ТОП 10:

Актуалізація ідей укр. державності на початку 2 СВ. Проголошення акту відновлення укр. Держави 30 червня 1941.



Актуалізація ідей укр. державності на початку 2 СВ. Проголошення акту відновлення укр. Держави 30 червня 1941.

Питання про західні кордони України на тегеранській конференції 1943.

Актуальним було питання про майбутні кордони Польщі. Сталін запропонував обмежити її західні кордони Одером та Західною Нейсе, з чим погодилися Рузвельт і Черчілль. Щодо східного кордону, то він викликав суперечки. Сталін наполягав встановити кордон по лінії Керзона, аргументуючи це тим, що українські території повинні належати Україні, а білоруські — Білорусії. Після численних дискусій був схвалений радянський варіант, який передбачав передачу Радянському Союзу Кенігсберга і Мемеля (Клайпеди) з відповідною частиною території Східної Пруссії.

 

Друга світова війна призвела до значних змін у долі України. Повоєнна Україна у багатьох відношеннях виявилась дуже відмінною від тієї, якою вона була до війни. Хоча у війні Україна і зазнала значних збитків (зруйнований економічний потенціал, значні людські втрати), проте значно розширились її кордони, зросла політична й економічна вага республіки в СРСР, вийшла на міжнародну арену як суб'єкт міжнародного права, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть майже всі українські землі опинились у межах однієї держави.

Питання про західний кордон СРСР, а відповідно і України, гостро постало під час завершальних операцій Другої світової війни в Європі. Воно активно обговорювалося під час Тегеранської (1943), Ялтинської (1945) та Потсдамської (1945) конференцій лідерів держав антигітлерівської коаліції.

Остаточно обриси повоєнних кордонів УРСР сформувались у процесі україно-польського, україно-чехословацького, україно-румунського територіальних розмежувань та юридичному закріпленні західноукраїнських земель, що увійшли до складу УРСР протягом 1939-1945 р.

Особливо складними і тривалими були врегулювання територіальних питань з Польщею та ЧСР. На цей процес значний відбиток справляло міжнародне становище, зокрема прагнення СРСР закріпитися у Східній Європі.

Першим кроком на шляху україно-польського територіального розмежування стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа частина споконвічних українських (частина Підляшшя, Холмщина, Посяння, Лемківщина) земель, де проживало майже 800 тис. українців, передавалася Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво намагалось підтримати польський про-радянський уряд і згладити негативне сприйняття польською громадськістю радянської агресії 1939 р.

Домовленість між СРСР і Польщею було досягнуто 16 серпня 1945 p., коли було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала кордон по "лінії Керзона" з відхиленнями на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км, а на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів-Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р.Солонія і м.Крилів).

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками. Внаслідок цього до Львовської області увійшли землі в районі міста Кристополя (згодом переіменованого в Червоноград), а до Польщі відійшли території довкола міста Нижні Устрики Дрогобицької області. З наближенням радянських військ до кордонів Чехословаччини постало питання про подальшу долю Карпатської України. У радянсько-чехословацьких переговорах з емігрантським урядом Е.Бенеша і в договорі про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між ЧСР і СРСР (12 грудня 1943 р.) питання про Карпатську Україну вирішувалось на користь Чехословаччини.

Але зі вступом радянських військ на територію Карпатської України ситуація змінилась. Радянське керівництво стало розглядати цей регіон як важливий стратегічний плацдарм для посилення впливу в Центральній та Південно-Східній Європі. Для досягнення своїх стратегічних цілей радянське - керівництво використало антифашистський і національно-визвольний рухи населення краю.

Зі звільненням краю від фашистської окупації вийшли з підпілля як Народні комітети, які стали відігравати роль органів місцевого самоврядування, так і комуністи, які 19 листопада 1944 р. створили самостійну Комуністичну партію За карпатської України. Відновлення чехословацької адміністрації гальмувалось. Більша частина краю була включена в зону, на яку поширювалась влада радянської воєнної адміністрації.

