Уривок із скарги львівського успенського братства львівському гродському судові на уряд ради міста Львова за знущання над українським населенням

(не раніше 7 січня 1593 р.)

 

Насамперед змушувала [Рада м. Львова] великим насильством нас, осілих міщан, наших дітей і нашу челядь, до послуху папському костьолові, до свят нового календаря, мордуючи в’язницями і караючи штрафами. Вранці, в день св. Маргарити[3], пославши своїх міських слуг, насильно виволокли і вкинули до темної в’язниці у вежі під ратушею Василя, учня сідляра Юрія Рогатинця, а також челядників, кушніра Юська, кушнірчика Івана та учня Іванка. Майстри і челядники прийшли до пана бурмистра, питаючи, з якої причини їх слуг з дому похапали під час їхньої відсутності. На це пан бурмистер відповів: “Причина та, що ви не святкуєте наших свят, не буваєте на казаннях в нашому костьолі і не слухаєте, коли ксьондзи заповідають свята. Отже, ідіть і ви сидіти”. Потім, на прохання і вимогу наших братів та своїх сусідів, [арештовані] були випущені. Однак вони [члени Ради] обіцяли самі зберегти мир лише при тій умові, якщо ті [звільнені з-під арешту] під страхом суворої урядової кари не протестуватимуть і не почнуть судової справи. А такого навіть у поганській державі не терпить християнський народ. Не дотримавши обіцянки про мир, назавтра після свята трьох королів[4] посадили до в’язниці Дмитра Красовського і Лукаша [Губу]...

Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 53-54.

 

 

Скарга львівського православного єпископа Гедеона Балабанана католицьку громаду м. Львова за озброєний напад на Юрський собор під час великодніх богослужінь (5 квітня 1600 р.)

До уряду і львівських гродських книг прийшов всечесний Гедеон Балабан, львівський владика, і з жалем скаржився в такий спосіб: “У святковий день, великодній понеділок, коли ми обходили як треба, по-християнськи, побожно і статечно ті великі і світлі свята, зібрані в церкві, відправляли богослуження, майже в середині служби божої раптово напала велика юрба людей з міста Львова, що в мурах, і з обох передмість, – ремісники золотарського, лимарського, замшового цехів та інші ремісники з міського поспільства римської віри – до двохсот чоловік. Вони підготувалися до цього, як до бою, зі зброєю: шаблями, кордами і півгаками, набравши каміння. З тим задумом вдерлися насильно на кладовище столичної церкви св. Юра і пробивалися гвалтовно до церкви. Несучи з собою кості тварин чимало інших обридливих речей, намагалися збезчестити та зневажити святе місце і божу хвалу. Але в цей час на богослуженні зібралося чимало людей, які, зауваживши те, замкнули церкву та у великій тривозі відправили богослуження.

Оскільки їх [напасників] у церкву не пустили, вони з грюкотом ломилися в двері, потім ходили кругом церкви з гуркотом і гармидером, з безсоромними та розпусними словами, били і гримали в церкву.

Відтак добивалися до службового будинку, відбили двері, поламали і повіддирали гонти на будинках і парканах, напали на школу, і коли б не те, що [це діялося] під час того, як християнські люди слухали богослуження, мусило дійти до дуже великого кровопролиття; незважаючи на це, було і так декількох поранено і закривавлено.

За це насильство і напад на божий дім скаржуся й прошу, щоб у мене цю скаргу прийняли й записали у львівських гродських книгах”.

Для підтвердження вищезгаданого представив цьому урядові шляхетного Іванка Розбосицького, який живе біля церкви св. Юра. Він показав Урядові, що йому під час заколоту здерли шкіру з лівого вуха. Також представив чесного Петра Тесельчика, який показав розтяту криваву рану на долоні лівої руки. Теж чесного Кузьму, який показав на вказівному пальці правої руки розрив шкіри від удару каменем. Вони твердили, що ті рани завдали їм внаслідок нагального нападу у згаданому заколоті. Уряд оглянув ці рани і, спираючись на загальне право, що і реєстратор, підтвердив.

Згаданий позивач ще і ще раз скаржився проти насильства і зневаги святощів, що з приводу вищезгаданого буде судитися з тими, з ким належить.

Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 57-58.

