Соціальна психологія як наука. Предмет та об»єкт соціальної психології, її значення

Соціальна психологія як наука. Предмет та об»єкт соціальної психології, її значення

Социальная психология – это область психологии, изучающая психологические явления и закономерности поведения и деятельности людей, обусловленные включением их в социальные группы, а так же психологические характеристик самих этих групп.

Объектом социальной психологии являются сообщества людей. Присущие сообществам и человеку в них, особые психологические факты, закономерности и механизмы, называются социально-психологическими явлениями.

Социально-психологические факторы – это наблюдаемые или фиксируемые проявления социально-психологической реальности. Они оказывают влияние на все психологические проявления индивида: его восприятие, мышление, память, воображение, эмоции и волю.

Социально-психологические закономерности – объективно существующие устойчивые, периодически повторяющиеся, причинно-следственные зависимости социально-психических явлений.

Социально-психологические механизмы – механизмы, с помощью которых совершается действие закономерностей, и происходят переходы от причины к следствию.

Подходы к пониманию предмета теоретической социальной психологии:

1) предметом социальной психологии служат явления психики, характерные для больших социальных групп (нации, страны, большие социально-демографические группы);

2) главным предметом социальной психологии является личность: её положение в коллективе, межличностное отношение, особенности общения, изучение личности, ее черт;

3) предметом психологии являются массовые психические процессы, и положение личности в группе.

Предметом прикладной социальной психологии является изучение закономерностей психодиагностики, консультирования и применения психотехнологий в сфере социально-психологических явлений.

Социальная психика является сложным, динамическим и противоречивым образованием, которое функционирует как единство массовых, групповых, межгрупповых, межличностных и личностных настроений, массовых, групповых и индивидуальных эмоций, стереотипов и установок.

Функции социальной психики:

1) интеграция и трансляция социального опыта, на основе которого формируется единое направление мыслей, воли и чувств, в данной социальной группе;

2) социальная адаптация – приведение индивидуального сознания в соответствие с принципами и нормами, господствующими в данной социальной группе;

3) социальная корреляция – приведение поведения личности в соответствие с нормами, принятыми в данном социуме;

4) социальный контроль – регуляция поведения личности системой неформальных санкций общества;

5) психологическая разгрузка – освобождение от социально-психологического напряжения, без нарушения общепринятых норм;

6) социальная активация – усиление человеческой деятельности благодаря активизации массовых эмоций.

 

Поняття соціального стереотипу. Його значення в житті

 

 

Поняття соціальна позиція, статус, престиж, авторитет

 

 

Поняття соціальне очікування

 

Типи лідерства

Лідери розрізняються:

За способом організації змісту діяльності колективу

а) лідер-програміст – спроможний створити способи колективної діяльності і надихає колектив на її виконання;

б) лідер-виконавець – організовує виконання вже створеної (опрацьованої) програми;

в) універсальний лідер – уособлює в собі програміста і виконавця.

За характером діяльності

а) лідер діяльний – який постійно демонструє свої здібності;

б) лідер ситуативний – який виявляє себе лише в певних ситуаціях.

За стилем керівництва

а) Авторитарний (синонім директивний, вольовий) – стиль базується на жорсткому способі управління, недопущенні ініціативи.

При автократичному стилі відбувається виразний поділ на керівника й підлеглих, тих, які командують, і тих, що зобов’язані виконувати накази, розпорядження. Керівник-автократ сам визначає мету діяльності групи та спосіб її досягнення і лише в незначній мірі дозволяє членам групи прилучатися до прийняття рішень. Він монополізує більшість одержуваної інформації та право на ініціативу, сприймається оточуючими як диктатор чи деспот, не виявляє гнучкості в ставленні до подій у групі, а його сприйняття світу в даному випадку явно негативне. Наслідком такого стилю управління стає зменшення числа ініціатив і послаблення міжособових контактів. У групі назрівають тенденції до бунту, а деколи й реальна агресія, хоча група як цілісність має загалом непогані результати.

Позитивні аспекти стилю – дисципліна, швидке реагування в екстремальних ситуаціях, негативні – низька ініціатива, можливе погіршення психологічного клімату в колективі.