У таких умовах 26 листопада 1944 р. в місті Мукачеве було скликано з'їзд Народних комітетів. На цьому з'їзді було схвалено Маніфест про возз'єднання з Радянською Україною, обрали Народну Раду як верховний законодавчий орган влади Закарпатської України і сформували уряд. Досить швидко було створено всі атрибути державності Закарпатської України — суд, прокуратуру, збройні сили, органи управління на місцях та ін.

Події в Закарпатті турбували уряд ЧСР. Міністр закордонних справ Я.Масарик відверто заявив, що Закарпаття не буде віддано, бо "Росію не можна пускати в Європу". Та хід подій змушував керівників Чехословаччини враховувати нові обставини. Позиція населення Закарпаття була чіткою і послідовною — до України. СРСР, порушуючи попередні угоди, прагнув як найшвидше вирішити долю Закарпаття на свою користь. Усі спроби уряду ЧСР перенести це питання на обговорення повоєнної міжнародної конференції наражались на спротив сталінського керівництва. Зрештою уряд ЧСР змушений був поступитися. У червні 1945 р. договір між ЧСР і СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачеві. 22 січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення в складі УРСР Закарпатської області. Цей акт одночасно ліквідовував без згоди населення Закарпатську Україну як державне утворення.

Виступаючи 30 червня 1945 р. на VII сесії Верховної Ради УРСР, М.Хрущов заявив, що український народ вперше возз'єднався в єдиній Українській державі.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, за яким визнавалось право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично закріплювалися кордони встановлені в червні 1940 р.

Зовнішні зв’язки ОУН-УПА

ОУН надавала великого значення зовнішнім зв'язкам і в міру можливості розвивала їх форми та методи своєрідних дипломатичних акцій. Дії ОУН-УПА різнилися залежно від конкретної ситуації, що складалася до появи нових чинників. Основні напрямки дій:

1 • Вироблення основних положень зовнішньої політики України, визначення принципів майбутніх відносин не лише з державами, а й з народами інших країн.

2. Намагання укласти угоди про перемир'я з військовими час тинами країн-союзниць Німеччини, Угорщини, Румунії та ін.

3. Формування національних загонів у лавах УПА з добровольців - представників різних національностей, що були в СРСР.

4. Згуртування всіх поневолених і загрожених російським більшовизмом народів Східної Європи й Азії до спільної боротьби за самовизначення та незалежність.

5. Пошук історичного примирення з поляками на принциповій основі визнання єдності всіх етнічних українських земель та незалежності України.

6. Спроби досягти не політичних, а ситуативних місцевих до мовленостей про перемир'я з німецькими військовими частина ми під час їх відступу, передання певної кількості зброї та спорядження для УПА.

7. Апелювання до світової громадськості з викриттям злочинів більшовизму та пропагандистським поясненням мети ОУН- УПА.

У політичних постановах 2-ї конференції ОУН, що відбулась у квітні 1943 p., йшлося про відмову від другорядних фронтів і розгортання боротьби на вирішальних ділянках - антибільшовицькій та антигітлерівській. "В теперішній момент, - зазначалося в постанові, - вважаємо самим головним фронтом фронт боротьби з московським імперіалізмом, під якою маркою він не виступав би (білогвардійщини, керенщини, більшовизму, слов'янофільства чи їм подібних)". У постанові наголошувалося: "Мо-сковсько-більшовицькій концепції інтернаціоналізму й німецькій концепції так званої "Нової Європи" ми протиставляємо міжнародну концепцію справедливої національно-політично-господар-ської перебудови Європи на засаді вільних національних держав під гаслом - "Свобода народам і людині".

В зовнішній політиці УПА віддавала пріоритет єднанню народів в антигітлерівській боротьбі, бо це була запорука успіху. В листопаді 1943 р. УПА звернулася до вояків національних батальйонів та представників різних народів і народностей СРСР з обґрунтуванням необхідності створення національних держав. Вони адресувалися білорусам, узбекам, казахам, туркменам, таджикам, башкирам, татарам, черкесам, кабардинцям, осетинам, чеченцям, адигейцям, лезгинам, інгушам, "народам Волги, Уралу, Сибіру та народам Азії".

