Відмінності інформації та знання

 

Інформація	Знання
Інформація — дані, що були організовані і передані. М. Порат	Знання — сукупність організованих висловлювань щодо фактів або ідей, які являють собою обґрунтоване судження або експериментальний результат, що передається іншим за допомогою певного засобу комунікації в певній систематизованій формі. Д.Белл Д.Белл
Інформація — будь-які дані, які можуть бути вилучені і додані до вже існуючого знання. Ж. Сапір	Знання — це здатність застосовувати інформацію до конкретного виду діяльності. Р. Кроуфорд
Доступна широкому колу людей	Доступні особам, які здатні засвоїти інформацію
Відчужувана	Невідчужувані
Здатна тиражуватися	Створюються у результаті інтелектуальної діяльності
Витрати на тиражування зменшуються з розвитком НТП	Витрати на тиражування зростають внаслідок збільшення обсягів інформації та підвищення рівня її складності
Подільна	Неподільні
Суспільне благо	Персоніфіковане благо
Придбання потребує все менших витрат	Придбання потребує зростаючих витрат, високого інтелектуального рівня
Забезпечує зростання поінформованості суспільства, зниження невизначеності	Забезпечують отримання, засвоєння і нагромадження інтелектуального продукту
Володіння інформацією є основою демократизації суспільного життя	Володіння знаннями породжує нові соціальні стратифікації

Інтелектуальна діяльність поєднує два взаємопов'язані аспекти:

1) репродуктивний — спрямований на вирішення стан­дартних завдань, досягнення заданих результатів, застосу­вання відомих алгоритмів

та типових засобів;

2) творчий — спрямований на вирішення нестандарт­них завдань, які вимагають створення нових (неповторних, оригінальних, унікальних) або нестандартного застосуван­ня відомих засобів у принципово нових ситуаціях, які не мають аналогів у минулому.

Таким чином, творча праця спрямована на створення і впровадження інновацій. Водночас її результатом є не лише новий інтелектуальний продукт, а й інтелектуальний роз­виток самої особистості.

Студенту треба звернути увагу на те, що результати інтелектуальної діяльності, стосовно яких здійснюється правова охорона (які мають властивість охороноздатності), є об'єктами інтелектуальної власності. Інтелектуальна діяльність може бути структурована та­ким чином:

 

	Результати інтелектуальної діяльності
Інтелектуаль­ний продукт		Інтелектуаль­ний капітал		Інтелектуаль­ний розвиток особистості

 

Рис. 1.1. Результати інтелектуальної діяльності як мотиваційний чинник трудової активності

І. Літературно-мистецька діяльність — особливий вид творчої інтелектуальної діяльності, що характеризуєть­ся такими специфічними ознаками:

1) об'єктом правової охорони виступає твір, виражений у певній об'єктивній формі, яка унеможливлює його відтво­рення;

2) об'єктом правової охорони виступає форма, а не зміст
твору;

3) правова охорона надається твору незалежно від його науково-теоретичного чи художньо-естетичного рівня, жан­ру, призначення, суспільних та інших якостей;

4) літературно-художня діяльність та її результати не підлягають будь-якій перевірці на відповідність вимогам закону;

5) літературно-художня діяльність та її результати не підлягають будь-якому обмеженню та ліцензуванню, пе­ревірці, експертизі тощо (свобода слова, конституційний принцип літературної діяльності);

6) авторське право на літературно-художній твір вини­кає з факту його створення, а не реєстрації;

7) застосування результатів літературно-мистецької діяльності сприяє збагаченню внутрішнього світу людини, розвитку особистості.

II. Науково-технічна діяльність, яка охоплює ті види творчої інтелектуальної діяльності, що пов'язані з досяг­ненням певних науково-технологічних результатів (науко­во-дослідна, проектно-конструкторська, проектно-техноло­гічна, винахідницька, раціоналізаторська діяльність тощо) і характеризується такими ознаками:

1) об'єктом правової охорони виступають лише ті резуль­тати науково-технічної творчості, які відповідають законо­давчо встановленим умовам охороноздатності;

2) науково-технічна діяльність та її результати підля­гають обов'язковій перевірці, експертизі на їх відповідність вимогам охороноздатності;

3) результати науково-технічної діяльності, які відпові­дають умовам охороноздатності, підлягають обов'язковій державній реєстрації, на підставі якої видається відповід­ний охоронний документ (патент, ліцензія тощо);

4) застосування результатів науково-технічної діяль­ності сприяє забезпеченню суспільства необхідними для життєдіяльності інтелектуальними продуктами, в тому числі, сучасними засобами, предметами праці тощо.

