Діяльність урср в оон та інших міжнародних організаціях в 1954 - 1964 рр.

Адекватнішою статусові повноправного члена ООН здавалася реакція Міністерства закордонних справ УРСР на деякі інші рішення та постанови ООН, максимально позбавлені ідеологічного наповнення. Але й це сталося більшою мірою після смерті Сталіна. Таким, приміром, можна вважати ставлення УРСР до ухвалення Статуту з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО). Відомо, що ЮНЕСКО почала діяти ще 1946 р., але так звані "радянські" делегації приєдналися до неї тільки 1954 р. Повноваження підписати Статут ЮНЕСКО Радою Міністрів УРСР були передані послові СРСР у Великобританії Я.Малику. У своєму зверненні до Генерального директора ЮНЕСКО Л.Еванса 2 квітня 1954 р. (вих. №7) А.Барановський повідомляв: "Прошу Вас, пане генеральний директор, розглядати даного листа як офіційний документ про прийняття Українською Радянською Соціалістичною Республікою Статуту ЮНЕСКО". Отже, 2 квітня 1954 р. Українська РСР стала повноправним членом ще однієї міжнародної організації.

На цьому, однак, технічні проблеми з вступом до ЮНЕСКО завершені не були. Причиною цього стало те, що провідні західні держави розглядали Українську РСР саме як своєрідного сателіта СРСР і з певного часу все звіряли з Москвою. Так сталось, для прикладу, 27 квітня 1954 р., коли політвідділ МЗС УРСР зареєстрував під №236/1 ноту Посольства Франції у Москві, в якій говорилося: "Посольство Франції засвідчує свою повагу Міністерству Закордонних Справ Союзу Радянських Соціалістичних Республік і має честь повідомити йому, що воно поінформоване про передачу Послом СРСР у Лондоні грамот про приєднання СРСР до ЮНЕСКО. Посольство Франції було б вдячне Міністерству Закордонних Справ Союзу Радянських Соціалістичних Республік, якби воно мало ласку повідомити йому, чи мають намір Україна й Білорусія вчинити так само. Посольство користується нагодою, щоб ще раз передати Міністерству Закордонних Справ запевнення у своїй високій повазі".

На наш погляд, це було черговим відображенням реального ставлення західних держав до членства Української РСР у міжнародних організаціях.

Характерно, що цей документ було передано вищим посадовим особам МЗС СРСР (Молотову, Громику, Зоріну, Кузнецову) та посольству СРСР у Парижі, але не до Києва чи Мінська. Сприймався як даність той факт, що дозвіл Москви на приєднання УРСР до ЮНЕСКО А-Барановський одержав ще до цієї ноти французького посла, як і те, що в Лондоні та Парижі цілком напевне знали наведене вище повідомлення українського міністра про приєднання до ЮНЕСКО. Річ в іншому, а саме: західні уряди чекали офіційного підтвердження цього рішення Москвою. Значущим у цьому плані є й той факт, що підтвердження прийняття Української РСР до ЮНЕСКО А.Барановський одержав від тимчасового представника СРСР при цій організації В.Єрофеєва.

За всіх нюансів, слід сказати, що саме в ЮНЕСКО українські представники працювали з більшою відкритістю й активністю. Цьому сприяла відносна деполітизованість у діяльності згаданої міжнародної організації. У довідці К.3абігайла, підготовленій ним у лютому 1955 р., з цього приводу містяться такі дані: "Радянські делегації вступили в ЮНЕСКО в 1954 році і вперше взяли участь у її сесії. Ця обставина певною мірою визначала позицію СРСР: активної участі в обговоренні всіх питань не брав, обмежувався тільки найважливішими, принциповими питаннями; радянські делегації придивлялися, вивчаючи роботу конференції, як і діяльність ЮНЕСКО загалом. ЮНЕСКО є, всупереч різним буржуазним діячам, організацією політичною. Нині переважний вплив в ЮНЕСКО належить США, котрі тому широко використовують її апарат для посилення свого впливу в інших країнах, включаючи і ті країни, котрі перебувають у сфері впливу інших великих держав... Участь радянських делегацій і країн народної демократії істотно змінила становище в ЮНЕСКО у сенсі підриву впливу США в цій організації. ЮНЕСКО, завдяки вступу в її члени СРСР, УРСР, БРСР і країн народної демократії, одержала реальну можливість стати міжнародним органом, що дає певні можливості для міжнародного співробітництва"".

Саме в ідеологічному контексті й розгорталася діяльність українського представництва в ЮНЕСКО. Мета полягала в тому, щоб дискредитувати капіталістичні країни та наголосити на досягненнях соціалістичної системи. Як повідомляється у згаданій вище довідці, глава делегації УРСР одразу ж заявив про необхідність того, щоб ця організація насамперед почала допомагати слабко розвинутим країнам у ліквідації неписьменності, добилася безкоштовної освіти для дітей, незалежно від статі, раси, мови й соціального стану батьків. Наступальна позиція "радянських делегацій" багато в чому спричинилася до ухвалення відповідної резолюції ЮНЕСКО (без статті про безкоштовну освіту).

Специфічну й активну позицію обирали українські представники в ЮНЕСКО під час обговорення проблеми боротьби з раковими захворюваннями. Виступивши проти зосередженості ЮНЕСКО тільки на фінансуванні та інших формах розв'язання проблеми встановлення причин ракових захворювань, делегат від України Тульчинська порушила питання про негайне впровадження у життя вже одержаних результатів, її пропозиція була схвалена більшістю делегацій (21 проти 18 при 7, що утрималися).

Гостра боротьба велася в ЮНЕСКО з приводу обсягів фінансування. Радянським делегаціям не вдалося добитися відходу від шкали, використовуваної в ООН. Тож пропозиція, щоби внесок СРСР становив 10%, УРСР — 1%, а БРСР — 0,45%, не пройшла. Але водночас саме завдяки цьому не зуміли добитися зниження свого внеску з 33% до 30% і американці.