Серед політико-пропагандистських акцій УПА важливе місце займає Перша конференція поневолених народів Сходу Європи та Азії, яка відбулася в листопаді 1943 р. в лісі на Житомирщині. У конференції взяли участь 39 делегатів, які представляли 13 народів. Хоча невелике число учасників конференції, вона мала велике політичне значення. Учасники конференції вітали боротьбу народів Східної Європи та Азії проти німецького імперіалізму й висловлювали повну солідарність із цією боротьбою. Конференція започаткувала Комітет поневолених народів і закликала до створення національних повстанських армій. Опублікована відозва конференції проголошувала, що після війни новий лад "мусить бути побудований на системі незалежних держав кожної нації на своїй етнографічній території". Отже, боротьба УПА могла стати детонатором широкомасштабних рухів інших народів за свободу та незалежність.

На початку 1944 p., коли сталінські репресії зачепили цілі народи півдня СРСР, УПА була практично єдиною військовою організацією, що прорвала завісу таємничості над цим великим злочином і засудила депортації 300 тис. чеченців та 180 тис. кримських татар.

УПА поступово виробила аргументовану позицію у питанні ставлення до російського народу, розрізняючи російське населення й правлячі кола. ОУН-УПА підкреслювала, що бореться не проти російського народу, а за визволення України від гніту "російсько-більшовицьких загарбників". Тому робила висновок: "Російський народ - наш безпосередній сусід, з ним у нас багато спільних інтересів, співпраця наша може розвиватися дуже успішно, якщо вона буде будована не на імперіалістичних взаєминах, а на дружбі та рівноправності".

Гострою виявилася проблема відносин українського і польського населення. Історичні нашарування, національні образи, шовіністичні амбіції частини поляків густо обплели цю проблему в умовах воєнного конфлікту. Відбувалося взаємне винищення на Волині українського і польського населення, яке ввійшло в історію як "волинська різня".

За деякими джерелами, винищення українців почалося ще з 1942 р. на землях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава й інші райони на захід від річок Буг і Сян). Від 1942 до 1943 р. було вбито понад 2 тис. українців. З серпня-вересня 1943 р. польські акції поширилися далі на схід, у райони Галичини, а також Волині, де антагонізм між українцями і поляками поглиблювався, з одного боку, присутністю про-радянських польських партизанів, а з іншого - використанням окупантами польської поліції у репресіях проти українців.

Військове командування польського опору розробило план повстання до приходу Червоної армії, аби захопити владу і поставити Москву перед фактом, що на західноукраїнських землях відновлено польський суверенітет. "Розуміємо і цінуємо прагнення українського народу до створення самостійної держави, -йшлося в одному з його документів 1943 р. - Одначе заявляємо, що не відмовимось від східних земель Речі Посполитої". У польських планах стосовно цієї території українці розглядалися ворогами, яких треба знищувати. Таке формулювання питання позбавляло вибору українців, котрі боролися за незалежну державу в її етнічних кордонах.

Діяльність УРСР у ЮНЕСКО

Адекватнішою статусові повноправного члена ООН здавалася реакція Міністерства закордонних справ УРСР на деякі інші рішення та постанови ООН, максимально позбавлені ідеологічного наповнення. Але й це сталося більшою мірою після смерті Сталіна. Таким, приміром, можна вважати ставлення УРСР до ухвалення Статуту з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО). Відомо, що ЮНЕСКО почала діяти ще 1946 р., але так звані "радянські" делегації приєдналися до неї тільки 1954 р. Повноваження підписати Статут ЮНЕСКО Радою Міністрів УРСР були передані послові СРСР у Великобританії Я.Малику. У своєму зверненні до Генерального директора ЮНЕСКО Л.Еванса 2 квітня 1954 р. (вих. №7) А Барановський повідомляв: "Прошу Вас, пане генеральний директор, розглядати даного листа як офіційний документ про прийняття Українською Радянською Соціалістичною Республікою Статуту ЮНЕСКО". Отже, 2 квітня 1954 р. Українська РСР стала повноправним членом ще однієї міжнародної організації.

