Уривок з Литовського статуту про закріпачення селян і розшук втікачів феодалами (1588 р.)

 

Якби якийсь вотчиний підданий або селянин пішов від котрогось боярина і за п’ять чи шість миль жив, не переходячи до іншого [боярина], і той, від якого піде, не шукав би того підданого або селянина десять років, – і надалі йому до нього нема діла. А коли б такий вотчиний підданий або селянин, відійшовши від свого боярина, за десять чи кільканадцять миль жив, – і тому боярину, чий він був, до двадцяти років його шукати вільно; а понад двадцяти років якби не шукав – і надалі до нього нема діла. А якби ж той боярин, від якого піде підданий або селянин, знову прийшов жити поблизу маєтку того свого колишнього боярина, хоча, проживши чи не проживши двадцять років, – і тому боярину, чий він буде, вільно йому через суд його повернути, аби тільки не замешкав часу давності, як він прийде ближче жити. А двірська челядь і полонянки та їх діти з років не виходять[18].

Литовский статут (в московском переводе-редакции).С 12. –Гл. 12. – Юрьев, 1916. – С. 354.

 

 

Постанова сейму Речі Посполитої про роздачу феодалам і шляхті земель

За Білою Церквою (1590 р.)

 

Вказали нам коронні чини, що від значних у наших державах просторів пустих земель, розташованих на кордоні за Білою Церквою, ніякої користі нема ні громадської, ні приватної, отже, як ці землі можна було б перетворити на корисні, аби не лежали пусті. Тому, внаслідок даного нам від усіх чинів дозволу, встановлюємо, що будемо вважати себе вільними в роздачі в цьому розумінні тих пустирів на вічність особам шляхетського стану, вислуженим перед нами і Річчю Посполитою, на розсуд і волю нашу, а саме: Церехчемеровський [Трахтемирівський] монастир над Дніпром, Боришпільський із селищем Іванківським, городище Владирецьке [Володарське] і до нього селище Зволожжя, зване Велика Слобода; над рікою Россю, Рокитне над тою ж рікою і з Рокитнею – трьом особам, як їх привілеї свідчать. Також Гороша і Сліпорід, над рікою Неущю званою, при кордоні московському.

Історія України в документах і матеріалах. – Т. 3. – 1941. – С. 8).

З опису Запорозької Січі невідомим сучасником

 

При Запорозькій Січі завжди є військова старшина і кошовий отаман – 1, військовий суддя – 1, військовий писар – 1, військовий осавул – 1. При них є військові слуги: при кожному писарі писарчук – 1, при артилерії гармаш – 1, підосавул – 1, довбуш – 1.

Коли з їхнього складу старшин посилають у військові походи, тоді на їхнє місце вибирають від усього війська наказну старшину, яка і залишається на Січі. Також на річці Самарі знаходиться декілька тисяч чоловік запорозьких козаків і там над ними, на Січі, від усього війська вибирають старшин і до них призначають полковника або сердюка – 1, писаря – 1, осавула – 1.

При Запорозькій Січі у згаданих козаків є будівлі; у побудованому замку – церква обряду грецької віри. У цьому замку куренів є 38, до них приписані всі запорозькі козаки, і при кожному курені мають визначених отаманів, тобто своїх командирів.

При Запорозькій Січі є майстри: слюсарі, ковалі, шевці, кравці, теслі й інші. Всі за їхньою козацькою манерою і за звичаєм виконують свої роботи завжди за гроші, без грошей вони нікому не повинні робити.

Їхнє військо за способом ведення життя поділяється на різні частини. Одні з них живуть у військових куренях.... У тому курені готують свою їжу і для послуг своїх мають кухаря; таким чином, у кожному курені у них є один кухар, і допомагають йому курінні малі хлопці, які воду носять і казани обмивають, а кухар лише варить їсти для всіх козаків... Інші живуть у форштаті[19] зі своїми господарствами і ведуть промисел: варять мед, пиво, брагу, там живуть і майстри, і шинкарі, і крамарі, і інші.

... А інші живуть у зимівниках біля своїх коней і іншого товару, а інші займаються рибальством, скотарством, ловлять птицю, також багато з них мають пасіки, і кожен живе за рахунок свого промислу.

Хрестоматія з історії Української РСР. – Т. 1. – С. 456-457.