Можливості відшкодування матеріальної шкоди, спричиненої корпорації, за правилами трудового законодавства

Відповідно до ст. 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.

Повна матеріальна відповідальність передбачає покладання на працівника, винного в заподіянні шкоди підприємству, з яким він перебуває в трудових відносинах, обов’язку відшкодування прямої дійсної шкоди в повному обсязі без будь-яких обмежень. Цей вид відповідальності настає лише в конкретно визначених законодавством випадках.

Вичерпний перелік випадків, що передбачають можливість застосування до працівника повної матеріальної відповідальності, закріплений ст. 134 КЗпП України. Так, повна матеріальна відповідальність настає у випадках:

1. Коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135¹ КЗпП України укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей (п. 1 ст. 134 КЗпП).

Письмові договори про повну матеріальну відповідальність відповідно до статті 135¹ КЗпП України можуть бути укладені підприємством з працівниками, які:

- досягли вісімнадцятирічного віку;

- займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов’язані зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей;

- займають посади або виконують роботи, безпосередньо передбачені Переліком посад і робіт, що заміщаються або виконуються працівниками, з якими підприємством можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за забезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва. Такий Перелік затверджений постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС N 447/24 від 28 грудня 1977 р. (далі - Постанова);

- отримали матеріальні цінності, передані їм під індивідуальну матеріальну відповідальність.

Перелік не підлягає розширеному тлумаченню. У випадках, якщо характер виконуваних робіт не передбачено даним Переліком, договір про повну матеріальну відповідальність не матиме юридичного значення, а тому не буде підставою для притягнення працівника до повної матеріальної відповідальності;

2. Коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами (п. 2 ст. 134 КЗпП України). Майно та інші цінності за разовими документами можуть отримувати працівники, для яких обслуговування матеріальних цінностей не є основною трудовою функцією, і їхні посади не вказані в згаданому переліку. У таких випадках власник повинен ознайомити працівника, якому видана разова довіреність, з порядком приймання, транспортування, зберігання цінностей;

3. Коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п. 3 ст. 134 КЗпП України). Таку відповідальність несе будь-який працівник незалежно від посади, яку він займає, чи від характеру виконуваної ним роботи;

4. Коли шкоди завдано діями працівника, який був у нетверезому стані (п. 4 ст. 134 КЗпП).

Факт появи на роботі працівника в нетверезому стані сам по собі є грубим порушенням трудової дисципліни, а тому повна матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну в такому стані працівником, настає незалежно від форми вини: умислу чи з необережності.

Факт нетверезого стану працівника може бути підтверджено як медичним висновком, так і іншими видами доказів (актами та іншими документами, поясненнями сторін і третіх осіб, свідченнями свідків).

Зважаючи на те, що заподіяння шкоди працівником, який перебував у нетверезому стані, є одним з найгрубіших порушень трудових обов'язків, зменшення розміру відшкодування за цю шкоду, як правило, не допускається;

5. Коли шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування (п. 5 ст. 134 КЗпП). У перерахованих випадках повна матеріальна відповідальність настає лише за навмисне заподіяння шкоди, що має бути підтверджено фактом наявності умислу та свідомого бажання працівника в ході виробничого процесу заподіяти підприємству шкоду або допустити її настання.

Якщо недостача, псування або знищення вказаного майна сталися з необережності (недбалості), настає обмежена матеріальна відповідальність;

6. Коли відповідно до чинної норми законодавства на працівника покладається повна матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків (п. 6 ст. 134 КЗпП).

Така відповідальність, як правило, передбачається нормами спеціального законодавства, а тому немає потреби укладення з працівником договору про застосування до нього повної матеріальної відповідальності, оскільки безпосередньою підставою для притягнення до відповідальності працівника є правова норма. Зміст пункту 6 статті 134 КЗпП не вимагає наявності спеціальної норми закону, ця відповідальність може бути передбачена й нормами підзаконних нормативно-правових актів;

7. Заподіяння працівником шкоди підприємству, установі, організації не при виконанні трудових обов'язків (п. 7 ст. 134 КЗпП).

