Порівняйте адміністративно-політичний устрій і становище соціальних станів Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України в другій половині XVII ст.

Порівняйте адміністративно-політичний устрій і становище соціальних станів Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України в другій половині XVII ст.

Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини склався у роки Національно-визвольної війни під про-

водом Б Хмельницького. Територія держави поділялася на 16 полків (7— на Лівобережній Україні, 9 — на Правобережній), які складалися із сотен. За формою правління Гетьманщина (офіційна назва держави — Військо Запорозьке) була козацькою республікою, тому її адміністративно- територіальний устрій нагадував устрій Запорізької Січі:

1) генеральний уряд на чолі з гетьманом;

2) полковий уряд на чолі з полковником;

3) сотенний уряд на чолі з сотником;

4) влада міських і сільських козацьких отаманів. Найвищим органом законодавчої влади була Загальна

(Генеральна) військова Рада, яка скликалася для схвалення заздалегідь підготовлених ключових питань розвитку держави.

Однак поступово роль Ради зменшилася. її повноваження перебрала на себе Рада генеральної старшини (Старшинська рада), до складу яко» входили генеральна старшина і полковники. На засіданнях такої Ради могли бути присутні представники міст, вищого духівництва, шляхти. На розгляд виносилися питання щодо укладання миру чи початку війни, винесення смертних вироків за найтяжчі злочини, надання привілеїв містам, церкві тощо.

Генеральний уряд очолював гетьман. Під час правління гетьмана Б. Хмельницького відбулося суттєве зміцнення гетьманської влади. У його руках фактично була сконцентрована виконавча й судова влада. Б. Хмельницький зменшив владу Старшинської Ради, видавав універсали, скликав Генеральну військову Раду, вів переговори з представниками іноземних держав, конгролював розвиток фінансової системи, оголошував війну та укладав мир, був головнокомандуючим Війська Запорозького.

джено Володимирськии собор на Бібіковському бульварі (тепер бульвар Шевченка).

У Харкові за проектом О. Бекетова збудовано приміщення комерційного училища {нині Національна юридична академія) й Земельного банку.

Багато цікавих споруд з'явилося наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях: у Львові — будинок політехнічного інституту (архітектор Ю. Захаревич), галицького крайового сейму (архітектор Ю. Гохбергер, тепер Національний університет ім. І. Франка), оперний театр (архітектор 3. Горголевський), у Чернівцях — резиденція митрополита Буковини (архітектор Й. Главка) (тепер приміщення університету), в Ужгороді — синагога (тепер філармонія) та ін.

Висновок. Архітектура і мистецтво в Україні у другій половині XIX ст. зазнали помітних змін. Характерними рисами розвитку стали нові напрямки і жанри в образотворчому мистецтві, певна криза в архітектурі.

Білет 17

Рідний край у УІ-ХУст.

Територія Слобожанщини в період бронзового і залізного віків була заселена частково кочовими племенами аланів (на півдні, про що свідчать курганні і безкурганні поховання біля сіл Роздольне, Новоселки, міст Балаклеї й Ізюма), частково землеробськими, що вели осілий спосіб життя. Землеробські поселення знаходилися ще далі на північ, у лісостеповій зоні, і належать до культури полян поховальних урн (одержали назву від звичаю спалювати мертвих, а залишки складати в глиняну судину (урну) і закопувати в землю). Залишки поховань виявлені в с. До-вжик, селищах Мартовій, Великій Данилівці, Терновому, біля Харкова. Основним заняттям племен культури похо-

вань було плужне землеробство і скотарство. Існував рибний промисел, розвивалося гончарство. Землеробське господарство цього часу значно удосконалилося. Кухонна кераміка виготовлялася вже за допомогою гончарного кола і випалу. Наявність великої кількості монет свідчить про існування грошового обігу. Місцеве населення мешкало в укріплених селищах, розташованих біля невеличких річок.