За всіх нюансів, слід сказати, що саме в ЮНЕСКО українські представники працювали з більшою відкритістю й активністю. Цьому сприяла відносна деполітизованість у діяльності згаданої міжнародної організації.

Специфічну й активну позицію обирали українські представники в ЮНЕСКО під час обговорення проблеми боротьби з раковими захворюваннями. Виступивши проти зосередженості ЮНЕСКО тільки на фінансуванні та інших формах розв'язання проблеми встановлення причин ракових захворювань, делегат від України Тульчинська порушила питання про негайне впровадження у життя вже одержаних результатів, її пропозиція була схвалена більшістю делегацій (21 проти 18 при 7, що утрималися).

Формування основ нац.. ЗП. Декларація про дер. Суверенітет України. Концепція діяльності МЗС. Постанова ВРУ від 25 грудня 1990 «Про реалізацію Декларації про держ. Суверенітет України в сфері зовнішніх зносин»

Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни —документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР»(16 липня 1990р.). Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста.

Зміст

У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.

П О С Т А Н О В А

ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Україна – СНД

СНД створена після розпаду СРСР шляхом підписання 8 грудня 1991 р. Угоди про створення співдружності незалежних держав керівниками Республіки Білорусь, РФ та України.

Ця угода була ратифікована Верховною Радою України 10 грудня 1991 р. із застереженнями, викладеними у Заяві Верховної Ради України від 20 грудня 1991 р. Згідно із Заявою, зокрема, „Україна заперечує перетворення співдружності незалежних держав на наддержавне утворення із своїми органами влади і управління”, „ ...заперечує надання співдружності незалежних держав статусу суб’єкта міжнародного права”, „Координаційні інститути в рамках співдружності не можуть мати владний характер, а їхні рішення є рекомендаційними”.

Оскільки Україна не визнає міжнародної правосуб’єктності СНД Статут СНД Україною підписано не було. Відтак, Україна не є державою-членом, а має статус держави-засновниці та держави-учасниці СНД.

Україна не бере участі у військово-політичних угодах, спрямованих на створення оборонного союзу в межах СНД, а відтак – не є стороною Договору про колективну безпеку (ОДКБ).

Україна не бере участі й у Колективних силах СНД для підтримання миру поза егідою ООН чи ОБСЄ.

Крім того, де-юре Україна не є членом Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД, хоча делегації Верховної Ради України беруть у засіданнях МПА активну участь.

У цілому ж, Україна утримується від будь-яких дій в рамках СНД, якщо це не відповідає курсу нашої держави на інтеграцію до європейського політичного, економічного та правового простору.

Водночас, у питаннях багатостороннього співробітництва з державами-учасницями СНД, які відповідають національним інтересам України і органічно поєднуються з курсом України на європейську інтеграцію, позиція нашої держави є досить активною.

Так, лише у 2011 році за ініціативи України на території нашої держави проведено понад десяток значних заходів по лінії СНД: засідання Ради міністрів закордонних справ СНД, засідання Економічної ради СНД з бізнес-форумом «Ялтинські ділові зустрічі», Шостий Форум творчої та наукової інтелігенції СНД, Міжнародний інноваційний Форум, засідання багатьох галузевих органів СНД.

Останнім часом Україна бере участь у всіх засіданнях керівних органів СНД на максимально високому рівні, приєдналася до Правил процедури вищих органів СНД та Положення про Національного координатора, призначила Національного координатора (Перший віце-прем’єр – міністр економ розвитку України А.П.Клюєв), поновила участь у Місії спостерігачів від СНД на виборах і референдумах, приєднується до окремих органів галузевого співробітництва і переглядає застереження до низки документів СНД.

Протягом 2011 року в рамках СНД Україною підписано 15 міждержавних та 36 міжурядових документів, серед основних – Договір про зону вільної торгівлі; Програма інноваційного співробітництва до 2020 року; Рамкова програма у сфері використання атомної енергії до 2020 року «Співробітництво Атом-СНД»; Рішення щодо створення Ради зі співробітництва у сфері фундаментальної науки; Заходи з проведення у 2011 році Року підвищення продовольчої безпеки; Програма співробітництва у протидії незаконній міграції на 2012-2014 роки; Концепція співробітництва у сфері культури та інші.

Як видно з переліку підписаних Україною документів, основними напрямками багатосторонньої співпраці в рамках СНД для України протягом 20 років були і залишаються, насамперед, економічний, соціальний, гуманітарний, боротьба з новими викликами та загрозами.

Зусилля України завжди були спрямовані на інтенсифікацію та підвищення ефективності взаємодії в економічній сфері й, насамперед, на формування повномасштабної зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень. Україна брала активну участь у підготовці нового Договору про зону вільної торгівлі в рамках СНД, який був підписаний 18 жовтня 2011 року у ході засідання Ради глав урядів СНД. Основні його положення регулюють умови торгівлі України з державами СНД, у тому числі й з членами Митного союзу.

Участь України в СНД за соціальним та гуманітарним напрямками багатосторонньої співпраці дозволяє вирішувати певні питання правового та соціального захисту трудящих-мігрантів, надання правової допомоги, пенсійного та соціального забезпечення різних категорій населення, охорони здоров’я, повернення в Україну депортованих осіб, національних меншин, низку інших питань, що не врегульовані на двосторонньому рівні.

У цілому, у співробітництві з СНД українська сторона виходить з наступного:

- Співдружність – це міжнародний форум, який довів свою дієздатність;

- відносини з пострадянськими країнами є важливим напрямом реалізації зовнішньополітичних та економічних інтересів;

- зміцнення зв'язків з сусідами і найближчими партнерами відповідає базовим інтересам нашої держави у сферах безпеки й економіки;

- кожна з держав СНД має право самостійно визначати напрями та форми своєї участі в СНД за принципом „формат зацікавлених сторін”;

- Україна є відкритою для консультацій у будь-якому конкретному випадку, коли виникатиме потреба у розширенні своєї участі в діяльності СНД (останні приклади – процес приєднання України до Ради з гуманітарного співробітництва та до Міждержавного Фонду гуманітарного співробітництва);

- наша держава зацікавлена у співпраці з пострадянськими державами у дво- та багатосторонньому форматі, насамперед з питань впровадження зони вільної торгівлі, диверсифікації джерел постачання енергоресурсів тощо;

- Україна ставить за мету збереження рівних можливостей і прав кожної держави Співдружності у схваленні ключових рішень в її рамках.

Україна в ООН

Статут ООН, який було пiдписано 26 червня 1945 р., набрав чинностi 24 жовтня 1945 р. Цей день щорiчно вiдзначається як День Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Активну участь у розробцi Статуту ООН взяли представники України. Глава делегацiї України на конференцiї у Сан-Франциско, мiнiстр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський головував у Першому комiтетi, де були розробленi Преамбула та Глава 1 "Цiлi та принципи" Статуту. Україна в числі перших пiдписала Статут i увiйшла в групу з 51 держави-засновниці ООН. Пiсля проголошення незалежностi України участь у дiяльностi Органiзацiї Об'єднаних Нацiй було визначено одним з прiоритетних напрямiв зовнiшньої полiтики нашої держави.

Як одна з держав-засновниць ООН, Україна неухильно дотримується цiлей та принципiв Статуту Органiзацiї, робить суттєвий вклад у її дiяльнiсть у сферах пiдтримання мiжнародного миру та безпеки, роззброєння, економiчного та соцiального розвитку, захисту прав людини, змiцнення мiжнародного права тощо. Генеральнi секретарi ООН чотири рази вiдвiдали Україну. З офiцiйними вiзитами у Києвi перебували У Тан (1962 р.), Курт Вальдхайм (1981 р.), Перес де Куельяр (1987 р.), Бутрос Бутрос-Галi (1993 р.).

