створюють сім'ю.

Для матеріалістів суспільна свідомість є похідною від буття, тобто буття визначає свідомість. З цієї точки зору, суспільна сві­домість - це сукупність таких ідей, теорій, поглядів, почуттів, настроїв, які відображають буття людей, умови їх існування.

Суспільна свідомість не функціонує поза свідомістю конкре­тних людей, але це не є доказом тотожності індивідуальної і сус­пільної свідомості. Індивідуальна свідомість - це внутрішній (духовний) світ особистості, її життєвий досвід, світовідчуван-

 

ня і світосприймання. Вона відображує через призму конкретних умов життя людини не всю реальність, а лише окремі її сторони і риси, фіксуючи багато окремого, неповторного, того, що є цінним для даної людини.

Виникнення, функціонування і розвиток індивідуальної сві­домості є функціонуванням і становленням конкретної людини. Зі смертю людини індивідуальна свідомість завершує свій цикл, хоча ті чи інші результати її діяльності, свідомості в тій чи іншій формі передаються іншим людям, продовжують жити в їхній па­м'яті чи в конкретних видах духовного буття: музичних творах, віршах, фразах, афоризмах.

На відміну від індивідуального, суспільна свідомість є колек­тивною, всеосяжною пам'яттю, різнобічним духовним досвідом суспільства. Доки існуватиме людство, існуватиме й функціону­ватиме суспільна свідомість. Відволікаючись від подробиць, вла­стивих індивідуальній свідомості, вона є узагальнюючою карти­ною людського світобачення.

Студенту необхідно розібратися у взаємозв'язку суспільної й ін­дивідуальної свідомості, зрозуміти, що суспільна свідомість за своїм походженням (генетично) формується з найважливіших досягнень індивідуальної свідомості. Ті чи інші ідеї, концепції, прогнози про­ходять через "сито" суспільної думки, дуже прискіпливо екзамену­ються часом, епохами з їх цінностями, установками, підходами до розуміння досягнень людської думки, що постійно змінюється.

У свою чергу, індивідуальна свідомість є суспільною свідо­містю, тому що кожна людина стає особистістю тільки в процесі соціалізації, засвоюючи те, що людство нагромадило в за попере­дній період.

При розгляді питання "Структура суспільної свідомості. Ідеологія і суспільна психологія" варто виходити з того, що су­спільна свідомість є багатогранним, дуже складним явищем соці­ального життя. Вона має певну структуру, під якою розуміється розчленованість свідомості на складові елементи і характер взає­мозв'язку між ними.

Існує безліч підходів до аналізу суспільної свідомості. Один з них її структуру розглядає у трьох основних аспектах:

1. Конкретно-історичний, виділяє типи свідомості: сві­
домість первісного суспільства, свідомість античності, середніх
віків, Нового часу, сучасного суспільства.

2. Гносеологічний (епістемологічний), виділяє види (емпірич­на, теоретична, художньо-образна, масова, професійна) / рівні свідо­мості (повсякденна - пізнання явищ, і наукова - пізнання сутності).

3. Соціологічний, виділяє окремі сфери (ідеологію і суспіль­ну психологію) і форми свідомості (політичну, правову, мораль­ну, естетичну, релігійну).

Далі студенту слід зосередити свою увагу на соціологічному аспекті і розібратися в першу чергу в тому, що таке ідеологія і су­спільна психологія і як вони взаємодіють між собою.

Ідеологія - це цілісна система ідей і поглядів, що відбиває умови життя людей, їх суспільне буття з позиції певних соціаль­них сил, а також цілі (програми), спрямовані на зміцнення чи розвиток (зміну) існуючих у суспільстві відносин.

Ідеологія виникає завдяки діяльності теоретиків: учених, письменників, релігійних, суспільних і політичних діячів. Голо­вна її особливість - лозунговість, директивність, спрямованість на масову свідомість, коли фактор віри переважає над фактором знання, орієнтованість на соціально-економічну реальність. Крім того, вона повинна пропонувати певний спосіб життя, без нього вона на може бути прийнята людьми, не може їх захопити.

Ідеологія знаходить своє відображення в Конституції держа­ви, у програмних заявах політичних партій, у релігійних писан­нях та інших документах і матеріалах.