Авторитарний стиль лідерства доцільно використовувати в ситуаціях, де потрібне жорстке підкорення певним вимогам (військова служба), у випадку, коли виникає потреба швидко і одноосібно вирішити кризову, конфліктну ситуацію.

б) Демократичний – базується на колегіальності прийняття рішень, врахуванні думок і, за можливістю, побажань підлеглих, передачі частини повноважень підлеглим. Це стиль заохочення, ініціативи.

При демократичному стилі відсутній радикальний поділ на керівника й керованих, хоча фактично конкретні структури управління в такій групі наявні. Члени цієї спілки допущені до участі в прийманні рішень та формуванні цілей і норм колективної праці. Ініціатива стимулюється завдяки застосуванню обговорень, дискусій, самодіяльності та наголошенню на суспільних інтересах. На відміну від автократів для демократичних керівників характерні:

- більша впевненість у собі (вона живиться порозумінням з групою та її підтримкою);

- переважно екстраверсійна спрямованість;

- оптимізм;

- більша емоційна врівноваженість;

- виразніша схильність до безтурботної поведінки;

- наголошення на суспільних цінностях.

Позитивні аспекти стилю – гарний психологічний клімат, спроможність підлеглих до прийняття самостійних рішень, негативні – може призвести до низької дисципліни, невисока мобільність у прийнятті рішень в екстремальних умовах.

Демократичний стиль лідерства передбачає досить відчутний вплив керівника чи лідера на групу, але він координує свої дії з груповими очікуваннями. Цей стиль переважає в більшості груп в звичайних для умовах існування.

в) Ліберальний (номінальний) – керують підлеглі, “вказівки не даються”, “своя людина”.

Для цього стилю характерне недостатнє втручання керівника в ті справи, які відбуваються в колективі. Постійно зароджуються різноманітні конфлікти, апатія, невдоволення з приводу відсутності конкретного плану дій, а головне – низька працездатність групи. Ліберальний керівник фактично не впливає на життя групи, що приводить до виділення із середовища її членів особи, яка бере на себе роль лідера. Очевидно, що він переважно вибирає автократичний стиль керівництва. На прикладі наслідків ліберального управління групою можна переконатися в необхідності керівника. Тож проблема полягає не в тому, чи має бути в групі керівник, а який він повинен бути.

Ліберальний стиль лідерства, застосований в групі, де керівник не здатен приймати рішення, контролювати ситуацію, тобто не вміє чи не хоче виконувати свої функції, призводить до неефективної діяльності групи. Але у деяких випадках, коли група складається з високосвідомих працівників, здатних до самоорганізації та самоконтролю, також у випадках ситуації неформальних стосунків (корпоративна вечірка, відпочинок групи “на природі”, неформальне спілкування), цей стиль може виявитися доречним та дієвим.

г) Лідер, у якому співіснують якості різних типів керівника.

Саме керівник, який має навички застосування кожного з трьох стилів керівництва в конкретній ситуації в певній групі може вважатися найбільш професійним як керівник чи лідер.

Диференціація лідерів можлива і за іншими ознаками: лідер-ерудит, емоційний лідер, позитивний і негативний лідери.

Функції лідера

Функции лидера:

1) организация совместной жизнедеятельности группы в различных сферах;

2) выработка и поддержание групповых норм;

3) представительство группы во взаимоотношениях с другими группами;

4) принятие ответственности за результаты групповой деятельности;

5) установление и поддержание микроклимата группы.

 

Види спілкування

Спілкування – це багатоплановий процес установлення й розвитку контактів між людьми; ця взаємодія суб'єктів, спрямована на узгодження й об'єднання їхніх зусиль із метою досягнення загального результату.

Види спілкування:

· Ділове (ставиться певна мета, справа) і неофіційне (спілкування не обмежене однією справою).

· Короткочасне й довгострокове.

· Безпосереднє й опосередковане.

· Соціально-орієнтоване - орієнтовано на велику групу людей (засоби масової інформації).

· Особистісно-орієнтоване - спрямоване на одну людину.

