Відчуження власником свого майна

Поряд зі знищенням речі внаслідок її споживання є однією найбільш типових для приватного права підстав припинення права власності. У цьому випадку власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ (відчужувача), є узгодженим з волевиявленням іншої особи, котрій передається у власність ця річ (набувача). Отже, юридичним фактом, що знаходиться в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір (ст. 626 ІДК). Це означає, що відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, що висуваються до вчинення правочинів взагалі (ст.ст. 202-214 ЦК) і договорів зокрема (ст.ст. 626-654 ЦК).

Специфічність відчуження власником свого майна полягає в тому, що один й той самий юридичний факт (договір) одночасно є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужувача) і виникнення права власності у іншої особи (набувача).

Оскільки договір є вторинним (похідним) способом набуття права власності на річ, до набувача переходять не лише правомочності власника, але й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо).

· 16. Стаття 347. Відмова від права власності

· 1. Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

· 2. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

· 3. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

· Стаття, що коментується, є новою в ЦК, вона уточнює порядок відмови власника від майна, що передбачається статтями 335, 336 ЦК.

· Тлумачення частини першої статті, що коментується, приводить до висновку, що відмова від права власності може виходити лише від фізичної чи юридичної особи. Тобто держава, Автономна Республіка Крим чи територіальна громада не можуть відмовитися від права власності, хоча їх право власності може припинятися за іншими підставами.

· Власник може відмовитися від права власності двома шляхами: він може прямо заявити про це або вчинити дії, що прямо свідчать про намір не зберігати в майбутньому будь-які права на це майно. Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її якостей. Так, якщо річ не підлягає державній реєстрації (як правило, рухомі речі), то право власності на неї припиняється з моменту відмови власника від будь-яких прав щодо цієї речі. Якщо ж річ підлягає державній реєстрації (див. ст. 182 та коментар до неї), то право власності на неї припиняється не з моменту відмови власника, а з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

· Стаття, що коментується, не передбачає наслідки відмови від права власності на річ. Тому можна вважати, що власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити свій намір і знову прийняти річ у володіння, користування та розпорядження, але тільки в тому випадку, якщо у іншої особи ще не виникло право власності на цю річ.

· Стаття 349. Припинення права власності внаслідок знищення майна

·

· 1. Право власності на майно припиняється в разі його знищення.

· 2. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.

· Власник за своїм бажанням володіє, користується та розпоряджається майном, що належить йому на праві власності. Тобто він має право за своєю волею визначати фактичну та юридичну долю речі. Одним з видів визначення такої фактичної та юридичної долі речі і є знищення майна, що передбачається в статті, що коментується. Під знищенням треба розуміти таке використання майна в результаті якого воно припиняє своє існування назавжди. Іншими словами, знищення майна — це обставина реального життя, яка припиняє існування в подальшому конкретного об'єкта права власності. В результаті чого припиняються і самі відносини власності. Знищення майна відноситься до таких способів припинення права власності, коли власник за своїм бажанням добровільно припиняє своє право власності, або ж право власності припиняється поза волею власника в результаті випадку, непереборної сили або неправомірних дій інших осіб.

· Якщо майно, що було знищено, підлягає державній реєстрації (див. ст. 182 ЦК та коментар до неї), то право власності на нього припиняється не з моменту знищення такого майна, а з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру. Думається, що положення частини другої статті, що коментується, є недостатньо коректним, бо якщо знищено об'єкт права власності (його немає), то право власності не може існувати далі незалежно від того, зареєстрована ця річ в державному реєстрі чи ні. Право власності — це речове право і воно існує остільки, оскільки є річ (об'єкт) і особа (суб'єкт), якій вона належить. З цього виходить, що як знищення речі, так і припинення існування суб'єкта права власності

· однаково припиняють відносини власності і ніяких додаткових дій для цього не потрібно

18. Стаття 348. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати

1. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

2. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою цієї статті.

Стаття, що коментується, має на увазі майно, яке може належати лише чітко визначеним учасникам обігу або перебування якого в обігу припускається лише за спеціальним дозволом (обмежено оборотоздатні речі) (див. ст. 178 ЦК та коментар до неї). Умовою застосування статті, що коментується, є правомірність набуття такого майна у власність особи, наприклад, отримання у спадщину мисливської вогнепальної зброї, права на яку особа не має. У випадку смерті особи — власника зброї — до вирішення питання про спадкування майна і отримання ліцензії на набуття зброї, вона негайно вилучається для відповідального зберігання органами внутрішніх справ, які зареєстрували таку зброю. У разі неотримання ліцензії або виникнення інших випадків, коли визначена особа не може мати право власності на таке майно (прийняття пізніше закону, який не дозволяє мати таку зброю на праві власності фізичній особі), частина перша статті, що коментується, пропонує власнику добровільно припинити право власності шляхом відчуження майна протягом строку, що встановлюється законодавством.

Абзац другий частини першої статті, що коментується, передбачає наслідки невиконання вимоги про відчуження майна особою, якій воно належати не може. В такому випадку рішення про відчуження майна приймає суд за заявою відповідного органу державної влади. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, або в спеціальному порядку, або якщо таке майно не було продане, то воно передається у власність держави чи територіальної громади. В такому випадку власнику сплачується грошова сума — вартість проданої, або переданої державі речі — за винятком коштів, які були витрачені для продажу такого майна. Аналогічно вирішується питання стосовно майна, на набуття чи зберігання якого потрібен спеціальний дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено.

Кошти, отримані від продажу майна, передаються власнику.

· 19.Стаття 351. Припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене

· 1. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені (стаття 350 цього Кодексу), може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов'язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі.

· 2. Позов про викуп житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути поданий органами, встановленими частиною другою статті 350 цього Кодексу.

· Вимога про викуп зазначеного майна підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що
використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку з суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно.

· 3. Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.
У разі знесення або перенесення цих об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упущеної вигоди.

· 4. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.

· 5. Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала в ньому як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом.

· 6. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділянки.

· 7. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, не є власником житлового будинку, інших будівель, споруд та насаджень, що розміщені на ній, власник цих об'єктів залучається до участі у справі.

· 8. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд.

· З аналізу змісту ст.350 та статті, що коментується, випливає наступне: якщо на земельній ділянці, стосовно якої прийнято рішення про її викуп у зв'язку з суспільною необхідністю, розташовані житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження, то вирішення питання про майбутню долю цього майна залежить від того, чи є власник земельної ділянки, що вилучається, також і власником цього майна. Якщо власник земельної ділянки одночасно є власником і відповідного нерухомого майна, що на ній розташоване, згідно ч. б цієї статті вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної ділянки. Якщо земельна ділянка та нерухоме майно на ній належить різним особам, зазначені вимоги розглядаються, в разі недосягнення домовленості між сторонами, окремо. Під нерухомим майном слід розуміти житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження, а також інше майно, яке відповідно до критеріїв ч. І ст.181 ЦК є нерухомим.

· У випадку недосягнення домовленості про умови припинення права власності на нерухоме майно з його власником у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розташоване, спір може бути вирішений у судовому порядку. В цьому випадку право власності припиняється за рішенням суду шляхом викупу зазначеного майна з обов'язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі. Цей спір вирішується за позовною заявою, право на подачу якої належить органам, визначеним ч.2 ст.350 ЦК. Метою цього позовного

· провадження є: встановлення правової підстави для задоволення вимоги про викуп зазначеного нерухомого майна, передбачених абз.2 ч.2 цієї статті; визначення розміру збитків, які підлягають попередньому та повному відшкодуванню власникові; вирішення питання про знесення розташованого на земельній ділянці нерухомого майна або про перенесення його на іншу земельну ділянку тощо.
Розгляд позову про викуп розташованого на земельній ділянці майна відрізняється від розгляду вимог про викуп самої ділянки тим, що у першому випадку предметом доведення має бути той факт, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку з суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на розташоване на ній майно. Питання про забезпечення власника житлового будинку, членів його сім'ї, наймача, що проживає в ньому, та членів його сім'ї помешканням не є перешкодою для припинення права власності на житловий будинок, а лише висуває додаткові вимоги до порядку схвалення уповноваженим органом відповідного рішення.

· Згідно ч.2 ст. 350 та ч.2 статті, що коментується, уповноважений орган має право вимагати від суду, який розглядає вимогу про викуп розташованого на ділянці майна, ухвалює рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень або про їх перенесення на іншу ділянку та відбудову за бажанням власника. При цьому суд в ході дослідження обставин справи повинен з'ясувати можливість такого перенесення та відбудови.
Власник земельної ділянки, що викуповується, має право вимагати надання йому іншої земельної ділянки, яка відповідає критеріям рівноцінності за якістю та розташована в межах даного населеного пункту. У такій ситуації вартість цієї земельної ділянки враховується згідно ч. б ст.350 ЦК при визначенні викупної ціни. Розмір земельної ділянки, яку вимагає надати власник, не повинен, з однієї сторони, бути меншим за розмір ділянки, що вилучається, а з іншої, не повинен перевищувати максимальних розмірів земельної ділянки даної категорії, визначеної земельним законодавством. Суд, вирішуючи питання про викуп житлового будинку та його знесення, має з'ясувати, чи було вирішено відповідним органом питання про забезпечення власника та членів його сім'ї, наймача та членів його сім'ї помешканнями в розмірі та порядку, встановлених законом.