У цьому випадку шкода підприємству заподіюється не будь-якою особою, а саме працівником, який перебуває з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах на підставі трудового договору. До того ж шкода може бути заподіяна як у робочий, так і позаробочий час. Типовим прикладом заподіяння такої шкоди є використання майна підприємства в особистих цілях при виконанні на обладнанні підприємства роботи, що не належить до трудової функції працівника;

8. Коли службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу (п. 8 ст. 134 КЗпП).

13.2.4.3. Господарсько-правова (корпоративна) майнова відповідальність посадових осіб корпорації

Відповідно до ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Чи можливо кваліфікувати майнові втрати корпорації, що виникають із порушень органами корпорації та її посадовими особами корпоративних приписів як господарські збитки відповідно до визначення, сформульованого законодавцем? В цілому так, тому що:

1) такі майнові втрати виникають у зв’язку із порушеннями вимог щодо здійснення господарської діяльності корпорації (оскільки протиправні діяння посадових осіб ведуться всупереч меті створення корпорації як господарського товариства)

та

2) корпоративні відносини слід кваліфікувати як господарські правовідносини, а саме як організаційно-господарські відносини між учасником та корпорацією, яка діє через свої органи управління, або внутрішньогосподарські відносини між органами управління та посадовими особами корпорації (ч. 6 та ч. 7 ст. 3 ГК України).

Поряд з цим, загальні правила, встановлені стосовно стягнення збитків суб’єктів господарювання не завжди сформульовані законодавцем із врахуванням особливостей тієї категорії майнових втрат, що виникають не у відносинах господарської організації із діловими контрагентами та третіми особами, а із правопорушень у діяльності інтегрованих у корпорацію органів управління та її посадових осіб.

Слід відзначити, що у законодавстві України існують загальні та спеціальні правила притягнення винних посадових осіб до майнової корпоративної відповідальності. Звернемося до загальних правил. Відповідно до положень ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Внаслідок уважного аналізу змісту ст. 92 ЦК України стає зрозуміло, що її формулювання істотно обмежують можливості покладання на членів органу управління корпорації корпоративної майнової відповідальності. Адже у тексті цієї статті відбулося некоректне ототожнення інституту представництва з інститутами посадових повноважень особи та компетенції органу управління юридичної особи. Мова у тексті ст. 92 ЦК України йде про відповідальність за збитки, спричинені порушеннями обов’язків щодо представництва юридичної особи перед третіми особами, а не порушеннями обов’язків посадової особи чи компетенції органу управління юридичної особи. Якщо співвіднести ст. 92 ЦК України із главою 17 ЦК України «Представництво», стає зрозумілим, що вона може бути застосована лише до тих посадових осіб юридичної особи, які у відносинах з іншими особами виконують стосовно від імені останньої представницькі повноваження, що ґрунтуються на договорі, законі, акті органу юридичної особи та на інших підставах, встановлених цивільним законодавством. В той же час, органи управління корпорації, як і будь-якої іншої юридичної особи, не є її представниками, вони діють у складі корпорації та формують її волю, яка, в свою чергу, може виявлятися у відносинах із третіми особами через дії органів корпорації безпосередньо, або ж через дії зовнішніх представників. Таким чином, потреба захисту майнових інтересів корпорації у випадку перевищення компетенції її органами управління чи посадовими особами знайшла своє відображення у законодавстві лише вигляді декларативного механізму.

Дефект правотворчості на рівні правозастосування відтворюється також і судовою практикою та керівними роз’ясненнями ВС України. На рівні судової практики має місце ототожнення перевищення повноважень щодо представництва юридичної особи із перевищенням управлінської компетенції органу юридичної особи чи повноважень її посадової особи.

Із розвитком законодавства України про господарські товариства правила застосування майнової корпоративної відповідальності поступово вдосконалюються, зокрема, у сфері АТ. Так, у ст. 63 Закону України «Про акціонерні товариства» зазначається, що посадові особи органів АТ повинні діяти в інтересах товариства, дотримуватися вимог законодавства, положень статуту та інших документів товариства. Посадові особи органів АТ несуть відповідальність перед товариством за збитки, завдані товариству своїми діями (бездіяльністю), згідно із законом. У разі якщо відповідальність згідно із цією статтею несуть кілька осіб, їх відповідальність перед товариством є солідарною.

