Тема 27. Релігія як форма світогляду, її предмет і функції

I. Походження релігії. 2. Релігійна свідомість, її особливості і структура. 3. Релігійна діяльність і релігійні організації.

При вивченні питання «Походження релігії» варто виходити з того, що релігія є соціальним феноменом, форма і зміст якого залежать від соціальних умов.

Кожна релігія має істотні риси різних історичних епох. Тому можна сказати, що релігія - це універсальне духовне явище в житті суспільства, яке об'єднує людей у релігійні організації за допомогою віровчення, моральних та інших цінностей.

Уся свідома історія людства, що збереглася в писемних па­м'ятках культури - це історія релігійного людства. Вважається, що релігія з'явилася 30-50 тисяч років тому. Релігія - складне со­ціальне явище, породження низкою причин, які прийнято поділя­ти на соціальні, гносеологічні і психологічні передумови релігії.

Соціальні причини релігії. Головна причина релігійності — безсилля людини перед соціальними закономірностями. У перві­сному суспільстві - це безсилля перед силою природи і роду, у розвинутому суспільстві - перед стихією суспільного розвитку. Це безсилля може бути реальним, пов'язаним з низьким рівнем суспільного розвитку, або ілюзорним, коли людина не усвідом­лює своїх реальних сил.

З виникненням майнової нерівності і держави з'являються релігії, що підтримуються державою. Тому головними причина­ми, що відтворюють конкретну релігію або появу нової, є саме соціальні.

Гносеологічні причини релігії коріняться в особливостях і за­кономірностях процесу пізнання. Воно має свої закономірності, що ведуть до правильного або перекрученого відображення об'­єкта. Існує можливість відриву фантазії від дійсності, абстракції від реальності. Інколи важко, а часом і неможливо втановити зе-

 

мні корені абстрактних уявлень. Ідеальне мислиться як самостій­на реальність. Проблема взаємин матеріального й ідеального не завжди вирішується на користь первинності матеріального, а ре­лігійні уявлення завжди виходять із переваги ідеального над ма­теріальним. Тому вони можуть бути результатом труднощів, які постають перед людиною через закономірності.

Психологічні передумови релігії є головними серед причин, що породжують індивідуальну релігійність. Люди не тільки фік­сують відображений у свідомості світ, але й переживають його. Так виникає релігійне почуття. Одним із головних почуттів, що породжують необхідність у релігії, є страх перед смертю, втра­тою близьких, соціальними катаклізмами. Широко відомим є та­кий вираз: «Страх породив богів».

Вивчення релігії включає не тільки її опис, але й питання її походження і розвитку. У релігієзнавстві до XVIII-XIX ст. пану­вав теологічний напрям, що виходив з ідеї природної релігійнос­ті. На початку XIX ст. в релігієзнавстві склалася міфологічна школа, засновник якої Макс Мюллер (1823-1900) висунув конце­пцію походження релігії із солярного міфу (поклоніння сонцю).

Прихильники антропологічної школи, яку заснував Е. Тейлор (1832-1917), бачили в релігії продукт розвитку самосвідомості людини. У книзі "Первісна культура" Е. Тейлора анімістичні ідеї, тобто ідеї, згідно з якими кожна річ має свою душу, з'являються як результат натхнення людиною природи, як доступний дикуно­ві спосіб пізнати себе.

Засновник магічної школи в релігієзнавстві Дж. Фрезер (1854-1904) у книзі "Золота гілка" показав, що релігія - є одним із ета­пів розвитку людського мислення, що йде від магії через релігію

до науки.

Марксистська школа розглядає релігію як закономірний етап життя суспільства, що має свій початок, розвиток і кінець.

Значний внесок у з'ясування причин потреби людини в релігії внесла теорія психоаналізу 3. Фрейда.

Розглядаючи питання «Релігійна свідомість, її особливості і структура», слід зрозуміти, що релігійна свідомість породжує релігійну ідеологію і релігійну психологію і має специфічні риси: особлива форма відображення (суспільне буття відображає у фа-

нтастичному вигляді) і особливий об'єкт відображення (найбільш активно відображають сили і процеси, що пригнічують людину).

Серед особливостей релігійної свідомості слід відзначити фантастичне відображення дійсності, подія світу на реальний і надприродний; визнання реальності надприродного; ідею над­природної істоти; відносну самостійність, наступність і повільну змінюваність.

Головною ознакою релігійної свідомості є віра в надприродне. Під надприродним розуміється все, що стоїть над світом реальних речей і явищ. Визнання реальності надприродного в релігійній свідо­мості здійснюється через віру. Релігійна віра - обов'язкова ознака ре­лігійної свідомості і головна її цінність. Віра, як відображення висо­кого ступеня переконаності, є компонентом будь-якої свідомості. Але релігійна віра розглядається як переживання, якому вистачає аргуме­нтації: знання будується на досвіді, а віра - на довірі до істини, знан­ня належить розуму, а віра - серцю.

У релігійній свідомості існує сукупність ідей і почуттів, які властиві всім релігіям. Саме вони і складають структуру релі­гійної свідомості.

У кожній релігії є анімістичні (лат. апіта - душа) ідеї і по­чуття, які складають анімістичний елемент релігійної свідомості. Ідея реальності надприродного знаходить вираження в міфах, що відображають явища природи і громадського життя. Це міфологі­чний елемент релігійної свідомості. У релігійній свідомості є та­кож уявлення про надприродні якості окремих предметів і явищ, відбувається сліпе поклоніння їм - це фетишистський її. Уяв­лення про надприродний характер дій, культу складають магіч­ний елемент релігійної свідомості.

Ступінь зрілості, розвиненості релігійних уявлень у різних людей і навіть у різних верств суспільства неоднакова. Тому в релігійній свідомості розрізняють два рівні - повсякденний, який включає повсякденні релігійні уявлення віруючих, і богословсь­кий, або теологічний, де положення віровчення розглядаються й аргументуються за допомогою філософії.

Вивчаючи питання теми «Релігійна діяльність і релігійні організації» слід знати, що релігійні відносини — це не тільки ста­влення людей до Бога, а своєрідні відносини між людьми.

 

Релігійна діяльність має роздвоєний характер: по-перше, вона спрямована на реальний світ з метою задоволення реальних по­треб, а по-друге - на надприродний світ з метою задоволення уявлень про загробне життя. Ця діяльність релігійним культом, який являє собою сукупність релігійних дій у вигляді обрядів і церемоній, пов'язаних зі ставленням людей до надприродного. Мета культових дій — вплив людини на потойбічний світ. У куль­ті використовуються різні мистецтва, що підсилює його емоцій­ний вплив. Рядові віруючі сприймають розходження між релігія­ми саме в області культу.

На основі спільності релігійних уявлень і культу відбувається спілкування віруючих, формуються релігійні організації. У межах релігійних організацій виникає стабільність віровчень і культів. У процесі історичного розвитку релігійні організації набули різномані­тних форм. В умовах первісного суспільства релігійна організація була елементарною. З появою держави виділяються локальні релі­гійні напрями. У ранніх державах виникають храмові організації, у більш розвинутих суспільних системах з'являється церква, яка посі­дає особливе місце в державі. Розвиток церков супроводжувався по­явою монастирів, чернечих орденів, політичних релігійних партій.

Здійснення релігійного культу також має свою історію. У пе­рвісному суспільстві культ мав характер колективної діяльності. З ускладненням громадського життя з'являються колдуни, маги. У розвинутих суспільствах з'являється специфічна професійна група - духівництво, яке монополізує культову діяльність.

Основною функцією релігії є світоглядна. Світогляд реалізу­ється у вигляді норм і установок діяльності. Структурним ядром світогляду є або філософська, або релігійна свідомість. На основі цього виникає установка до діяльності, релігійне розуміння цін­ностей. Тому віруючі шукають у священних книгах відповіді на всі питання буття.

Релігія створює певну систему норм і цінностей, що покли­кані закріплювати віру в надприродне. Асимілюючи багато зага­льнолюдських цінностей, релігія виконує регулятивну функцію.

На основі спільності віровчення людина приходить до усві­домлення своєї єдності з певною групою. Тобто релігія поєднує людей за релігійною ознакою (або роз'єднує) - у цьому полягає її інтегративна функція.

Релігія формує певні норми спілкування людей і сприйняття культурних цінностей - нормативна функція, а також визначає на їхній основі форми спілкування віруючих - комунікативна функція релігії. Але центральною, специфічною для релігії є компенсаторна функція - релігія покликана дати розраду за стра­ждання людини в земному житті.

Релігійні уявлення і релігії в цілому розвивалися і змінюва­лися разом з історичними умовами, що їх породили. Тому, зале­жно від історичного типу суспільства, розрізняють: а) релігії пер­вісного суспільства; б) релігії ранньокласових суспільств; в) релі­гії феодального суспільства; г) сучасні релігії.

