ТОП 10:

Український дисидентський рух (1960-1980)



Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство (лат. dissident — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства.
У розвитку дисидентського руху в СРСР виокремлюють такі етапи:

1. Виникнення і становлення (1959—1972 pp.). Початок дисидентського руху пов'язаний з утворенням у 1959 р. Української робітничо-селянської спілки.

На цьому етапі у «самвидаві» набули значного поширення відкриті листи (так звана «епістолярна революція»). Найвідомішими з них є листи Л. Чуковської (квітень 1966 р.), А. Сахарова, В. Турчина, Р. Медведева (1968 р.) та ін., пройняті ідеями викриття беззаконня щодо політичних в'язнів у СРСР, необхідності демократизації радянської системи, категоричного несприйняття спроб «реабілітації» Сталіна і сталінізму. З квітня 1968 р. починає виходити у світ правозахисний бюлетень «Хроника текущих событий», який тривалий час (до 1982 р.) був основним джерелом інформації про тенденції і проблеми розвитку правозахисного, релігійного, національного опозиційного рухів у СРСР.

Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 p., коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та апробовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Навесні 1969 р. серед правозахисників визріла думка про необхідність організаційного оформлення дисидентського руху. Тоді було створено першу в Радянському Союзі відкриту, непідконтрольну державним структурам, громадську асоціацію — Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. Це об'єднання звернулося з відкритим листом до ООН, в якому було наведено факти грубого порушення прав людини у Радянському Союзі. У листопаді 1970 р. засновано Комітет з прав людини в СРСР.

2. Криза і спад (1972—1975 pp.). У 1972 р. розпочався фронтальний наступ на дисидентський «самвидав». Москвою, Ленінградом, Вільнюсом, Новосибірськом, Уманню та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Влітку 1973 р. відбувся «показовий» суд над правозахисниками П. Якіром і В. Красіним, на якому вони під тиском були змушені визнати «наклепницький» характер своєї діяльності. Такий розвиток подій зумовив кризу всього дисидентського руху.
3. Піднесення та розширення діяльності (1976—1978 pp.). Поява у 1976 р. Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (Московської Гельсінської групи) і виникнення Української, групи відкрили новий етап у розвитку дисидентського руху. У цей період помітно активізувала свою діяльність релігійна течія дисиденства.

4. Помітне обмеження впливу під тиском пануючого режиму (1979—1985 pp.). У листопаді 1979 р. тиск системи на інакодумство ще більше посилився, що призвело наприкінці 1980 р. до виїзду за кордон багатьох лідерів духовної опозиції, а також ізоляції та ув'язнення 500 лідерів правозахисних, національних і релігійних об'єднань.

Дисидентський рух в Україні був складовою частиною загальносоюзного. Утворювали його такі основні течії:
1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство. У Росії воно репрезентоване А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод

2. Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.
3. Національно орієнтоване дисидентство. Ця течія дисидентського руху рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.
Характерною ознакою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур .







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.226.254.115 (0.003 с.)