· 20. Стаття 352. Викуп пам'ятки історії та культури

· 1. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження.

· 2. Якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд. за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп.

· 3. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

· 4. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави.

· 5. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом. Положення статті, що коментується, ґрунтуються на положеннях Конституції, згідно яких кожна особа повинна турбуватися про зберігання культурної та історичної спадщини. Ця стаття відтворює положення статті 136 ЦК 1963 р. Тут зберігається порядок викупу пам'яток історії та культури, що існував раніше, згідно якого державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури спочатку робить попередження власнику щодо необхідності покращити утримання таких речей, таким чином, щоб воно не загрожувало їх пошкодженню або знищенню. І лише у разі відмови або неможливості власника здійснювати належне утримання пам'ятки історії чи культури, такий орган має право звернутися до суду і вимагати викупу означених речей.

· Стаття, що коментується, не ставить примусовий викуп означеної категорії майна в залежність від характеру поведінки власника, тобто його вини в безхазяйному утриманні культурних цінностей. При наявності загрози втрати ними свого значення, позов про викуп може подаватися зазначеним державним органом без попередження власника.

· Викуп здійснюється на підставі договору, в якому ціна такого майна визначається за згодою сторін. У разі недосягнення сторонами згоди щодо ціни пам'ятки культури та історії, така ціна встановлюється за рішенням суду. Викуплена пам'ятка культури та історії переходить у власність держави. Думається, що вона також може переходити у власність територіальної громади або Автономної Республіки Крим, якщо саме вони здійснили викуп такого майна.

· 21. Стаття 353. Реквізиція

· 1. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

· 2. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

· 3. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

· 4. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

· 5. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.

· 6. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

· У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

· До похідних способів виникнення права державної власності можна віднести реквізицію. В той же час вона є способом припинення права власності фізичної чи юридичної особи за наявності визначених в законі підстав та умов. Реквізиція — це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Мета реквізиції не припинити протиправну поведінку власника, а забезпечити безпеку громадян, врятувати майно або знищити заражених тварин у разі епідемії або епізоотії. Можлива вона лише у випадках і порядку прямо встановлених законодавством України. Умовами застосування реквізиції можуть бути стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії та інші надзвичайні обставини. Майно може бути реквізовано лише з метою суспільної необхідності та за умови попереднього і повного відшкодування його вартості.

· Частина друга статті, що коментується, встановлює виняткові випадки, коли можливе не попереднє, а наступне повне відшкодування вартості реквізованого майна. До них відносяться воєнний або надзвичайний стан, які повинні бути проголошені державою у встановленому законом порядку.

· Майно, що було реквізовано, переходить у власність держави і передається у власність держави, або можливі ситуації, коли для запобігання означених обставин воно може бути знищеним. Порядок та умови вилучення майна у разі реквізиції повинні детально визначатися окремим законом. Оцінка реквізованого майна може бути оскаржена до суду, якщо вона не задовольняє власника. Крім того, попередній власник може вимагати відшкодування вартості майна не тільки грошима, а й іншим майном в тих випадках, коли це можливо (частина 5 статті, що коментується).

· В частині шостій статті, що коментується, міститься нове положення, згідно якого власник має право вимагати повернення майна, що збереглося після припинення надзвичайних обставин. В цій частині визначаються також майнові відносини сторін у разі повернення власнику його майна. Вони зводяться до того, що у разі повернення майна в особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

· Стаття 354. Конфіскація

· 1. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

· 2. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. У випадках, передбачених законом, майно може безоплатно вилучатися у власника за рішенням суду у вигляді санкції за вчинений злочин чи інше правопорушення. Конфіскація відноситься до похідних способів виникнення права державної власності, бо разом з

· майном до держави переходять всі права та обов'язки, що з ним пов'язані. В той же час конфіскація є підставою припинення права власності фізичної особи на майно, як санкція за скоєний злочин.

