Тестові завдання до семінару№6

1. Архітектором Андріївської церкви у Києві став:

а) І. Григорович-Барський;

б) Б. Растреллі;

в) Б. Меретіні-Мердерер;

г) Г. Шедель.

2. Києво-Могилянська Колегія отримала статус академії за часів гетьманування:

а) І. Самойловича;

б) К. Розумовського;

в) І. Мазепи;

г) Д. Апостола.

3. Квартальнаформа планування поселення переважала:

а) на Правобережжі;

б) на Півночі України;

в) на Заході України;

г) на Півдні України.

4. Першим президентом Синоду Православної російської церкви став:

а) Ф. Прокопович;

б) С. Яворський;

в) С. Полоцький;

г) П. Могила.

5. Найвизначніший учений-енциклопедист України ХУІІІ ст.:

а) Ф. Прокопович;

б) С. Полоцький;

в) С. Яворський;

г) Г. Сковорода.

Семінар №7. Українська культура ХІХ – поч. ХХ ст.

План

1. Освіта та наука – важливі фактори культурно-національного відродження на українських землях.

2. Нові тенденції в розвитку архітектури, скульптури, живопису.

3. Зародження української національної музики та театру.

 

Теми рефератів

1. Т. Шевченко та його особливе місце в українському образотворчому мистецтві ХІХ ст.

2. Архітектурні пам’ятники Києва ХІХ ст.

3. «Театр корифеїв» на Єлисаветградщині.

4. М. Лисенко – основоположник української національної музики.

5. М. Пимоненко – співець природи і народного побуту України.

Література

1. Історія світової культури / під заг. ред. М.В. Дєдкова. – Запоріжжя: Дике поле, 2009. – С. 261 – 284.

2. Історія світової та української культури: підручник для вищ. закл. освіти / В.І. Греченко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Режко. – К., 2002.

3. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура. Курс лекцій / М.В. Кордон. – К., 2002.

4. 100 знаменитих людей України / В.М. Скляренко, Т.М. Харченко, О.Ю. Очкурова, І.А. Рудичева. – Харків: Фоліо, 2005.

5. Хорошевский А. 100 знаменитых символов Украины / А. Хорошевский. – Харьков: Фолио, 2008.

 

1. При підготовці до семінару студентам доречно згадати, що в кінці XVIII ст. українські землі були поділені між Російською та Австро-Угорською імперіями. В наслідок колонізаторської політики Російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України, яку за станом було зведено до звичайної російської провінції. Жорстока русифікаторська політика царату спрямовувалась на нівелювання української національної культури: були часи, коли заборонялося не лише говорити, а і співати рідною мовою (згадаймо Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський указ 1876 р.). До аналогічних заборонних заходів вдавався і австрійський уряд в Галичині, Закарпатті, Буковині.

Але слід розуміти, що незважаючи на це розвиток капіталізму, промисловості, банківської справи, торгівлі збільшували потреби в освічених і кваліфікованих працівниках і це стимулювало розширення мережі навчальних закладів і кількість учнів у них. На поч. ХІХ ст. були затверджені такі типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), ліцеї, університети.

Студентам потрібно звернути увагу на те, що у культурній сфері існувала класова поляризація, що значно затримувала духовний розвиток трудового населення. Система шкіл в Україні не охоплювала навчанням усіх дітей шкільного віку. За даними на середину 40 років ХІХ ст., у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській, Полтавській губерніях з населенням понад 7 млн.осіб було близько 10 тис. учнів, причому 70% з них становили діти дворян, чиновників купецтва. Нестача приміщень, підручників, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальній роботі навчальних закладів.

Значні зміни в освіті стались у 80-х рр: була значно підвищена плата за навчання, обмежено доступ до гімназій євреям, у 1887 р. видано документ, відомий під назвою «циркуляра про куховарчиних дітей», який зобов’язував директорів гімназій утримуватися від прийому до їхніх закладів дітей прислуги, дрібних крамарів тощо. Царський уряд посилив наступ на автономні права університетів і взяв під пильний контроль їхнє внутрішнє життя. Студентам необхідно пояснити, які історичні події привели до таких негативних змін в освіті.

Треба пам’ятати і про успіхи в галузі освіти та науки: зародження жіночої середньої освіти, збільшення кількості гімназій двох типів, формування мережі середньої та вищої спеціальної освіти. Історичним успіхом стало заснування університетів: Харківського (1805 р.), Київського (1834 р.), Новоросійського в Одесі (1865 р.), Чернігівського (1875 р.) Університети стають центрами науки, де працювали кращі вчені: В. Каразін, Т. Осиповський, М. Остроградський, І. Вернадський, М. Ващенко-Захарченко, І. Мечніков, М. Костомаров, Д. Багалій, І. Срезневський, М. Максимович. В яких галузях науки вони прославились?

2. При вивченні другого питання слід зробити наголос на тому, що в пер. пол. XIX ст. в архітектурі та образотворчому мистецтві утвердився новий художній напрям – класицизм, що ґрунтувався на античних традиціях. Цей період характеризувався особливо активною забудовою міст України. Найбільш планомірне будівництво велося в нових містах, заснованих наприкінці XVIII ст.: Маріуполі, Катеринославі, Миколаєві, Одесі, Херсоні, Севастополі. На зміну архітектурі дворянських садиб приходить архітектура міських ансамблів. Бурхливе будівництво зумовило розквіт монументальної скульптури. Надзвичайно цінною особливістю монументального мистецтва цього періоду було досягнення синтезу скульптури й архітектури. Особливу увагу студентам слід звернути на забудову Києва. Слід пам’ятати, що в архітектурі України переважав еклектизм - суміш елементів різних стилів.