· Предметно-орієнтоване - спрямоване на мету, предмет.

 

1. "Контакт масок"— формальне спілкування, коли відсутнє прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості співрозмовника, використовуються звичні маски (ввічливості, чемності, скромності, співчутливості та ін.) — набір жестів, стандартних фраз, що дозволяють сховати щирі емоції, відношення до співрозмовника. У рамках діагностичної і лікувальної взаємодії він виявляється у випадках малої зацікавленості лікаря або пацієнта в результатах взаємодії. Це може відбуватися, наприклад, при проведенні обов'язкового профілактичного огляду, у якому пацієнт почуває себе несамостійним, а лікар не має необхідних даних для проведення об'єктивного і всебічного обстеження і винесення обґрунтованого висновку.

2. Примітивне спілкування може траплятися в рамках маніпу-лятивного спілкування лікаря і пацієнта у випадках, коли метою звертання до лікаря стає одержання яких-небудь дивідендів (листка непрацездатності, довідки, формального експертного висновку та ін.). З іншого боку, формування примітивного виду спілкування може відбуватися за бажанням лікаря — у випадках, коли пацієнт виявляється людиною, від якої може залежати благополуччя лікаря (наприклад керівник). Інтерес до учасника контакту в подібних випадках пропадає відразу після за одержанням бажаного результату.

3. Формально-рольове спілкування, коли регламентованими виявляються і зміст, і засіб спілкування, і замість знання особистості співрозмовника обходяться знанням його соціальної ролі. Подібний вибір виду спілкування з боку лікаря може бути зумовлений професійним перевантаженням (наприклад, у дільничного лікаря на прийомі).

4. Ділове спілкування — це спілкування, що враховує особливості особистості, характеру, віку, настрою співрозмовника при націленості на інтереси справи, а не на можливі особистісні розбіжності. При спілкуванні лікаря з пацієнтом такий вид взаємодії стає нерівним. Лікар розглядає проблеми хворого з позиції власних знань і схильний директивно приймати рішення без узгодження з іншим учасником спілкування і зацікавленою особою.

 

Основні форми спілкування

Спілкування – це багатоплановий процес установлення й розвитку контактів між людьми; ця взаємодія суб'єктів, спрямована на узгодження й об'єднання їхніх зусиль із метою досягнення загального результату.

I. Монологічні

Доповідь — це публічний виступ політичного або громадського діяча, в якому ставлять назрілі завдання у тій чи іншій галузі життя та вмішують рекомендації й поради до їх рішення. Особливості цього жанру ще й у тому, що доповідь може стати предметом обговорення, підлягати критиці, доповнюватися новими міркуваннями та пропозиціями.

Звітна доповідь на зборах — це стисла розповідь про пророблену роботу, аналіз та оцінка її результатів. Під час читання доповіді не прийнято імпровізувати, висвітлювати які-небудь події та факти експромтом, що допустимо та доречно в інших жанрах. Бажаною є продуманість та сувора аргументованість усіх розділів та положень, ясність висновків, оцінок та обґрунтованість рекомендацій. Звітна доповідь більше, ніж будь-який інший жанр риторики, наближається до книжно-канцелярського мовлення.

Політична промова — як правило, вона проголошується керівним політичним або державним діячем (президентом, керівником партії, руху). Присвячена актуальним питанням часу та висвітленню їх з позицій певних політичних рухів або загальнонаціональних інтересів.

Лекція — аргументоване та систематизоване викладення матеріалу з певною пізнавальною (освітньою) та політичною метою. У публічних лекціях на суспільно-політичні теми особливо важливою є така риса, як розмовність. На публічній лекції аудиторія може бути змішаною як за рівнем освіти, віком, професією, так і за мотивами. Лектор-оратор зустрічається з новими слухачами, яким він також невідомий. Це потребує від нього додаткових зусиль з адаптації, вміння швидко оцінювати присутніх та, за необхідністю, перебудовуватися на ходу.