· На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер і може застосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо ці зобов'язання виникли після прийняття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. По зобов'язаннях, що підлягають задоволенню, держава відповідає лише в межах активу майна, що перейшло до нього. У випадках, передбачених законом, конфіскація може застосовуватися не лише в кримінальному, айв адміністративному порядку. Нині конфіскаційні та деякі інші відносини, пов'язані із особливими підставами переходу майна до держави, врегульовано спеціальними нормативними актами. Так, Постановою Кабінету Міністрів від 25 серпня 1998 року затверджено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, яке переходить у власність держави та розпорядження ним. Цивільно-правова конфіскація може застосовуватися у вигляді санкції за здійснення недійсного правочину (стаття 28 ЦК). Від конфіскації як міри кримінального покарання та конфіскації як міри адміністративного стягнення слід відрізняти випадки судового обернення у доход держави об'єктів безпідставного збагачення (хабарів, прибутків від незаконної підприємницької діяльності тощо), повернення стягнення на майно боржника чи заподіювача шкоди тощо.

· №35 Юридичні особи як суб’єкти права власності

· Сучасне суспільство неможливо уявити без таких його учасників, як колективні утворення, об’єднання громадян у різ­номанітні спілки, товариства і т. ін. з метою досягнення того чи

· іншого суспільно корисного результату. Саме вони забезпечують високу результативність людської діяльності в економічній сфері. Правовою формою такого об’єднання осіб для участі в цивільному (економічному) обороті є юридична особа. Проте будь-яке об’єднання громадян ще не є юридичною особою.

· У цивільному праві юридичною особою визнається організація, створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна, яка наділяється правоздатністю і може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді (Цивільний кодекс України, далі — ЦКУ).

· Юридична особа може бути створена однією особою, якщо це не заборонено законом щодо конкретного виду юридичних осіб. Вона має певні додаткові ознаки (юридична адреса, печатка, рахунок у банку тощо), індивідуалізована в цивільному обороті та наділена правоздатністю.

· Як суб’єкт цивільного права юридична особа характеризується певними ознаками, відсутність хоча б однієї з яких у характеристиці певної організації ставить під сумнів можливість визнання за нею статусу юридичної особи. До цих ознак належать:

· — організаційна єдність. Юридична особа має свою структуру, яка включає певні елементи. Всі елементи у цій структурі діють як єдине ціле для того, щоб досягти єдиної мети. Структура та організаційна єдність закріплені в документі, на основі якого діє конкретна юридична особа (статуті, установчому договорі, положенні). Наприклад, науково-дослідний інститут включає дирекцію, відділ кадрів, бухгалтерію, економічний відділ, наукові відділи, відділи інформаційно-технічного забезпечення та господарський відділ. Кожен з цих елементів виконує свої, чітко визначені функції, однак усі разом вони діють для досягнення єдиних цілей, визначених у положенні про цей інститут;

· — наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має майно, яке є матеріальною основою її діяльності. Це майно належить юридичній особі на праві власності або на праві повного господарського відання (державні підприємства) чи оперативного управління (державні установи, організації). Це майно виокремлене в суспільному майні, відмежоване від іншого: майна членів трудового колективу цієї юридичної особи, її засновників, майна інших юридичних осіб, держави тощо;

· — самостійність та участь у цивільному обороті від свого імені. Юридична особа виступає в цивільних правовідносинах, укладає різноманітні угоди як окремий суб’єкт від свого імені, а не від імені своїх засновників чи органу, що її створив. Для цього вона наділена певними засобами індивідуалізації: найменування, юридична адреса, рахунок у банку.

· Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму, характер її діяльності. Юридична особа, крім повного, може мати скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, повинна мати фірмове найменування (фірму), яке зазначається в установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. У разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов’язана помістити оголошення про це в друкованих органах, в яких публікуються дані про її державну реєстрацію, та сповістити про це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відносинах. Вона не вправі використовувати найменування іншої юридичної особи;

· — здатність нести самостійну майнову відповідальність. Юридична особа як самостійний суб’єкт несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями всім належним їй майном. Засновники (учасники) не несуть відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями засновників (учасників), якщо це не передбачено законодавством або установчими документами юридичної особи;

· — здатність виступати позивачем та відповідачем в суді. Юридична особа є самостійним учасником і всі свої права та обов’язки здійснює як право- і дієздатний суб’єкт, у тому числі захищає порушені права та інтереси і відповідає за виконання своїх зобов’язань, виступає стороною в судовому процесі як позивач або відповідач.

· Статусу юридичної особи відведено в ЦКУ окремий підрозділ «Юридична особа», в якому докладно виписано як загальні положення щодо всіх юридичних осіб, так і положення, що стосуються їх конкретних видів, у тому числі різноманітних господарських товариств.

