Укажіть нові тенденції розвитку архітектури і мистецтва у другій половині XIX ст.

У другій половині XIX ст. образотворче мистецтво в Україні розвивалося в реалістичному напрямку.

Російські передвижники, у творчості яких глибоко реалістично відбилося життя російського народу, разом із тим широко зверталися до української тематики, у своїх картинах із любов'ю змальовували чудову природу України, показували характер, побут, вдачу, психологію і волелюбність українського народу.

І. Рєпін (1844—1930), який народився в м. Чугуєві на Харківщині і провів дитячі та юнацькі роки в Україні, написав картини, у яких відобразив історію, життя й побут українського народу («Українська хата», -Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Вечорниці» та ін.).

Найбільш Інтенсивно в той час розвивався побутовий живопис. Присвячуючи картини сучасним темам із навколишнього ж>птя, художники змальовували реальну дійсність, соціальні відносини, зображували простих людей, їхні психологію, характер, створювали образи борців за свободу, уславлювали красу своєї Вітчизни.

Реалістичні картини з життя українського порефор-меного села створив відомий художник-передвижник М. Кузнєцов (1850—1929), творчість якого в основному була пов'язана з Одесою. У своїх картинах («Об'їзд володінь», «Мировий посередник», «Старий поміщик» та ін.) Кузнєцов, з одного боку, зображував тяжке життя селян, викривав хижацтво і нікчемність поміщиків, а з іншого — оспівував духовну велич та красу простих людей, їхні оптимізм і силу.

К. Костанді (1852—1921), передвижник, видатний представник побутового жанру, викладач Одеського художнього училища, написав чимало картин на соціально-

побутові теми («Біля хворого товариша», ^і,В люди», «Гуси»), у яких дуже тонко передав колорит української природи і змалював людей з їхніми настроями, переживаннями й думами.

У Києві в побутовому жанрі успішно працював художник-передвижник М. Пимоненко (1862—1912). Його картини здебільшого відображають життя І побут українського села ("Весілля в Київській губернії». <-Святочне ворожіння», «Свати», «Проводи рекрутів», -Сінокіс» та ін.).

Видатним українським художником-рєалістом був С. Васильківський (1854—1917). У його творчій спадщині налічується понад гри тисячі картин, ескізів, замальовок, але найбільша частина їх присвячена оспівуванню чудової природи України ("Козача левада», «Ловлять снігура», «Зима. В'їзд у село». «Весна на Україні» та ін.), змалюванню героїчного минулого українського народу («Козак у дорозі», «Козак у степу», «Сутичка запорожців з татарами» та ін.), а також темам із життя й побуту українського села кінця XIX ст. («На греблі», «Ярмарок у Полтаві», «Побачення» та ін.).

Серед західноукраїнських живописців другої половини XIX ст найвизначнішими були Т. Копистинський (1844—1916), який у своїх картинах правдиво відображав нужденне життя галицького селянства («Сліпець з поводирем», «В селянській хаті», «Погорільці» та ін.), К. Устияно-вич(і839— 1903) (жанрові картини з життя гуцулів — «Бойківська пара-, «Гуцул», «Гуцулка біля джерела», картини «Козацька битва», -Шевченко на засланні» та ін.) та І. Труш (1859-1941).

Найвидатнішим скульптором другої половини XIX ст. в Україні був Л. Позен (1849—1921). Він створив реалістичні типи у формі скульптурних груп, портретів і статуеток («Шинкар», «Кобзар», «Жебрак», «Запорожець у розвідці»

та ін.), а також скульптурні портрети художників Г. Мясо-єдова, М. Ярошенка та ін., пам'ятники І. Котляревському та М. Гоголю в Полтаві. Скульптор П. Забіла (1830—1917) найбільше відзначився створенням скульптурних портретів. Його роботи — мармурове погруддя Т. Шевченка, бюсти М. Салтикова-Щедріна, М. Гоголя (для пам'ятника в Ніжині), статуя О. Герцена, встановлена на могилі в Ніцці (Франція), таін.

Промисловий розвиток зумовив потребу побудови багатьох фабричних і заводських корпусів, електростанцій, залізничних вокзалів, приміщень торговельних фірм, банків, бірж, готелів, адміністративних споруд, навчальних закладів, театрів, музеїв тощо.

Значний вплив на будівництво й архітектуру мав технічний прогрес, що привів до появи нових будівельних матеріалів і конструкцій (металеві колони і перекриття по металевих балках, залізобетон та ін.). Але приватновласницька відносини не давали можливості забезпечити єдиний принцип і архітектурний стиль у забудові міст та архітектурі.

Залежність будівництва від фінансування і особистих смаків приватних власників вела до хаотичності й різнохарактерності, змішування різних стилів у містобудуванні. Через це в другій половині XIX ст. архітектура зазнавала певної кризи. Але і в цей час архітектори створили ряд окремих чудових споруд.

У Києві в 70-х р. XIX ст. на Думській площі за проектом О. Шілле було споруджено будинок міської думи. Пізніше були збудовані готель «Континенталь» і приміщення театру Солоецова (тепер театр ім. І. Франка). За проектом

0. Берєтті на Володимирській вулиці збудовано пансіон Левашової (тепер Президія НАН України). За проектом

1. Штрома. доопрацьованим О Берєтті, у 1882 р. спору-

джено Володимирський собор на Бібіковському бульварі (тепер бульвар Шевченка).

У Харкові за проектом О. Бекетова збудовано приміщення комерційного училища (нині Національна юридична академія) й Земельного банку.

Багато цікавих споруд з'явилося наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях: у Львові — будинок політехнічного інституту (архітектор Ю. Захаревич), галицького крайового сейму (архітектор Ю. Гохбергер, тепер Національний університет ім. І. Франка), оперний театр (архітектор 3. Ґорголевський), у Чернівцях — резиденція митрополита Буковини (архітектор Й. Главка) (тепер приміщення університету), в Ужгороді — синагога (тепер філармонія) та ін.

Висновок. Архітектура і мистецтво в Україні у другій половині XIX ст. зазнали помітних змін. Характерними рисами розвитку стали нові напрямки і жанри в образотворчому мистецтві, певна криза в архітектурі.

Білет 17

Рідний край у УІ-ХУст.

Територія Слобожанщини в період бронзового і залізного віків була заселена частково кочовими племенами аланів (на півдні, про що свідчать курганні і безкурганні поховання біля сіл Роздольне, Новоселки, міст Балаклеї й Ізюма), частково землеробськими, що вели осілий спосіб життя. Землеробські поселення знаходилися ще далі на північ, у лісостеповій зоні, і належать до культури полян поховальних урн (одержали назву від звичаю спалювати мертвих, а залишки складати в глиняну судину (урну) і закопувати в землю). Залишки поховань виявлені в с. До-вжик, селищах Мартовій, Великій Данилівці, Терновому, біля Харкова. Основним заняттям племен культури похо-

вань було плужнє землеробство і скотарство. Існував рибний промисел, розвивалося гончарство. Землеробське господарство цього часу значно удосконалилося. Кухонна кераміка виготовлялася вже за допомогою гончарного кола і випалу. Наявність великої кількості монет свідчить про існування грошового обігу. Місцеве населення мешкало в укріплених селищах, розташованих біля невеличких річок.

З VIII ст. тут жили слов'янські племена сіверян, що і дали назву річці— Сіверський Донець. Населення займалося орним землеробством, про що свідчать знайдені археологами мотики, серпи, коси, зернові ями, уламки жорно-вів. Існували рибальство та осіле скотарство. Вирощували зерно і льон, з якого виробляли полотно. З лляного насіння виробляли олію, зокрема для освітлення. Крім того, наявні ознаки існування місцевого металургійного виробництва. Місцеве населення підтримувало торгові зв'язки зі східними купцями. Торгували зерном і льоном, шкірою, хутром, воском, медом. У громадському житті відбувався процес розпаду общин і формування ранньофеодального суспільства. У 884р. київський князь Олег підпорядкував своїй владі сіверян і частину їхньої території, яка ввійшла до складу держави Київська Русь.

Частина території краю, заселена племенами салтів-ської культури, перебувала під владою Хазарського ка-ганату і сплачувала йому данину У 60-хрр. Хет. дружини Київського князя Святослава розгромили Хазарський каганат і звільнили місцеве населення від влади хазар. З цього часу велика частина Слобожанщини увійшла до складу Київської Русі.

До XII ст. на Русі відбувається процес відокремлення князівств. Це призводить до міжусобних війн, а згодом до феодальної роздрібненості. Сіверська земля була розді-

лена між Чернігівським і Переяславським князівствами. У цей же період місцеве населення веде інтенсивну боротьбу проти кочових племен печенігів і половців. Руські князі організували кілька вдалих походів проти половців, проте основні сили ворога не були розгромлені. У 1238р. Переяславське князівство було знищене навалою татар. Населення зазнало великих страждань.

Висновок. Слобідська Україна з другої половини XIII де кінця XVI ст. являла собою територію, що пустує, тому одержала назву «Дике поле*. У цей проміжок часу хазяями туї були татари.

17.2.Порівняйте роль народовців, радикалів, москвофілів у суспільно політичному житті західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.

У доугій половині XIX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) знаходилися під владою Австро-Угорської імперії. Революційн події 1848—1849 рр., перетворення Австрійської імпері на Австро-Угорську, прийняття Конституції 1867р. сталі' головними причинами активізації суспільно-політичногс життя в Західній Україні. Становище української інтелі генції, духовенства та дрібного чиновництва— головни> учасників західноукраїнського національно-визвольною руху— було непростим. В українському національному русі було три основні течії: москвофіли, народовці та ра дикали.

Москвофіли організаційно оформилися в 60-ті рр XIXст. Причини появи цієї течії в західноукраїнському суспільно-політичному житті: віра в Росію як рятуваль ницю від ополячення; культурна та релігійна близькісті росіян та українців. Видатні представники москвофіли у Галичині: Д. Зубрицький, М. Качкоеський, І. Наумович; н;

Буковині: К. Богатирець; на Закарпатті: А.Добрянський, І.Раковський. Москвофіли вважали, що австрійський уряд зрадив українську верхівку, і бачили порятунок від полонізації (ополячення) в приєднанні до Москви. Москвофіли заперечували існування окремого українського народу та вважали, що галицькі русини (західні українці) є частиною єдиного великоруського народу. Практична діяльність москвофілів полягала в боротьбі з пияцтвом та створенні братств тверезості, заснуванні наукового "Товариства ім. Качковського», участі в роботі Ставропігійського інституту, Народного дому та <Галицько-Руської матиці». Москвофіли заснували політичну організацію «Руська рада», що мала стати представником всіх місцевих русинів. Москвофілів підтримував російський царизм, який прагнув вико ристати їх як протидію українському рухові.

Протилежну позицію в суспільно-політичному русі займали народовці. Ця течія виникла на початку 60-хрр. та бажала об'єднати всіх національно саідомих українців для протистояння ополяченню та захисту інтересів українців. Видатні представники народовців у Галичині: В.Барвин-ський, Ю. Романчук, на Буковині: С.Смаль-Стоцький, М. Василько; на Закарпатті: А. Волошин, Ю.Жаткович. Співчували деяким ідеям народовців І.франко, М.Пав-лик, М.Драгоманов. Народовці вважали, що вирішити проблеми західних українців можна, лише спираючись на народ. Для цього необхідно підвищити його національну свідомість, захистити мову та літературу та підвищити культурно-освітній рівень. Згодом розвивалася ідея необхідності об'єднання всіх українців— західних та східних. Ідеї народовців були відображені в таких періодичних виданнях, як -Вечорниці», «Буковина», «Справа», «Нива», «Руслан», «Правда»'. Практична діяльність народовців полягала в сприянні відкриттю у Львові українського про-

фесійного театру (1864), наукового товариства -Просвіта» (1868). Літературного товариства ім Т. Г.Шевченка (1873). Першою політичною організацією народовців стала заснована в 1885р. «Народна рада-, яку очолив Ю. Роман-чук. -Народна рада- перетворилася на представницький орган західних українців та сприяла національному розвиткові Галичини.

У Західній Україні поступово сформувалася радикальна течія. З діяльністю західноукраїнських радикалів пов'язане створення перших українських політичних партій в Галичині. Причинами створення політичних партій можна вважати: 1) загальну політизацію національного руху вГаличині; 2) розкол в народовському русі — на прихильників угодсвницькій позиції відносно поляків та австрійського уряду та на прихильників радикальної позиції у розв'язанні національного питання. У жовтні 1890 р. радикально настроєні діячі українського визвольного руху створили Русько-українську радикальну партію (РУРП) Партія почала боротьбу з тими представниками національного руху, які пішли на співпрацю з поляками та австро-угорським урядом (-новоерівцями»). Радикали прагнули демократизувати суспільне життя, використати досягнення культури та науки для підвищення національної свідомості українців, об'єднання українців в єдину державу. Головною ідеєю РУРП стало об'єднання ідеалів наукового соціалізму з національними інтересами українців. Керівники РУРП — І.Франко, М.Павлик, С.Данилович, Є.Левицький — виступали за передачу землі шляхом ЇЇ викупу у власність селянських общин, надання селянам кредитів для викупу землі та подальшої сільськогосподарської діяльності. Свої ідеї радикали висловлювали віазе-тах «Громада» та «Хлібороб». Практична діяльність радикалів полягала у відкритті громадських читалень.

Висновок. Суспільно-політичне життя в Західній Україні було різноманітним та суперечливим. У національно-визвольному русі українців не було єдності, що послабляло його. Поступово національний український рух переходить від культурно-просвітницької роботи до політичної діяльності.

Білет 18

18.1.Рідний край у XVI -XVIII ст.

Слобідська Україна, або Слобожанщина, — це українські землі Харківської, Сумської, частини Донецької і Луганської областей та деякі території Росії.

У XVI ст. через територію «Дикого поля- проходили головні шляхи татарських наскоків на українські і російські землі — Муравський, Ізюмський та Кальміуський. Уряд Московської держави, прагнучи освоїти ці землі та закріпити їх за собою, будував укріплені лінії, які складалися з низки фортів («засік»).

Поступово тут оселяються російські селяни-втікачі і прикордонна варта. Прикордонну службу в XVI ст. несли й українські козаки. Отаманами козацьких загонів, які не тільки давали опір татарам, а й з дозволу царя самі ходили в походи, були М.Черкашин, Й.Федоров, Т.Сліпецький, С. Висоцький.

У другій половині XVII ст. українські переселенці брали активну участь у будівництві міст. Саме тоді тут виникли Савинська пустинь та Святогірський монастир, споруди якого збереглися до нашого часу. Сторожові фортеці українських козаків XVII ст. з часом перетворилися на міста і села Слобожанщини,

Одним з перших переселенців на Слобожанщину був гетьман Я.Острянин, керівник казацько-селянського по*

встання 1637 -1638рр. Разом з ним прибуло майже 3 тис. чол., які оселилися біля Чугуєва.

Масове переселення на Слобожанщину починається після 1651 р. Репресії польських магнатів проти козаків і селян примусили їх разом із сім'ями, майном і худобою переселятися на Слобідську Україну.

Переселенці створювали окремі поселення — слободи або осідали в існуючих містах — Бєлгороді, Валуйках, Карачеві та ін. На чолі козацької старшини стояв отаман, якому підпорядковувалися сотники, а сотникам — десятники. Управління було організовано за козацьким зразком. Контроль за переселенцями здійснював царський воєвода. -

Кожний, хто ставав на царську службу, приймав присягу у Путивлі. Переселенцям давали хліб і гроші для влаштування на новому місці, а також зброю. «-Служивим людям», крім того, призначалася щорічна платня.

У Другій половині XVII ст. поширеною формою землеволодіння була займанщина (заняття вільних земель).

Українці, що переселялися на територію Слобожанщини, приносили із собою звичку до занять землеробством, скотарством, ремеслами. Привілеї, визначені в «жалуваних грамотах» московського царя, сприяли швидкому розвитку землеробства. Слобожани займалися городництвом, садівництвом, виноградарством й іншими промислами: розведенням бджіл і збором меду. Привілеї сприяли розвиткові винокурного та мірошницького промислу. Починає швидко розвиватися торгівля.

Українці жили в дерев'яних або мазаних хатах, критих соломою. Поруч з будинком були сади, городи. За часів правління Петра І починається ліквідація автономії Слобожанщини. Скасоване воєводське управління, за грамотою 1700р. полковники затверджуються царем. Слобідську

Україну введено до складу Азовської губернії.

За царювання Анни Іоанівни було реорганізоване місцеве самоврядування, слобідські козачі полки перетворені на армійські. Право займати вільні землі було скасоване, на всяке володіння необхідно було мати кріпацький акт. Ця реформа погіршила добробут народу, а також обмежила колишні свободи.

За часів правління Єлізавети Петрівни було відновлено старе козацьке правління, але за Катерини II воно знову було знищено..„

У 1765 р. Слобідська Україна була перетворена на Слобідсько-Украінську губернію, що охоплювала територію старих слобідських полків — Сумського, Охтирського, Ізюмського. Острогозького і Харківського. Керував губернією губернатор, при якому діяла Губернська Канцелярія. Губернатор мав широкі адміністративні повноваження. Першим харківським губернатором був Є.Щербинін. Губернія поділялася на п'ять провінцій, що відповідали старим полкам, а провінції — на шість комісаріатів. Слобідські полки в 1765 р. перетворені на гусарські; слобідські козаки стали військовими обивателями, що обкладалися подушною податтю.

29 вересня 1780р Слобідсько-Українська губернія була перетворена на намісництво, центральним містом якого став Харків. Харківське намісництво поділялося на 15 повітів, або округів. У 1796 р. Харківське намісництво було знову перетворене на Слобідсько-Українську губернію в старих межах, що ділилася на 13 повітів.

Особливість економічного розвитку Слобідської України в цей період — швидкий розвиток землеробства (з'являються нові сільськогосподарські культури), промислів та ремесел. Продовжують розвиватися винокуріння, мірошницький промисел, з'являються невеличкі

пивоварні заводи. Починають розвиватися шкіряний промисел і чоботарство (шевське ремесло), гончарство і кушнірство, коцарство (виготовлення вовняних килимів). З'являється багато різноманітних ремісників: шаповали (виготовлення повсті), колісники і стельмахи {виготовлення колясок, саней, візків), ткачі, ковалі та ін. Розвиток ремесел і промислів сприяв широкому поширенню торгівлі — ярмаркової та базарної.

Прискорений розвиток економіки обумовив ріст міст, у яких починається планова забудова. У містах будуються державні установи (Поштовий будинок у Харкові), будинки знаті (будинок Харківського губернатора, 1777р.), храми і собори — Покровський собор — перша кам'яна релігійна споруда (1689 р.). Успенський собор (1777) і Михайлівська церква в Харкові.

У Слобідській Україні ще в XVII ст. діяли братські церковні школи, уXVIIIст. з'являється Харківський колегіум, перетворений пізніше на семінарію. Тривалий час Харківський колегіум був єдиним навчальним центром Слобідської України. Пізніше в Харкові було утворено Казенне училище, спочатку у вигляді Додаткових класів при Харківському Колегіумі. У 1789р. було засноване Головне Народне училище.

Висновок. Слобідська Україна в XVII—XVIII ст. досягла значних успіхів в економічному, культурному, адміністративно-територіальному розвитку.