Релігія має визначену самостійність, зі своєю внутрішньою ло­гікою розвитку. Віровчення можуть розрізнятися за рівнем осмис­лення загальнозначимих для релігій положень, насамперед розумін­ням ідеї Бога. Залежно від цього розрізняються політеїстичні релі­гії, що були типові для ранніх суспільств, і монотеїстичні, характе­рні для суспільств з високорозвиненими ідеологічними системами. Розвиток ідеї надприродного йде від політеїзму - багатобожжя до монотеїзму — єдинобожжя.

Незважаючи на різноманіття існуючих культів, провідними були ті релігійні концепції, які за допомогою своєї ідеології змог­ли об'єднати найбільшу кількість людей. Тому серед різноманіття сучасних релігій можна виділити такі їх типи залежно від харак­теру і поширення: а) світові релігії - релігії, поширені практично на всій земній кулі і сповідуються людьми незалежно від їхньої національної або державної приналежності (світових релігій три: християнство, іслам, буддизм. Перші дві належать до монотеїс­тичного); б) національні {національно-державні) релігії, поши­рені серед людей однієї національності або в межах однієї держа­ви (іудаїзм - національна релігія євреїв; індуїзм, сикхизм, джай­нізм - релігії Індії; даосизм і конфуціанство в Китаї, синтоізм у Японії); в) племінні культи — релігії корінного населення тропі­чної Африки, Океанії, північних народів.

* * *

 

Довідкова література: Современный философский словарь. - М., 2004. Ст. «Рели­гия», «Сакральное», «Теология», «Теологическое доказательство бытия Бога».'

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Религия», «Миф», «Теология».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Релігія», «Релігієзнавство», «Релігійність».

--------- 1--------.^g^-'-------------------- -

Тема 28.

Релігійно-філософські системи:

Світові і національні

1. Сучасні національні релігії.

2. Світові релігії: буддизм, іслам.

3. Загальна характеристика християнського віровчення.

При вивченні питання «Сучасні національні релігії» особ­ливу увагу варто звернути на іудаїзм, який нерідко називають світовою релігією.

Іудаїзм розповсюджений серед євреїв і невеликої кількості арабів. Він є державною релігією в Ізраїлю. Виник іудаїзм на по­чатку І тис. до н.е. серед давніх євреїв Палестини. Священна кни­га іудеїв Біблія (по-єврейски Танах) стала комплектуватися ще в XII ст. до н.е.., а її складання завершилося близько у II ст. до н.е. Найбільш авторитетною і важливою її частиною в іудаїзмі визна­ється Тора (П'ятикнижжя), що включає 5 книг: Буття, Вихід, Ле­віт, Числа, Второзаконіє. Автором Тори й засновником іудаїзму вважається Мойсей.

Крім Біблії, значне місце в релігійній письмовій традиції іу­даїзму належить Талмуду. Основний його зміст складає тлума­чення Тори, а також притчі, легенди, казки, вірші, висловлювання мудрих раввинів. Центральна релігійна теза іудаїзму - вчення про єдиного Бога Яхве. Іудаїзм - перша релігія світу, яка утвердила принцип єдинобожжя. Бог один для всіх, але Яхве уклав союз з євреями, зробивши їх своїм обраним народом і повідав їм про це через своїх пророків.

Іудаїзм розвивався і змінювався разом з історією євреїв. Тому розрізняють біблійний іудаїзм (релігія давніх євреїв), талмудич­ний (іудаїзм розвинутої рабовласницької держави), раввиністич-ний (іудаїзм феодальної епохи), сучасний, або реформований.

Індуїзм - пануючий релігійний напрям в Індії, Бангладеш, Непалі, Шрі-Ланці. Він містить у собі комплекс різних вірувань на основі синтезу буддизму і брахманізму. Індуїзм успадкував священні книги брахманізму - Веди і культову мову - санскрит. Індуїзм - політеїстична система, але серед безлічі богів існує

 

трійця головних (Тримурті): бог-творець Брахма, бог-охоронник Вишну, бог-руйнівник - Шива.

У цій релігії немає єдиного культу. Обов'язковим тільки є прак­тика жертвоприношення. Індуїзм освячує кастовий поділ суспільст­ва. Він заснований на вірі в переселення душ, залежність людини від своєї долі - карми, що передбачає відповідальність за вчинки в по­передньому житті. Індуїзм з його обрядовістю і практикою жертво­приношення стільки релігія, скільки спосіб життя, культури.