Майстерність і талант українського народу виявився у створенні палацово-паркової архітектури, зокрема таких пам’ятників як палац Розумовського в Батурині, парк «Олександрія» на березі Росі у Білій церкві, палац Галагана у с. Сокиринці на Чернігівщині, парк «Софіївка» в Умані.

Розвивалася й монументальна скульптура, що до речі більше, ніж інші види мистецтва залежала від смаків і вимог замовника, і тому демократичні тенденції розвивалися повільніше. Яскравим свідченням цього є пам’ятники – київському князю Володимиру Великому (1853 р., скульптори В. Демут-Маліновський, П. Клодт, архітектор К. Тон), Богдану Хмельницькому в Києві (1888 р., скульптор М. Мікешин, архітектор Ніколаєв), О. Пушкіну в Одесі (1888 р., скульптор Полонська, архітектор Васильєв), І Котляревському в Полтаві (1903 р., скульптор Л. Позен, архітектор О. Широв), М. Гоголю в Полтаві (1915 р., скульптор Л. Позен). Великий внесок у розвиток монументальної скульптури зробив Іван Мартос (пам’ятники Мініну і Пожарському у Москві, А.-Е. Рішельє в Одесі).

В українському живописі чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри: портретний, історичний, пейзажний, побутовий. Але слід зазначити, що переважна більшість українських митців не була майстрами якогось одного жанру, а володіла багатьма із них.

У першій половині XIX ст. живопис збагачується демократичною українською тематикою. Художники вперше детально зупиняються на народних типажах і яскравих особистостях з народної маси. Українська тематика активно розробляється не тільки власне українськими художниками (А. Мокрицьким, І. Сошенком, В. Яненком, Г. Васьком), а й росіянами, що певний час жили й працювали в Україні – І. Рєпін, В. Тропінін, К. Павлов, М. Сажин, В. Штернберг. Особливе місце в українському образотворчому мистецтві XIX ст. посідає творчість Т. Г. Шевченка. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним з перших починає змальовувати життя та побут селянства («Циганка-ворожка», «Селянська родина», «Катерина»).

Необхідно запам’ятати, що реалістичний метод було покладено в основу всієї художньої культури середини і другої половини XIX ст.Величезне значення для розповсюдження реалізму мала діяльність Товариства пересувних художніх виставок (1871р.) в Росії. Товариство організувало художні виставки не тільки в містах Російської імперії, а й в Україні – Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі. Живописцями, які проводили демократичні традиції в Україні були К. Трутовський, Л. Жемчужніков, І. Соколов, М. Пимоненко, М. Івасюк, О. Мурашко. Видатними майстрами пейзажу стали С. Василівський, В. Орловський. Отже, українське мистецтво набуло чітко окреслених національних ознак і водночас залишалося невід’ємною складовою загальноєвропейського культурного простору.

3. Починаючи обговорення третього питання, треба підкреслити, що становлення української національної музики припадає на першу половину XIX ст. і що джерелом її розвитку була народна пісенна творчість. У XIX ст. продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси, а особливо пісні кобзарів. (А. Шут, О. Вересай). Значну роль в розповсюдженні музичного мистецтва відігравали кріпацькі театри й оркестри, які діяли у маєтках українських поміщиків (XVIII – пер. пол. XIX ст.). Слід зазначити, що осередками розвитку музичної культури були також освітні заклади.

У другій половині XIX ст. активізувалось діяльність з вивчення і популяризації української пісенної спадщини. Відомими збирачами фольклору були Л. Українка, М. Вовчок, М. Загорська, М. Заньковецька. В Україні, як і в Росії та Західній Європі, важливу національно-просвітницьку роль відігравала опера. Доречно згадати, що першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм» створив композитор С. Гулак-Артемовський. Прем’єра опери відбулася в 1863 р. в Петербурзі, а на українській сцені – 1884 р.

Студентам особливу увагу необхідно звернути на творчість М. Лисенка, талановитого композитора, піаніста, диригента, педагога та громадського діяча, творця національного напряму української музики. Композитор збагатив майже всі жанри української музики (опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка-Полтавка», «Енеїда», «Ноктюрн» та ін.).

Українська музика XIX – поч. ХХ ст. розвивалася під впливом західноєвропейської і особливо російської музичної культури. Доречно було б назвати імена відомих російських композиторів, які сприяли піднесенню музичного мистецтва в Україні.

Далі треба відзначити, що всупереч офіційній політиці царизму до високого інтелектуального рівня піднялися українська драматургія й театр. З’являється багато драматичних творів на українську тематику. Назвіть відомих драматургів та згадайте їх основні твори.

На поч. XIX ст. виникають перші постійні професійні театри в Полтаві та Харкові. В становленні Полтавського театру велику роль відіграв І. Котляревський, який саме для цього театру написав п’єси «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Одним з засновників Харківського театру був Г. Квітка-Основ’яненко. Великий успіх мали його соціально-побутові комедії «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик».

Своєрідною театральною столицею України було м. Єлисаветград (сучасний Кіровоград). Там М. Старицький, М. Кропивницький, брати Тобілевічі, М. Заньковецька стали одним з перших українських професійних діячів, які створили те, що нині метафорично іменують «театром українських корифеїв». При вивченні театрального життя бажано проаналізувати несприятливі умови, в яких відбувалося становлення українського театру.

У Галичині в пер. половині XIXст. українського театру не було: тут діяв театр німецький і польський. Український професійний театр в Галичині виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда».

І на завершення обговорення робимо висновок, що загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності.