Модуль II. Загальнотеоретична філософія

Модуль II. Загальнотеоретична філософія

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА. Модуль II

Розділ II. Естетичне ставлення до дійсності

Художня реальність України і шляхи естетичного

Розділ IV. Релігієзнавство

Тема 28.

Релігійно-філософські системи:

Світові і національні

1. Сучасні національні релігії.

2. Світові релігії: буддизм, іслам.

3. Загальна характеристика християнського віровчення.

При вивченні питання «Сучасні національні релігії» особ­ливу увагу варто звернути на іудаїзм, який нерідко називають світовою релігією.

Іудаїзм розповсюджений серед євреїв і невеликої кількості арабів. Він є державною релігією в Ізраїлю. Виник іудаїзм на по­чатку І тис. до н.е. серед давніх євреїв Палестини. Священна кни­га іудеїв Біблія (по-єврейски Танах) стала комплектуватися ще в XII ст. до н.е.., а її складання завершилося близько у II ст. до н.е. Найбільш авторитетною і важливою її частиною в іудаїзмі визна­ється Тора (П'ятикнижжя), що включає 5 книг: Буття, Вихід, Ле­віт, Числа, Второзаконіє. Автором Тори й засновником іудаїзму вважається Мойсей.

Крім Біблії, значне місце в релігійній письмовій традиції іу­даїзму належить Талмуду. Основний його зміст складає тлума­чення Тори, а також притчі, легенди, казки, вірші, висловлювання мудрих раввинів. Центральна релігійна теза іудаїзму - вчення про єдиного Бога Яхве. Іудаїзм - перша релігія світу, яка утвердила принцип єдинобожжя. Бог один для всіх, але Яхве уклав союз з євреями, зробивши їх своїм обраним народом і повідав їм про це через своїх пророків.

Іудаїзм розвивався і змінювався разом з історією євреїв. Тому розрізняють біблійний іудаїзм (релігія давніх євреїв), талмудич­ний (іудаїзм розвинутої рабовласницької держави), раввиністич-ний (іудаїзм феодальної епохи), сучасний, або реформований.

Індуїзм - пануючий релігійний напрям в Індії, Бангладеш, Непалі, Шрі-Ланці. Він містить у собі комплекс різних вірувань на основі синтезу буддизму і брахманізму. Індуїзм успадкував священні книги брахманізму - Веди і культову мову - санскрит. Індуїзм - політеїстична система, але серед безлічі богів існує

 

трійця головних (Тримурті): бог-творець Брахма, бог-охоронник Вишну, бог-руйнівник - Шива.

У цій релігії немає єдиного культу. Обов'язковим тільки є прак­тика жертвоприношення. Індуїзм освячує кастовий поділ суспільст­ва. Він заснований на вірі в переселення душ, залежність людини від своєї долі - карми, що передбачає відповідальність за вчинки в по­передньому житті. Індуїзм з його обрядовістю і практикою жертво­приношення стільки релігія, скільки спосіб життя, культури.

Сикхізм зародився в Індії в кінці XV ст. як спроба об'єднати в одну релігію індусів і мусульман. В основному сикхізм поши­рений у штаті Пенджаб. Для його громад характерний культ кері­вника - гуру, обов'язкова сплата відсотка з доходу на користь громади, суворе дотримання традицій в одязі.

Джайнізм виник в Індії ще в VI ст. до н.е. В основі віровчення -уявлення про два вічні начала - живе і неживе, а також практика зві­льнення душі від влади матерії. Джайнізм - релігія дуже суворих мо­ральних правил, особливо для ченців. Найбільшим гріхом вважається порушення принципу не нанесення шкоди живому.

Конфуціанство поширене в Китаї. В основі його - етичне вчення Конфуція. Верховним божеством вважається Небо, але особливе значення надається церемоніям. У конфуціанстві неіс-нує духівництва, обряди виконує глава родини.

У даосизмі багато богів, але ціль - не воздаяния за труною, а земне буття, можливо довше. Тому ченці справляли магічні обря­ди з метою продовжити життя і знайти еліксир безсмертя.

Три основні релігії в Китаї - буддизм, конфуціанство і дао­сизм не виключали одна одну, а доповнювали, виконуючи різні функції: конфуціанство регулювало відносини між державою і родиною, буддизм займався проблемами світоглядними, а дао­сизм відгукувався на потреби життя.