Сикхізм зародився в Індії в кінці XV ст. як спроба об'єднати в одну релігію індусів і мусульман. В основному сикхізм поши­рений у штаті Пенджаб. Для його громад характерний культ кері­вника - гуру, обов'язкова сплата відсотка з доходу на користь громади, суворе дотримання традицій в одязі.

Джайнізм виник в Індії ще в VI ст. до н.е. В основі віровчення -уявлення про два вічні начала - живе і неживе, а також практика зві­льнення душі від влади матерії. Джайнізм - релігія дуже суворих мо­ральних правил, особливо для ченців. Найбільшим гріхом вважається порушення принципу не нанесення шкоди живому.

Конфуціанство поширене в Китаї. В основі його - етичне вчення Конфуція. Верховним божеством вважається Небо, але особливе значення надається церемоніям. У конфуціанстві неіс-нує духівництва, обряди виконує глава родини.

У даосизмі багато богів, але ціль - не воздаяния за труною, а земне буття, можливо довше. Тому ченці справляли магічні обря­ди з метою продовжити життя і знайти еліксир безсмертя.

Три основні релігії в Китаї - буддизм, конфуціанство і дао­сизм не виключали одна одну, а доповнювали, виконуючи різні функції: конфуціанство регулювало відносини між державою і родиною, буддизм займався проблемами світоглядними, а дао­сизм відгукувався на потреби життя.

Національна релігія Японії синто (шлях богів) виникала на основі розвитку культу природи і предків. У синтоїзмі безліч бо­гів, які існують у тваринах, рослинах, явищах природи і навіть людях. Звідси культ імператора як сина Сонця. До 1946 року син­тоїзм був державною релігією Японії. Проте й понині він відіграє важливу роль у житті японців.

Розглядаючи питання «Світові релігії: буддизм іслам» варто звернути увагу на виникнення, зміст і основні напрями у буддизмі.

Буддизм виник у VI ст. до н.е. у Стародавній Індії, а як світо­ва релігія склався вже в епоху Середньовіччя, поширившись у країнах Південно-Східної і Центральної Азії та Далекого Сходу.

Засновником буддизму вважається Сідхартха Гаутама - син царя племені Шакья (623-544). Легенда оповідає про те, що Гаутама, вражений стражданнями людей, пішов у пустелю, де знайшов знання про шлях порятунку і став Буддою (проясненим).

Буддизм проповідує рівність усіх каст у їх праві на порятунок -звільнення душі від матерії, від нескінченного ланцюга переро­джень. У буддизмі існує концепція «чотирьох шляхетних істин», що розкривають таємницю існування людини: 1) життя є страждання; 2) страждання має свої причини; 3) це шлях порятунку від страждання: 4) це шлях порятунку від бажання. Метою порятунку є досягнення нірвани - стану, коли людина розриває ланцюг переродження. Той, хто досяг цього, стає Буддою, тобто проясненим.

Ще в І ст. н.е. буддизм розпався на дві течії: Хинаяна (вузь­кий шлях порятунку, "мала колісниця") і Махаяна (широкий шлях порятунку, "велика колісниця").

Буддизм хинаяни^ вшановує Будду не як божество, а як великого вчителя, що досяг морального удосконалення і показав людям шлях до порятунку. Кожна людина повинна особисто пройти цей шлях, тому нірвани можна досягти, лише живучи життям ченця.

У буддизмі махаяни Будда - бог, але людині можуть допома­гати ще й бодхисатви - ті, хто досяг нірвани, але добровільно відмовився від неї в ім'я порятунку людей. Махаяна повернулася до традиційних уявлень про пекло і рай, більш ускладнився культ, уведений пишний ритуал.

Буддизм відрізняється великою терпимістю, навіть включає у свою систему елементи інших релігій. У буддизмі не існує воро­жого релігійного фанатизму.

У Тібеті буддизм змішався з місцевими віруваннями. Тібет­ський буддизм називають ламаїзмом, тому що особливе місце в ньому приділяється ченцям-ламам. Лами - це посередники між світом земним і божественним. Кожен віруючий має свого ламу. Переселення душі в ламаїзмі - надбання тільки вищих лам, рядо­ві віруючі можуть сподіватися на допомогу лам і пожертвуван­нями лише поліпшують свою долю після смерті. У XVI - XVII ст.

 

ламаїзм проникнув у Монголію, а в XVIII ст. поширюється у Ро­сії серед бурятів, тувинців і калмиків.