· Як будь-який суб’єкт цивільних правовідносин юридична особа наділена правоздатністю та дієздатністю, тобто здатністю мати цивільні права та обов’язки та набувати їх для себе своїми діями. З моменту введення в дію нового ЦКУ юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Це означає, що юридичні особи наділені загальною правоздатністю. Однак таке положення юридичних осіб існувало не завжди. Протягом тривалого часу у правовій системі України юридичні особи були наділені так званою спеціальною правоздатністю — відповідно до встановлених цілей діяльності. Це означало, що юридична особа могла виконувати лише такі дії, укладати лише такі угоди, які не суперечать цілям, визначеним у статуті чи положенні про неї.

· Тому на практиці засновники юридичної особи (підприємства) були вимушені штучно закріплювати в установчих документах якомога ширше коло повноважень, якнайповніший перелік видів діяльності, що входять до її цілей. Якщо ж юридична особа порушувала це правило, укладала угоду, яка виходить за межі визначених цілей, то така угода була недійсною і не призводила до тих правових наслідків, яких прагнули сторони, що її укладали.

· Слід відмітити, що така спеціальна правоздатність юридичних осіб була притаманна багатьом правовим системам світу, а не лише Україні. Разом з тим, в останні роки спостерігається тенденція до розширення можливостей юридичних осіб, визнання за ними загальної правоздатності, відповідно до якої вони можуть укладати будь-які правомірні угоди. Таке положення і знайшло своє відображення в новому Цивільному кодексі України.

· Окремими видами діяльності, перелік яких визначається законом, юридична особа може займатися після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

· Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення (затвердження її статуту або положення, видання компетен­тним органом постанови про її утворення, державної реєстрації) і припиняється з моменту внесення запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи. Правоздатність і дієздатність юридичної особи збігаються за обсягом та у часі.

· Юридична особа набуває для себе цивільних прав та обов’язків через свої органи, які утворюються і діють відповідно до закону та установчого документа. У деяких встановлених законом випадках юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків через своїх учасників.

·

· Орган або особа, яка за законом чи установчими документами юридичної особи виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

· Розрізняють вищі органи юридичної особи та органи управління. Вищим органом, який може вирішувати будь-які питання, є загальні збори засновників (власників майна). Органи управління є одноособові (директор, генеральний директор, президент, керуючий і т. ін.) та колегіальні (дирекція, рада директорів, правління). На деяких видах підприємств діють спостережні ради.

· Утворення юридичної особи може відбуватися з ініціативи як організацій, так і окремих громадян, що є власниками майна, на основі якого утворюється ця юридична особа, або розпоряджаються ним на законних підставах.

· Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження.

· Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).

· Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Всі юридичні особи підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб. До цього реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування (фірмове найменування), місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, якщо цього вимагає закон. Державна реєстрація юридичних осіб проводиться відповідними компетентними державними органами залежно від виду юридичної особи. Так, суб’єкти підприємницької діяльності реєструються виконавчими комітетами районних (міських) рад депутатів або районними державними адміністраціями; громадські організації, політичні партії — органами юстиції, комерційні банки — НБУ і т. д.

· Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації за іншими мотивами (недоцільність тощо), а також зволікання з її проведенням не допускаються і можуть бути оскаржені в суді.

· Розрізняють кілька способів утворення юридичних осіб:

· розпорядчий — юридична особа виникає на підставі прийняття власником майна чи уповноваженим ним органом розпорядчого акта та затвердження статуту (положення) про неї. У такий спосіб утворюються, наприклад, державні підприємства;

· дозвільний — для виникнення юридичної особи необхідно попередньо отримати дозвіл (згоду) відповідного компетентного органу. У такий спосіб утворюються, зокрема, комерційні банки (необхідна згода Національного банку України);

· нормативно-явочний — юридична особа виникає на основі загального дозволу держави, який закріплено в нормативно-правовому акті (законі), якщо певні суб’єкти виявляють ініціативу і реєструють її у відповідних органах. У такий спосіб виникають, наприклад, кооперативи, громадські організації та об’єднання.

· У деяких випадках процедура утворення юридичної особи поєднує ознаки кількох з названих способів.

· Юридична особа припиняється в результаті передачі всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або в результаті ліквідації.

· Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

· Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, комісію щодо припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія, ліквідатор тощо) та встановлюють порядок і строки припинення. Виконання функцій такої комісії може бути покладено на орган управління юридичної особи. З моменту призначення відповідної комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія від імені юридичної особи, яка припиняється, виступає у суді. Вона ж поміщає в друкованих органах повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення вимог її кредиторами. Цей строк не може бути меншим двох місяців з моменту публікації пові­домлення про припинення юридичної особи.

· Комісія вживає всіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово сповіщає їх про припинення юридичної особи.

· Реорганізація або ліквідація чи інший спосіб припинення юридичної особи може відбуватися за рішенням органів, що зазначені в її установчих документах або в законодавчих актах.