Продуктам інтелектуальної праці притаманна певна специфіка щодо трактування традиційного набору властивостей ринкових товарів:

1) товари і послуги, які створюються на основі кодифікованого знання, є унікальними, водночас можливість їх безмежного тиражування породжує ринок гомогенної продукції, що адекватно реагує на динаміку попиту і пропозиції;

2) інтелектуальні продукти є ідеальними, суб'єктивними, пов'язаними з конкретними особистостями, водночас вони мають певне матеріальне втілення, доступну для інших людей об'єктивну форму, що сприяє їх реалізації;

3) інтелектуальні продукти, що є результатом науково-технічної діяльності, мають короткий життєвий цикл, підлягають швидкому моральному зносу;

4) для інтелектуальних продуктів поняття відтворення трансформується у поняття тиражування унікальних ре­зультатів творчої праці, при цьому витрати виробництва інтелектуальних продуктів і витрати на їх тиражування не збігаються між собою;

5) незалежно від того на якій мові, носіях, у якій формі представлені та розтиражовані інтелектуальні продукти, вони завжди мають конкретних творців — авторів ідей;

6) для інтелектуальних продуктів непридатними є тра­диційні вимірники ринкової цінності, витрати виробницт­ва, граничної корисності тощо.

Студенту треба знати, що впровадження у науковий ужиток поняття «інтелек­туальний капітал» стало відображенням принципово но­вого підходу до аналізу ринкових відносин, конкурентних переваг та лідерства підприємств, заснованих на ефектив­ному використанні унікальних за своєю природою немате­ріальних чинників, здатних привести в дію механізм інноваційного розвитку.

Вважається, що термін «інтелектуальний капітал» впер­ше використав у 1969 р. відомий американський дослідник Дж.К. Гелбрейт. Водночас глибокі теоретико-методологічні дослідження цієї економічної категорії були започатковані наприкінці XX ст. у працях Л. Едвінссона, Т. Стюарта, М. Мелоуна, Д. Даффі, Т. Фортьюна, П. Салівана, Л. Пру­сака, Д. Клейна, Е. Брукінга, Л. Хіроякі та ін. (рис. 1.2). Однак но­визна та складність цієї проблеми зумовили неоднозначність та суперечливість наявних підходів до визначення сутності та структури інтелектуального капіталу (рис. 1.3). У сучас­ній економічній літературі можна виокремити такі підходи до аналізу сутності інтелектуального капіталу:

¨ визначення інтелектуального капіталу через роз­криття його структури (інтелектуальний капітал як єд­ність людського і структурного капіталів; сума нематері­альних активів фірми; сукупність людського та машинно­го інтелектів);

¨ визначення інтелектуального капіталу через аналіз його призначення, тієї специфічної ролі, яку він відіграє у процесі суспільного відтворення (інтелектуаль­ний капітал як формалізований і зафіксований інтелекту­альний матеріал, призначений для виробництва більш цінного майна; знання, що використовуються для отриман­ня конкурентних переваг);

¨ визначення інтелектуального капіталу через усталене розуміння сутності категорії капіталу як певного вкладення (цінності, ресурсу), що уможливлює отримання доходу (інтелектуальний капітал як знання, здатні приносити прибуток; інтелектуальні ресурси підпри­ємства, здатні створювати нову вартість, приносити дохід тощо). Так, відомий західний дослідник Т. Стюарт стверджує, що перетворення інтелекту в капітал означає здат­ність отримувати дохід шляхом комерційного використан­ня інтелекту.

На думку багатьох дослідників, інтелектуальний ка­пітал — це інтелектуальний потенціал, що активно використовується суб'єктами господарювання у процесі економічного розвитку з метою отримання доходу.

Оскільки більшість інтелектуальних ресурсів не входять до складу активів фірми, які є об'єктом фінансового обліку, американський економіст Дж. Тобін запропонував оригі­нальну формулу інтелектуального капіталу (рис. 1.4), за­сновану на ідеї визначення цінності останнього як різниці між ринковою вартістю компанії та її ринковою оцінкою.