У буддизмі немає єдиної церкви, усі церкви мають націона­льний характер. Але існує міжнародна організація буддистів "Всесвітнє братство".

Буддистська Священна книга "Трипитака" ("Три кошики му­дрості ") містить три частини: Вина-питака ("кошик статуту") описує статут життя чернечої громади, Сутра-питака ("кошик по­вчань") викладає вчення Гаутами, Абхидхарма-питака ("кошик тлумачення вчення") викладає філософську доктрину буддизму.

Розглядаючи іслам, варто звернути увагу на його походження, загальні принципи й основні напрями. Іслам виник в Аравії у VII ст. в процесі об'єднання арабських племен у єдину державу. Засновник нової релігії Мухаммед (570-632) народився в Мецці у бідній роди­ні, але женився на багатій вдові, завдяки її підтримки став знамени­тим проповідником у Мецці. Це викликало ненависть до нього бага­тих мекканців, і 26 липня 622 р. Мухаммед змушений був втікати в сусіднє місто Медину. Цей день, який названий джиджрою, тобто втечею, вважається першим днем мусульманської ери. Саме в Ме­дині сприйняли головну ідею вчення Мухаммеда.

У центрі мусульманського віровчення - культ єдиного Алла­ха, беззаперечного підкорення віруючого його волі (іслам у пере­кладі з арабського - покірність, муслим - покірний). Культові особливості ісламу виражені в п'яти принципах: 1) визнання Ал­лаха єдиним богом, а Мухаммеда - його пророком; 2) щоденна п'ятикратна молитва - намаз; 3) обов'язкова виплата податку ду­хівництву на користь бідних - закят; 4) обов'язкове дотримання посту в місяць рамадан; 5) паломництво в Мекку - хаджж.

Іслам має свою Священну книгу Коран. Автором Корана вважається Аллах. Перший його запис Корана з'явився в період халіфату Османа (644-656). Коран складається з 114 глав (сур), що поділяються на вірші (аяти). Сури Корана складені в порядку убування тексту, без враховування хронології і змісту. Коран до­повнений традиційним тлумаченням - Сунною, розповіддю про дії і судження Мухаммеда. Крім Корана і Сунни, іслам спираєть­ся також на шаріат — звід мусульманського права.

З розвитком ісламу в ньому з'явилися різні напрями, основ­ними з яких є сунізм і шиїзм.

Суніти визнають священною книгою не тільки Коран, але і Сунну. Вважають, що світ ісламу повинен очолюватися халіфом (останнім халіфом був турецький султан, після 1924 р. в ісламі халіфа немає).

Шиїти визнають Коран з особливим містичним тлумачен­ням, а Сунну вважають душекорисною, але не священною кни­гою. Халіфами вважають тільки родичів Мухаммеда.

У ХІХ-ХХІ ст. в ісламі з'явилася велика кількість сект (бабі­єм, бехаїзм). Усі вони намагаються пристосувати іслам до реалій сучасного життя. Іслам також активно використовується політич­ними партіями, під його гаслами діють різні суспільні сили.

Розглядаючи питання «Загальна характеристика христи­янського віровчення», слід звернути увагу на культ і основні конфесії цієї релігії.

Християнство - найбільша із світових релігій - виникло в Римській імперії період переходу від рабовласницького до фео­дального ладу в. Воно виростає з іудейських сект, що розірвали національну обмеженість іудейської релігії і найбідніших проша­рків різноплемінного населення Риму.

Основою християнського віровчення є Священне Писання (Біблія) і Священний Переказ.

Біблія - загальний релігійний документ іудеїв і християн, але християнство доповнило її власними джерелами, тому християн­ська Біблія складається з двох частин - Старого (успадкованого з іудаїзму) і Нового Завіту. Новий Завіт формувався першими хри­стиянами протягом двох століть. До нього входять такі книги: чо­тири Євангелія (від Марка, Матфея, Луки й Іоанна), Діяння апос­толів, Послання апостолів, Апокаліпсис.

Самим давнім документом Нового Завіту є Апокаліпсис (Од­кровення Іоанна Богослова), написаний у 68 році. Приблизно через 50 років з'являється книга Послань Апостолів, у якій образ Ісу-са Христа втрачає бунтарський дух Апокаліпсиса, провідними ста­ють ідеї покірності, повного підкорення долі. У книзі Діянь апосто­лів описується доля і мученицька смерть апостолів - учнів Христа.

Остаточне становлення християнства завершується створен­ням Євангелій (грецьк. - блага звістка). За церковною традицією їх автори Іоанн і Матфей - учні Христа, Лука і Марко - його по­слідовники. Ці чотири Євангелія були затверджені в 369 році на

 

Лаодикійськом Соборі як канонічні. Канонізація християнських текстів сприяла оформленню християнських церков. У 324 році християнство стало державною релігією Римської імперії.

Систематизований виклад християнського віровчення міститься в Нікео-Константинопольському Символі віри, затвердженому хри­стиянськими Соборами в IV ст., який зафіксував основні його поло­ження: визнання єдиного бога й акту створення світу; віру в Ісуса Христа, його чудесне народження, його сутність, тотожну богу; віру в сходження Ісуса Христа до людей, його розп'яття і воскресіння; піднесення Христа на небо; віру в Духа святого; віру в авторитет це­ркви як єдиного порятунку; віру в необхідність водохрещення від­родження і потойбічне життя, друге пришестя Христа, страшний суд і кінець світу; віру в тисячолітнє царство Христа.

Між західними і східними течіями християнства постійно точи­лася боротьба за першість, яка призвела до повного розриву у 1054 році. Керівники західного християнства назвали свою церкву римсько-католицькою (усеохоплюючою), східна церква стала нази­ватися греко-православною (ортодоксальною) кафоличною (всесвіт­ньою).

У XVI ст. від католицизму відокремився протестантизм. Поділ церков супроводжувся не тільки розбіжностями у тлума­ченні Символу віри, а й специфічністю культу, що наслідував мі­сцеві традиції. При цьому для більшості християн властиві ті й ті самі основні обряди і свята. Основних християнських "таїнств" (обрядів, що передають чудесним, непомітним способом благо­дать Божу) сім: водохрещення, причастя, священство, покаяння, світопомазання, шлюб, елеосвящения. У протестантизмі, як пра­вило, існують лише водохрещення і причасття.

Християнство сприйняло іудейський монотеїзм, але ускладнило введення його догмата про трійцю: Бог єдиний, але складається з трьох іпостасей: Бог-батько, Бог-син, Бог-Святий дух. Відповідно до християнського віровчення, Бог - найвища нематеріальна сила, він створив світ і керує ним долями людей (креаціонізм).

Поступово у верховний пантеон християнства був введений жіночий персонаж - Марія, а також велика кількість святих, центральне місце серед яких посідають апостоли.

Основні християнські свята відбивають міфологію християн­ства і становлення церковного життя. Головних свят дванадцять

(за кількістю апостолів), особливо значними є Великдень, П'яти­десятниця і Різдво. Крім головних загальнохристиянських свят існують ще свята храмові, або престольні, присвячені якому-небудь зі святих, що відзначилися в справі будівництва христи­янської церкви або потерпілих за віру.

Розглянемо окремі напрями в християнстві.

Православ'я як окремий напрям у християнстві існує з IV ст., а як офіційно сформований церковний рух - з 1054 року. Православ'я поширене головним чином серед народів Східної Європи, а також на Близькому Сході.

Нині православним церковним світом визнане існування 16 автокефальних православних церков. Реально їх більше через розкол, але всіх їх об'єднує загальна догматика й однаковість культу. У православ'ї церкви діють самостійно і лише номінально визнають верховенство Константинопольського патріарха, який має титул Всесвітнього. Богослужіння йде на національних мо­вах. Оформлення і зовнішній вигляд храмів, іконопис, спів, текст молитов і т.д. були закладені візантійською традицією, але зазна­ли впливу місцевих традицій у мистецтві.

Християнство прийшло на Русь з Візантії. Сьогодні у зв'язку з активними процесами перетворення громадського життя правосла­в'я переживає складні часи. Від російської православної церкви ві­докремилася, оголосивши себе автокефальною, Українська право­славна церква, виник розкол і середині російського православ'я.

Католіцизм поширений у Європі, Америці, Азії, Африці й Океанії, в Україні переважно - серед населення Західної України.

На відміну від православ'я, католіцизм - це єдина церковна організація з єдиним центром і єдиним главою, що має титул Па­пи. Поділяючи основні положення християнства, католицизм від­різняються специфічними особливостями у розумінні сутності Трійці (святий Дух виходить від Бога-батька і від Бога-сина); до­гмати про непорочне зачаття Марії і вощнесіння її на небо, про чистилище, індульгенції, целібат (безшлюбность духівництва), про непогрішимість Папи в справах віри і моралі.