Національна релігія Японії синто (шлях богів) виникала на основі розвитку культу природи і предків. У синтоїзмі безліч бо­гів, які існують у тваринах, рослинах, явищах природи і навіть людях. Звідси культ імператора як сина Сонця. До 1946 року син­тоїзм був державною релігією Японії. Проте й понині він відіграє важливу роль у житті японців.

Розглядаючи питання «Світові релігії: буддизм іслам» варто звернути увагу на виникнення, зміст і основні напрями у буддизмі.

Буддизм виник у VI ст. до н.е. у Стародавній Індії, а як світо­ва релігія склався вже в епоху Середньовіччя, поширившись у країнах Південно-Східної і Центральної Азії та Далекого Сходу.

Засновником буддизму вважається Сідхартха Гаутама - син царя племені Шакья (623-544). Легенда оповідає про те, що Гаутама, вражений стражданнями людей, пішов у пустелю, де знайшов знання про шлях порятунку і став Буддою (проясненим).

Буддизм проповідує рівність усіх каст у їх праві на порятунок -звільнення душі від матерії, від нескінченного ланцюга переро­джень. У буддизмі існує концепція «чотирьох шляхетних істин», що розкривають таємницю існування людини: 1) життя є страждання; 2) страждання має свої причини; 3) це шлях порятунку від страждання: 4) це шлях порятунку від бажання. Метою порятунку є досягнення нірвани - стану, коли людина розриває ланцюг переродження. Той, хто досяг цього, стає Буддою, тобто проясненим.

Ще в І ст. н.е. буддизм розпався на дві течії: Хинаяна (вузь­кий шлях порятунку, "мала колісниця") і Махаяна (широкий шлях порятунку, "велика колісниця").

Буддизм хинаяни^ вшановує Будду не як божество, а як великого вчителя, що досяг морального удосконалення і показав людям шлях до порятунку. Кожна людина повинна особисто пройти цей шлях, тому нірвани можна досягти, лише живучи життям ченця.

У буддизмі махаяни Будда - бог, але людині можуть допома­гати ще й бодхисатви - ті, хто досяг нірвани, але добровільно відмовився від неї в ім'я порятунку людей. Махаяна повернулася до традиційних уявлень про пекло і рай, більш ускладнився культ, уведений пишний ритуал.

Буддизм відрізняється великою терпимістю, навіть включає у свою систему елементи інших релігій. У буддизмі не існує воро­жого релігійного фанатизму.

У Тібеті буддизм змішався з місцевими віруваннями. Тібет­ський буддизм називають ламаїзмом, тому що особливе місце в ньому приділяється ченцям-ламам. Лами - це посередники між світом земним і божественним. Кожен віруючий має свого ламу. Переселення душі в ламаїзмі - надбання тільки вищих лам, рядо­ві віруючі можуть сподіватися на допомогу лам і пожертвуван­нями лише поліпшують свою долю після смерті. У XVI - XVII ст.

 

ламаїзм проникнув у Монголію, а в XVIII ст. поширюється у Ро­сії серед бурятів, тувинців і калмиків.

У буддизмі немає єдиної церкви, усі церкви мають націона­льний характер. Але існує міжнародна організація буддистів "Всесвітнє братство".

Буддистська Священна книга "Трипитака" ("Три кошики му­дрості ") містить три частини: Вина-питака ("кошик статуту") описує статут життя чернечої громади, Сутра-питака ("кошик по­вчань") викладає вчення Гаутами, Абхидхарма-питака ("кошик тлумачення вчення") викладає філософську доктрину буддизму.

Розглядаючи іслам, варто звернути увагу на його походження, загальні принципи й основні напрями. Іслам виник в Аравії у VII ст. в процесі об'єднання арабських племен у єдину державу. Засновник нової релігії Мухаммед (570-632) народився в Мецці у бідній роди­ні, але женився на багатій вдові, завдяки її підтримки став знамени­тим проповідником у Мецці. Це викликало ненависть до нього бага­тих мекканців, і 26 липня 622 р. Мухаммед змушений був втікати в сусіднє місто Медину. Цей день, який названий джиджрою, тобто втечею, вважається першим днем мусульманської ери. Саме в Ме­дині сприйняли головну ідею вчення Мухаммеда.