З VIII ст. тут жили слов'янські племена сіверян, що і дали назву річці— Сіверський Донець. Населення займалося орним землеробством, про що свідчать знайдені археологами мотики, серпи, коси, зернові ями, уламки жорно-вів. Існували рибальство та осіле скотарство. Вирощували зерно і льон, з якого виробляли полотно. З лляного насіння виробляли олію, зокрема для освітлення. Крім того, наявні ознаки існування місцевого металургійного виробництва. Місцеве населення підтримувало торгові зв'язки зі східними купцями Торгували зерном і льоном, шкірою, хутром, воском, медом. У громадському житті відбувався процес розпаду общин і формування ранньофеодального суспільства. У 884р. київський князь Олег підпорядкував своїй владі сіверян і частину їхньої території, яка ввійшла до складу держави Київська Русь.

Частина території краю, заселена племенами салтів-ської культури, перебувала під владою Хазарського ка-ганату і сплачувала йому данину У 60-хрр. Хет. дружини Київського князя Святослава розгромили Хазарський каганат і звільнили місцеве населення від влади хазар. З цього часу велика частина Слобожанщини увійшла до складу Київської Русі.

До XII ст на русі відбувається процес відокремлення князівств. Це призводить до міжусобних війн, а згодом до феодальної роздрібненості. Сіверська земля була розді-

при все існували й певні відмінності, пов'язані з особливістю заселення Слобідської України. Завершення Національно-визвольної війни під проводом гетьмана Б Хмельницького позитивно вплинуло на зміни в соціальному устрою Гетьманщини.

Білет З

Білет 4

Ет О

Білет 12

Білет 13

Проаналізуйте особливості національ-

Схарактеризуйте внесок Михайла Грушевського в українську науку і культуру 1890-х рр.

Михайло Сергійович Грушевський був видатною постаттю в історії України — відомий вчений-історик та громадсько-політичний діяч, перший президент Української Народної Республіки. Він не лише досліджував і писав історію, але й творив ЇЇ. Його наукова творчість формувалася під впливом творів М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова та інших видатних громадсько-політичних і культурних діячів України XIX століття. Метою діяльності М. Грушевського наприкінці XIX ст. було, як він сам писав, «служити національному українському відродженню». Навчаючись на історико-філологічному факультеті Київського університету він написав фундаментальну працю «Історія Київської землі від смерті Ярослава Мудрого до кінця XVI ст». У своїй магістерській роботі він дослідив історію Барського староства на Поділлі.

Також М. Грушевський брав активну участь у діяльності Київської громади. Вільне володіння латинською, грецькою, німецькою, французькою, англійською мовами дозволило йому ознайомитися з багатьма творами зарубіжних прогресивних діячів науки, культури, політики.

У 1894 р. М. Грушевський очолив відкриту у Львівському університеті кафедру української історії — «кафедру всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи». Його призначення австро-угорським урядом на цю посаду підтримала громадськість Східної Галичини Саме тоді М. Грушевський вперше виклав нову концепцію історії України—Руси: вона неперервна від найдавніших часів й до кінця XIX ст, а народ — єдиний герой історії. Тоді ж, у 1894 р., М. Грушевського обрали головою історико-філософської секції Наукового товариства імені Шевченка, а згодом — головою цієї провідної наукової установи.

М. Грушевський перетворив товариство на академію наук європейського зразка. Наукове товариство видавало •Записки", які редагував М. Грушевський. За ініціативи М. Грушевського з 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вісник».

В історію нашої держави М. Грушевський увійшов як автор багатотомної «Історії України—Руси».

Висновок. М. Грушевський зробив величезний внесок у розвиток історії. культури України, був видатним суспільно-політичним діячем українського національного руху.

Білет 1 б

Білет 17

Рідний край у УІ-ХУст.

Територія Слобожанщини в період бронзового і залізного віків була заселена частково кочовими племенами аланів (на півдні, про що свідчать курганні і безкурганні поховання біля сіл Роздольне, Новоселки, міст Балаклеї й Ізюма), частково землеробськими, що вели осілий спосіб життя. Землеробські поселення знаходилися ще далі на північ, у лісостеповій зоні, і належать до культури полян поховальних урн (одержали назву від звичаю спалювати мертвих, а залишки складати в глиняну судину (урну) і закопувати в землю). Залишки поховань виявлені в с. До-вжик, селищах Мартовій, Великій Данилівці, Терновому, біля Харкова. Основним заняттям племен культури похо-

вань було плужнє землеробство і скотарство. Існував рибний промисел, розвивалося гончарство. Землеробське господарство цього часу значно удосконалилося. Кухонна кераміка виготовлялася вже за допомогою гончарного кола і випалу. Наявність великої кількості монет свідчить про існування грошового обігу. Місцеве населення мешкало в укріплених селищах, розташованих біля невеличких річок.

