Спроби відновлення української держави у роки Другої світової війни

У колах української політичної еміграції до початку Великої Вітчизняної війни переважала необгрунтована думка, що у воєнному зіткненні двох держав може з'явитися перспектива відновлення Української Народної Республіки або Української держави часів гетьмана П. Скоропадського.

Найбільш радикальна частина організованої еміграції — організація українських націоналістів (ОУН-Б) під керівництвом С. Бандери на початку 1941 р. встановила контакти з представниками військового керівництва нацистської Німеччини. У квітні було укладено обмежену угоду про Співпрацю. Німці погодились підготувати близько 700 бойовиків, які були поділені на два батальйони: «Нахтігаль» і «Роланд» для використання їх на Східному фронті у диверсійно-розвідувальних цілях.

ОУН-М на чолі з А. Мельником напередодні війни створила товариство українських вояків, плануючи зайнятися організацією української армії, а також направила певну кіл ькість перекладачів на службуу німецькі частини.

Проте німецьке політичне керівництво ніколи не розглядало ОУН як надійного союзника у поході на Схід і відводило їй роль допоміжної сили. Цілі нацистського керівництва перебували у повній суперечності з прагненнями українських націоналістів — скористатися війною між Німеччиною і СРСР і домогтися створення незалежної Української держави.

Цілі ОУН-М уразі війни між Німеччиною! СРСР були сформульовані у меморандумі А. Мельника від 14 квітня 1941 р.

За тиждень до початку війни був підготовлений меморандуме. Бандери (переданий у рейхсканцелярію 23 червня 1941 р,). В ньому також наголошувалось на необхідність відновлення незалежної та суверенної України і на можливість укладення союзу у боротьбі з СРСР.

Одночасно обидві ОУН почали таємну підготовку похідних груп, які у разі війни повинні були проникнути в Україну за німецькими військами і створювати свої політичні осередки.

22 червня 1941 р. разом з німецькими військами на територію України вступили перші похідні групи ОУН кількістю понад 3 тис. чоловік, які почали створювати в містах і селах, залишених відступаючою Червоною армією, місцеві управління, поліцію.

В перші дні війни нацистське керівництво не робило жодних заяв стосовно майбутнього України, що викликало занепокоєність у колах націоналістів. Поміркована частини ОУН не хотіла форсувати розвиток подій і чекала, що німецька влада у слушний час виявить свою волю. Радикальну позицію зайняла ОУН С. Бандери, котра вирішила поставити нацистське керівництво перед фактом, що здійснився.

30 червня 1941 р. німецькі війська захопили Львів. При >-Х?Л!/: підтримці батальйону «Нахттгаль» похідна група ОУН С. Бан-дери зібрала представників українського національного осередку міста і проголосила їх Національним зібранням. Вони прийняли акт відновлення Української держави, а також декрет, яким першого заступника С. Банде-ри Я. Стецька було призначено головою уряду — Українського державно­го правління. У промовах і документах цього зібрання проголошувалось відновлення Української держави — союзниці нацистської Німеччини. 2 липня інформація про події у Львові дійшла до Берліна. 5 липня С. Бандера був заарештований І депортований з Кракова у Берлін. Цього ж дня розпорядженням німецької окупаційної адміністрації уряд Я, Стецька було розпущено. 15 вересня 1941 р. німецькі репресивні органи провели масові арешти членів ОУН С. Бандери.

Державний центр УНР, прихильники гетьмана П. Скоропадського, провід мельниківського ОУН не пішли на ризик конфлікту з нацистами, розраховуючи на можливість вирішення українського питання після переможного завершення війни між Німеччиною і СРСР.

Не визнавши акт проголошення Української держави у Львові, нацистське керівництво відверто продемонструвало своє негативне ставлення до ідеї української державності,

19 вересня 1941 р. німецькі війська захопили Київ. Наступного дня члени похідних груп ОУН разом з представниками національної інтелі­генції утворили управу міста, після чого виступили з пропозицією утво­рити Українську національну раду, яка планувалась як представницький орган всієї України. 5 жовтня відбулися Установчі збори, які утворили Українську національну раду і обрали президію на чолі з М. Велич-ківським. Установчі збори прийняли декларацію і звернення до народу. Невдовзі були утворені Київська, Чернігівська, Полтавська обласні ради Української національної ради.