Суспільна психологія є системою почуттів, емоцій, пере­конань, установок, в яких відбиваються, у першу чергу, найбли­жчі умови буття людей.

Суспільна психологія, на відміну від ідеології, є продуктом життєдіяльності всього суспільства або конкретних груп людей. Во­на не існує поза психологією індивідів і розвивається в тісному зв'я­зку з індивідуальною психологією. Однак якщо явища індивідуаль­ної психології властиві тільки окремій особистості, то явища і про­цеси суспільної психології мають колективний характер і виявляєть­ся як психологія певних соціальних груп, партій, суспільства, націй.

Студенту необхідно усвідомити, що визначальним у станов­ленні психології людей є суспільне буття, особливо стан економі-

 

ки, культури, освіти, традицій. Значний вплив на суспільну пси­хологію має й ідеологія.

У свою чергу, суспільна психологія впливала і впливає на ідеологічні процеси і політичну практику. В умовах України та країн СНД це іноді проявляється у формі популізму, який апелює до свідомості широких народних мас, граючи на хвилинних на­строях людей, обіцяючи простим шляхом вирішити всі проблеми, які завідомо важко вирішити.

Розгляд питання "Форми суспільної свідомості" доцільно почати з характеристики політичної свідомості.

З виникненням громадянського суспільства з'являється дер­жава і зароджується новий вид людської діяльності - політика.

Політика - це діяльність соціальних груп, націй, партій, держави, ядром якої є проблема влади. Займатися політикою -значить відстоювати інтереси певних груп людей, керувати полі­тичними процесами.

Політика, як певні відносини і дії, знаходить своє відобра­ження в політичній свідомості.

Політична свідомість є сукупністю ідей, теорій, поглядів, почуттів, настроїв, що відбивають ставлення до влади різних соціальних груп, партій, суспільства.

Вона містить у собі політичну ідеологію і психологію.

Політична ідеологія - це система поглядів, що обґрунтовують політику, яку проводить та чи інша партія, соціальна група чи держа­ва. Вона знаходить своє теоретичне відображення в конституціях, програмних заявах, гаслах партій, соціальних угруповань.

Політична психологія включає в себе, почуття, настрої, емоції, поведінкові установки тієї чи іншої соціальної групи або суспільства в цілому, які виявляються в процесі реалізації полі­тичних цілей і завдань.

Політична свідомість не є незмінною. Вона функціонує, роз­вивається і змінюється залежно від стану суспільного буття, від змін у соціальній практиці.

Правосвідомість - це сукупність переконань людей щодо правомірності чи неправомірності своїх обов'язків, прав і вчинків у суспільстві.

Правосвідомість є специфічною. Кожна соціальна група, націо­нальне співтовариство й інші об'єднання мають свої правові погляди

на соціальні процеси, власну правосвідомість. Незважаючи на це, усі змушені рахуватися з існуючими в суспільстві законами, правом.

Право - це система обов'язкових норм, правил поведінки лю­дей, виражена в юридичних законах.

Право є продуктом конкретного економічного, соціального, політичного, екологічного, культурного стану суспільства, істо­ричних традицій, характеру і розміщення політичних сил у суспі­льстві. Воно охороняється державою.

Право, як і політична та правова свідомість, з'являється з ви­никненням громадянського суспільства і держави.

На відміну від них, моральна свідомість (моральність) є найбільш давньою формою свідомості і соціальною формою ре­гуляції діяльності людини. Мораль - це сукупність поглядів, уяв-пень, норм і оцінок поведінки людей у суспільстві з точки зору добра, зла, справедливості, несправедливості, честі і безчестя.

Студенту слід мати чітке уявлення про механізми дії правових норм і моралі. Якщо порушується право, то держава за допомогою апарата насильства може змусити людину підкоритися вимогам за­кону. За мораллю, де найбільш чітко прослідковуються елементи су­спільної психології, стоїть сила переконання, прикладу, традицій, су­спільної думки, культури. Вимоги права і моралі не в усьому збіга­ються. У праві на першому плані - покарання, у моралі - виховання.