З VIII ст. тут жили слов'янські племена сіверян, що і дали назву річці— Сіверський Донець. Населення займалося орним землеробством, про що свідчать знайдені археологами мотики, серпи, коси, зернові ями, уламки жорно-вів. Існували рибальство та осіле скотарство. Вирощували зерно і льон, з якого виробляли полотно. З лляного насіння виробляли олію, зокрема для освітлення. Крім того, наявні ознаки існування місцевого металургійного виробництва. Місцеве населення підтримувало торгові зв'язки зі східними купцями. Торгували зерном і льоном, шкірою, хутром, воском, медом. У громадському житті відбувався процес розпаду общин і формування ранньофеодального суспільства. У 884р. київський князь Олег підпорядкував своїй владі сіверян і частину їхньої території, яка ввійшла до складу держави Київська Русь.

Частина території краю, заселена племенами салтів-ської культури, перебувала під владою Хазарського ка-ганату і сплачувала йому данину У 60-хрр. Хет. дружини Київського князя Святослава розгромили Хазарський каганат і звільнили місцеве населення від влади хазар. З цього часу велика частина Слобожанщини увійшла до складу Київської Русі.

До XII ст. на Русі відбувається процес відокремлення князівств. Це призводить до міжусобних війн, а згодом до феодальної роздрібненості. Сіверська земля була розді-

лена між Чернігівським і Переяславським князівствами. У цей же період місцеве населення веде інтенсивну боротьбу проти кочових племен печенігів і половців. Руські князі організували кілька вдалих походів проти половців, проте основні сили ворога не були розгромлені. У 1238р. Переяславське князівство було знищене навалою татар. Населення зазнало великих страждань.

Висновок. Слобідська Україна з другої половини XIII де кінця XVI ст. являла собою територію, що пустує, тому одержала назву «Дике поле*. У цей проміжок часу хазяями туї були татари.

17.2.Порівняйте роль народовців, радикалів, москвофілів у суспільно політичному житті західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.

У доугій половині XIX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) знаходилися під владою Австро-Угорської імперії. Революційн події 1848—1849 рр., перетворення Австрійської імпері на Австро-Угорську, прийняття Конституції 1867р. сталі' головними причинами активізації суспільно-політичногс життя в Західній Україні. Становище української інтелі генції, духовенства та дрібного чиновництва— головни> учасників західноукраїнського національно-визвольною руху— було непростим. В українському національному русі було три основні течії: москвофіли, народовці та ра дикали.

Москвофіли організаційно оформилися в 60-ті рр XIXст. Причини появи цієї течії в західноукраїнському суспільно-політичному житті: віра в Росію як рятуваль ницю від ополячення; культурна та релігійна близькісті росіян та українців. Видатні представники москвофіли у Галичині: Д. Зубрицький, М. Качкоеський, І. Наумович; н;

Буковині: К. Богатирець; на Закарпатті: А.Добрянський, І.Раковський. Москвофіли вважали, що австрійський уряд зрадив українську верхівку, і бачили порятунок від полонізації (ополячення) в приєднанні до Москви. Москвофіли заперечували існування окремого українського народу та вважали, що галицькі русини (західні українці) є частиною єдиного великоруського народу. Практична діяльність москвофілів полягала в боротьбі з пияцтвом та створенні братств тверезості, заснуванні наукового "Товариства ім. Качковського», участі в роботі Ставропігійського інституту, Народного дому та <Галицько-Руської матиці». Москвофіли заснували політичну організацію «Руська рада», що мала стати представником всіх місцевих русинів. Москвофілів підтримував російський царизм, який прагнув вико ристати їх як протидію українському рухові.