Розмова телефоном* Дослідження показують, що телефонні переговори займають від 4-27 % робочого часу керівників, фахівців і службовців. При цьому телефон є одним з основних технічних подразників на службі. Вміння користуватися цим засобом зв´язку в тому й полягає, щоб максимально використовувати надані ним можливості і разом з тим звести до мінімуму вплив на діяльність. Культурі телефонного спілкування (насамперед, у ділових розмовах) можна і потрібно вчитися, оскільки вона є невід´ємним елементом ділових якостей людини.

 

II. Діалогічні

1. Бесіда — це питально-відповідна форма роз´яснення найважливіших подій, тих або інших аспектів діяльності центральних та місцевих органів влади. Це основна форма роботи агітатора, але може бути застосована і лектором.

2. Диспут — різновид публічного обговорення у формі боротьби думок між його учасниками. Ритор, що веде диспут,— не підказувач і не головний мовець. Його завдання стимулювати активність присутніх і спрямовувати обговорення у потрібному напрямі. Найважливіша умова диспуту — різні точки зору з обговорюваного питання та відсутність заздалегідь підготовлених відповідей.

 

III. Інтерв´ю. Прес-конференція

1. Інтерв´ю. Наприклад, ви керівник і вам доведеться дати інтерв´ю для газети чи телебачення. Загальна ерудиція, професійна культура та навички ділового спілкування, безумовно, допоможуть вам у цій справі. Але для того щоб ви не припустилися великих помилок та прорахунків у процесі інтерв´ю, щоб достатньо компетентно та професійно представили свою фірму, можна скористатися такими порадами.

2. Прес-конференція скликається для того, щоб довести до широкої публіки важливу політичну, економічну, соціальну інформацію, повідомити про дії організацій, що мають велику значимість для громадськості. Тим самим зміцнюються зв´язки з населенням, удосконалюється імідж закладів, підприємств, фірм.

 

I. Перше враження.

1) Схема нерівності: соціальної, інтелектуальної, фізичної, вікової.

Основна ознака нерівності:

а) одяг (ціна, акуратність, кольори, розмір, силует одягу: строгий  - більш високий статус; 0 - більш низький статус; окуляри - більш інтелектуальна людина, і т.д.);

б) особливості поведінки (поза вразвалку, мовчання у відповідь, використання термінології – ознака переваги.)

2) Схема естетичне враження – людина, яка нам подобається зовні, є вище статусом.

3) Схема стосунків – людина, яка до нас ставиться добре, краще тієї, хто погано, або нейтрально.

Соціальний стереотип – це стійке уявлення про яке-небудь явище, що є в суспільстві.

Стилі і типи спілкування

Общение – это сложный, многоплановый информационный процесс взаимодействия людей, порождаемый потребностями совместной деятельности; самостоятельный вид человеческой деятельности и атрибут других видов человеческой деятельности.

В процессе общения происходит передача и прием сообщения с помощью вербальных и невербальных средств. Процесс общения включает как прямую, так и обратную связь, в результате чего происходит обмен информацией между участниками общения, ее восприятие и познание ими, а также их влияние друг на друга и взаимодействие.

Общение присуще всем высшим живым существам. Человеческое общение является наиболее совершенным видом общения, так как процесс общения происходит осознанно и опосредствован речью.

В процессе общения выделяют следующие фазы:

1) фаза взаимонаправленности;

2) фаза взаимоотражения (психическое отражение партнера, то есть осознание индивидом ситуации действия);

3) фаза взаимоинформирования (собственно действие);

4) фаза взаимоотключения (свертывания контакта).

Фазы 2 и 3 в процессе контакта могут повторяться, при этом происходит новое отражение партнера, чье поведение уже изменено произошедшим обменом информацией.