У центрі мусульманського віровчення - культ єдиного Алла­ха, беззаперечного підкорення віруючого його волі (іслам у пере­кладі з арабського - покірність, муслим - покірний). Культові особливості ісламу виражені в п'яти принципах: 1) визнання Ал­лаха єдиним богом, а Мухаммеда - його пророком; 2) щоденна п'ятикратна молитва - намаз; 3) обов'язкова виплата податку ду­хівництву на користь бідних - закят; 4) обов'язкове дотримання посту в місяць рамадан; 5) паломництво в Мекку - хаджж.

Іслам має свою Священну книгу Коран. Автором Корана вважається Аллах. Перший його запис Корана з'явився в період халіфату Османа (644-656). Коран складається з 114 глав (сур), що поділяються на вірші (аяти). Сури Корана складені в порядку убування тексту, без враховування хронології і змісту. Коран до­повнений традиційним тлумаченням - Сунною, розповіддю про дії і судження Мухаммеда. Крім Корана і Сунни, іслам спираєть­ся також на шаріат — звід мусульманського права.

З розвитком ісламу в ньому з'явилися різні напрями, основ­ними з яких є сунізм і шиїзм.

Суніти визнають священною книгою не тільки Коран, але і Сунну. Вважають, що світ ісламу повинен очолюватися халіфом (останнім халіфом був турецький султан, після 1924 р. в ісламі халіфа немає).

Шиїти визнають Коран з особливим містичним тлумачен­ням, а Сунну вважають душекорисною, але не священною кни­гою. Халіфами вважають тільки родичів Мухаммеда.

У ХІХ-ХХІ ст. в ісламі з'явилася велика кількість сект (бабі­єм, бехаїзм). Усі вони намагаються пристосувати іслам до реалій сучасного життя. Іслам також активно використовується політич­ними партіями, під його гаслами діють різні суспільні сили.

Розглядаючи питання «Загальна характеристика христи­янського віровчення», слід звернути увагу на культ і основні конфесії цієї релігії.

Християнство - найбільша із світових релігій - виникло в Римській імперії період переходу від рабовласницького до фео­дального ладу в. Воно виростає з іудейських сект, що розірвали національну обмеженість іудейської релігії і найбідніших проша­рків різноплемінного населення Риму.

Основою християнського віровчення є Священне Писання (Біблія) і Священний Переказ.

Біблія - загальний релігійний документ іудеїв і християн, але християнство доповнило її власними джерелами, тому християн­ська Біблія складається з двох частин - Старого (успадкованого з іудаїзму) і Нового Завіту. Новий Завіт формувався першими хри­стиянами протягом двох століть. До нього входять такі книги: чо­тири Євангелія (від Марка, Матфея, Луки й Іоанна), Діяння апос­толів, Послання апостолів, Апокаліпсис.

Самим давнім документом Нового Завіту є Апокаліпсис (Од­кровення Іоанна Богослова), написаний у 68 році. Приблизно через 50 років з'являється книга Послань Апостолів, у якій образ Ісу-са Христа втрачає бунтарський дух Апокаліпсиса, провідними ста­ють ідеї покірності, повного підкорення долі. У книзі Діянь апосто­лів описується доля і мученицька смерть апостолів - учнів Христа.

Остаточне становлення християнства завершується створен­ням Євангелій (грецьк. - блага звістка). За церковною традицією їх автори Іоанн і Матфей - учні Христа, Лука і Марко - його по­слідовники. Ці чотири Євангелія були затверджені в 369 році на

 

Лаодикійськом Соборі як канонічні. Канонізація християнських текстів сприяла оформленню християнських церков. У 324 році християнство стало державною релігією Римської імперії.

Систематизований виклад християнського віровчення міститься в Нікео-Константинопольському Символі віри, затвердженому хри­стиянськими Соборами в IV ст., який зафіксував основні його поло­ження: визнання єдиного бога й акту створення світу; віру в Ісуса Христа, його чудесне народження, його сутність, тотожну богу; віру в сходження Ісуса Христа до людей, його розп'яття і воскресіння; піднесення Христа на небо; віру в Духа святого; віру в авторитет це­ркви як єдиного порятунку; віру в необхідність водохрещення від­родження і потойбічне життя, друге пришестя Христа, страшний суд і кінець світу; віру в тисячолітнє царство Христа.

Між західними і східними течіями християнства постійно точи­лася боротьба за першість, яка призвела до повного розриву у 1054 році. Керівники західного християнства назвали свою церкву римсько-католицькою (усеохоплюючою), східна церква стала нази­ватися греко-православною (ортодоксальною) кафоличною (всесвіт­ньою).