Протилежну позицію в суспільно-політичному русі займали народовці. Ця течія виникла на початку 60-хрр. та бажала об'єднати всіх національно саідомих українців для протистояння ополяченню та захисту інтересів українців. Видатні представники народовців у Галичині: В.Барвин-ський, Ю. Романчук, на Буковині: С.Смаль-Стоцький, М. Василько; на Закарпатті: А. Волошин, Ю.Жаткович. Співчували деяким ідеям народовців І.франко, М.Пав-лик, М.Драгоманов. Народовці вважали, що вирішити проблеми західних українців можна, лише спираючись на народ. Для цього необхідно підвищити його національну свідомість, захистити мову та літературу та підвищити культурно-освітній рівень. Згодом розвивалася ідея необхідності об'єднання всіх українців— західних та східних. Ідеї народовців були відображені в таких періодичних виданнях, як -Вечорниці», «Буковина», «Справа», «Нива», «Руслан», «Правда»'. Практична діяльність народовців полягала в сприянні відкриттю у Львові українського про-

фесійного театру (1864), наукового товариства -Просвіта» (1868). Літературного товариства ім Т. Г.Шевченка (1873). Першою політичною організацією народовців стала заснована в 1885р. «Народна рада-, яку очолив Ю. Роман-чук. -Народна рада- перетворилася на представницький орган західних українців та сприяла національному розвиткові Галичини.

У Західній Україні поступово сформувалася радикальна течія. З діяльністю західноукраїнських радикалів пов'язане створення перших українських політичних партій в Галичині. Причинами створення політичних партій можна вважати: 1) загальну політизацію національного руху вГаличині; 2) розкол в народовському русі — на прихильників угодсвницькій позиції відносно поляків та австрійського уряду та на прихильників радикальної позиції у розв'язанні національного питання. У жовтні 1890 р. радикально настроєні діячі українського визвольного руху створили Русько-українську радикальну партію (РУРП) Партія почала боротьбу з тими представниками національного руху, які пішли на співпрацю з поляками та австро-угорським урядом (-новоерівцями»). Радикали прагнули демократизувати суспільне життя, використати досягнення культури та науки для підвищення національної свідомості українців, об'єднання українців в єдину державу. Головною ідеєю РУРП стало об'єднання ідеалів наукового соціалізму з національними інтересами українців. Керівники РУРП — І.Франко, М.Павлик, С.Данилович, Є.Левицький — виступали за передачу землі шляхом ЇЇ викупу у власність селянських общин, надання селянам кредитів для викупу землі та подальшої сільськогосподарської діяльності. Свої ідеї радикали висловлювали віазе-тах «Громада» та «Хлібороб». Практична діяльність радикалів полягала у відкритті громадських читалень.

Висновок. Суспільно-політичне життя в Західній Україні було різноманітним та суперечливим. У національно-визвольному русі українців не було єдності, що послабляло його. Поступово національний український рух переходить від культурно-просвітницької роботи до політичної діяльності.

Білет 18

18.1.Рідний край у XVI -XVIII ст.

Слобідська Україна, або Слобожанщина, — це українські землі Харківської, Сумської, частини Донецької і Луганської областей та деякі території Росії.

У XVI ст. через територію «Дикого поля- проходили головні шляхи татарських наскоків на українські і російські землі — Муравський, Ізюмський та Кальміуський. Уряд Московської держави, прагнучи освоїти ці землі та закріпити їх за собою, будував укріплені лінії, які складалися з низки фортів («засік»).

Поступово тут оселяються російські селяни-втікачі і прикордонна варта. Прикордонну службу в XVI ст. несли й українські козаки. Отаманами козацьких загонів, які не тільки давали опір татарам, а й з дозволу царя самі ходили в походи, були М.Черкашин, Й.Федоров, Т.Сліпецький, С. Висоцький.

У другій половині XVII ст. українські переселенці брали активну участь у будівництві міст. Саме тоді тут виникли Савинська пустинь та Святогірський монастир, споруди якого збереглися до нашого часу. Сторожові фортеці українських козаків XVII ст. з часом перетворилися на міста і села Слобожанщини,

Одним з перших переселенців на Слобожанщину був гетьман Я.Острянин, керівник казацько-селянського по*

встання 1637 -1638рр. Разом з ним прибуло майже 3 тис. чол., які оселилися біля Чугуєва.

Масове переселення на Слобожанщину починається після 1651 р. Репресії польських магнатів проти козаків і селян примусили їх разом із сім'ями, майном і худобою переселятися на Слобідську Україну.

