Угода між урядом урср і польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території польщі та польських громадян з території урср від 9 вересня 1944

Виселення українців з ПНР до УРСР (1944—1946) — акція масового переселення прикордонного населення у 1944—1946 рр. (Не плутати з акцією «Вісла»).

9 вересня 1944 Польський Народний Визвольний Комітет уклав три міжнародних угоди (Республіканські договори) з трьома радянськими республіками: БРСР, УРСР і Литовською Радянською соціалістичною республікою. Офіційна назва договору між ПНР і УРСР: «Договір між Польським Народним Визвольним Комітетом і урядом Української Соціалістичної Республіки стосовно евакуації польських мешканців з території УРСР і польського населення з території ПНР». З польської сторони договір підписав голова ПНВК Едвард Осубка-Моравський, з української — голова РНК УРСР Микита Хрущов. Договір надавав можливість виїзду українцям, білорусам, росіянам, русинам до УРСР і поверненню до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польської держави.

Договір містив і таємну частину — детальну інструкцію виконання, яка була переказана польському уряду 22 вересня 1944 р. представником СРСР при ПНВК — генералом Миколою Булганіним.

Головними представниками польського уряду у справі евакуації українського населення з Польщі були: консул Рогальський (до 30 квітня 1945 р.) і Йосиф Беднаж (з 1 травня 1945 р. по 11 березня 1947 р.). Головними уповноваженими уряду УРСР виступали Микола Підгорний і М. Ромащенко (від 1 січня 1946 р.)

Організація

Радянська сторона визначила Головного Уповноваженого, а польська — Головного Представника. Їх резиденції знаходилися у Любліні й Луцьку. В допомогу їм надано по два заступника, а також регіональних представників і уповноважених, експертів і допоміжний технічний персонал.

Визначено представництва районних уповноважених в регіонах:

- з польської сторони — Влодава, Холм, Замостя, Краснистав, Білгорай, Грубешів, Любачів, Ярослав, Перемишль, Леско, Томашів

- з української сторони — Броди, Володимир-Волинський, Дрогобич, Дубно, Золочів, Кам'янка-Бузька, Ковель, Крем'янець, Луцьк, Львів, Рава-Руська, Рівне, Самбір, Станіслав, Стрий, Тернопіль, Ходорів, Чортків[1]

Обидві сторони застерегли для себе можливість утворення регіональних пунктів і в інших місцях.

І етап репатріації

Територія, на якій відбувалась акція, охоплювала землі Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств. Усю її поділили на 15 районів, у кожному з котрих діяла окрема, так звана польсько-українська комісія. До повноважень цих комісій входило збирання заяв від місцевого населення, щодо виїзду, підготовка списків переселенців і евакуаційних карт, організація транспорту, і т. п.

ІІ етап репатріації

Другий етап тривав з 1 січня до кінця серпня 1945 р. Взимку репатріаця була призупинена через складні погодні умови. Навесні 1945 р. виїхали мешканці зруйнованих при відступі німецьких військ сіл з районів Лупківського і Дукельського превалів. Це була, практично, остання група осіб, які добровільно зголосилися на виїзд до СРСР.

ІІІ етап репатріації

Третій етап тривав з 1 вересня по 31 грудня 1945. Для супроводу людей були задіяні третя, восьма і 9 відділу польської армії. На даному етапі польською лівою 81806 чоловік (22854 сімей). Насильницька депортація охопила чотири райони: Залеського, Перемишль, Санок і Любачів. Депортація супроводжувалась репресіями. Зокрема 21 вересня 1945 року був вперше заарештований греко-католицький єпископ Перемишльський Йосафат Коциловський.

У відповідь на примусове переселення провідник УПА в Польщі полковник "Орест" 9 вересня 1945 видав наказ про наступ проти комісій з переселення і польських військ, що супроводжували депортованих, а також спалювання спорожнілих поселень з метою затримки їх заселення поляками. Також нападам піддавались залізничні лініі, станції, мости і шляхопроводи. Аналогічні накази видавав провідник УПА Стяг. Відчувши загрозу з боку УПА польський уряд інтенсифікував дії по депортації українського населення.

IV етап репатріації

Четвертий етап тривав з 1 січня по 15 червня 1946. В 1946 загони Польської народної армії здійснювали акції придушення, зокрема у наступних селах: Терка (30 жертв)[2][3], Бжозовець коло Чашина (9 жертв)[4], Суровічні Поляни (9 жертв), Карликів (14 жертв)[5], Мхава (кількість жертв невідома)[6]). Найкривавішою була Різня в Завадці Мороховській де з 56 жителів села[7] було замордовано солдатами 34.

5 квітня 1946 була створена Оперативна група "Жешув" (GO "Rzeszów") під командуванням генерала Яна Роткевича. Цій організації були підпорядковані 3-я, 8-а і 9-а Піхотні дивізії, 14 і 18, і всі сили WOP, KBW, МО та ОБП. 26 квітня 1946 генерал Стефан Моссор наказав до 15 червня вивести 14 045 сімей в Україну, які за даними комісій з переселення все ще залишалися в цьому районі. Для досягнення цієї мети було збільшено число депортовуваних сімей від 100 до 500 на день. 26 червня 1946 (тобто після дати закриття контракту) було викрадено єпископа Йосафата Коциловського і віддано до рук НКВС. 27 червня 1946 був заарештований допоміжний єпископ Перемишльської єпархії Григорій Лакота. Обидва священослужителі загинули на чужині.

Наслідки

Загалом, під час проведення акції, з переселено близько 480000 осіб (122450 українських родин), у тому числі:

- з Краківського воєводства — 21776 осіб

- з Ряшівського воєводства — 267790 осіб

- з Люблінського воєводства — 190734 особи

6 травня 1947 р. уряди ПНР і УРСР оголосили спільну заяву про закінчення переселення поляків з території УРСР до Польщі і українського населення з території Польщі до УРСР.

58. Відкриття факультету МВ в Київському державному університеті (листопад 1944)

У зв'язку з відродженням зв'язків із зовнішнім світом УРСР відчувала гос­тру потребу в кваліфікованих кадрах. Завдяки наполегливості наркома Д.Мануїльського в Київському державному університеті в листопаді 1944 р. відкрився факультет міжнародних відносин. Він став важливим центром підготовки фахівців-міжнародників, справжньою "кузнею кадрів" для НКЗС та інших державних і громадських установ, наукових закладів, журналістики.

Початком історії Інституту міжнародних відносин вважається 1944 рік, коли на підставі наказу наркома освіти УРСР від 18 жовтня 1944 року в Київському університеті було відкрито новий факультет — міжнародних відносин. Головна мета — підготовка практичних працівників Міністерства закордонних справ. Очолювали факультет у перші повоєнні роки І. А. Василенко, М. П. Овчаренко. Першим завідувачем кафедри історії міжнародних відносин став професор О. К. Касименко, директор Інституту історії АН УРСР. Після нього В. А. Жебокрицький, В. А. Тарасенко — дипломат, який до того працював в радянському посольстві у Вашінгтоні.

59. Українське питання на Ялтинській (Кримській) конференції. Участь УРСР у ств. ООН

Рузвельт, Черчілль і Сталін зібрались на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945), коли молох війни вже докочувався до Німеччини. Йшлося не тільки про координацію та нарощування воєнного тиску на агресора, а й про майбутнє Німеччини, Європи, світу загалом. СРСР, зрештою, пішов назустріч побажанням союзників і взяв таємне зобов'язання оголосити війну Японії через 2-3 місяці після завершення воєнних операцій в Європі.

Близька перемога спонукала до прийняття виважених стратегічних рішень. Ялтинська зустріч породила систему міжнародних відносин, базовану на фактичному поділі Європи та світу на "сфери впливу", що зумовило згодом появу політичної біполярності й гострого протиборства.

Українські інтереси в Ялті виявлялися у двох сферах — щодо кордонів та участі в майбутній міжнародній організації безпеки. Продовження дискусії з "польського питання", започаткованої в Тегерані, охоплювало проблему Польщі в широкому контексті перспектив утворення тимчасового уряду національної єдності, майбутнього ладу, переселення, територіальних змін.

Природно, що під час перегляду територіальних змін виникло питання про східний польський кордон. Рузвельт вважав за доцільне, щоб СРСР відмовився від Львова на користь Польщі. Сталін відхилив ці домагання, посилаючись на "лінію Керзона", запропоновану англійцями 1920 р. Зрештою, глави урядів трьох держав — СРСР, США й Великої Британії — схвалили рішення, що "східний кордон Польщі проходитиме вздовж "лінії Керзона" з відхиленням від неї в деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі" Це було досягнення й України, попри те, що частина земель, населених українцями, залишалася під польською владою. Ялтинська й Потсдамська конференції відкривали перспективу остаточного узгодження лінії радянське-польського кордону з самими поляками після утворення тимчасового уряду Польщі. Радянсько-польський договір від 16 серпня 1945 р. встановив державний кордон між СРСР і Польщею уздовж "лінії Керзона", передавши Польщі додатково "територію, розташовану на схід від "лінії Керзона" до р.Західного Бугу та р.Солокії, на південь від м.Крилов з відхиленням на користь Польщі максимально на ЗО кілометрів".

Жваву дискусію в Ялті викликала підготовка до проведення установчої конференції щодо створення ООН. Учасникам вдалося досягти єдності стосовно "права вето" постійних членів Ради Безпеки та майбутнього членства. Відома первісна позиція СРСР про намір включити до ООН і СРСР, і всі 16 союзних республік. Таку пропозицію офіційно керівник делегації СРСР АГромико на конференції в Думбартон-Оксі (СІЛА) у серпні 1944 р. В.Моло-тов в інструкціях А.Громику рекомендував обстоювати радянську формулу про те, що організація "має включити до свого складу всі союзні республіки СРСР, які належать до категорії країн, що, як відомо, зробили найбільший внесок у спільні зусилля союзників під час війни".

США й Велика Британія різко заперечували проти радянської пропозиції, при цьому Лондон демонстрував поміркованіший підхід, бо мав на меті рекомендувати до ООН свої домініони. Глава британської делегації Кадоґан вважав за необхідне вивчити радянську пропозицію й гадав, що може виникнути проблема "міжнародної легалізації цих республік". Думку Ф.Рузвельта оприлюднив заступник державного секретаря США Е.Стеттініус, який зазначив, що радянський приклад можуть наслідувати англійці й порушити питання про входження до ООН англійських колоній

В Ялті радянська делегація скоротила перелік потенційних кандидатур із числа союзних республік до трьох — України, Білорусії та Литви. Рузвельт і далі заперечував, бо, мовляв, одержання будь-якою державою більше одного голосу порушуватиме правило, що "кожний член організації повинен мати тільки один голос". Черчілль підтримав радянську пропозицію "з почуттям глибокої симпатії", сподіваючись на сприятливе ставлення СРСР до кандидатури Індії, яка на той час ще була колонією. Компромісна формула передбачала участь лише двох союзних республік — України та Білорусії. Домовленість передбачала, що сама установча конференція ООН, яка мала відкритись у квітні 1945 р. в Сан-Франціско, запросить УРСР і БРСР до участі як "первісних членів" ООН, а делегації США та Великобританії підтримають таке запрошення.

Рузвельт у письмовому зверненні до Сталіна 10 лютого 1945 р. висловлював занепокоєність тим фактом, що СРСР матиме 3 голоси в майбутній ООН, а США тільки один. Американська громадськість могла піддати критиці Президента за такі поступки, тому Рузвельт вважав за необхідне для США також мати додаткові голоси. Сталін листом від 11 лютого не заперечував проти трьох голосів США в майбутній ООН. Проте пізніше Білий дім відмовився від цієї ідеї, оскільки вона порушувала б американську Конституцію.

Ялтинська конференція стала важливою подією, що відкрила для УРСР можливість широко вийти на міжнародну арену й зробити свій внесок у народження ООН.