У 1596 році в результаті унії католіцизму з православ'ям ви­никла Українська Греко-Католицька церква, яка об'єднала право­славний релігійний культ і католицьке віровчення.

Протестантизм виник як самостійний напрям у країнах

 

Центральної і Північної Європи в XVI ст. Цей релігійний рух не був єдиним, але спільність умов, що його породили, і цілей ви­значила спільність основних принципів: виправдання вірою (лю­дина врятується не через церкву, а особистою вірою); священство усіх віруючих; дешева церква; авторитет Біблії (кожен віруючий одержує право читати і тлумачити Біблію); з обрядів залишають­ся тільки два - водохрещення і причащання, але вони не визна­ються таїнствами. Ці принципи зробили справді ідеологічну ре­волюцію в християнстві. Щоденні трудові обов'язки стали роз­глядатися як служіння Богові, а працьовитість і ощадливість як риси, бажані йому.

Традиційно в протестантизмі склалися три течії: лютеранст­во в Німеччині, кальвінізм у Швейцарії, англіканство в Англії.

Лютеранство отримало назву за іменем ченця Мартіна Лю­тера (1483-1546), який очолив цей рух. Лютер переклав Біблію на німецьку мову, відкинув Священний Переказ, визнавав лише ав­торитет Біблії. Була визнана незалежність держави від церкви, а всі церкви були оголошені самостійними. Лютеранську громаду очолив пастор і церковна рада, що підпорядковується місцевій владі. Лютеранство найбільш поширене в Північній Німеччині, Скандинавії, Прибалтиці, США.

Кальвінізм (реформаторство) - протестантський рух, що охопив Швейцарію і південь Франції, який очолив Ульріх Цвинг-лі (1484-1531), а потім і Жан Кальвін (1509-1564). Саме Кальвіну цей релігійний напрям зобов'язаний вченням про абсолютну при­реченість, відповідно до якої Бог ще до створення світу визначив долю кожної людини. Кальвінізм наполягає на діяльній участі людини в житті, на мирському аскетизмі, ощадливості, відмові від комфорту і насолоди. На чолі громади стоїть пресвітер, який обирається з найбільш авторитетних парафіян. За життям кожно­го общинника пильно спостерігає громада.

Англіканство як самостійний рух існує в Англії з 1571 року, коли парламент прийняв англійський символ віри, а главою церкви проголосив короля. Англіканська церква зберегла багато рис като­лицизму (таїнства, церковна десятина). Ця церква є державною.

У протестантизмі після епохи Реформації виникло багато церковних об'єднань, основними з яких є баптизм, євангелізм, п 'ятидесятництво, адвентизм, "Свідки Ієгови ".

Баптизм отримав свою назву завдяки своєрідності обряду водохрещення: обряд відбувається по досягненні повноліття. Ба­птисти видають свій журнал "Братський вісник", мають фіксова­не членство в громадах. Сьогодні це найбільш авторитетний на­прям пізнього протестантизму, особливо в Америці.

П'ятидесятництво отримало свою назву від своєрідного тлумачення міфу про зішестя на п'ятидесятий день після Велико­дня Духу святого на апостолів: п'ятидесятники, на відміну від ба­птистів, вважають, що хреститися треба Духом святим.

Самим численним напрямом в адвентизмі є рух адвентистів сьомого дня. Його прихильники багато взяли з іудаїзму: не працю­ють у суботу, не їдять свинину, а також не п'ють, не курять, не їдять гострого, перед причастям роблять обряд обмивання ніг. У цій орга­нізації немає централізації, всі громади існують автономно.

"Свідки Ієгови" отримали свою назву в 1931 році, хоча сама течія була заснована в Америці Чарльзом Расселом наприкінці XIX ст. Називаючи себе християнами, єговісти заперечують хри­стиянську догматику: вони вірять у єдиного Бога Ієгову, не ви­знають Трійці, чекають кінця світу, стверджують, що Ісус уже зі­йшов на землю в 1914 році і веде битву із сатаною. В Україні громади єговістів існують у західній частині країни та в Донбасі.

# # #

Довідкова література:

Современный философский словарь. - М, 2004. Ст.: «Буд­дизм», «Иудаизм», «Ислам», «Христианство»

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Христианство», «Буддизм», «Ислам».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Світові релігії», «Хрисіянство», «Іслам», «Буддизм», „Нірвана".

 

Тема 29. Свобода совісті і толерантність

1. Поняття толерантності і вільнодумства.