Так само, як і право, мораль є історичною, конкретною. У ній існує низка загальнолюдських елементів на кшталт "Не укради!", "Не убий!". Однак поряд з ними існує чимало елементів, які у різних соціальних сил в різні історичні епохи мали різні ціннісні оцінки.

Однією з найдавніших форм свідомості, поряд з мораллю, є естетична свідомість. Естетична свідомість - це система погля­дів і почуттів, що відбивають дійсність з точки зору прекрасно­го і потворного, комічного і трагічного.

Вищою формою естетичної свідомості є мистецтво - форма відображення дійсності в художніх образах.

Мистецтво виконує такі функції:

-пізнавальну (наприклад, про Другу світову війну люди зна­ють більше з творів мистецтва, ніж з історичних документів);

- естетичну (твори мистецтва змушують людей радіти і захо­плюватися, ненавидіти й обурюватися, сприймати прекрасне і ви­значатися стосовно ницого і потворного);

- виховну (спілкування зі світом прекрасного учить людей відрізняти шляхетне від вульгарного, величне від незначного);

- соціальну, ідеологічну (твори мистецтва специфічно вира­жають певні інтереси, емоційний настрій, почуття, світовідчуття і світосприймання певних соціальних груп, їхній політичний, пра­вовий, моральний тощо погляди, ідеї, концепції).

Релігійна свідомість - одна з найдавніших форм усвідом­лення світу і регуляції людської діяльності. У її основі лежить віра в надприродні сили і поклоніння їм.

Історія людства знала безліч різних типів і варіантів релігій -від язичества, з вірою у велику кількість богів, до релігій, що ви­знають єдиного Бога. Однак кожна релігія містить у собі три обов'язкові елементи: міфологічний - віру в реальне існування тих чи інших надприродних, чудодійних сил; емоційний - релі­гійні почуття, що виникають під впливом віри; нормативний - вимоги по дотриманню релігійних приписань.

Сутність релігії полягає в тому, що віруючі здійснюють певні дії з метою навернути до себе надприродні сили і'з їх допомогою відве­рнути від себе й інших людей нещастя чи одержати якусь користь.

За останні роки в Україні відбулися глибокі зміни в поглядах на роль релігії в соціальному житті. Слово "релігія", яке ще неда­вно, тлумачили як "віру в існування надприродних сил", "пред­мет культу", "набожність", сьогодні нерідко трактують і як "ре­тельне обмірковування", "перечитування", "об'єднання", сюди ж додають "совісність", "благочестя", "сумлінність", "набожність".

* * *

Довідкова література: Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Идео­логия», «Гносеология», «Мораль», «Право», «Религия». «Этика». Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2002. Ст.: «Массовое сознание», «Мораль», «Политика», «Право», «Эстети­ка», «Этика», «Религия».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Сус­пільне буття і суспільна свідомість», «Суспільне життя», «Ідеологія», «Політика», «Право», «Мораль», «Естетика», «Релігія».

,------------ мф*--------------

Тема 8. Пізнання і його основні форми

1. Пізнання як ставлення людини до світу. Суб'єкт і об'єкт
пізнання.

2. Почуттєве і раціональне пізнання та їх форми.

3. Проблема істини у філософії та науці.

При вивченні питання "Пізнання як ставлення людини до світу. Суб'єкт і об'єкт пізнання" належить зрозуміти, що ви­вчення сутності пізнання є одним із основних завдань філософії. Теорія пізнання (гносеологія або епістемологія) є найважливішою частиною багатьох філософських систем, а часом - основним їх компонентом.

Пізнання - це сукупність процесів, завдяки яким людина отримує, переробляє і використовує інформацію про світ і про саму себе.

Пізнавальна активність, у кінцевому підсумку, спрямована на задоволення матеріальних і духовних потреб та інтересів людей, що виникають у ході історичного розвитку, і в цьому сенсі нероз­ривно пов'язана з доцільною практичною діяльністю. Остання є історичною передумовою, основою і найважливішою метою пі­знання.

Конкретні речі, явища, процеси, на які безпосередньо спря­мована пізнавальна активність людей, прийнято називати об'єк­том пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, є су­б'єктом пізнання.