Рис. 1.2. Визначення сутності інтелектуального капіталу в сучасній економічній літературі

 

Як провідний чинник та основа інтелектуальної еконо­міки інтелектуальний капітал має такі специфічні ознаки:

▲ не є матеріальним у традиційному розу мінні, хоча форми, яких набувають інтелектуальні активи, можуть бути матеріальними;

▲ перебуває одночасно у формах запасу і продукту, його споживання є водночас його примноженням;

▲ зберігається та нагромаджується у специфічних, нетрадиційних формах;

▲ є основним компонентом визначення ринкової вар­тості сучасних підприємств.

Отже, інтелектуальний капітал — це накопичена у процесі інтелектуальної діяльності сукупність знань, досвіду, навичок, творчості, здібностей, взаємовідно­син, що мають економічну цінність і використовуються у процесі виробництва та обміну з метою отримання доходу.

Рис 1.3. Інтелектуальний капітал як реалізований інтелектуальний потенціал

 

В сучасній економічній літературі інтелектуальний капітал аналізується у чотирьох взаємопов'язаних аспек­тах (рис. 1.5). При цьому дослідники розрізняють:

Ý сукупний інтелектуальний капітал (інтелектуаль­ний капітал суспільства) — сукупність знань, досвіду, зв'язків, інформації, що накопичені і використовуються на рівні суспільства в цілому;

Ý інтелектуальний капітал фірми — сукупність ак­тивів окремої фірми, заснованих на інтелектуальних здібностях її співробітників, що реалізуються в процесі інноваційної діяльності;

Ý інтелектуальний капітал індивіда — сукупність знань, досвіду, професійних навичок та інтелектуальних здібностей особистості.

Рис. 1.4. Формула інтелектуального капіталу за Дж. Тобіном

 

На думку вчених, теорія інтелектуального капіта­лу відіграватиме значну роль у новому тисячолітті, оскільки вона є дієвим засобом виміру, конкретизації та відображення істинної вартості активів фірм. Бухгал­терський облік, заснований на інтелектуальному капіталі, дає унікальну можливість комплексного використання всього того, без чого на сьогодні неможливий розвиток ди­намічних високотехнологічних віртуальних корпорацій:

— тісних і довгострокових ділових зв'язків з контраген­тами;

— постійності клієнтури;

— знань та компетенцій співробітників;

— прагнення компанії до постійного вдосконалення та розвитку;

— іміджу корпорації, цінностей, які вона сповідує.

Таким чином у структурі інтелектуального капіта­лу можна виокремити:

Людський капітал (human capital) — накопичені в результаті інвестицій та втілені у працівниках компанії знання, практичні навички, творчі здібності, досвід, загаль­на культура, моральні цінності та ставлення до справи.

Рис. 1.5. Економічні аспекти дослідження інтелектуального капіталу

Рис 1.6. Структура інтелектуального капіталу за Л. Едвінссоном та М. Мелоуном

 

У постіндустріальну епоху людський капітал стає системоутворю­ючим фактором у структурі інтелектуального капіталу (рис. 1.6).

Організаційний капітал — систематизована і формалі­зована компетентність компанії (поінформованість, обізна­ність, авторитетність), а також організаційні можливості і системи, які посилюють її творчі можливості. До організа­ційного капіталу належать:

¨ інформаційні ресурси;

¨ електронні мережі;

¨ організаційна структура;

¨ ефективне управління;

¨ сприйнятливість до змін, нововведень;

¨ інтелектуальна власність (авторські права, технічне і програмне забезпечення, комп'ютерні програми, бази да­них тощо).

У свою чергу організаційний капітал включає такі складові:

а) інноваційний капітал — здатність компанії до оновлення, нововведень (захищена комерційним правом інтелектуальна власність, інші нематеріальні активи і цінності);

б) процесний капітал — системи виробництва, збуту,
післяпродажного обслуговування тощо.

Таким чином, інтелектуальний капітал є складним системним утворенням, яке може бути структуроване за різними критеріями (рис. 1.7).

Рис. 1.7. Структура інтелектуального капіталу

 

Тема 2. Еволюція теоретичних уявлень про зміст та структуру відносин інтелектуальної власності – 2 год. лекцій, 1 год. семінарських занять

План лекцій

1. Еволюція теорії власності з стародавніх часів до сучасності

2. Еволюція промислової власності.

3. Еволюція авторського права і суміжних прав.

4. Еволюція інтелектуальної власності в Україні.

Література

Основна: 1.2.1, с. 78-112; 1.2.4; 1.2.5; 1.2.9.

Додаткова 2.1; 2.4; 2.6; 2.7; 2.11.

