Реалізація та захист інтересу корпорації на правомірне відчуження її майна

На практиці часто виникають ситуації, коли керівник корпорації чи її колегіальний виконавчий орган вчиняють дії з відчуження майна корпорації із перевищенням компетенції, встановленої законом та статутом корпорації, або ж вибуття майна із власності корпорації відбувається із іншими порушеннями вимог законодавства. Судове вирішення подібних спорів завжди стикається із проблемою правового механізму повернення спірного майна позивачу, тобто корпорації, що формулюється так:

- майно слід повертати у порядку реституції (ч.1 ст. 216 ЦК України),

чи

- належить застосовувати віндикаційну процедуру витребування майна від добросовісного набувача. Зокрема, у ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачається, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Зі змісту вказаної вище ч. 1 ст. 388 ЦК України видно, що для власника правовою підставою витребувати майно від добросовісного набувача є вилучення його майна у добросовісне володіння по чужій протиправній волі, оскільки спірне майно добросовісним набувачем повинне бути придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Власник взагалі не є суб’єктом дії в таких ситуаціях, він знаходиться поза ними і позбавлений можливості формулювати своє відношення (волю) стосовно цих юридичних фактів в момент їх виникнення. З цієї підстави пряме застосування правил ч. 1 ст. 388 ЦК України до ситуації договірного відчуження майна корпорації є штучною правовою конструкцією, оскільки у цій ситуації воля корпорації як власника реалізується в силу самої юридичної природи договору як дво- та багатостороннього правочину, причому зовнішнім чином, об’єктивно, оскільки корпорація шляхом укладення договору волю свою матеріалізувала документально і, крім того, вчинила дії, скеровані на виконання договірних зобов’язань.

Тому для вирішення такого роду майнового спору позивачу слід опиратися не на норми речового права, включаючи Главу 29 «Захист права власності» ЦК України. Корпорації належить звертатись до правил встановлення недійсності правочинів та вирішення відповідних правових наслідків (ст. 216 ЦК України) в кореспонденції з положеннями ст. 92 «Цивільна дієздатність юридичної особи» ЦК України. Тобто у ситуації, коли спірне майно знаходиться у покупця (чи іншого набувача) за недійсним договором належить відмовитися від руху шляхом прямого витребування (віндикації) та застосовувати правила процедури реституції, відповідно до яких майно, що вибуло із власності корпорації, повинне б бути повернуте їй стороною недійсного договору (чи іншого правочину).

Серйозним ускладненням для реституційного процесу є те, що на практиці таке спірне майно дуже часто не припиняє свого юридичного руху і від першого набувача переходить до наступного і так далі. В таких ситуаціях постає питання про правову підставу та процедуру повернення майна його первинному власнику – корпорації, яке в кінцевому результаті набуває такого формулювання:

- чи взагалі існує правова можливість повернути майно первинному власнику, вилучивши його від кінцевого набувача?

- якщо це неможливо здійснити в натурі і виникають збитки, то чи є підстави стягувати їх грошима із винної сторони або із посадових осіб, що діяли всупереч інтересів корпорації та недобросовісно перевищили свої повноваження?

Відповіді на поставлені питання частково містяться у постанові Пленуму ВС України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», у п. 10 якої зафіксовано, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Тому норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Також, з точки зору ВС України, не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Однак у цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України. Таким чином, для того, щоб повернути майно, відчужене від корпорації її посадовими особами із перевищенням їх компетенції чи з іншим дефектом договору, належить спершу визнати відповідний договір у судовому порядку недійсним (якщо сам договір не є нікчемним в силу відповідної вказівки у законодавстві). У наступному майно може бути повернуте корпорації в натурі шляхом вирішення судом у встановленому порядку віндикаційного спору.

Слід вказати, що в даний час доктринальне тлумачення інституту добросовісного володіння є достатньо неоднозначним, однак має місце чітка тенденція до розуміння добросовісного володіння не просто як фактичного стану (коли майно фактично утримується особою, позбавленою стосовно нього речових прав), а як правового стану, коли добросовісний набувач володіє стосовно набутого ним за недійсним договором майна суб’єктивним майновим правом. Наслідком такого розуміння є необхідність судового захисту права добросовісного набувача (оскільки, як відомо, право на захист є невід’ємним атрибутом будь-якого суб’єктивного права). В силу набуття суб’єктивного права на майно добросовісний набувач отримує, таким чином, також і можливість відкидати посягання на своє майно зі сторони третіх осіб.

ВС України у вищевказаній постанові зазначає, що відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується. Лише якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (ст. 19 та ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р.[3]).

Кінцевий висновок із вищевикладеного є таким: якщо між власником майна та добросовісним набувачем не було укладено договору, то останнього слід розглядати як третю особу, до якої не можна пред’явити позов про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків визнання правочину недійсним. Такий захист є можливим тільки шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього є відповідні підстави, і ці підстави будуть встановлені у індикаційному провадженні.

У випадку відсутності підстав для задоволення віндикаційного позову збитки корпорації, пов’язані із неправомірним вибуттям майна із її власності на підставі договору, укладеного із перевищенням компетенції, можуть бути відшкодовані лише за рахунок тих посадових осіб, які перевищили свої повноваження при укладенні недійсного договору.