У XVI ст. від католицизму відокремився протестантизм. Поділ церков супроводжувся не тільки розбіжностями у тлума­ченні Символу віри, а й специфічністю культу, що наслідував мі­сцеві традиції. При цьому для більшості християн властиві ті й ті самі основні обряди і свята. Основних християнських "таїнств" (обрядів, що передають чудесним, непомітним способом благо­дать Божу) сім: водохрещення, причастя, священство, покаяння, світопомазання, шлюб, елеосвящения. У протестантизмі, як пра­вило, існують лише водохрещення і причасття.

Християнство сприйняло іудейський монотеїзм, але ускладнило введення його догмата про трійцю: Бог єдиний, але складається з трьох іпостасей: Бог-батько, Бог-син, Бог-Святий дух. Відповідно до християнського віровчення, Бог - найвища нематеріальна сила, він створив світ і керує ним долями людей (креаціонізм).

Поступово у верховний пантеон християнства був введений жіночий персонаж - Марія, а також велика кількість святих, центральне місце серед яких посідають апостоли.

Основні християнські свята відбивають міфологію християн­ства і становлення церковного життя. Головних свят дванадцять

(за кількістю апостолів), особливо значними є Великдень, П'яти­десятниця і Різдво. Крім головних загальнохристиянських свят існують ще свята храмові, або престольні, присвячені якому-небудь зі святих, що відзначилися в справі будівництва христи­янської церкви або потерпілих за віру.

Розглянемо окремі напрями в християнстві.

Православ'я як окремий напрям у християнстві існує з IV ст., а як офіційно сформований церковний рух - з 1054 року. Православ'я поширене головним чином серед народів Східної Європи, а також на Близькому Сході.

Нині православним церковним світом визнане існування 16 автокефальних православних церков. Реально їх більше через розкол, але всіх їх об'єднує загальна догматика й однаковість культу. У православ'ї церкви діють самостійно і лише номінально визнають верховенство Константинопольського патріарха, який має титул Всесвітнього. Богослужіння йде на національних мо­вах. Оформлення і зовнішній вигляд храмів, іконопис, спів, текст молитов і т.д. були закладені візантійською традицією, але зазна­ли впливу місцевих традицій у мистецтві.

Християнство прийшло на Русь з Візантії. Сьогодні у зв'язку з активними процесами перетворення громадського життя правосла­в'я переживає складні часи. Від російської православної церкви ві­докремилася, оголосивши себе автокефальною, Українська право­славна церква, виник розкол і середині російського православ'я.

Католіцизм поширений у Європі, Америці, Азії, Африці й Океанії, в Україні переважно - серед населення Західної України.

На відміну від православ'я, католіцизм - це єдина церковна організація з єдиним центром і єдиним главою, що має титул Па­пи. Поділяючи основні положення християнства, католицизм від­різняються специфічними особливостями у розумінні сутності Трійці (святий Дух виходить від Бога-батька і від Бога-сина); до­гмати про непорочне зачаття Марії і вощнесіння її на небо, про чистилище, індульгенції, целібат (безшлюбность духівництва), про непогрішимість Папи в справах віри і моралі.

У 1596 році в результаті унії католіцизму з православ'ям ви­никла Українська Греко-Католицька церква, яка об'єднала право­славний релігійний культ і католицьке віровчення.

Протестантизм виник як самостійний напрям у країнах

 

Центральної і Північної Європи в XVI ст. Цей релігійний рух не був єдиним, але спільність умов, що його породили, і цілей ви­значила спільність основних принципів: виправдання вірою (лю­дина врятується не через церкву, а особистою вірою); священство усіх віруючих; дешева церква; авторитет Біблії (кожен віруючий одержує право читати і тлумачити Біблію); з обрядів залишають­ся тільки два - водохрещення і причащання, але вони не визна­ються таїнствами. Ці принципи зробили справді ідеологічну ре­волюцію в християнстві. Щоденні трудові обов'язки стали роз­глядатися як служіння Богові, а працьовитість і ощадливість як риси, бажані йому.

Традиційно в протестантизмі склалися три течії: лютеранст­во в Німеччині, кальвінізм у Швейцарії, англіканство в Англії.

Лютеранство отримало назву за іменем ченця Мартіна Лю­тера (1483-1546), який очолив цей рух. Лютер переклав Біблію на німецьку мову, відкинув Священний Переказ, визнавав лише ав­торитет Біблії. Була визнана незалежність держави від церкви, а всі церкви були оголошені самостійними. Лютеранську громаду очолив пастор і церковна рада, що підпорядковується місцевій владі. Лютеранство найбільш поширене в Північній Німеччині, Скандинавії, Прибалтиці, США.

Кальвінізм (реформаторство) - протестантський рух, що охопив Швейцарію і південь Франції, який очолив Ульріх Цвинг-лі (1484-1531), а потім і Жан Кальвін (1509-1564). Саме Кальвіну цей релігійний напрям зобов'язаний вченням про абсолютну при­реченість, відповідно до якої Бог ще до створення світу визначив долю кожної людини. Кальвінізм наполягає на діяльній участі людини в житті, на мирському аскетизмі, ощадливості, відмові від комфорту і насолоди. На чолі громади стоїть пресвітер, який обирається з найбільш авторитетних парафіян. За життям кожно­го общинника пильно спостерігає громада.

Англіканство як самостійний рух існує в Англії з 1571 року, коли парламент прийняв англійський символ віри, а главою церкви проголосив короля. Англіканська церква зберегла багато рис като­лицизму (таїнства, церковна десятина). Ця церква є державною.

У протестантизмі після епохи Реформації виникло багато церковних об'єднань, основними з яких є баптизм, євангелізм, п 'ятидесятництво, адвентизм, "Свідки Ієгови ".

Баптизм отримав свою назву завдяки своєрідності обряду водохрещення: обряд відбувається по досягненні повноліття. Ба­птисти видають свій журнал "Братський вісник", мають фіксова­не членство в громадах. Сьогодні це найбільш авторитетний на­прям пізнього протестантизму, особливо в Америці.

П'ятидесятництво отримало свою назву від своєрідного тлумачення міфу про зішестя на п'ятидесятий день після Велико­дня Духу святого на апостолів: п'ятидесятники, на відміну від ба­птистів, вважають, що хреститися треба Духом святим.

Самим численним напрямом в адвентизмі є рух адвентистів сьомого дня. Його прихильники багато взяли з іудаїзму: не працю­ють у суботу, не їдять свинину, а також не п'ють, не курять, не їдять гострого, перед причастям роблять обряд обмивання ніг. У цій орга­нізації немає централізації, всі громади існують автономно.

"Свідки Ієгови" отримали свою назву в 1931 році, хоча сама течія була заснована в Америці Чарльзом Расселом наприкінці XIX ст. Називаючи себе християнами, єговісти заперечують хри­стиянську догматику: вони вірять у єдиного Бога Ієгову, не ви­знають Трійці, чекають кінця світу, стверджують, що Ісус уже зі­йшов на землю в 1914 році і веде битву із сатаною. В Україні громади єговістів існують у західній частині країни та в Донбасі.

# # #

Довідкова література:

Современный философский словарь. - М, 2004. Ст.: «Буд­дизм», «Иудаизм», «Ислам», «Христианство»

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Христианство», «Буддизм», «Ислам».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Світові релігії», «Хрисіянство», «Іслам», «Буддизм», „Нірвана".

 

Тема 29. Свобода совісті і толерантність

1. Поняття толерантності і вільнодумства.

2. Принцип свободи совісті в європейській культурі.

3. Законодавче і конституційне регулювання релігійної дія­льності в Україні.

Вивчаючи питання «Поняття толерантності і вільнодумст­ва», слід пам'ятати, що для релігієзнавства з'ясування причин і характеру релігійності, становлення релігійної свідомості є тра­диційним предметом дослідження. Немає сумніву, що безвір'я, сумнів у постулатах релігії або рішуча боротьба з нею йшли па­ралельно зі становленням релігійної свідомості.

Будь-яка релігія утверджувалася не тільки в суперництві з іншими культами, а й у боротьбі проти єресей або безвір'я. Атеїс­тичні погляди - настільки безсумнівні супутники людської куль­тури, що питання про їхні джерела, причини йе менш важливі, ніж питання про корені релігії.

Можна виділити соціальні і гносеологічні основи вільнодум­ства. Часто в історії йшлося про сумніви в правильності, вірогід­ності людських уявлень про надприродність. Релігійна свідомість є частиною ідеологічного життя суспільства і тому несе в собі риси, властиві ідеології взагалі. Отже релігія містить у собі не тільки картину світу, але й її оцінку.