Характеристики общения:

1) содержание общения включает передачу информации, восприятие и взаимооценку партнеров. Информация может содержать:

а) сведения о внутреннем мотивационном состоянии живого существа;

б) о наличных потребностях, рассчитывая на потенциальное участие в их удовлетворении;

в) данные об эмоциональных состояниях (печаль, страдание, радость, гнев, удовлетворенность и т. п.), ориентированные на то, чтобы настроить другое живое существо на контакт;

г) информация о состоянии внешней среды, сигналы об опасности или о присутствии где-то поблизости положительных, биологически значимых факторов (пищи, воды, другого существа);

д) знания о мире и приобретенный опыт, знания, способности, умения и навыки (свойственны только человеческому общению);

2) целью общения у животных может быть побуждение другого живого существа к определенным действиям, предупреждение о том, что необходимо воздержаться от какого-либо действия. Цели общения человека значительно шире, они включают передачу и получение объективных знаний о мире, согласование разумных действий людей в их совместной деятельности, обучение и воспитание, установление и прояснение личных и деловых взаимоотношений, удовлетворения социальных, культурных, познавательных, творческих, эстетических, интеллектуальных и нравственных потребностей;

3) внешняя сторона общения, которая выражается:

а) коммуникативной активностью;

б) интенсивностью действий;

в) инициативностью;

г) мастерством и др.;

4) внутренняя сторона общения, под которой подразумевается отражение субъективного восприятия взаимодействия и реакции на реальный или ожидаемый контакт;

5) стили общения, которые отражают индивидуально-типологические особенности взаимодействия людей. Стили разделяются на:

а) дружеский;

б) подавляющий;

в) популистский;

г) заигрывающий;

д) требовательный;

е) деловой;

ж) позиционный;

з) сдержанный и др.;

6) средства общения;

7) функции общения.

При общении выделяют три зоны восприятия пространства:

1) интимная (20–30 сантиметров до тела человека) – для очень близких людей;

2) личностная (один метр до тела человека) – для людей, с которыми установлены ровные отношения;

3) социальная (три метра до тела человека) – допускаются все за исключением тех, кто не приятен человеку и вызывает у него дискомфорт.

Знание закономерностей общения является очень важным как для педагога, так и для врача, юриста, бизнесмена.

Виды общения по средствам:

1) вербальное общение – осуществляется посредством речи и является прерогативой человека. Оно предоставляет человеку широкие коммуникативные возможности и гораздо богаче всех видов и форм невербального общения, хотя в жизни не может полностью его заменить;

2) невербальное общение происходит с помощью мимики, жестов и пантомимики, через прямые сенсорные или телесные контакты (тактильные, зрительные, слуховые, обонятельные и другие ощущения и образы, получаемые от другого лица). Невербальные формы и средства общения присущи не только человеку, но и некоторым животным (собакам, обезьянам и дельфинам). В большинстве случаев невербальные формы и средства общения человека являются врожденными. Они позволяют людям взаимодействовать друг с другом, добиваясь взаимопонимания на эмоциональном и поведенческом уровнях. Важнейшей невербальной составляющей процесса общения является умение слушать.

 

Типи спілкування по Е.Берну

Общение – это сложный, многоплановый информационный процесс взаимодействия людей, порождаемый потребностями совместной деятельности; самостоятельный вид человеческой деятельности и атрибут других видов человеческой деятельности.

Уровни общения по Э. Берну:

1) ритуалы – это определенный порядок действий, которым совершается и закрепляется обычай;

2) времяпрепровождения (просмотр телевизора, чтение книг, танцы и т. д.);

3) игры – виды деятельности, результатом которых не становится производство какого-либо продукта;

4) близость – интимные отношения;

5) деятельность – специфический вид активности человека, направленный на познание и преобразование окружающего мира.

 

 

Стилі спілкування

 

 

Класифікація груп

Група — це спільність людей, виділювана на основі певної ознаки. Поняття «група» й «колектив» перебувають у певному співвідношенні. Усякий колектив - група, але не всяка група - колектив. Л. И. Уманський і його співробітники в рамках параметричної концепції колективу виділяли наступні етапи розвитку групи:

номінальна група,

група-асоціація,

група-кооперація,

група-автономія,

колектив.

Головним критерієм виділення етапів був ступінь позитивного впливу групи на особистість. Антиподами розвитку колективу (у змісті впливу на особистість) є група-корпорація й антиколектив.

Номінальна група. Це початковий етап розвитку шкільного класу, коли основні параметри не мають яскравого вираження. Цілі, завдання, а також режими роботи визначає класний керівник.