Повідомлення французького інженера Гійома де Боплана про повинності селян щодо панів в Речі Посполитій

Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана, а також сплачувати йому залежно від наділу, який тримають, певну кількість буассо[5] зерна, багато каплунів, курей, гусей і курчат перед Великоднем, Трійцею і Різдвом. Крім того, [повинні] возити дрова для потреб свого пана та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не повинні були робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають, а також [забирають] десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року – третього вола. Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть, так що немає нічого дивного, коли ці нещасні ніколи нічого не відкладають для себе, перебуваючи у таких тяжких умовах залежності. Але і це ще не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, але й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе неначе в раю, а селяни ніби перебуваючи у чистилищі). Тому як трапляється, що ці бідні селяни потрапляють у повну залежність до злих панів, то опиняються у ще жалюгіднішому стані, ніж каторжани на галерах. Таке рабство і призводить до того, що багато хто тікає, а найвідважніші з них подаються на Запорожжя...

Гійом Левасер де Боплан. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 32-33.

1. Уривок з Іпатського літопису з текстом Городельського привілею (1413р.)

 

Для зміцнення християнської віри, доброго становища і користі земель наших Литви, їх самих із землями і володіннями... названому королівству нашому Польському присвоїли... сполучили, об’єднали, приєднали, союзом зв’язали, за згодою нашою... і всіх панів, шляхтичів і бояр тієї землі Литовської з волі і згоди[6].Проте, бажаючи названі вище землі литовські, ради ворожих нападів і підступів хрестоносців і тих, що до них приєднуються, і всяких інших ворогів, які прагнуть розорити названі землі литовські і королівство Польське і руйнування їх замишляють, у певності, безпеці і кращому догляді зберегти і про постійну для них користь подбати: ті ж самі землі, як і завжди, в повному пануванні, на праві чистому й мішаному, досі держали і держимо від предків наших по праву народження, як державці законні, з волі, схвалення і згоди панів, шляхтичів і бояр, в назване королівство Польське знову інкорпоруємо, впроваджуємо, присвоюємо, сполучаємо, приєднуємо, союзом зв’язуємо і назавжди скріплюємо, визначаючи їх самих з усіма їх володіннями, землями, панствами, князівствами, волостями, маєтками, і на всякому праві, чистому і мішаному, завжди бути єдиними безповоротно і непорушно з короною королівства Польського.

2.1 Також усі церкви і весь клір названих вище земель Литви, як соборні, монастирські, парафіяльні общинні, віленські та інші у тих [землях] споруджені і які будуть споруджені, засновані, в усіх свободах, імунітетах, привілеях, винятках і звичаях загальних зберігають, згідно зі звичаєм королівства Польського.

3.2. Пани [і] також бояри-шляхти земель наших, названих вище, дареннями, привілеями і пожалуваннями, ним нами дарованими, даними, приділеними, тільки католики і римської церкви підвладні і кому герби пожалувані, господарюють, володіють і користуються, як пани і шляхта королівства Польського своїми володіють і користуються.

4. Також пани і шляхтичі, названі вище, своїми вотчинами [батьківськими маєтками] на рівному праві володіють, як пани королівства Польського своїми звичайно [як прийнято] володіють і пожалуваннями нашими, на які мають грамоти, від нас діючі і затверджені твердістю вічної сили, подібним чином будуть володіти і мати вільну змогу їх продавати, міняти, відчужувати, дарувати і на користь свою повертати, однак, з нашої згоди, особливо для кожного випадку даного, як для їх відчуження, обміну або даріння перед нами або нашими урядовцями, за звичаями королівства Польського, буде визначено...

9....Урядником призначаються тільки католицької віри поклонники і підвладні римській церкві. Також і всі постійні уряди земські, які є посади, каштелянства, жалуються тільки сповідникам християнської [католицької] віри і до ради нашої допускаються і в ній присутні, коли обговорюються питання про благо держави, бо часто різниця у вірах приводить до різниці в умах [думках], і виявляються через це відомими такі рішення, яким належить у таємниці бути збереженими.