Суб'єктом може бути окремий індивід, соціальна група (на­приклад, співтовариство учених) чи суспільство в цілому. Отже, пізнання - це специфічна взаємодія між суб'єктом і об'єктом, ос­новна мета якої полягає в забезпеченні відповідно до потреб су­б'єкта, моделей і програм, які керують освоєнням об'єкта.

Таким чином, гносеологія вивчає особливий тип відносин між суб'єктом і об'єктом - пізнавальний. "Відносини пізнання" містять у собі три компоненти - суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання (знання). Для з'ясування сутності пізнання слід проаналізувати відносини між: а) суб'єктом, що отримує знання, і джерелом

 

знання (об'єктом); б) між суб'єктом і знанням; в) між знанням і

об'єктом.

У першому випадку мета полягає в тому, щоб пояснити, як стає можливим перехід від джерела до "споживача". Для цього необхідно теоретично пояснити, яким чином зміст пізнаваних ре­чей і явищ переноситься до свідомості і перетворюється у ній

зміст знання.

При розгляді другого типу пізнавальних відносин, виникає комплекс питань, пов'язаних, з одного боку, з освоєнням люди­ною вже готових, наявних у культурі масивів знань (у книгах, таблицях, касетах, ЕОМ тощо), з іншого - з оцінкою суб'єктом тих чи інших знань, їхньої глибини, адекватності, міри засвоєння, повноти, достатності для вирішення тих чи інших завдань.

Щодо відносин між знанням і об'єктом, то вони підводять до проблеми вірогідності знання, істини та її критеріїв.

При вирішенні гносеологічних проблем слід враховувати на­ступне:

- об'єкт пізнання (речі, природні і соціалйні явища, знакові структури) існує поза і незалежно від суб'єкта і самого процесу пізнання. Звідси методологічна вимога - речі і явища слід пізна­вати об'єктивно, тобто такими, якими вони є самі по собі. В ре­зультати, одержані у процесі пізнання, людина не повинна вноси­ти нічого від себе;

- реальність треба пізнати такою, якою вона є. Це поло­ження є висновком зі всієї історії пізнання і практики людства. Людина здатна адекватно, з необхідною в кожному конкретному випадку повнотою пізнавати природне і суспільне буття. Не існує жодних принципових обмежень на шляху нескінченного руху су­б'єкта до більш адекватного і вичерпного осягнення реальності;

- суб'єкт у процесі пізнання є активним. Духовно-теоретичне
і духовно-практичне освоєння світу людиною містить у собі дія­
льність, пов'язану з одержанням інформації про світ і саму себе, а
також різноманітні форми творчості, конструювання нових пред­
метних реалій "світу культури".

У гносеології суб'єкт є не тільки системою, яка отримує, збе­рігає і опрацьовує інформацію (подібно до будь-якої живої сис­теми). Суб'єкт - це насамперед суспільно-історичний феномен, наділений свідомістю, здатний до цілеспрямованої, предметної,

творчої діяльності. З цієї точки зору, суб'єкт пізнання - це не тільки окрема людина, але й соціальна група, прошарок, суспіль­ство тієї чи іншої історичної епохи.

Якісно по-новому підходить сучасна теорія пізнання і до роз­гляду природи об'єкта. Для суб'єкта не байдуже, є щось актуальне об'єктом пізнання чи ні. З гносеологічної точки зору ця різниця ста­новить спеціальний інтерес.

Все викладене вище дозволяє сформулювати загальну зако­номірність пізнання, яка свідчить про те, що ступінь предметно­го освоєння реальності в практиці людей виокремлює ту сукуп­ність вимірів об'єкта, яка є в кожну дану епоху основою його ві­дображення у свідомості людей. Людина вступає в контакт з об'­єктами (речами, явищами, процесами) природного і суспільного буття у всій їх нескінченній складності. Спонукувана до діяльно­сті своїми матеріальними і духовними потребами, ставлячи ті чи інші цілі, людина завжди бере їх як деякий "частковий об'єкт" або "предмет".

Суб'єкт і об'єкт, як протилежні сторони, мають суперечливі відносини. Суб'єкт не може впливати на об'єкт інакше як предме­тно. Це значить, що у своєму розпорядженні він повинен мати матеріальних посередників свого впливу на об'єкт, що пізнається: руки, знаряддя праці, вимірювальні інструменти, хімічні реакти­ви тощо. Прогрес пізнання неможливий без постійного розши­рення й ускладнення цього "світу посередників". Так само меха­нізм впливу об'єкта на суб'єкт передбачає свою систему посеред­ників: безпосередню сенсорну інформацію, різні знакові системи і, передусім, людську мову.

Основним пізнавальним відношенням є відношення "образ -предмет". У широкому розумінні, образом можна назвати такий стан свідомості, який так чи інакше пов'язаний з об'єктом. Стосо­вно об'єкта можна виділити три типи образів: 1) образи-знання, Що відбивають об'єктивну реальність; 2) образи-проекти, які є уявними, конструкціями, що повинні чи можуть бути втілені на практиці; 3) образи-цінності, які відображають потреби й ідеали суб'єкта.

Розглядаючи питання "Почуттєве і раціональне пізнання та їх форми", слід виходити з того, що почуттєве пізнання міс­тить у собі образи, які дають органи чуттів людини.

 

Основні форми почуттєвого рівня пізнання - відчуття, сприйняття та уявлення. У відчуттях кожний з органів почут­тів людини специфічним для неї способом відбиває окремі влас­тивості речей (колір, звук, запах, твердість). Сприйняття - цілі­сне відображення властивостей і ознак предмета. Уявлення - на­очний цілісний образ речі, що виникає на основі уяви і минулого почуттєвого досвіду, що зберігається і відтворюється у пам'яті.

Почуттєві образи людини, на відміну від образів, що дають органи почуттів у тварин, опосередковані соціальним досвідом і мають внутрішню активність. Базовою формою почуттєвого пі­знання є відчуття, які забезпечують безпосередній зв'язок свідо­мості з об'єктивною реальністю і виступають як єдиний зовніш­ній канал, за допомогою якого можна отримати інформацію про світ.

Раціональне пізнання. Людина дістає інформацію за допо­могою природних сигналів, що йдуть від об'єктів, і штучних сиг­налів, переданих від суб'єкта до суб'єкта та функціонуючих у сис­темі людської мови. Розвиток і удосконалення мови тісно пов'я­зані з розвитком раціонального рівня пізнання. Мова - найважли­віший інформаційний посередник між суб'єктом і суспільством. Без неї неможливо оперувати готовими знаннями. Раціональне мислення - це функціонування існуючих у мові знань, пов'язаних з реальністю через посередництво почуттєвих образів, здатних відбивати недосяжне для органів почуттів.

Елементарні форми раціонального (логічного) мислення - поняття, судження й умовиводи, які виділяють і фіксують в зна­ках мови предметні ознаки речей.

Поняття відбиває істотні ознаки речей, тобто ті, що є не­обхідними і достатніми для їхньої відмінності у певному відно­шенні. У поняттях ніби концентруються, підсумовуються наші знання. Судження, фіксуючи будь-які ознаки предмета, затвер­джує чи заперечує яку-небудь інформацію про об'єкт пізнання: "троянда червона", "метафізика заперечує протиріччя як джерело розвитку", "атом є невичерпним".

Умовивід - це пов'язування суджень (оперування ними), ре­зультатом чого є нове знання без звернення до свідчень, що їх надають органи почуттів. Наприклад, ще в давні часи був зроб­лений висновок (судження) про те, що Земля має форму кулі. Цей

висновок одержали в такий спосіб. Відомо, що кулясті тіла відки­дають тінь у формі диска. Земля під час місячних затьмарень від­кидає тінь у формі диска. Значить, вона кругла.

Людське пізнання є єдністю почуттєвого і раціонального. Люди ставлять завдання перед пізнанням і тлумачать його ре­зультати на рівні раціонального мислення, а необхідну інформа­цію дістають за допомогою органів почуттів. Учений не просто дивиться в мікроскоп, він перевіряє якесь припущення (гіпотезу), виконує логічно обґрунтовану програму дослідження, витлумачує побачене у світлі певних понять і теорій.

При вивченні питання "Проблема істини у філософії та на­уці" варто виходити з того, що основними характеристиками від­носин між пізнавальним образом, людськими знаннями і об'єктом є істина і помилка.