Зверніть увагу, що усередині одного релігійного комплексу можуть діяти соціально різнонаправлені сили. Це підриває осно­ви панування провідної релігії, породжує усередині її сумніви, єретичні погляди. Розвиток суспільної свідомості відбив цей мо­мент боротьби людського духу за можливість самостійно, неза­лежно судити про все, у тому числі і про релігію. Розглядаючи закономірності пізнавального процесу, можна переконатися, що момент сумніву - обов'язковий компонент розвитку пізнання, свободи духу, тоді як релігія по своїй суті консервативна і мало­рухома система. Тому в будь-якій релігії можна знайти ідеї, що відкидають і засуджують сумнів. У цьому джерело конфлікту між науковою і релігійною свідомістю. Результатом цього конфлікту залежно від історичних умов, ступеня зрілості суспільної свідо-

мості можуть бути нові релігійні ідеї або момент заперечення ре­лігії, тобто конкретні форми вільнодумства або атеїзму. На від­мінну від атеїзму, вільнодумство не відкидає ідею Бога, а перед­бачає незалежне від релігії трактування світоглядних проблем, у тому числі і самої релігії.

Причини, що породжують безвір'я, заперечення релігії, мо­жуть бути і чисто гносеологічними. У філософських системах ро­зум відстоюється як самодостатня сутність, що не потребує жод­них опор. Суб'єктивно-ідеалістична позиція, якщо вона послідов­на, позбавляє ідею Бога об'єктивності, зводячи її до людських відчуттів, маючи свої аргументи на користь заперечення якої-небудь божественної субстанції поза людиною.

В історії науки ідея Бога виконувала роль інструмента пі­знання, виступаючи у вигляді первісної причини будь-якого руху (першодвигун, першоповштух). В міру проходження цього істо­ричного ступіня в пізнанні наука відкидала Бога як гіпотезу, створювала нову картину світу, де для нього місця не було.

Причини вільнодумства або атеїстичних поглядів можуть бу­ти в умовах особистого буття людини, коли пануючі релігійні по­гляди не виправдовують покладених на них очікувань або особи­сту психологічну незацікавленість в релігії: людина знаходить для життєвих установок достатню опору поза релігійним життям.

Нарешті відзначимо, що релігійні погляди є більш масовими за своїм поширенням. Атеїзм є або долею одинаків-інтелектуалів, або наслідком загальної секуляризації громадського життя, об­межуючи сфери впливу релігійної свідомості, або може виступа­ти політичним гаслом яких-небудь суспільних сил чи партій.

При вивченні питання «Принцип свободи совісті в євро­пейській культурі» слід знати, що свобода совісті - це світогля­дний, етичний і правовий принцип.

Під свободою совісті розуміється право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати жодної, відправляти релігійні культи або бути атеїстом. Часто проголошена на словах свобо­да совісті мала деформований характер: допускався вибір релігії, але не атеїстичних поглядів, порушувалися права віруючих, існу­вали привілейовані релігійні рухи.

Конституції багатьох країн поголошують, що права віруючих не повинні суперечити суспільному порядку і благополуччю. Згідно з

 

принципом свободи совісті, не допускається втручання церкви в ді­яльність держави, державне життя й освіта мають світський харак­тер. Особистість повинна бути забезпечена у своєму праві на всебіч­ний розвиток. Держава регулює обсяг прав і обов'язків будь-яких організацій, у тому числі й релігійних. Релігія визнається особистою справою громадян у тому випадку й у тому ступені, коли не шко­дить інтересам держави, суспільства й особистості.

Проблеми гарантування, захисту і реалізації основних прав людини, а саме до таких належать право на свободу совісті і віро­сповідання, є одними з пріоритетних у діяльності таких міжнаро­дних організацій і об'єднань, як Організація Об'єднаних Націй, Нарада з безпеки і співробітництва в Європі, Рада Європи. Між­народні документи по охороні прав людини і свободи совісті (Міжнародна Хартія прав людини, відповідні положення Конвен­ції про боротьбу з дискримінацією в області освіти, Декларація про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації на підста­ві релігійних переконань, Заключний Хельсинський акт НБСЄ, Паризька Хартія для нової Європи) визнані і ратифіковані Украї­ною 10 грудня 1991 роки. Ці документи є невід'ємною частиною національного законодавства і нашої держави.

Толерантне, терпиме ставлення до інакомислення, у тому чи­слі релігійного, - одна з головних цінностей європейської куль­тури. Толерантність - це ідея, вистраждана сучасним людством через релігійні війни і нетерпимість, є моральною основою для людського виживання в сучасному неспокійному, повному соціа­льних колізій світі.

Розглядаючи питання «Законодавче і конституційне регу­лювання релігійної діяльності в Україні», слід пам'ятати, що православна церква об'єднує більшість віруючих і є найчисель-нішою конфесією в нашій державі.

Однак в Україні діють й інші конфесії: у західних областях великий вплив має католицька церква, по всій країні поширені протестантські релігійні громади - баптисти, адвентисти, єговіс­ти, п'ятидесятники. Останні дві конфесії діють особливо активно, створюють нові громади, проводять просвітницьку діяльність, за­лучаючи нових віруючих, особливо молодь.

Українська держава має світський характер, не втручається в справи церкви, гарантує і забезпечує права і свободи громадян від­повідно до Конституції, у тому числі і право на свободу совісті.

Діюча Конституція нашої держави закріплює і гарантує свободу совісті (ст. 34), а також затверджує рівність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії чи приналежності до релігійної органі­зації, не допускає використання громадянами своїх прав і свобод на шкоду іншим членам суспільства, а також стверджує, що свобода і права громадян невід'ємні від їхніх обов'язків. Конституція заборо­няє розпалювання ворожнечі через релігійні переконання.

Держава гарантує здійснення права на вибір будь-якої релігії тільки в тому випадку, якщо це не порушує законів і не шкодить правам і здоров'ю людей. Діяльність релігійних громад регулю­ється законодавством про культи і Конституцією України.

Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Законом Украї­ни "Про освіту" встановлено також, що навчально-виховний про­цес у державних освітніх закладах захищений від втручання полі­тичних партій, суспільних та релігійних організацій. Громадяни мають рівні права в отриманні освіти, незалежно від світогляду, переконань, віросповідання. Держава не бере на себе турботи про релігійне виховання. Приналежність до будь-якої релігійної орга­нізації не є перешкодою для шляху кар'єрного росту. Громадянам надане повне право одержувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно вибираючи мову навчання.

Релігійні організації повинні діяти на основі зареєстрованого ста­туту, де вказується вид організації, її веросповідальна приналежність, місцезнаходження, місце в структурі релігійного об'єднання, до якого вона себе відносить, майновий стан, порядок зміни статуту.

Релігійні керівники та церкви відповідно до своїх зареєстрованих статутів мають право створювати духовні навчальні заклади, що ді­ють на підставі своїх статутів. Громадяни, які навчаються у вищому і середньому духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочки проходження військової служби, оподат­ковування, зарахування часу навчання до виробничого стажу в по­рядку і на умовах, установлених для студентів і учнів державних на­вчальних закладів. Нормами закону регулюються механізми корис­тування релігійним майном, що перебуває у власності держави (тобто

 

вирішення спорів про храмові споруди), а також правові підстави ре­лігійної діяльності в Україні іноземних громадян. Українське законо­давство, наприклад, забороняє іноземним служителям культу здійс­нювати свою місію в школах, вищих навчальних закладах. Вони мо­жуть працювати тільки в тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули до нашої держави, до того ж на конкретний, обу­мовлений термін.

Сучасний стан релігійного життя в Україні можна охаракте­ризувати як своєрідний ренесанс: активно діють старі конфесії, з'являються нові релігійні громади, які беруть активну участь у політичному житті. У той же час в українському православ'ї не­має єдності, не переборені тенденції до розколу. Невизначеним залишається питання про канонічне визнання автокефального статусу Української православної церкви.

На закінчення відзначимо, що толерантність у питаннях віри є моральною опорою для людства в умовах полікультурного різ­номаніття.

* * *

Довідкова література:

Современный философский словарь. - М, 2004. Ст. «Толе­рантность».

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Атеизм», «Религия».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Релігія», «Свобода совісті», «Атеїзм»..

Основних термінів курсу

Агностицизм - повністю або частково відкидає можливість пізнаванності світу.

Аксіологія - вчення про цінності.

Альтернатива (франц. alternative - чергування) - наявність взаємовиключних можливостей і необхідність вибору між ними.

