ТОП 10:

Гайдамацький рух у XVIIIстолітті. Коліївщина 1768 року.



Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух.

Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники, запорізькі козаки, міщани, православні священики. Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.

Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний. Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р.

У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.
Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.

Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти,
Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.

17.Нова геополітична ситуація, яка склалася в Центральній та Східній Європі на кінець XVIII — початок XIX ст., спричинила великі геополітичні зміни і соціальні перетворення в Україні. Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділу перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входили значні території українських земель. На кінець XVIII ст. було ліквідовано Кримське ханство, що несло великі страждання і спустошення українському народові протягом чотирьох з половиною століть свого існування. Унаслідок цих змін виникли абсолютно нові геополітичні утворення на карті Європи. Галичина, Закарпаття, а згодом і Буковина ввійшли до складу Австрійської імперії, а всі інші українські землі разом з інтегрованою Гетьманщиною та Слобожанщиною — до російської держави. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилися під владою імперії Романових.

Сталися значні зміни і в адміністративно-територіальному устрої України, яка входила до Росії, започатковані указом Павла І від 12 грудня в 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії і намісництва". Деякі зміни відбулися на початку XIX ст. Зокрема, було утворено дев'ять губерній (Чернігівську, Полтавську, Харківську, Київську, Херсонську, Таврійську, Волинську, Подільську, Катеринославську), які за системою управління наслідували російські. Державну владу в них здійснювали губернатори котрих призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, у яких хазяйнували царські справники. У свою чергу, і повіти поділялися на стани, які очолювали поліцейські пристави. Для зміцнення влади губернаторів створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства: Полтавське й Чернігівське (з Харківською, Полтавською, Чернігівською губерніями), Новоросійсько-Бессарабське (з Херсонською, Катеринославською, Таврійською губерніями і Бессарабською областю) та Київське (з Київською, Волинською, Подільською губерніями). На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, їм підпорядковувалися не лише місцева адміністрація й поліція, а й розквартировані на території губернії війська. На початку XIX ст. в усіх губерніях заснували ще й охоронні відділення (так звану охранку) для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, чисельність якої сягала 100 тис. Саме за допомогою військової сили і поліцейського апарату втілювалася в життя гнобительська політика царату, деспотизм якого набрав найвищого розвитку.Російський царизм також заохочував усілякими пільгами й привілеями заселення українських земель, насамперед росіянами. їм прищеплювалось усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично правомірної їхньої зверхності над людьми інших національностей. Наприкінці XIX ст. у результаті переселенських рухів в Україну і з України частка українців на їхній рідній землі зменшилася з 90 до 80 % . Зате частка росіян серед населення України зросла до 12 %. Разом з русифікованим українцями вони становили більшість міського населення Лівобережжя та Півдня України. Це породжувало антиросійські настрої серед місцевого населення, створюючи сприятливий ґрунт для розвитку українського національного руху.

Щодо адміністративно-територіального устрою українських земель, які перебували під владою Австро-Угорської імперії, то слід зазначити, що на цих землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Повітову ланку очолювали старости. Містами управляли магістрати (до 1870 p.), а пізніше — міські ради як органи самоврядування. На Закарпатті адміністрацію в комітетах очолювали жупани, періодично скликались комітетські збори дворянства.

Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Українське населення, більш як 90 % жило в селах і було зайнято в сільському господарстві. Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин. В умовах неоабсолютизму 50-х років правлячі кола Австрії швидко втратили інтерес до українців і пішли на зближення з угорським та польським дворянством. У 60-х роках цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині, що спричинило нове ущемлення національних прав українського населення.

Підсумовуючи розгляд цього питання, варто звернути увагу на те, що після згаданих політичних змін, коли більшість українських земель опинилося в одній державі, відкрилися деякі макроекономічні перспективи, зокрема, тенденції економічної інтеграції українських земель і зростання міжнародної торгівлі через причорноморські порти. Позитивним наслідком геополітичних змін було і те, що українці різних регіонів згодом після "







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.249.234 (0.005 с.)