Істинним є образ, адекватний об'єкту, що відображається. Образ, що не відповідає своєму об'єкту, розглядається як помил­ка. Ці, на перший погляд, прості визначення породжують складні проблеми, як тільки постає питання про те, чим є така відповід­ність і який механізм її встановлення.

Відповідність означає збіг ознак образа й об'єкта. Якщо з ко­жною з ознак поняття співвідносяться ознаки об'єкта і навпаки, то поняття відповідає об'єкту. Будь-який об'єкт має багато якос­тей, є багатовимірним, багатоякісним, невичерпним у своїх влас­тивостях, зв'язках і відносинах. Знання ж про нього містить кін­цеву кількість інформації. Виходячи зі сказаного, можна визна­чити основну проблему теорії істини: як можна встановити від­повідність кінцевого за своїм змістом знання об'єкта, що є не­скінченним? Для її вирішення необхідно розглянути основні ха­рактеристики істини: об'єктивність, конкретність і перевірка практикою.

Під об'єктивністю істини розуміється такий зміст наших знань, який, відбиваючи дійсний стан речей, не залежить від су­б'єкта пізнання, тобто не залежить ні від людини, ні від людства.

Та найважливіша обставина, що характеристика будь-якого образу як істинного чи помилкового, може бути дана не взагалі, а тільки стосовно певних умов пізнання, того чи іншого зрізу об'­єкта. Маючи на увазі цю обставину, в філософії говорять про

 

конкретність істини, про те, що не існує абстрактної істини, вона завжди конкретна.

Відповідність образа предмету встановлюється за допомогою практичної діяльності. Практика - об'єктивний критерій істини. Існує безпосередня й опосередкована практична перевірка істини. Якщо досліджуваний предмет на практиці виявляє себе саме так, як передбачалося, це значить, що наші уявлення про нього є іс­тинними.

# # #

Довідкова література:

Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Объект», «Отношение», «Отражение», «Познание», «Понятие», «Практика», «Рациональное», «Рефлексия», «Субъект», «Сужде­ние», «Умозаключение».

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Истина», «Теория информации», «Рационализм», «Сенсуализм», «Теория познания», «Объект», «Субъект».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.:

«Істина», «Раціоналізм», «Теорія пізнання», «Суб'єкт», «Об'єкт».

-------------,ф,---------------

Тема 9. Наукове пізнання

1. Специфіка наукового пізнання.

2. Співвідношення емпіричного і теоретичного знання.

3. Форми і методи наукового пізнання.

При вивченні питання «Специфіка наукового пізнання»

необхідно усвідомити сутність і значення науки як феномена ду­ховної культури.

Наука, є специфічною сферою людської діяльності, спрямо­ваною на виробництво, систематизацію і перевірку об'єктивно-значимих знань. У цьому аспекті наука - це розвинута система знань. Вона є також — соціальним інститутом і безпосередньою продуктивною силою.

Науку характеризує відносна самостійність і внутрішня логі­ка розвитку, способи (методи) пізнання і реалізації ідей, етичні внутрішньонаукові норми, а також соціально-психологічні особ­ливості об'єктивно-сутнісного сприйняття дійсності, тобто стиль наукового мислення.

Найчастіше науку визначають через її власну підставу, а са­ме: 1) наукову картину світу, 2) ідеали і норми науки, 3) філософські принципи і методи.

Під науковою картиною світу розуміють систему теоре­тичних уявлень про реальність, що виробляється шляхом уза­гальнення найважливіших знань, накопичених науковим співтова­риством на певному етапі розвитку науки.

До ідеалів і норм науки відносять інваріанти (фр. invariant -що не змінюється), які впливають на розвиток наукового знання, задають орієнтири наукового пошуку. Такими в науці є самоцін-ність істини і цінність новизни, вимоги неприпустимості фальси­фікації та плагіату.

Безпосередніми цілями науки є дослідження, опис, пояснен­ня, прогнозування процесів і явищ дійсності, що складають предмет її вивчення.

До світоглядних джерел науки прийнято відносити міф і ре­лігію (зокрема, християнство). її світоглядною основою є певна

 

філософська концепція - матеріалізм, ідеалізм, натуралізм, сенсу­алізм, раціоналізм, агностицизм.

Наукова проблематика продиктована як найближчими, так і майбутніми потребами суспільства, політичним процесом, інте­ресами соціальних груп, економічною кон'юнктурою, демографі­чними коливаннями, рівнем духовних запитів народу, культур­ними традиціями.

Специфіка наукового пізнання характеризується такими складовими: об'єктивність; системність; обґрунтованість; емпіри­чна доведеність; певна соціальна спрямованість; тісний зв'язок з практикою.

Від усіх способів освоєння світу наука відрізняється наявніс­тю спеціальної мови для опису об'єктів дослідження і процеду­рою доведенням істинності результатів наукового пошуку.

Наукове пізнання є різновидом суб'єктно-об'єктних відно­син, головна сутнісна риса яких - наукова раціональність. Раціо­нальність суб'єкта, що пізнає, знаходить своє вираження в апеля­ції до доводів розуму і досвіду, у логіко-методологічній упоряд­кованості процесу мислення, у впливі на наукову творчість існу­ючих ідеалів і норм науки.

Як складова частина духовного виробництва, наука пов'язана з цілевизначенням. Вона здатна перетворитися в безпосередню продуктивну силу у формі знань і нових технологій, принципів організації праці, нових матеріалів, устаткування.

Нарешті студенту варто звернути увагу ще на одну особли­вість наукового пізнання. Воно виступає як міра розвиненості здібностей людини до творчості, конструктивно-теоретичного перетворення дійсності і самої себе. Іншими словами, наукова ді­яльність продукує не тільки нові технології, створює матеріали, устаткування й інструменти, але, будучи частиною духовного ви­робництва, дозволяє людям творчо самореалізуватися, об'єктиву­вати ідеї та гіпотези збагачуючи, тим самим, культуру.

Розглядаючи питання «Співвідношення емпіричного і теоре­тичного знання», слід пам'ятати, що знання в будь-якій галузі нау­ки мають два тісно взаємозалежних рівні - емпіричний і теоретич­ний. Єдність двох рівнів (шарів) наукового знання випливає з пізна­вальних здібностей суб'єкта. Разом з тим, вона визначається дворів­невим характером функціонування об'єкта (явище - сутність). Ці рі-

вні відрізняються один від одного, відмінність ця задається спосо­бом відображення об'єкта суб'єктом наукового пізнання. Без експе­риментальних даних теоретичні знання не можуть бути конкретни­ми і достовірними, так само як і емпіричні дослідження не можуть не враховувати шляхи, що прокладаються теорією.

Емпіричний рівень пізнання - це рівень нагромадження знань і фактів про досліджувані об'єкти. На цьому рівні пізнан­ня об'єкт відбивається зв'язками і відносинами, що є доступними для споглядання і спостереження.

На теоретичному рівні досягається синтез наукового знання у вигляді наукової теорії. Теоретичний, концептуальний у своїй основі, рівень наукового знання покликаний систематизувати, пояснити і пе­редбачити факти, встановлені в ході емпіричного дослідження.

Факт є зафіксованим емпіричним знанням. Він — синонім по­нять «подія», «результат». Факти в науці виконують не тільки роль інформаційного джерела та емпіричної основи теоретичних мірку­вань, а й служать критерієм 'їхньої вірогідності, істинності. У свою чергу, теорія формує концептуальну основу факту: виділяє досліджу­ваний аспект дійсності, задає мову, якою описуються факти, детермі­нує засоби і методи експериментального дослідження.

Наукове знання розвертається за схемою: проблема - гіпоте­за - теорія, кожний елемент якої відбиває ступінь проникнення суб'єкта, що пізнає, у сутність об'єктів науки.

Пізнання починається з усвідомлення або постановки проблеми. Проблема - це ще невідоме, яке необхідно пізнати, це питання до­слідника до об'єкта. Вона являє собою: 1) труднощі, перешкоди у ви­рішенні пізнавального завдання; 2) суперечливі умови питання; 3) за­дачу, усвідомленого формулювання вихідної пізнавальної ситуації; 4) концептуальний (ідеалізований) об'єкт наукової теорії; 5) питання, які виникають у ході пізнання питання, практичний або теоретичний ін­терес, що мотивує науковий пошук.

Гіпотеза - це наукове допущення або припущення щодо сутнос­ті об'єкта, сформульоване на основі ряду відомих фактів. Вона про­ходить дві стадії: висування і перевірки. У міру того, як гіпотеза пе­ревіряється й обґрунтовується, вона може бути відкинута як неспро­можна, але може бути і «відшліфована» до істинної теорії.

Теорія — це форма наукового знання, що дає цілісне відо­браження істотних зв'язків досліджуваного об'єкта. Теорія як

 

цілісна система знань, що розвивається, має таку структуру: а) аксіоми, принципи, закони, фундаментальні поняття; б) ідеалізо­ваний об'єкт у вигляді абстрактної моделі зв'язків і властивостей об'єкта; в) логічні прийоми і методи; г) закономірності і поло­ження, виведені з основних тез теорії.

Теорія виконує такі функції: описову, пояснювальну, прогностич­ну (передбачувальну), синтетичну, методологічну і практичну.

Опис є первісне, приблизне фіксування, вичленовування й упорядкування ознак, рис і властивостей досліджуваного об'єкта. До опису того чи іншого явища вдаються у тих випадках, коли неможливо дати чітке наукове визначення поняття. Опис відіграє важливу роль у процесі становлення теорії, особливо на початко­вих її етапах.

Пояснення здійснюється у формі висновку або системи ви­сновків з використанням тих положень, що вже містяться в теорії. Цим відрізняється теоретичне пояснення від повсякденного, яке базується на буденному досвіді.

Прогноз, передбачення. Наукова теорія дозволяє простежити тенденції подальшого розвитку об'єкта, передбачати, що буде з ним у майбутньому. Найбільшими прогностичними можливостями во­лодіють теорії, які відрізняються широтою охоплення тієї чи іншої області дійсності, глибиною проблем і парадигмальністю (тобто комплексом нових принципів і наукових методів) їх вирішення.

Синтезуюча функція. Наукова теорія упорядковує великий емпіричний матеріал, узагальнює його, є синтезом цього матеріа­лу на основі певного єдиного принципу. Синтезуюча функція те­орії виявляється також і в тому, що усуває роздробленість, роз'­єднаність, фрагментарність окремих компонентів теорії, дає мож­ливість знайти принципово нові зв'язки і системні якості між структурними компонентами теоретичної системи.

Методологічна функція. Наукова теорія поповнює методоло­гічний арсенал науки, виступаючи у вигляді певного методу пі­знання. Саме сукупність принципів формування і практичного за­стосування методів пізнання і перетворення дійсності і є методо­логією освоєння людиною світу.

Практична функція. Створення теорії не є самоціллю для наукового пізнання. Наукова теорія не мала б такого значення, якби не була потужним засобом для подальшого удосконалення

наукового пізнання. У цьому сенсі теорія, з одного боку, виникає і формується в процесі практичної діяльності людей, а з іншого сама практична діяльність здійснюється на основі теорії, висвіт­люється і направляється теорією.

Переходячи до вивчення питання «Форми і методи науко­вого пізнання», слід усвідомити, що наукове пізнання не може обійтися без методології.

Метод - це система принципів, прийомів і вимог, якими ке­руються в процесі наукового пізнання, спосіб відтворення в мис­ленні досліджуваного об'єкта, що досліджується.

Методи наукового пізнання поділяються на спеціальні (ті, що використовуються тільки окремими науками), загальнонауко-ві й універсальні (філософські). Залежно від ролі і місця в науко­вому пізнанні існують методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, дослідження і викладу. У науці має місце поділ на методи природних і гуманітарних наук. Специфіка перших (ме­тоди фізики, хімії, біології) визначається необхідністю пояснення причинно-наслідкових зв'язків між явищами і процесами приро­ди, других (методи феноменології, герменевтики, структураліз­му) - розумінням сутності людини та її світу.

До методів і прийомів наукового пізнання належать:

спостереження - систематичне, цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, з метою ознайомлення з об'єктом. Воно може містити в собі процедуру виміру кількісних відносин досліджу­ваного об'єкта;