Протягом 1994-2001 рр. вiдбулося сiм зустрiчей Президента України Л.Кучми з Генеральним секретарем ООН: у 1994 р. у Нью-Йорку, у 1995 р. у Вiднi, у 1996 р. у Москвi, у 1997 р. у Давосi, під час 52-ї сесiї ГА ООН у вереснi та листопадi 1997 р., пiд час Вашингтонського Самiту країн-членiв НАТО (квiтень 1999 р.), а також пiд час Самiту тисячолiття ООН (вересень 2000 р.). У 1995 р. Президент України взяв участь у Спецiальному урочистому засiданнi ГА ООН на найвищому рiвнi з нагоди 50-ї рiчницi заснування Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Він також брав участь у роботi 49-ї та 52-ї сесiй ГА ООН, був Головою делегацiї України на 19-й спецiальнiй сесiї ГА ООН з питань екологiї та Самiтi тисячолiття ООН.

7 вересня 2000 р. з iнiцiативи Президента України вiдбулося засiдання Ради Безпеки ООН на рiвнi глав держав та урядiв (Самiт РБ ООН), присвячене обговоренню питання "Забезпечення ефективної ролi Ради Безпеки у пiдтриманнi мiжнародного миру та безпеки, особливо в Африцi". Це засiдання РБ на найвищому рiвнi, друге за всю iсторiю ООН, мало позитивний вплив на вiдновлення та змiцнення авторитету Ради Безпеки, а також надало потужного iмпульсу зусиллям, спрямованим на змiцнення принципiв Статуту ООН, головних засад системи колективної безпеки та реформування полiтики ООН у галузi миротворчих операцiй.

У 1997 р. мiнiстра закордонних справ України Г. Удовенка було обрано Головою 52-ї сесiї Генеральної Асамблеї ООН. Особливо Україна гордиться тим, що саме 52-а сесiя ГА ООН, яка увiйшла в iсторiю як "сесiя реформ", схвалила всеохоплюючу програму реформування Органiзацiї, запропоновану її Генеральним секретарем К.Аннаном, i надала потужного iмпульсу широкомасштабному оновленню Органiзацiї. Будучи активним прибічником та безпосереднiм учасником сучасного процесу реформування ООН, Україна продовжує докладати значних зусиль з метою пiдвищення ефективностi дiяльностi ООН та її адаптацiї до нових вимог сьогодення. Україна тричi обиралася непостiйним членом Ради Безпеки (1948-1949, 1984-1985, 2000-2001 рр.), чотири рази - членом Економiчної i Соцiальної Ради (останнiй раз - 1993-1995 рр.). Представники України неодноразово обиралися на керiвнi посади головних комiтетiв сесiй Генеральної Асамблеї.

Одним з найважливіших пiдтверджень визнання авторитету i ролi нашої держави на мiжнароднiй аренi, послiдовностi та неупередженостi її зовнiшньої полiтики стало обрання України до складу непостiйних членiв Ради Безпеки ООН на перiод 2000-2001 рр. За більше ніж 1,5 року членства у Радi Безпеки Україна переконливо довела свою спроможнiсть бути активним членом РБ, з позицiєю якого рахуються, здiйснювати ефективний вплив на процес прийняття в РБ доленосних рiшень та робити власний практичний внесок в їх реалiзацiю. Кульмiнацiєю членства України в Радi Безпеки ООН стало її головування у цьому органi у березнi 2001 року. Цей мiсяць став одним з найпродуктивніших і найефективніших у дiяльностi РБ, яка предметно розглянула ряд найбiльш актуальних свiтових проблем, зокрема, кризовi ситуацiї на Балканах та на Близькому Сходi.

Наша держава надає виключно важливого значення питанню реформування Ради Безпеки. Україна виступає за розширення членського складу РБ, пiдтримуючи збiльшення кiлькостi як постiйних, так i непостiйних членiв. Неодмiнною передумовою пiдтримки нашою державою будь-якого варiанту реформування РБ ООН є зaбезпечення адекватного рiвня представленостi в цьому органi країн Схiдноєвропейської регiональної групи. Позицiя України з цього питання базується також на розумiннi того, що iнститут права вето не вiдповiдає сучасним мiжнародним реалiям. Належна увага з боку України придiляється забезпеченню подальшого прогресу у посиленнi транспарентностi та вдосконаленнi методiв роботи РБ ООН.