Група-асоціація. На цьому рівні розвитку відбувається об'єднання цілей і завдань, починають складатися певні взаємини, але діяльність кожного носить індивідуальний характер. Всі параметри колективу розвинені слабко.

Група-кооперація характеризується організованістю, високою ефективністю спільної діяльності, гарним рівнем підготовленості. Міжособистісні відносини в такій групі носять, як правило, товариський характер. Однак психологічні зв'язки між членами групи недостатньо виражені.

Група-автономія характеризується досить високим рівнем внутрішньої єдності по всіх параметрах. Члени групи чітко усвідомлюють свою належність до неї. При правильному вихованні група переходить на якісно новий етап - колектив, при надмірній автономізації перетворюється в групу-корпорацію.

Колектив — це високоорганізована соціально зріла група. Вона відрізняється високим рівнем розвитку основних параметрів. У такій групі добре розвинені всі види психологічних зв'язків - інтелектуальні, емоційні й вольові. Це активна група людей, здатна до творчого виконання суспільно значимої діяльності й до самовдосконалення. У групах цього рівня розвитку чітко проявляється ініціативність у справах і самостійність у здійсненні планування, організації й контролю спільної діяльності. Колектив підтримує тісні зв'язки з іншими групами. Відмінність колективу від дифузійної групи складається в якісній своєрідності міжособистісних відносин і взаємодії, а також у рівні розвитку основних параметрів групи.

 

 

Стилі поведінки в конфлікті

Конфлікт - це важкорозв'язна ситуація, що може виникнути в міжособистісних стосунках між членами групи або в наслідок порушення рівноваги між її структурами. Звичайно до них приводять наступні причини:

1) наявність протиріч між інтересами, цінностями, цілями, ролями членів групи;

2) присутність протиборства між різними людьми (керівника й неформальних лідерів, неформальними мікрогрупами, разностатусними членами групи);

3) поява й стійке домінування негативних емоцій і почуттів як фонових характеристик взаємодії й спілкування між членами малої групи.

Стиль визначається тактикою, за допомогою якої ви збираєтеся задовольнити власні інтереси (пасивно або активно) і інтереси іншої сторони (діючи спільно або індивідуально). Кожний з них ефективний тільки в певних умовах, і жоден з них не можна розглядати апріорно як найкращий. Розрізняють такі стилі поведінки в конфлікті:

Стиль конкуренції - досить активний, воліє йти до вирішення конфлікту своїм шляхом. Він не дуже зацікавлений у співробітництві з іншими людьми, зате здатний на вольові рішення. Цей стиль ефективний, коли ви наділені владою й упевнені, що ваше рішення в даній ситуації правильне. Якщо ви не маєте реальну владу й ваша точка зору розходиться з думкою інших, ви ризикуєте обпалитися, використовуючи цей стиль поведінки в конфлікті. Такий підхід дозволяє завойовувати прихильників, тільки якщо він незмінно дасть позитивні результати.

Стиль відхилення реалізується, коли ви не відстоюєте свої права, не співробітничаєте ні з ким для виробітку рішення проблеми або просто ухиляєтеся від дозволу конфлікту. Він прийнятний, якщо проблема не настільки важлива для вас, ви не хочете витрачати сили на неї або почуваєте, що перебуваєте в безнадійному положенні. Стиль відхилення рекомендується використовувати в тих випадках, коли ви почуваєте себе неправим або коли співрозмовник має більшу владу. Ви можете змінити тему розмови, вийти з кімнати або зробити що-небудь таке, що усуне або відстрочить конфлікт. Цей підхід корисний, якщо немає необхідності негайно ж приймати рішення, або для рішення немає достатньої інформації.

Стиль пристосування прийнятний, якщо ви дієте разом із протилежною стороною, не намагаючись відстоювати свої особисті інтереси. Він гарний, коли результат справи надзвичайно важливий для опонента й не дуже важливий для вас або коли ви не можете узяти гору через володіння малою владою.

Стиль співробітництва - берете активну участь у вирішенні конфлікту й відстоюєте свої інтереси, але намагаєтеся при цьому й співробітничати з опонентом.