Також у ст. 72 Закону України «Про акціонерні товариства» вказуються наслідки недотримання вимог до порядку вчинення правочину, щодо якого є заінтересованість. Зокрема, вказано, що правочин, вчинений з порушенням вимог ст. 71 цього Закону, може бути визнано судом недійсним. При цьому відповідальність за шкоду, заподіяну товариству правочином, вчиненим з порушенням вимог ст. 71 Закону України «Про акціонерні товариства», несе особа, заінтересована у вчиненні АТ такого правочину.

Як видно із положень ст. 92 ЦК України та ст. 72 Закону України «Про акціонерні товариства», законодавець при формулюванні їх змісту опирався на так звану концепцію ultra vires, згідно з якою у випадку перевищення повноважень на вчинення правочину представником юридичної особи дійсність такого правочину може бути оспорена лише за умови, що існує доведена чи презумована недобросовісність іншої сторони правочину, яка знала про перевищення статутних чи інших повноважень на представництво, однак вмисно діяла з метою вчинення протиправного правочину.

Слід звернути увагу на те, що у ст. 72 Закону України «Про акціонерні товариства» врегулювано тільки наслідки недотримання вимог до порядку вчинення правочинів, щодо яких є заінтересованість, а тому відкритим є питання про наслідки недотримання вимог до порядку вчинення значних правочинів. Очевидно, при порушенні порядку вчинення значних правочинів слід керуватися загальними правилами, встановленими у ст. 20 ГК України, де передбачається, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів, включаючи їх захист шляхом визнання повністю або частково недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом, а також шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання.

Доцільно вказати, що публічним джерелом інформації про обсяг повноважень органу управління чи посадової особи слугує ЄДР. Зокрема, у ч. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» зазначається, що в ЄДР, серед іншого, містяться такі відомості щодо юридичної особи:

- перелік засновників (учасників) юридичної особи: прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), дата народження, країна громадянства, місце проживання, реєстраційний номер облікової картки платника податків (за наявності), серія та номер паспорта, якщо засновник - фізична особа; найменування, країна резидентства, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник - юридична особа;

- назва органів управління юридичної особи;

- відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи.

Певним недоліком чинного корпоративного законодавства України є те, що перелік осіб, які мають право через суд стягнути збитки, спричинені корпоративній господарській організації діями (бездіяльністю) відповідної посадової особи, обмежується самою такою організацією. Оскільки складно навіть уявити ситуацію, коли керівник корпорації ініціює покладання на себе у судовому порядку майнової відповідальності за спричинені корпорації його діями (бездіяльністю) збитки, то такі процедури завжди значно відстають від дат спричинення корпорації шкоди та інших збитків і можуть виникати лише за умови відсторонення чи звільнення винної посадової особи із займаної посади. Покращити можливості захисту майнових прав корпорації та, відповідно, її учасників (акціонерів, пайовиків) могло б впровадження у законодавства України інституту позовів заінтересованих осіб в інтересах корпорації (так званих непрямих позовів), однак у законодавстві України такий інститут поки-що не прижився[7].

Доцільно додати, що процесуальний інститут непрямого позову розвинутий американським корпоративним законодавством. Також і в Федеральному Законі Російської Федерації «Про акціонерні товариства» (ч. 5 ст. 79) вказується, що значна угода, здійснена з порушенням встановлених вимог, може бути визнана недійсною за позовом товариства або акціонера. Однак в законодавстві України можливість учасника (акціонера, засновника, пайовика) подавати позов в інтересах господарського товариства чи іншої корпорації не передбачається. Більше того, у рішенні від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 Конституційний Суд України відмовився визнати за акціонерами можливість подавати непрямі позови, мотивуючи свій висновок розбіжністю інтересів окремих акціонерів та АТ в цілому. Необхідність чіткої регламентації прав акціонера на непрямий позов відчувається на практиці та інтенсивно обговорюється у спеціалізованій періодиці[8].