2. Принцип свободи совісті в європейській культурі.

3. Законодавче і конституційне регулювання релігійної дія­льності в Україні.

Вивчаючи питання «Поняття толерантності і вільнодумст­ва», слід пам'ятати, що для релігієзнавства з'ясування причин і характеру релігійності, становлення релігійної свідомості є тра­диційним предметом дослідження. Немає сумніву, що безвір'я, сумнів у постулатах релігії або рішуча боротьба з нею йшли па­ралельно зі становленням релігійної свідомості.

Будь-яка релігія утверджувалася не тільки в суперництві з іншими культами, а й у боротьбі проти єресей або безвір'я. Атеїс­тичні погляди - настільки безсумнівні супутники людської куль­тури, що питання про їхні джерела, причини йе менш важливі, ніж питання про корені релігії.

Можна виділити соціальні і гносеологічні основи вільнодум­ства. Часто в історії йшлося про сумніви в правильності, вірогід­ності людських уявлень про надприродність. Релігійна свідомість є частиною ідеологічного життя суспільства і тому несе в собі риси, властиві ідеології взагалі. Отже релігія містить у собі не тільки картину світу, але й її оцінку.

Зверніть увагу, що усередині одного релігійного комплексу можуть діяти соціально різнонаправлені сили. Це підриває осно­ви панування провідної релігії, породжує усередині її сумніви, єретичні погляди. Розвиток суспільної свідомості відбив цей мо­мент боротьби людського духу за можливість самостійно, неза­лежно судити про все, у тому числі і про релігію. Розглядаючи закономірності пізнавального процесу, можна переконатися, що момент сумніву - обов'язковий компонент розвитку пізнання, свободи духу, тоді як релігія по своїй суті консервативна і мало­рухома система. Тому в будь-якій релігії можна знайти ідеї, що відкидають і засуджують сумнів. У цьому джерело конфлікту між науковою і релігійною свідомістю. Результатом цього конфлікту залежно від історичних умов, ступеня зрілості суспільної свідо-

мості можуть бути нові релігійні ідеї або момент заперечення ре­лігії, тобто конкретні форми вільнодумства або атеїзму. На від­мінну від атеїзму, вільнодумство не відкидає ідею Бога, а перед­бачає незалежне від релігії трактування світоглядних проблем, у тому числі і самої релігії.

Причини, що породжують безвір'я, заперечення релігії, мо­жуть бути і чисто гносеологічними. У філософських системах ро­зум відстоюється як самодостатня сутність, що не потребує жод­них опор. Суб'єктивно-ідеалістична позиція, якщо вона послідов­на, позбавляє ідею Бога об'єктивності, зводячи її до людських відчуттів, маючи свої аргументи на користь заперечення якої-небудь божественної субстанції поза людиною.

В історії науки ідея Бога виконувала роль інструмента пі­знання, виступаючи у вигляді первісної причини будь-якого руху (першодвигун, першоповштух). В міру проходження цього істо­ричного ступіня в пізнанні наука відкидала Бога як гіпотезу, створювала нову картину світу, де для нього місця не було.

Причини вільнодумства або атеїстичних поглядів можуть бу­ти в умовах особистого буття людини, коли пануючі релігійні по­гляди не виправдовують покладених на них очікувань або особи­сту психологічну незацікавленість в релігії: людина знаходить для життєвих установок достатню опору поза релігійним життям.

Нарешті відзначимо, що релігійні погляди є більш масовими за своїм поширенням. Атеїзм є або долею одинаків-інтелектуалів, або наслідком загальної секуляризації громадського життя, об­межуючи сфери впливу релігійної свідомості, або може виступа­ти політичним гаслом яких-небудь суспільних сил чи партій.

При вивченні питання «Принцип свободи совісті в євро­пейській культурі» слід знати, що свобода совісті - це світогля­дний, етичний і правовий принцип.

Під свободою совісті розуміється право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати жодної, відправляти релігійні культи або бути атеїстом. Часто проголошена на словах свобо­да совісті мала деформований характер: допускався вибір релігії, але не атеїстичних поглядів, порушувалися права віруючих, існу­вали привілейовані релігійні рухи.

Конституції багатьох країн поголошують, що права віруючих не повинні суперечити суспільному порядку і благополуччю. Згідно з

 

принципом свободи совісті, не допускається втручання церкви в ді­яльність держави, державне життя й освіта мають світський харак­тер. Особистість повинна бути забезпечена у своєм