Альтернативістика - розгляд альтернативних варіантів іс­торії розвитку об'єкта.

Аналіз - розкладання, розчленовування предмета або явища на складові частини з метою їх вивчення.

Аналогія - прийом дослідження, при якому на основі подіб­ності об'єктів в одних ознаках робляться висновки про їх подіб­ність в іншіх.

Антисцієнтизм - підкреслює обмеженість можливостей на­уки, розглядає її як силу, ворожу справжньої'сутності людини. Всю відповідальність за негативні соціальні наслідки антисцієн­тизм покладає на науку (техніку), відкидаючи їх позитивну роль.

Буття (лат. esse — бути, є, існувати) — існування чого-небудь взагалі, тобто все існуюче у світі: всі види матерії з усіма видами ідей, з ними пов'язаними.

Відчуття - відображення органами почуттів людини окремих властивостей речей (колір, звук, запах, твердість).

Віртуальна реальність. У широкому розумінні - у це поняття включають людські сни, образи, що виникають у свідомості людей під час слухання казок, перегляду кінофільмів і телепередач, прослу-ховування музичних фантазій і т.ін. У вузькому розумінні - під вірту­альною реальністю розуміється ілюзорний, штучний, синтетичний світ відчуттів, створений за допомогою комп'ютерної техніки і відпо­відних їй високоінформаційних технологій.

Волюнтаризм заперечує об'єктивний характер законів сус­пільного розвитку, вважає, що розвиток суспільства залежить тільки від волі людей.

Гіпотеза - науково обґрунтоване припущення про закономі­рний зв'язок і причинну обумовленість досліджуваних явищ, нау-

кове допущення або припущення щодо сутності об'єкта, сформу­льоване на основі низки відомих фактів.

Глобалістика (франц. global - загальний + лат. globus - гло­бус, куля) - дослідницька програма, яка аналізує всесвітні про­блеми розвитку і їх наслідки для подальшого існування людства.

Глобальні проблеми - проблеми, що охоплюють увесь світ і є загрозою існування людства.

Гносеологія (епістемологія) - теорія пізнання, вивчає дже­рела і засоби наукового пізнання.

Гуманістика - розуміння живого через розуміння людини. (Людина - голограма живого космосу).

Дедукція - метод пізнання, заснований на проходженні від знання більшого ступеня спільності до знання меншого ступеня спільності, від загальних положень до окремих випадків.

Держава - орган управління суспільством, захист його еко­номічного і соціального життя.

Діалектика - вчення про універсальні зв'язки і загальні за­кони розвитку природи, суспільства і пізнання.

Дослідницька програма - мета пошукової діяльності та за­соби її досягнення.

Дуалізм - визнає рівноцінність, незалежність двох першоос­нов світу: матерії і свідомості.

Еклектика - безпринципне, механічне поєднання в єдиному цілому несумісних ідей, зв'язків і відносин.

Експеримент - прийом дослідження, при якому об'єкт шту­чно відтворюється або ставиться в умови, які точно враховують­ся, необхідні для з'ясування відповідних властивостей.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання. Емпіричний рі­вень - це рівень нагромадження знань і фактів про досліджувані об'єкти. На теоретичному рівні досягається синтез наукового знання у вигляді наукової теорії.

Естетична свідомість - система поглядів і почуттів, що від­бивають дійсність з точки зору прекрасного і потворного, коміч­ного і трагічного.

Закон єдності і боротьби протилежностей свідчить про те, що розвиток є процесом виникнення, зростанні, загострення і ви­рішення численних протиріч. Внутрішня суперечливість, бороть-

 

ба протилежностей дає поштовх для розвитку, наростання проти­річ, зникнення старого і виникненню нового.

Закон заперечення заперечення, виражаючи складний, спі-ралевидний характер розвитку, показує, що на певному етапі роз­витку повторюються на якісно новій основі деякі особливості пройдених етапів.

Закон переходу кількісних змін в якісні показує, що кіль­кісні зміни, поступово накопичуючись, при досягненні певних меж приводять до якісних змін, що проходять у вигляді стрибка.

Зміст і форма. Зміст - сукупність елементів і процесів, що складають дане явище або предмет. Форма - структура змісту, внутрішньо властива йому.

Знання - зв'язки і відносини життя, які відображає, усвідом­лює або відтворює людина (суспільство) у своїй свідомості.