Основним напрямком роботи Української національної ради стало соціально-культурне, церковне життя, Однак діяльність Української національної ради суперечила цілям окупаційного режиму нацистів, і тому 17 листопада 1941 р. Українська національна рада була за­боронена- У перших числах грудня розпочалася ліквідація місцевих Українських національних рад та їх органів,

У відповідь на дії нацистського уряду, окупаційної адміністрації щодо спроби відновлення української державності, особливо у зв'язку з розгортанням масових репресій проти цивільного населення України, представниками націоналістичного руху були підготовлені меморанду­ми від 14 січня 1942 р. на ім'я Гітлера і від 10 січня 1942 р. на ім'я рейх-скомісара України Коха, в яких вкотре пропонувалось співробітництво за умови визнання за українцями права на свою державність

Акт відновлення Української Держави — проголошення в окупованому німецькими військами Львові відновлення Української держави. Здійснений Українськими Національними Зборами, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояків батальйону «Нахтігаль».

Збори створили уряд — Українське Державне Правління — на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.

30 червня 1941 р. в будинку «Просвіти» у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословіння митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди.

На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України, а також представник УГКЦ Йосиф Сліпий.

Акт 30 червня 1941 р. засвідчив усьому світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України.

Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну 6 тисяч бандерівців, розділені на три похідні групи, які повсюду творили українську адміністрацію та осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5 тисяч осіб), Кіровоградщині (1100), а також на Донбасі і в Криму.

АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві з волі українського народу.

3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера! Слава Україні! Героям Слава!

(ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО — вр.)

Провідник Національних Зборів

Виготовлено в трьох оригінальних примірниках

 

Питання про західні кордони України на тегеранській конференції 1943.

Актуальним було питання про майбутні кордони Польщі. Сталін запропонував обмежити її західні кордони Одером та Західною Нейсе, з чим погодилися Рузвельт і Черчілль. Щодо східного кордону, то він викликав суперечки. Сталін наполягав встановити кордон по лінії Керзона, аргументуючи це тим, що українські території повинні належати Україні, а білоруські — Білорусії. Після численних дискусій був схвалений радянський варіант, який передбачав передачу Радянському Союзу Кенігсберга і Мемеля (Клайпеди) з відповідною частиною території Східної Пруссії.

 

Друга світова війна призвела до значних змін у долі України. Повоєнна Україна у багатьох відношеннях виявилась дуже відмінною від тієї, якою вона була до війни. Хоча у війні Україна і зазнала значних збитків (зруйнований економічний потенціал, значні людські втрати), проте значно розширились її кордони, зросла політична й економічна вага республіки в СРСР, вийшла на міжнародну арену як суб'єкт міжнародного права, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть майже всі українські землі опинились у межах однієї держави.

Питання про західний кордон СРСР, а відповідно і України, гостро постало під час завершальних операцій Другої світової війни в Європі. Воно активно обговорювалося під час Тегеранської (1943), Ялтинської (1945) та Потсдамської (1945) конференцій лідерів держав антигітлерівської коаліції.

Остаточно обриси повоєнних кордонів УРСР сформувались у процесі україно-польського, україно-чехословацького, україно-румунського територіальних розмежувань та юридичному закріпленні західноукраїнських земель, що увійшли до складу УРСР протягом 1939-1945 р.

Особливо складними і тривалими були врегулювання територіальних питань з Польщею та ЧСР. На цей процес значний відбиток справляло міжнародне становище, зокрема прагнення СРСР закріпитися у Східній Європі.

Першим кроком на шляху україно-польського територіального розмежування стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа частина споконвічних українських (частина Підляшшя, Холмщина, Посяння, Лемківщина) земель, де проживало майже 800 тис. українців, передавалася Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво намагалось підтримати польський про-радянський уряд і згладити негативне сприйняття польською громадськістю радянської агресії 1939 р.

Домовленість між СРСР і Польщею було досягнуто 16 серпня 1945 p., коли було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала кордон по "лінії Керзона" з відхиленнями на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км, а на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів-Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р.Солонія і м.Крилів).

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками. Внаслідок цього до Львовської області увійшли землі в районі міста Кристополя (згодом переіменованого в Червоноград), а до Польщі відійшли території довкола міста Нижні Устрики Дрогобицької області. З наближенням радянських військ до кордонів Чехословаччини постало питання про подальшу долю Карпатської України. У радянсько-чехословацьких переговорах з емігрантським урядом Е.Бенеша і в договорі про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між ЧСР і СРСР (12 грудня 1943 р.) питання про Карпатську Україну вирішувалось на користь Чехословаччини.

Але зі вступом радянських військ на територію Карпатської України ситуація змінилась. Радянське керівництво стало розглядати цей регіон як важливий стратегічний плацдарм для посилення впливу в Центральній та Південно-Східній Європі. Для досягнення своїх стратегічних цілей радянське - керівництво використало антифашистський і національно-визвольний рухи населення краю.

Зі звільненням краю від фашистської окупації вийшли з підпілля як Народні комітети, які стали відігравати роль органів місцевого самоврядування, так і комуністи, які 19 листопада 1944 р. створили самостійну Комуністичну партію За карпатської України. Відновлення чехословацької адміністрації гальмувалось. Більша частина краю була включена в зону, на яку поширювалась влада радянської воєнної адміністрації.

У таких умовах 26 листопада 1944 р. в місті Мукачеве було скликано з'їзд Народних комітетів. На цьому з'їзді було схвалено Маніфест про возз'єднання з Радянською Україною, обрали Народну Раду як верховний законодавчий орган влади Закарпатської України і сформували уряд. Досить швидко було створено всі атрибути державності Закарпатської України — суд, прокуратуру, збройні сили, органи управління на місцях та ін.

Події в Закарпатті турбували уряд ЧСР. Міністр закордонних справ Я.Масарик відверто заявив, що Закарпаття не буде віддано, бо "Росію не можна пускати в Європу". Та хід подій змушував керівників Чехословаччини враховувати нові обставини. Позиція населення Закарпаття була чіткою і послідовною — до України. СРСР, порушуючи попередні угоди, прагнув як найшвидше вирішити долю Закарпаття на свою користь. Усі спроби уряду ЧСР перенести це питання на обговорення повоєнної міжнародної конференції наражались на спротив сталінського керівництва. Зрештою уряд ЧСР змушений був поступитися. У червні 1945 р. договір між ЧСР і СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачеві. 22 січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення в складі УРСР Закарпатської області. Цей акт одночасно ліквідовував без згоди населення Закарпатську Україну як державне утворення.

Виступаючи 30 червня 1945 р. на VII сесії Верховної Ради УРСР, М.Хрущов заявив, що український народ вперше возз'єднався в єдиній Українській державі.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, за яким визнавалось право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично закріплювалися кордони встановлені в червні 1940 р.

Зовнішні зв’язки ОУН-УПА

ОУН надавала великого значення зовнішнім зв'язкам і в міру можливості розвивала їх форми та методи своєрідних дипломатичних акцій. Дії ОУН-УПА різнилися залежно від конкретної ситуації, що складалася до появи нових чинників. Основні напрямки дій:

1 • Вироблення основних положень зовнішньої політики України, визначення принципів майбутніх відносин не лише з державами, а й з народами інших країн.

2. Намагання укласти угоди про перемир'я з військовими час тинами країн-союзниць Німеччини, Угорщини, Румунії та ін.

3. Формування національних загонів у лавах УПА з добровольців - представників різних національностей, що були в СРСР.

4. Згуртування всіх поневолених і загрожених російським більшовизмом народів Східної Європи й Азії до спільної боротьби за самовизначення та незалежність.

5. Пошук історичного примирення з поляками на принциповій основі визнання єдності всіх етнічних українських земель та незалежності України.

6. Спроби досягти не політичних, а ситуативних місцевих до мовленостей про перемир'я з німецькими військовими частина ми під час їх відступу, передання певної кількості зброї та спорядження для УПА.

7. Апелювання до світової громадськості з викриттям злочинів більшовизму та пропагандистським поясненням мети ОУН- УПА.

У політичних постановах 2-ї конференції ОУН, що відбулась у квітні 1943 p., йшлося про відмову від другорядних фронтів і розгортання боротьби на вирішальних ділянках - антибільшовицькій та антигітлерівській. "В теперішній момент, - зазначалося в постанові, - вважаємо самим головним фронтом фронт боротьби з московським імперіалізмом, під якою маркою він не виступав би (білогвардійщини, керенщини, більшовизму, слов'янофільства чи їм подібних)". У постанові наголошувалося: "Мо-сковсько-більшовицькій концепції інтернаціоналізму й німецькій концепції так званої "Нової Європи" ми протиставляємо міжнародну концепцію справедливої національно-політично-господар-ської перебудови Європи на засаді вільних національних держав під гаслом - "Свобода народам і людині".

В зовнішній політиці УПА віддавала пріоритет єднанню народів в антигітлерівській боротьбі, бо це була запорука успіху. В листопаді 1943 р. УПА звернулася до вояків національних батальйонів та представників різних народів і народностей СРСР з обґрунтуванням необхідності створення національних держав. Вони адресувалися білорусам, узбекам, казахам, туркменам, таджикам, башкирам, татарам, черкесам, кабардинцям, осетинам, чеченцям, адигейцям, лезгинам, інгушам, "народам Волги, Уралу, Сибіру та народам Азії".

Серед політико-пропагандистських акцій УПА важливе місце займає Перша конференція поневолених народів Сходу Європи та Азії, яка відбулася в листопаді 1943 р. в лісі на Житомирщині. У конференції взяли участь 39 делегатів, які представляли 13 народів. Хоча невелике число учасників конференції, вона мала велике політичне значення. Учасники конференції вітали боротьбу народів Східної Європи та Азії проти німецького імперіалізму й висловлювали повну солідарність із цією боротьбою. Конференція започаткувала Комітет поневолених народів і закликала до створення національних повстанських армій. Опублікована відозва конференції проголошувала, що після війни новий лад "мусить бути побудований на системі незалежних держав кожної нації на своїй етнографічній території". Отже, боротьба УПА могла стати детонатором широкомасштабних рухів інших народів за свободу та незалежність.

На початку 1944 p., коли сталінські репресії зачепили цілі народи півдня СРСР, УПА була практично єдиною військовою організацією, що прорвала завісу таємничості над цим великим злочином і засудила депортації 300 тис. чеченців та 180 тис. кримських татар.

УПА поступово виробила аргументовану позицію у питанні ставлення до російського народу, розрізняючи російське населення й правлячі кола. ОУН-УПА підкреслювала, що бореться не проти російського народу, а за визволення України від гніту "російсько-більшовицьких загарбників". Тому робила висновок: "Російський народ - наш безпосередній сусід, з ним у нас багато спільних інтересів, співпраця наша може розвиватися дуже успішно, якщо вона буде будована не на імперіалістичних взаєминах, а на дружбі та рівноправності".

Гострою виявилася проблема відносин українського і польського населення. Історичні нашарування, національні образи, шовіністичні амбіції частини поляків густо обплели цю проблему в умовах воєнного конфлікту. Відбувалося взаємне винищення на Волині українського і польського населення, яке ввійшло в історію як "волинська різня".

За деякими джерелами, винищення українців почалося ще з 1942 р. на землях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава й інші райони на захід від річок Буг і Сян). Від 1942 до 1943 р. було вбито понад 2 тис. українців. З серпня-вересня 1943 р. польські акції поширилися далі на схід, у райони Галичини, а також Волині, де антагонізм між українцями і поляками поглиблювався, з одного боку, присутністю про-радянських польських партизанів, а з іншого - використанням окупантами польської поліції у репресіях проти українців.

Військове командування польського опору розробило план повстання до приходу Червоної армії, аби захопити владу і поставити Москву перед фактом, що на західноукраїнських землях відновлено польський суверенітет. "Розуміємо і цінуємо прагнення українського народу до створення самостійної держави, -йшлося в одному з його документів 1943 р. - Одначе заявляємо, що не відмовимось від східних земель Речі Посполитої". У польських планах стосовно цієї території українці розглядалися ворогами, яких треба знищувати. Таке формулювання питання позбавляло вибору українців, котрі боролися за незалежну державу в її етнічних кордонах.