11.11. До цього додається, що названі вище пани і шляхтичі Литви після смерті Олександра-Вітовта, теперішнього князя, нікого не будуть мати або обирати великим князем або господарем Литви, як тільки кого король польський і його наступники, порадившись з прелатами і панами Польщі і земель Литви, вважатимуть за необхідне обрати, поставити, помістити. Однаково також прелати, пани і шляхтичі королівства Польського, коли король Польський помре без дітей і законних спадкоємців, не повинні обирати собі короля і державця без відома і ради нашої, тобто великого князя Олександра, панів і шляхтичів названих вище земель Литви, за силою і змістом попередніх грамот.

12.12. Зверх того, названими вище свободами, привілеями і милостями тільки ті пани і шляхтичі землі Литовської можуть володіти і користуватися, яким зброя і герби шляхтичів королівства Польського пожалувані, і шанувателі християнської релігії, римській церкві підвладні, не схизматики або інші невіруючі.

Прибавлєние к Ипатской летописи // Полн. собр, русских летописей. – СПб., 1860. – Т. 2. – С. 279.

 

 

Уривок з Литовської метрики [7] з текстом “Устави на волоки” [8] (1557 р.)

 

[Артикул] 19. Робота підданим через війта має бути замовлена на тиждень, з чим і на котрий день люди до роботи прийти мають, а війт того ж дня людям визначить роботу, і якщо котрийсь чоловік не вийде на роботу, то за перший день прогулу заплатить гріш, а за другий – барана, а якщо й третій раз прогуляє, або через п’янство не вийде, то бичем на лавці скарати, а дні пропущені відробити... Пустих волок[9] підданим не орати; а якщо котрийсь, не вписавшися в реєстр, посміє те вчинити, то збіжжя втратить до нашої стодоли [клуні] і за провину рубель [карбованець] грошей до казни нашої заплатить. А до роботи приступати підданим, як сонце сходить, а зійти [з роботи], як заходить [сонце], а відпочинку тим, що з худобою роблять, перед обідом година, в полудень – година, надвечір – година; а котрі пішо роблять, тим відпочинку в ті ж часи, але по півгодини має бути, а то літом на Великдень відпочивання; а хто рано на роботу не вийде через запізнення, такий другого дня стільки часу, на скільки спізнився, відробити має.

Литовская метрика // Русская историческая библиотека. – Т. 30. – Юрьев, 1914. – С. 554-555.

Уривок з документу про запровадження у Великому князівстві Литовському фільварків [10] та їх зв’язок з ринком (1557 р.)

 

Фільварки хочемо мати, щоб вони скрізь були заведені, причому якнайбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти погані або неродючі були, - такі [ґрунти] наказати людям [селянам] осаджувати, зоставивши на уряд[11] у кожному полі по одній волоці, а урядову волоку огородник[12] із своїм бидлом [худобою] обробити має, а за це [йому] морг[13] землі на огород, з чого лічби чинити і платити [він] не повинен. Уряд наш гумно під пильним наглядом повинен мати, щоб у ньому ні в чому шкоди не сталося, а збіжжя, ужаття[14] всякого повинен мати, на себе третій сніп, віддавши спочатку десятину[15] і засіявши пашню нашу; а умолоти всякого збіжжя наші ревізори в усіх гумнах при дворах наших мають бути, і того доглядати і навчити, щоб скрізь з повним вимолотом і без пилу збіжжя обмолочувалося. А продавання збіжжя гуменного має бути по лічбі прийняте, по чому управитель положить, як продавав; для того і для всіх підданих мають бути бочки торгові в дворах і гумнах наших, в селах і на всіх шляхах однакової міри, по чотири корці[16] краковських...

Хрестоматія з історії Української РСР. – Т. 1. –

С. 124.

 

 

Уривок з Литовського статуту [17] про феодальне землеволодіння (1588 р.)

Хочемо і постановляємо, щоб усі піддані наші, як духовні, так і світські, князі й бояри і вся шляхта, які маєтки свої батьківські, куплені і яким-небудь звичаєм нажиті за прародителів наших славної пам’яті їх милостей королів і великих князів литовських, а також і за нашого щасливого [володіння] держали і володіли, щоб їм такі маєтки вічно від нинішнього часу і в прийдешні часи держати і володіти, і їм самим, і потомкам, тобто їх родові; хоч би і листів, тобто грамот і кріпосних документів ніяких не було, як вище в цій же статті у другій главі, про це досить є описано.

Хрестоматія з історії Української РСР. – Т. 1. – С. 125–126.