 

Методичні поради по вивченню дисципліни

Починаючи вивчення теми, студенту слід уяснити, що проблеми змісту та структури відносин власності при­вертали увагу мислителів різних епох. Системність і багатогранність цієї категорії знайшли відображення у дослі­дженнях економістів, філософів, істориків, політологів, які виходили з власних теоретико-методологічних підходів та уподобань.

Відомий давньогрецький філософ Арістотель (384— 322 pp. до н.е .) відносив власність до категорії влади. Розрізняючи політичну владу і владу від природи, вчений трактував останню як панівне становище осіб, які «за своєю природою стоять вище тих людей, які є нижчими». Ствер­джуючи, що матеріальні блага і раби «за природою можуть належати іншим людям» і виступати предметом володін­ня, мислитель був переконаний, що «одним за природою належить панувати, іншим — коритися». Відтак власність за Арістотелем — це влада власника над об'єктом власності, здобута ним на основі природних переваг.

У праві Стародавнього Риму відсутня єдина дефініція власності, заснована на уявленні про власність як цілісну інституцію. В юридичній конструкції права власності існу­вало кілька самостійних правомочностей, основними з яких були володіння, користування і розпорядження речами, тва­ринами, іншими людьми. Таким чином встановлювалася своєрідна система узаконених державою «правил гри», яка регламентувала відносини власності. Основоположна тріа­да відносин власності визначалася так:

¨ володіння (jus possidendi) — юридично забезпечена гарантована законом можливість мати певні конкретні об'єк­ти власності у своєму господарстві;

¨ користування (jus utendi et jus fruendi) — юридич­но забезпечена і гарантована законом можливість здобува­ти у процесі використання об'єкта власності його корисні властивості;

¨ розпорядження (jus disponendi) — юридично забезпе­чена і гарантована законом можливість визначати долю об'єкта власності шляхом зміни його належності, стану, при­значення, передачі у довірче управління іншій особі тощо.

Суспільна думка середньовічної Європи розвивалась на ґрунті феодальних відносин під всебічним та всеохопним впливом церкви. Теологічні концепції, засновані на ідеї рівності всіх людей перед Богом, визначали власність да­ром Творця людям. Так, у П'ятикнижжі Мойсея проголо­шувався принцип справедливості, що ґрунтуються на ви­знанні недоторканності шести основних прав людини: на життя, власність, одяг, житло, працю, відпочинок.

Становлення позитивного знання та його розрив з релі­гією в епоху Нового часу, започаткування у XVII ст. у пра­цях французьких просвітників Вольтера, Д. Дідро, К.А. Гельвеція, П.А. Гольбаха, Ж.-Ж. Руссо теорії природного пра­ва, швидкий розвиток природничих, точних наук сприяли радикальному переосмисленню концепцій власності, що існували на той час. На зміну уявленням про власність як про владу приходить усвідомлення власності як важ­ливого механізму узгодження інтересів окремих індивідів та суспільства в цілому щодо задоволення існую­чих потреб.

На думку Дж. Локка, «вилучення ча­стини того, що є спільним, і витягнення його зі стану, в яко­му його залишила природа, започатковують власність»[1]. Відтак найважливішим засобом привласнення благ мислитель вважав їх поєднання з людською працею. «Людина ні­би відгороджує їх своєю працею від спільного надбання», — писав вчений.

Основоположник економічної науки А. Сміт (1723—1790) зосередив свою увагу на дослідженні інших сфер суспільного госпо­дарства. Водночас геніальна праця вченого «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776) містить цікаві спостереження щодо природи відносин власності. На підставі того, що першоосновою будь-якої власності є люд­ська праця, А. Сміт пов'язував з виникненням приватної власності на землю та капітал існування основних класів тогочасного суспільства та притаманний йому розподіл до­ходів.

Відомий німецький філософ Г.В.Ф. Гегель (1770—1831) вважав відносини власності тією віссю «навколо якої обер­тається все законодавство і з якою так чи інакше співвідно­сяться більшою частиною права громадян». Мислитель ви­водив поняття власності з особистості людини, її прагнення панувати над річчю шляхом вкладення в остан­ню своєї волі.

Із запереченням приватної власності як основи експлуа­тації та гноблення робітничого класу виступив також гені­альний німецький дослідник К. Маркс (1818—1883). Мар­ксистський підхід до аналізу власності базувався на таких положеннях:

1. Розмежування економічного та юридичного змісту власності. Економічний зміст власності К. Маркс визначав характером поєднання робітників із засобами виробниц­тва.