На сьогоднi Україна є членом Комiтету з програми i координацiї, Спецiального комiтету з операцiй з пiдтримання миру, Комiтету з внескiв, Комiтету з використання космiчного простору в мирних цiлях, Комiтету з питань здiйснення невiд'ємних прав палестинського народу, Консультативного комiтету з навчання, вивчення, розповсюдження та ширшого визнання мiжнародного права, Комiтету з енергетики та природних ресурсiв, Комiсiї з роззброєння, Комiсiї з народонаселення та розвитку, Комiсiї по боротьбі з наркотичними засобами, Виконавчої ради Програми розвитку ООН, Фонду ООН з питань народонаселення, Виконавчої ради Дитячого фонду ООН (ЮНIСЕФ), Виконавчої ради Мiжнародної органiзацiї працi, Ради керуючих МАГАТЕ. Представника України посла В.Василенка було обрано до складу суддiв ad litem Мiжнародного кримiнального трибуналу для колишньої Югославiї.

Україна, як одна з держав-засновниць ООН, надає виняткового значення дiяльностi ООН з пiдтримання мiжнародного миру та безпеки, розглядаючи участь у цiй дiяльностi як важливий чинник своєї зовнiшньої полiтики. Починаючи з липня 1992 р., наша держава виступає як великий контрибутор до операцiй ООН з пiдтримання миру (ОПМ). Протягом 10 рокiв в ОПМ взяли участь близько 18 тис. вiйськовослужбовцiв Збройних Сил та працiвникiв органiв внутрiшнiх справ України.

Нині Україна є найбiльшим контрибутором до операцiй ООН з пiдтримання миру серед європейських країн та входить до 10 найбiльших держав-контрибуторiв свiту i бере участь у мiсiях ООН в Афганiстанi, Боснiї i Герцеговинi, Грузiї, Демократичнiй Республiцi Конго, Косово (СРЮ), Лiванi, Схiдному Тиморi, Сьєрра-Леоне, Хорватiї.

Як великий контрибутор до ОПМ ООН Україна виходить з того, що одним з важливих аспектiв миротворчих операцiй є досягнення належного рiвня захисту i безпеки їх персоналу. Враховуючи гостроту цiєї проблеми, Україна стала iнiцiатором Конвенцiї щодо захисту миротворчого персоналу ООН, яка набрала чинностi у сiчнi 1999 р.

Наша держава спрямовує значнi зусилля на розвиток спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями економiчного та екологiчного напрямку, залучення їх потенцiалу в соцiально-економiчних iнтересах України з метою прискорення iнтеграцiї нашої країни у свiтову систему господарства та вирiшення гострих проблем у сферi охорони довкiлля.

Необхiднiсть вирішення згаданих завдань, якi мають ключове значення для затвердження та розбудови нашої держави, обумовила зростання ролi багатосторонньої дипломатiї як одного з найбiльш дiєвих iнструментiв реалiзацiї нацiональних iнтересiв України. З часу здобуття незалежностi наша країна кардинально переглянула традицiйнi пiдходи до своєї участi у роботi мiжнародних органiзацiй економiчного, науково-технiчного та екологiчного напрямкiв, якi до цього були пiдпорядкованi полiтичним iнтересам колишнього СРСР. У результатi вжитих заходiв дiяльнiсть України на соцiально-економiчному напрямі ООН, по лiнiї спецiалiзованих установ, фондiв та програм цiєї найавторитетнiшої мiжнародної унiверсальної органiзацiї, пiднята на якiсно новий щабель та звiльнена вiд зайвої полiтизацiї, набувши прагматичного та вiдкритого характеру.

Головнi зусилля української дипломатiї на цьому напрямку спрямовуються нині на подальше ствердження функцiй мiжнародних органiзацiй як механiзмiв мобiлiзацiї, узгодження та координацiї зусиль мiжнародного спiвтовариства для вирішення глобальних проблем свiтової економiки та довкiлля.