Стиль компромісу - часткове задоволення інтересів обох сторін шляхом взаємних поступок, з обліком всіх «за» й «проти».

 

Агресія. Теорії агресії

Агрессия – это любая форма поведения, нацеленного на оскорбление или насильственного причинения вреда другому живому существу.

Типы агрессии:

1) физическая-активная-прямая агрессия – это нанесение другому человеку прямого физического вреда (например, нанесение ударов холодным оружием, избиение или ранение при помощи огнестрельного оружия);

2) физическая-активная-непрямая – это непрямое нанесение физического вреда (например, закладка мин-ловушек; сговор с наемным убийцей с целью уничтожения врага);

3) физическая-пассивная-прямая – состоит в физическом недопущении другого человека к желаемой цели или желаемой деятельности (например, сидячая демонстрация);

4) физическая-пассивная-непрямая – проявляется в отказе от выполнения необходимых задач (например, отказ освободить территорию во время сидячей демонстрации);

5) вербальная-активная-прямая – состоит в словесном оскорблении или унижении другого человека;

6) вербальная-активная-непрямая – характеризуется распространением злостной клеветы или сплетен о другом человеке;

7) вербальная-пассивная-прямая – состоит в отказе разговаривать с другим человеком, отвечать на его вопросы и т. д.;

8) вербальная-пассивная-непрямая – выражается в отказе давать определенные словесные пояснения или объяснения (например, отказ высказаться в защиту человека, которого незаслуженно критикуют).

Теории агрессии:

1) психоаналитическая теория агрессии рассматривала агрессию с точки зрения врожденного инстинкта смерти. Согласно З. Фрейду, агрессия берет свое начало во врожденном и направленном на собственного носителя инстинкте смерти, т. е. агрессия – это инстинкт смерти, спроецированный вовне и нацеленный на внешние объекты;

2) эволюционистская теория агрессии в качестве источника агрессивного поведения рассматривала другой врожденный механизм – инстинкт борьбы, присущий всем животным, включая и человека. Один из последователей этой теории Лоренц предполагал наличие длительного эволюционного пути развития;

3) социобиологическая теория агрессии рассматривала агрессивные взаимодействия с конкурентами как один из путей повышения успешности репродукции в условиях окружающей среды с ограниченными ресурсами – недостатком пищи или брачных партнеров;

4) теории побуждения выделяли в качестве источника агрессии вызываемый внешними причинами позыв, или побуждение, причинить вред другим. Теория фрустрации-агрессии – одна из теорий побуждения, согласно которой побуждение к агрессии возникает у индивида, пережившего фрустрацию (тяжелое переживание человеком своей неудачи, сопровождающееся чувством безысходности).

5) когнитивная теория основное внимание уделяет рассмотрению эмоциональных и когнитивных процессов, лежащих в основе агрессии. В основе агрессии, согласно данной теории, лежит осмысление или интерпретация индивидом чьих-то действий, как угрожающих или провокационных, что оказывает определенное влияние на его чувства и поведение;

6) теории социального научения рассматривают агрессию как социальное явление, как форму поведения, усвоенного в процессе социального научения. В связи с этим, для понимания причин агрессии необходимо учитывать то, каким путем агрессивная модель поведения была усвоена, факторы, которые спровоцировали ее проявление и условия, способствующие закреплению данной модели поведения. Предполагается, что агрессивные реакции могут быть усвоены путем наблюдения проявлений агрессии.

 

 

Конформность, конформизм — нарушение памяти, при котором ее пробелы заменяются вымышленными событиями, принимающими форму воспоминаний, усвоение норм поведения, критериев оценки общественных явлений и исходных принципов отношений к действительности, адаптивность, приспособляемость; формирование мнения личности (податливости) под влиянием (давлением) мнения группы людей; пассивное принятие сушествующих идеалов, норм, отношений, общественного строя.

Конформизм — проявление активности личности, которое отличается реализацией отчетливо приспособленческой реакции на групповое давление с целью избежать негативных санкций — порицания или наказания за демонстрацию несогласия с общепринятым и общепровозглашенным мнением и желанием не выглядеть не таким, как все. В определенном смысле подобную конформную реакцию на групповое давление демонстрирует достаточно большое число людей, находящихся на первой стадии вхождения в референтную группу — на стадии адаптации. Особенно отчетливо конформизм проявляется в условиях тоталитарного общественного устройства, когда личность боится противопоставлять себя господствующей элите и подчиненному ей большинству, опасаясь не просто психологического давления, а реальных репрессий и угроз своему физическому существованию. На личностном уровне конформизм чаще всего выражается в качестве такой личностной характеристики, которая в социальной психологии традиционно обозначается как конформность, то есть готовность индивида поддаться как реальному, так и лишь воспринимаемому давлению группы, если не стремлению, то, во всяком случае, предрасположенности изменить свои позицию и видение в связи с тем, что они не совпадают с мнение большинства.

Таким образом, традиционно принято говорить о внешней и внутренней конформности. Внешняя конформность - мнение группы принимается индивидом лишь внешне, а на деле он продолжает ему сопротивляться; внутренняя конформность (подлинный конформизм) - индивид действительно усваивает мнение большинства.

Нечто подобное можно наблюдать на гораздо более ужасающих примерах участия в геноциде и иных преступлениях тоталитарных режимов самых обыкновенных людей, отнюдь не кровожадных по натуре и вовсе не являющихся убежденными адептами расовых, классовых и иных подобных теорий. Как отмечает Д. Майерс, служащие карательного батальона, уничтожившего около 40000 женщин, стариков и детей в Варшавском гетто, "...не были ни нацистами, ни членами СС, ни фанатиками фашизма. Это были рабочие, торговцы, служащие и ремесленники — люди семейные, слишком старые для службы в армии, но не способные противостоять прямому приказанию убивать".

Таким образом, проблема конформизма является высокозначимой не только применительно к взаимоотношениям личности и относительно локальной группы (учебной, рабочей и т. д.), но и в гораздо более широком социальном контексте.

При этом конформизм является результатом действия множества как собственно социально-психологических, так и иных переменных, в силу чего выявление причин конформного поведения и его прогнозирование представляет собой достаточно сложную исследовательскую задачу.

Практический социальный психолог, работая с конкретной социальной общностью должен, с одной стороны, четко знать, основываясь на экспериментальных данных, с группой какого уровня развития он имеет дело, а с другой — отдавать себе отчет в том, что в ряде случаев и согласие конкретных членов группы с позицией ее большинства, и попытки противоречить этому большинству еще не позволяют говорить о зрелой личностной позиции.

 

 

Роль социального педагога

Социальный педагог семье необходим, так как современная школа занимается только обучением, а ²/₃ родителей испытывают трудности в воспитании детей.

Типы семей, с которыми приходится сталки­ваться социальному педагогу: городская или сельская семья, традиционная, современная, многодетная, неполная, семья бежен­цев, эмигрантов, военнослужащих, опекунов и усыновителей, се­мья несовершеннолетней, «маленькой мамы», национальная и т.д.

Социальному педагогу приходится сталкиваться с различными проблемами семьи. Это:

· больные дети, дети-инвалиды;

· пожилые родители, инвалиды, пенсионеры;

· половая распущенность и проституция;

· алкоголики и наркоманы;

· дети-бродяги;

· развод родителей.

Несомненно, первоочередная задача социального педагога в работе с семьей — это разрешение кризисных ситуаций. Кроме того, следует обратить внимание и на их своевременное предуп­реждение и нейтрализацию.

Главная цель — мобилизовать внутренние силы семьи на пре­одоление кризиса.

В чем состоит работа социального педагога по оказанию помо­щи семье?

1-е. Проконсультировать семью в возможности получения раз­личных пособий и социальных льгот, о порядке их получения. Для этого проконсультироваться, какие льготы может получить мно­годетная семья.

2-е. Помочь увеличить доходы семьи, помочь в заработке и взрос­лых, и детей, в получении кредита, если семья решит открыть какое-нибудь предприятие.