2. На думку К. Маркса, специфіка відносин власності та співіснування різних її форм об'єктивно зумовлені ступенем розвитку продуктивних сил, характером су­спільного поділу праці.

Об'єктивні процеси економічного зростання середини XX ст. (науково-технічна революція, прискорення індуст­ріального розвитку, загострення сировинної та екологічної проблем, виникнення нових форм власності та господарю­вання, потреба у підвищенні економічної зацікавленості та економічної відповідальності за використання власності) сприяли формуванню у 60—70 pp. економічної теорії прав власності як самостійного розділу сучасної економічної думки. У працях представників неоінституціоналізму Р. Коуза, А. Алчіана, Г. Демзетца, Д. Норта, Р. Познера, С. Пейовича, О. Вільямсона та ін. право власності трак­тується через два взаємопов'язані аспекти:

1) як санкціоновані поведінкові відносин, що виника­ють між людьми у зв'язної з існуванням благ та стосовно їх використання;

2) як набір, пучок часткових повноважень (комплекс часткових правомочностей), сукупність яких формує «пов­не» право власності.

При цьому:

Ý відносини власності виводяться із рідкісності ре­сурсів і передбачають обмеженість благ, яка породжує кон­куренцію між економічними суб'єктами;

Ý враховується рідкісність не лише фізичних об'єк­тів, а й результатів інтелектуальної діяльності, в т. ч. обмеженість рівня знань, майстерності, конституційної структури суспільства тощо;

Ý власність трактується як система виключень з доступу до обмежених благ, що передбачає чітке визна­чення прав власності, їх специфікацію;

Ý як об'єкт власності аналізуються не ресурси як такі, а придбана економічним суб'єктом частка прав на їх використання;

Ý під кутом зору окремих економічних суб'єктів права власності трактуються як пучки правомочностей на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу;

Ý права власності досліджуються як санкціоновані державою (такі, що закріплені та охороняються законом, судовими рішеннями) та суспільством (закріплені тради­ціями, звичаями, моральними нормами, релігійними по­стулатами);

Рис. 2.1. Класифікація прав власності представниками неоінституціоналізму

Ý вважається, що з погляду суспільства права власно­сті виступають як «правила гри», що упорядковують відносини між економічними суб'єктами і впливають на ви­бір індивідів через заохочення одних дій і стримування інших (через заборону або зростання витрат);

Ý дотримання санкціонованих норм трактується
як раціональна поведінка, а їх порушення — як нераціо­нальний економічний вибір.

В економічній літературі, як правило, виокремлюють 11 елементів прав власності які можуть утворювати різні комбінації (так званий «повний перелік», запропоно­ваний англійським юристом А. Оноре):

1. Право володіння — господарське панування або виключний фізичний контроль над об'єктом власності.

2. Право користування — особисте використання об'єкта власності, здобування його корисних властивостей шляхом виробничого чи особистого споживання.

3. Право розпорядження (управління) — прийняття рішень щодо того, як і ким може бути використаний об'єкт власності.

4. Право привласнення (право на дохід) — привласнення, засноване на попередньому особистому використанні об'єкта власності або на дозволі щодо користування ним іншим особам.

5. Право на залишкову вартість (право суверена) —
абсолютне право на визначення подальшої долі об'єкта
власності шляхом відчуження, споживання, продажу,
зміни чи знищення тощо.

6. Право на безпеку — гарантія захисту об'єкта влас­ності від експропріації.

7. Право на перехід об'єкта власності у спадок або за заповітом — можливість користуватися повним набором правомочностей після отримання об'єкта власності у спа­док або за заповітом.

8. Право на безстроковість — необмеженість володін­ня правомочностями у часі, якщо інше не зазначено в дого­ворі.

9. Право на заборону шкідливого використання — обов'язок утримуватися від використання об'єкта власності шкідливим для інших способом, у т. ч. пов'язаним з виник­ненням негативних зовнішніх ефектів.

10. Право на відповідальність через відшкодування — можливість вилучення об'єкта власності в оплату боргу.

11. Право на залишковий характер — можливість «при­родного» повернення переданих будь-кому правомочностей із закінченням терміну передачі (наявність інститутів та процедур із захисту та відновлення втрачених правомочно­стей).

Таким чином, у рамках економіко-правового підходу власність трактується як інститут, в основі якого ле­жить акт економічної взаємодії — угода, трансакція.

В табл. 2.1 та на рис. 2.2 специфічні традиція та трактування в сучасній економічній науці відносин прав власності.

Таблиця 2.1.