Завдяки активнiй позицiї України у мiжнародних органiзацiях наша країна отримала значну технiчну, матерiальну та фiнансову допомогу, зокрема, з боку Програми розвитку ООН (ПРООН), Глобального екологiчного фонду, МАГАТЕ, Мiжнародної органiзацiї працi (МОП), ЮНКТАД, ЮНIДО, Фонду ООН у галузi народонаселення (ЮНФПА), Мiжнародного союзу електрозв'язку (МСЕ), Всесвiтнього поштового союзу (ВПС), Всесвiтньої органiзацiї iнтелектуальної власностi та iнших. З 1993 року в Українi функцiонує Представництво ООН, пiд прапором якого здiйснюється цiла низка важливих проектiв i програм ООН, її органiв та спецустанов у галузi соцiально-економiчних перетворень, розвитку пiдприємництва, охорони природи, вирiшення актуальних демографiчних проблем. У липнi 2000 р. вiдбулася офiцiйна iнавгурацiя "Будинку ООН" в Українi, який зiбрав пiд свiй "дах" органи та установи ООН, що здiйснюють свою дiяльнiсть у нашiй країнi (ЮНIСЕФ, ЮНФПА, УВКБ).

Великi обсяги зовнiшньої допомоги Україна одержала для вирiшення складного комплексу завдань, пов'язаних з лiквiдацiєю наслiдкiв Чорнобильської катастрофи та облаштуванням колись депортованих народiв, у тому числi кримських татар.

Визнанням внеску та ролi України в мiжнародних органiзацiях стало обрання нашої країни до ряду функцiональних комiсiй ООН, керiвних органiв МОП, Програми розвитку ООН, ЮНФПА, Всесвiтньої туристичної органiзацiї, ВПС та iн.

Активну участь Україна бере у мiжнародному процесi щодо впровадження полiтики сталого розвитку з метою комплексного вирiшення завдань охорони довкiлля та економiчного зростання людства на глобальному рiвнi. Делегацiя України вищого рiвня брала активну участь у основоположнiй Конференцiї ООН з навколишнього середовища та розвитку 1992 р. ("Самiт планети Земля"). На 19-й спецсесiї ГА ООН iз всебiчного огляду та оцiнки здiйснення "Порядку денного на ХХI столiття" ("Рiо+5", 1997 р.) Президент України Л.Кучма виголосив низку мiжнародних iнiцiатив природоохоронного характеру. Другим, не менш важливим питанням екологiчного напряму, є участь України у мiжнародному процесi iмплементацiї положень конвенцiй ООН у сферi охорони природи, зокрема, Рамкової конвенцiї ООН про змiну клiмату та Кiотського протоколу до неї, Стокгольмської конвенцiї про стiйкi органiчнi забруднювачi, Конвенцiї про бiорiзноманiття тощо.

Наша країна стала iнiцiатором проведення у червнi 2001 року Спецiальної сесiї Генеральної Асамблеї ООН з питань ВIЛ/СНIД, яка визначила прiоритетнi напрямки активiзацiї боротьби свiтової спiльноти з цiєю епiдемiєю.

Україна та ЄС

Правова основа

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво від 14 червня 1994 (набула чинності 1 березня 1998 р.). Ця угода започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Крім того, укладено низку галузевих угод та документів міжнародно-правового характеру, згідно з якими здійснюється співробітництво між Україною та ЄС.

Україна є учасницею ініціативи ЄС «Східне партнерство», установчий саміт якої відбувся 7 травня 2009 у м. Прага.

Прагнення України до повноцінного членства в ЄС

Отримання статусу повноцінного члена ЄС, як стратегічна мета України була вперше задекларована президентом України Віктором Ющенко одразу після його обрання на початку 2005-го року.[1]

Хоча в дискусіях українськими посадовцями і політологами називалися декілька конкретних дат можливого набуття членства, на цей час офіційно Україні від ЄС було запропоновано лише Європейську політику сусідства. Адміністрація президента поставилася критично до запропонованого статусу відносин у рамках сусідства[2].

У березні 2007-го року Україні було запропоновано укладення Договору про Зону вільної торгівлі з ЄС. Ця пропозиція хоча і викликала набагато схильнішу реакцію української держави[3], все ж не містить конкретних планів приєднання України до ЄС у найближчому часі. Деякі західноєвропейські

Позиція і політика ЄС







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.189.171 (0.022 с.)