Переселенці створювали окремі поселення — слободи або осідали в існуючих містах — Бєлгороді, Валуйках, Карачеві та ін. На чолі козацької старшини стояв отаман, якому підпорядковувалися сотники, а сотникам — десятники. Управління було організовано за козацьким зразком. Контроль за переселенцями здійснював царський воєвода. -

Кожний, хто ставав на царську службу, приймав присягу у Путивлі. Переселенцям давали хліб і гроші для влаштування на новому місці, а також зброю. «-Служивим людям», крім того, призначалася щорічна платня.

У Другій половині XVII ст. поширеною формою землеволодіння була займанщина (заняття вільних земель).

Українці, що переселялися на територію Слобожанщини, приносили із собою звичку до занять землеробством, скотарством, ремеслами. Привілеї, визначені в «жалуваних грамотах» московського царя, сприяли швидкому розвитку землеробства. Слобожани займалися городництвом, садівництвом, виноградарством й іншими промислами: розведенням бджіл і збором меду. Привілеї сприяли розвиткові винокурного та мірошницького промислу. Починає швидко розвиватися торгівля.

Українці жили в дерев'яних або мазаних хатах, критих соломою. Поруч з будинком були сади, городи. За часів правління Петра І починається ліквідація автономії Слобожанщини. Скасоване воєводське управління, за грамотою 1700р. полковники затверджуються царем. Слобідську

Україну введено до складу Азовської губернії.

За царювання Анни Іоанівни було реорганізоване місцеве самоврядування, слобідські козачі полки перетворені на армійські. Право займати вільні землі було скасоване, на всяке володіння необхідно було мати кріпацький акт. Ця реформа погіршила добробут народу, а також обмежила колишні свободи.

За часів правління Єлізавети Петрівни було відновлено старе козацьке правління, але за Катерини II воно знову було знищено..„

У 1765 р. Слобідська Україна була перетворена на Слобідсько-Украінську губернію, що охоплювала територію старих слобідських полків — Сумського, Охтирського, Ізюмського. Острогозького і Харківського. Керував губернією губернатор, при якому діяла Губернська Канцелярія. Губернатор мав широкі адміністративні повноваження. Першим харківським губернатором був Є.Щербинін. Губернія поділялася на п'ять провінцій, що відповідали старим полкам, а провінції — на шість комісаріатів. Слобідські полки в 1765 р. перетворені на гусарські; слобідські козаки стали військовими обивателями, що обкладалися подушною податтю.

29 вересня 1780р Слобідсько-Українська губернія була перетворена на намісництво, центральним містом якого став Харків. Харківське намісництво поділялося на 15 повітів, або округів. У 1796 р. Харківське намісництво було знову перетворене на Слобідсько-Українську губернію в старих межах, що ділилася на 13 повітів.

Особливість економічного розвитку Слобідської України в цей період — швидкий розвиток землеробства (з'являються нові сільськогосподарські культури), промислів та ремесел. Продовжують розвиватися винокуріння, мірошницький промисел, з'являються невеличкі

пивоварні заводи. Починають розвиватися шкіряний промисел і чоботарство (шевське ремесло), гончарство і кушнірство, коцарство (виготовлення вовняних килимів). З'являється багато різноманітних ремісників: шаповали (виготовлення повсті), колісники і стельмахи {виготовлення колясок, саней, візків), ткачі, ковалі та ін. Розвиток ремесел і промислів сприяв широкому поширенню торгівлі — ярмаркової та базарної.

Прискорений розвиток економіки обумовив ріст міст, у яких починається планова забудова. У містах будуються державні установи (Поштовий будинок у Харкові), будинки знаті (будинок Харківського губернатора, 1777р.), храми і собори — Покровський собор — перша кам'яна релігійна споруда (1689 р.). Успенський собор (1777) і Михайлівська церква в Харкові.

У Слобідській Україні ще в XVII ст. діяли братські церковні школи, уXVIIIст. з'являється Харківський колегіум, перетворений пізніше на семінарію. Тривалий час Харківський колегіум був єдиним навчальним центром Слобідської України. Пізніше в Харкові було утворено Казенне училище, спочатку у вигляді Додаткових класів при Харківському Колегіумі. У 1789р. було засноване Головне Народне училище.

Висновок. Слобідська Україна в XVII—XVIII ст. досягла значних успіхів в економічному, культурному, адміністративно-територіальному розвитку.

Білет 20

20.1.Визначте внесок Києво-Могилянської академії в культурно-освітній розвиток українського наро-ДУ-

У першій половині XVII ст. національно свідома інтелігенція України зробила вагомий внесок в розвиток укра-

інської культури, розширення та удосконалення освіти, становлення гуманітарної науки і доведення її до загальноєвропейського рівня.

Заснування Києво-Могилянського колегіуму відбулося в 1632 р. унаслідок активної культурно-просвігницької діяльності архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили (1597—1647).

Він відкрив у приміщенні Троїцької церкви Києво-Печерської лаври школу на 100 осіб для вивчення «вільних наук» грецькою, слов'янською та латинською мовами. Невдовзі гетьман Війська Запорозького Іван Пєтржиць-кий дав згоду на об'єднання Київської братської школи та школи Києво-Печерської лаври. Так постав Києво-Могилянській колегіум.

П. Могила забезпечив викладання навчальних предметів такими високоосвіченими педагогами, як С Косов, І. Трофимович. Було закуплено майже 100 книжок; писання святих отців-богословів, історичні твори, твори філософів античної епохи, з тригонометрії, метафізики та логіки. П. Могила активно впроваджував у навчально-виховний процес у колегіумі кращі освітянські наробки університетів Європи. У колегіумі функціонували вісім класів (шкіл): фара, інфима, граматика, синтаксима, поезія, риторика, філософія, богослов'я. Курс навчання тривав сім років, з 1680 р.™ 12 років.

Ті, хто навчався у молодших класах (інфима, граматика й синтаксима), називалися учнями, у старших — студентами.

Учні та студенти колегіуму отримували якісну освіту. Вони вивчали «сім вільних мистецтв* — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Велика увага приділялася вивченню давньослов'янської, латинської та книжної української

иови за граматикою М. Смотрицького.

Учнів молодших класів навчали вчителі-дидаскали, а студентів старших класів — професори.

Освітня діяльність Києво-Могилянського колегіуму знайшла своє продовження у роботі філій, що були відкриті у Вінниці (1634) та Кременці (1636).

Колегіум відіграв величезну роль у розвитку української освіти та культурного життя, захисті прав і свобод православного населення України. Діяльність випускників колегіуму сприяла зростанню національної свідомості та гідності українського народу. Видатними діячами України стали вихованці колегіуму Л. Баранович, І. Гізель, Й. Га-лятовський та багато інших. Випускник колегіуму, а згодом і вчитель цього закладу освіти Є.Славинецький став державним перекладачем при дворі московського царя Олексія Михайловича. Інший випускник колегіуму І. Уже-вич написав видатну «Граматику словенську". Навчалися в колегіумі й український гетьман Павло Тетеря та наказний гетьман Яким Сомко. Вихованець колегіуму, а згодом його ректор І. Гізель написав «Синопсис (1674), який фактично став першим нарисом з історії України, Білорусі та Росії.

Викладачі колегіуму постійно удосконалювали лекції на вимоги часу, що надавало навчанню світський характер, дозволяло вихованцям бути в курсі сучасних суспільно-політичних проблем.

Л. Баранович, який увійшов в історію України як видатний церковний, культурно-освітній і громадсько-політичний діяч XVII ст., був випускником, викладачем і ректором колегіуму. Л. Баранович розпочав справу щодо відкриття в Чернігові, колегіуму на взірець Києво-Могилянського. Його перу належать видатні літературні твори українського бароко — «Меч духовний», «Нова міра

ол

старої віри-», «Трубьі словес проповедньїх».

Серед вихованців колегіуму слід назвати видатного діяча української, білоруської й російської культури С. Полоцького. Він складав проект Слов'яно-греко-латинської академії, влаштував у Москві друкарню, навчав московських царедворців поетики, риторики, філософії.

Почесне звання -лавроносного поета» носив випускник, а потім й педагог колегіуму С. Яворський. Саме він був главою церковного Синоду Руської православної церкви за часів правління царя Петра І. С. Яворський написав широко відомі твори на захист православної віри — «Виноград Христов» та «Камінь віри».

26 вересня 1701 р. за вагомий внесок в розвиток освіти й науки Києво-Могилянському колегіуму було надано статус Академії. У XVIII ст. визначальну роль в діяльності академії відігравали її колишні вихованці — Ф. Прокопович, Р Заборовський, Г Кониський, М. Козачинський. В основу навчально-виховного процесу в академії було покладено принципи гуманізму та елементи світської освіти.

У Києво-Могилянській академії навчалися Г. Поле-тика, Г. Сковорода, С. Гулак-Артемовський, С. Величко, Г. Граб'янка та багато інших видатних діячів освіти, науки, літератури.

Академія діяла до 1817 р.. а з 1819 р. вона стала духовним навчальним закладом для підготовки церковнослужителів.

Діяльність Києво-Могилянської академії було відновлено тільки в жовтні 1991 р. На сьогоднішній день ця академія є вищим навчальним закладом європейського рівня, центром освіти і наукових досліджень у різних сферах діяльності незалежної України.

Висновок. Києво-Могилянська академія відігравала важливу роль у розвитку української освіти XVII— XVIII ст.

Вона була демократичним вищим навчальним закладом, який сприяв пожвавленню культурного життя та зміцненню міжнародних зв'язків. Серед випускників академії багато видатних діячів освіти, науки, літератури, музики.

20.2.Схарактеризуйте основні політичні напрями українського національно-визвольного руху: націонал -демократизму, соціалізму, соціал-демократизму, самостійництва.

Політизація українського національно-визвольного руху в другій половині XIX ст. призвела до появи напрямків зі своїм політичним змістом, ідеями та кінцевим результатом.

Одним із напрямків українського національно-визвольного руху був націонал-демократизм.

Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст і був пов'язаний насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського.

І, Франко надавав великої ваги розвитку української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює «стяг національності», національної мови, письменства, народної освіти. Особливо дбав він про національну мову.

Ці ідеї не передбачали обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської імперії. Кожна нація має право на свою державність, але національна політика має спиратися на усвідомлення фактичних відносин.

С. Дністрянський, В. Старосольський та О. Бочков-ський пропонували вирішувати національне питання в демократичних формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.

Галицький правознавець і політолог Станіслав Дністрянський (1870—1936) сформулював національно-

державницьку концепцію, провідною ідеєю якої є право кожної нації на автономію та державну незалежність. В основу своєї концепції вчений поклав розроблену ним теорію суспільних зв'язків. Суспільні зв'язки він поділяв на органічні, суб'єктами яких є сім'я, рід, плем'я, народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають класи, парії, товариства, церква.

Виходячи з цих характеристик суспільних зв'язків, С. Дністрянський підсумовує, що в їх основі лежать традиції певного народу й держави, що історично складися. Україно має не тільки право на самовизначення, а й відповідні державницькі традиції.

С. Дністрянський робить висновок, що Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизначення, утворення власної державності на своїй етнічній території. Майбутню незалежну українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народу та обраним органам і здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.

Іншим напрямком національно-визвольного руху був соціалізм. Особливої популярності соціалістичні ідеї набули в перші десятиліття XIX ст. Історичні події цієї епохи підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї — про історичну роль робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату, так і соціал-демократичні.

Найвідоміші представники соціалістичного напрямку політичної України першої половини XIX ст були М. Гру-шевський і В. Винниченко. Ідейно передували їм І. Франко і Леся Українка.

Іван Франко (1856—1916) — поет і публіцист, філософ, учений-дослідник громадсько-політичний діяч. Ідеї марк-

УЧ

сизму, особливо економічно вчення К Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І Франка.

Разом із цим і. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.

Франко не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції і не поділяв марксистської ідеї стосовно «історичної місії пролетаріату-. Водночас він стояв на позиціях соціалізму.

Головний засіб здійснення народом своєї влади — це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову.

Початок зародження вітчизняної соціал-демократії сягає 70—80-х рр. XIX ст. Перші її представники — О. Тер-лецький та С Подолинський. У своїй концепції майбутнього устрою суспільного життя, зокрема, С. Подолинський виділяє такі функції держави: культурно-вихозну, функцію управління господарством і працею, судову, планування та облік, а також Функцію оборони країни й охорони внутрішнього порядку. Сам перелік головних функцій майбутньої держави свідчить про те, що вчений розраховував насамперед на докорінну зміну суті держави — із засобу класового насильства вона мала перетворитися на механізм узгодження інтересів усіх членів суспільства.

С. Подолинський справив значний вплив на розвиток визвольного руху та революційно-демократичної думки не лише в Україні, а й у Росії. Не без його участі склалися творчі біографії М. Павлика, І. Франка, Лесі Українки та ін. Проте, родоначальником ідеології соціал-демократичного ґатунку на українському ґрунт: по праву вважається М. Драгоманов. Саме він є автором першої програми

української соціал-демократії, написаної ним у 1888 році.

Соціалістичним ідеалом Драгоманова, 5ув ідеал Пру-дона: федерація вільних спілок вільних лю|цей. Ідеал, який повну волю людині і громаді клав в основу Ідейної організації майбутнього суспільства.

Під впливом М. Драгоманова 1890 р. І. Франко і М. Павлик створили партію, яка базувалася на соціал-демократичних засадах. Спочатку вона мала назву «Російсько-українська радикальна партія», але згодом за нею закріпилася інша — «Українська радикальна партія» (УРП). Серед її засновників були також Е. Левицький, В. Охримович, Т. Окуневський, О. Терлецький. Р. Яросевич т£ інші.

Програма партії, підготовлена І. франком, М. Пав-ликом, Е. Левицьким, Р. Яросевичем і схвалена з'їздом, стратегічною метою проголошувала «зміну способу виробництва відповідно до досягнень наукового соціалізму», -колективний характер праці і колективну власність».

Автори програми проповідували доцільність еволюційною переходу трудящих до соціалізму на основі широкої демократи і вперше серед галицьких українців висунули вимоги загального і рівного виборчого права. УРП проголосила парламентаризм одним із найважливіших принципів своєї діяльності і вважала, що соціальною базою радикального руху, виходячи з аграрного характеру краю, має бути селянство, яке на 80 відсотків було безземельним.

У вересні 1899 р. радикали, які вважали за необхідне працювати і серед робітників, створили у Галичині Українську соціал-демократичну партію (УСДП). УРП і УСДП постійно контактували, координуючи свої дії. УСДП стала автономною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА). За політичну платформу партією була прийнята програма австрійської соціал-демократії.

 

Партій відстоювала соціалістичні позиції і вважала своєю метою підтримку робітничого руху, соціальних реформ, мала свій друкований орган — газету «Воля-.

Самостійницький рух виник у другій половині Х(Х ст. на початку політичного етапу українського національного руху.

Прибічники самостійників, їх часто називали націоналістами, вважали, що розв'язати українське національне питання можливо за умов здобуття Україною незалежності.

Визначними представниками руху стали Ю. Бачин-о&кий (автор відомої брошури "Поневолена Україна»), М. Міхиовський (автор «10 заповідей- та Д. Донцов.

Висновок. Різні іечії українського національно-визвольного руху свідчили, що гоомадські та культурні діячі по-різному уявляли майбутнє народу та держави.

 

-

Порівняйте адміністративно-політичний устрій і становище соціальних станів Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України в другій половині XVII ст.

Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини склався у роки Національно-визвольної війни під про-

водом Б Хмельницького. Територія держави поділялася на 16 полків (7— на Лівобережній Україні, 9 — на Правобережній), які складалися із сотен. За формою правління Гетьманщина (офіційна назва держави — Військо Запорозьке) була козацькою республікою, тому її адміністративно- територіальний устрій нагадував устрій Запорізької Січі:

1) генеральний уряд на чолі з гетьманом;

2) полковий уряд на чолі з полковником;

3) сотенний уряд на чолі з сотником;

4) влада міських і сільських козацьких отаманів. Найвищим органом законодавчої влади була Загальна

(Генеральна) військова Рада, яка скликалася для схвалення заздалегідь підготовлених ключових питань розвитку держави.

Однак поступово роль Ради зменшилася. її повноваження перебрала на себе Рада генеральної старшини (Старшинська рада), до складу яко» входили генеральна старшина і полковники. На засіданнях такої Ради могли бути присутні представники міст, вищого духівництва, шляхти. На розгляд виносилися питання щодо укладання миру чи початку війн