Утворення радянського устрою в Україні в процесі створення СРСР

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений об´єктивними чинниками.

Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об´єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв´язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці (Центральна Росія — машинобудівна та легка, особливо текстильна промисловість, Середня Азія — виробництво бавовни, Закавказзя — видобуток нафти, Україна — у 1913 р. давала 70,2% загальноросійського видобутку вугілля, 21,2% марганцю, 67% виплавки чавуну, 57,2% заліза і сталі, виробництва 80—85% цукру).

Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об´єднані, утворився «воєнно-політичний союз». Своєрідним коментарем до цього факту можуть бути слова Голови Раднаркому України X. Раковського, який, виступаючи в березні 1919 р. на III Всеукраїнському з´їзді рад, наголосив: «...дитині зрозуміло, що без торжества Радянської Росії не було б і Радянської влади на Україні... і що вороги Радянської Росії є і нашими ворогами, так само, як наші вороги є ворогами Радянської Росії». У зв´язку з підготовкою Генуезької конференції між радянськими республіками склався дипломатичний союз.

Значну роль у зміцненні та посиленні об´єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.

І етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії» Литви і Білорусії». Об´єднання створювалося лише «на час соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об´єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, за якими залишався статус незалежних держав. Оскільки централізація наркоматів не була конституційно оформленою, утворився тільки «воєнно-політичний союз» незалежних держав, що став уособленням фактичного (але не юридичного) утворення єдиної держави.

Пошук моделі майбутнього союзу розпочався влітку 1919 р. З цією метою під головуванням Л. Каменева було створено комісію, члени якої схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РСФРР, а голова взагалі дотримувався думки про те, що «треба злити Україну з Росією», а не обмежуватися об´єднанням основних галузей управління. Дещо іншу позицію займав представник України X. Раковський, який стверджував, що постійне об´єднання «можливе тільки на основі федеративного устрою (федеративної конституції), коли створюється єдиний орган верховного управління у вигляді Федеративної Ради Республік». Однак остаточної відповіді на питання про конкретну форму об´єднання радянських республік ця комісія не дала.

II етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.) — формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 року представники Росії Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921—1922 pp., посилювався. У цей час об´єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів. Для управління українською металургійною та металообробною промисловістю у червні 1922 р. були створені загальнофедеральні трести («Укрметал», «Югосталь», «Сільмаштрест», «Укртрестсільмаш»), які цілком перебували під контролем центру, а саме — Всеросійської Ради народного господарства (ВРНГ). На території України та Білорусії управління залізницями і зв´язком перейшло в підпорядкування загальнофедеральних органів. З ініціативи української делегації На IV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Громадянський та інші кодекси РСФРР було поширено на всі радянські республіки.

У цей час виникає значне тертя між центром і Україною на економічному ґрунті. Так, за відправлений до РСФРР голодного для республіки 1921 р. хліб Україна мала одержати 20 млн. крб. золотом. Наркомпрод РСФРР заплатив майже 1,3 млн. крб., а решту обіцяв компенсувати машинами, мануфактурою, лісоматеріалами та ін. «Із цього нам не дали ні одного атома», — обурено писав X. Раковський у доповідній записці Леніну в січні 1922 р. Враховуючи тільки економічні чинники та ігноруючи національні особливості і юридичні права України, держплан РСФРР хотів поділити республіку на дві економічні області — Пів-денно-Західну з центром у Києві та Південну (гірничопромислову) з центром у Харкові. Економікою цих областей мали керувати органи ВРНГ і Ради Праці та Оборони (РПО) РСФРР. І лише активний протест партійних та державних органів Української СРР, втручання Леніна дали змогу залишити республіку єдиним економічним районом.

Отже, ситуація вимагала суттєвого корегування процесу консолідації, чіткішого уявлення майбутньої моделі об´єднання. Тому не дивно, що майже водночас підняли питання про необхідність удосконалення договірних відносин республік з РСФРР ЦК Компартії України та Білорусії (весна 1922 p.). Проте ініціатива українців та білорусів своїм наслідком мала протилежний бажаному результат, оскільки створена для розв´язання цієї проблеми комісія на чолі з В. Куйбишевим (за винятком X. Раковського) в цілому прихильно поставилася до сталінського проекту «автономізації», суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, їх входження до складу РСФРР на правах автономних утворень, трансформування органів державного управління Російської Федерації у загальнодержавні. Як зазначав Сталін, йшлося про заміну «фіктивної незалежності внутрішньою автономією республік у розумінні мови, культури, юстиції та ін.»

Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об´єднання республік, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. Авторитет його, хоча і хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. Проте це зовсім не означало, Щ° сталінський план потрапив на архівну полицю. Створена після жовтневого пленуму Конституційна комісія (Й. Сталін, М. Калінін, Г. Чичерін та ін.) висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів) — мали цілковиту владу на території нової федерації; б) об´єднаних (5 наркоматів) — відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи отримали назву наркоматів; в) автономних (самостійних) — юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров´я і соцзабезпечення. Передбачалася централізація ще більша, ніж в умовах громадянської війни. Це означало, що федерація, яка почала розбудовуватися відповідно до рішень комісії, мала бути федерацією лише номінально, а реальним змістом союзу республік в найближчій перспективі стала автономізація.

III етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 30 грудня 1922 року І з´їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: «більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з´їзді РКП(б) (квітень 1923 p.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію — зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з´їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України і призначено повпредом до Великобританії.

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступив у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 року відбувся II з´їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв´язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з´їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітет України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов´язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав національним меншинам, що компактно проживають та ін. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації — національними рухами.

 

 

45.Національно-державне будівництво,політика українізації.

Сучасна ситуація, що склалася в національно-державному будівництві України, значною мірою була запрограмована ходом подій 1991 p., коли розвалився Радянський Союз, а Україна здобула незалежність. Можна сказати, що саме події 1991 р. та зміни, які відбулися невдовзі після них, сформували основу сценарію, за яким згодом реалізувався проект побудови національної держави. Переважна більшість нинішніх невідкладних проблем як внутрішніх, так і зовнішніх, є наслідком рішень, прийнятих у той час. Вони — джерело сил України, але на теперішній стадії історичного розвитку і джерело її слабкостей. 27 липня 1923 був виданий декрет "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ", за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації. Так само Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, "Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови" зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Українізація мала і зовнішню мету. Вона повинна була продемонструвати західним українцям, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Та й для активізації світової революції, розширення участі в ній величезних мас колоніальних народів необхідно було показати привабливий позитивний приклад вирішення національного питання. Українізація – це власне те, чим ми займаємось всі ці нещасні 18 років: вона включала в себе залучення українців у партію і державні органи, вивчення та використання української мови у діяльності партійного і державного апарату, видавничій справі, пресі, освіті, культурно-освітній діяльності, мистецтві, заохочення розвитку української культури і науки.

46.Створення командно-адміністративної системи в економіці. Політика індустріалізації та її насліки.

Командно-адміністративна система господарювання функціонує як єдине ціле на основі загального одержавлення економіки та на цій базі централізованого планування усього соціально-економічного життя. Обмін між відомствами здійснюється через розпорядження про матеріальний баланс, а особи, відповідальні за прийняття рі-шень у центрі, примушують кожну галузь або державне підприєм-ство функціонувати як складову частину єдиного цілого. Підприєм-ства поставляють обумовлену кількість продукції, але їм дозволяється залучати ресурси, особливо трудові, без вимоги зведення до міні-муму витрат або проведення стратегії ефективності витрат у ви-робництві. Не керуючись ціновими сигналами ринкової економіки, директори підприємств дістають стільки трудових ресурсів, скільки можуть. Одним з результатів цього є оптове утримання робочої сили, яке забезпечує необхідні її запаси для задоволення єдиної мети центральних плануючих органів: виробництва фірмою запла-нованої кількості продукції незалежно від використаних ресурсів. За таких умов на так званому ринку при квазітоварному вироб-ництві панує диктат виробника, а споживачі через відсутність ви-бору змушені купувати несучасну, неякісну продукцію. В умовах ринкової економіки подібна фірма зазнала б краху через високі витрати на ресурси, що не забезпечують ефективності, а також під натиском конкурентів, здатних продавати продукцію за цінами, ниж-чими, ніж у цій завеликій фірмі. Однак будучи захищена від конку-ренції, ця фірма з її філіями та підприємствами продовжує функціонувати. Політика індустріалізації та її наслідки в УРСР -- явище неоднозначне. Внаслідок героїчної праці трудящих і широкого використання примусової праці в'язнів концтаборів в УРСР протягом 1922-1938 рр. кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів; у Донбасі було побудовано 100 нових шахт; налагодили випуск продукції тракторний і турбогенераторний заводи у Харкові, металургійні комбінати в Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі; частка важкої промисловості у валовій продукції зросла до 92%; удвічі зросла чисельність робітників. Напередодні радянсько-німецької війни УРСР була основною металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР. За рівнем галузей важкої промисловості УРСР випередила низку країн Західної Європи. Водночас політика індустріалізації мала негативні наслідки:

- підрив розвитку сільського господарства, легкої та харчової галузей промисловості

- нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил

- відрив сировинних баз від підприємств-споживачів

- посилена централізація управління промисловістю

- ігнорування економічних механізмів регулювання

- загальне одержавлення засобів виробництва

- урбанізація, що призвела до ускладнення житлової та продовольчої проблем

- зниження життєвого рівня населення

- посилення політики репресій проти інженерно-технічних працівників

Отже, внаслідок проведення політики індустріалізації УРСР перетворювалася на індустріально-аграрну республіку.

47.Насильницька колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933-ті роки.

Примусові методи колективізації і масові репресії влади проти селянства посилювали соціальне напруження, загрозу виникнення селян ької війни в Україні та інших районах СРСР. Сталін та його и'очення вирішили зламати опір колективізації' шляхом винищення українського селянства, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Почалася одна з найбільших трагедій українського народу — спланований і організований голодомор. Внаслідок колективізації в Украі'ні почалося різке падіння продуктивності сільського господарства. Але союзний уряд встановлював для України непомірні хлібозаготівельні плани, внаслідок чого вже наприкінці 1932 р. з'явились симптоми голоду,

48.Створення тоталітарного режиму та його наслідки для України. Політичні репресії в СРСР і УРСР наприкінці 20-39-х років.

Тоталітаризм (від пізньолатинського totalis - весь, цілий, повний) - одна з форм політичного режиму, що характеризується повним (тотальним) контролем держави над всіма сферами життя суспільства.

Тоталітаризм у різних країнах, в різний час виявлявся по-своєму у відповідності до специфічних особливостей. В класичному "закінченому" вигляді тоталітаризм утвердився в 1933р. в Німеччині, де фашисти прийшли до влади конституційним шляхом. В основі його встановлення - згубні для Німеччини наслідки Першої світової війни, глибока економічна криза, загострення соціальних суперечностей, рішення Паризької конференції, втрата території і колоній, величезні розміри репарацій, прагнення правлячих кіл до реваншу. Гітлерівський режим будувався на абсолютній централізації влади. Кінцевою метою нацисти проголошували встановлення гегемонії Німеччини в усьому світі, встановлення "нового порядку", знищення цілих народів або їх повне підкорення фашистській владі. Опорою фашизму стала дрібна й середня буржуазія, значна частина робітників і селян, студентів та інтелігенції. їм, що багато втратили після війни і натерпілися в роки кризи, обіцяли землі, роботу, звання, посади. Прийоми ідеологічного впливу підкреслювалися створенням апарату насильства й залякуванням інакомислячих (СС, СД, СА, гестапо і т.д.). В країні були ліквідовані всі демократичні інститути Веймарської республіки: заборонені політичні партії, роль парламенту була зведена нанівець, прийняті антидемократичні закони. Економічне життя країни було підпорядковано мілітаристському курсу режиму. Шляхом розв'язання Другої світової війни гітлерівці прагнули досягнути світового панування. Тоталітарний режим, його продукт – політичні репресії – відчутно вплинули на українське суспільство 1920 – 1930-х років. Сучасній історичній науці властиве розширення дослідницької тематики політичних репресій. Зокрема, потребує нових наукових підходів, пояснень проблема ідеологічних мотивів політики терору 1920 – 1930-х років, яка проводилася в радянській Україні.

 

Вивчення й аналіз партійно-радянської діяльності, яка була спрямована на ідеологічне обґрунтування проведення політичних репресій проти наукової інтелігенції радянської України, дає змогу поглибити знання й уявлення про складне суспільно-політичне життя радянської України 1920 – 1930-х років, з’ясувати, якою була роль наукової еліти в збереженні національно-державних традицій українського народу.

 

Відгомін тоталітарної доби у суспільній свідомості окремих категорій людей, ідеологічні стереотипи минулого гальмують державотворчі процеси в сучасній Україні. Отже, вивчення ідеологічних аспектів політичних репресій щодо наукової інтелігенції додає темі дослідження суспільної актуальності.

49. Політичне і економічне становище західноукраїнських земель у складі Польщі. Чехословаччини,Румунії у 20-30х рр.. 20 ст.

Закарпатська Україна офіційно називалася Підкарпатською Руссю, а після адміністративної реформи 1928 р.— Підкарпатським краєм. Назва «Закарпатська Україна» як така, що засвідчувала приналежність цієї землі «за Карпатськими горами» до України, була заборонена. Втім, не існувало Української держави, яка могла б претендувати на землю, відірвану від батьківщини ще за часів Київської Русі. Та це не означало, що на чудовий за своєю природою край ніхто не претендував. В Угорщині, де утвердилася авторитарна влада регента М. Хорті, неситим оком поглядали на землі, які в часи існування Австро-Угорщини належали угорській короні.

 

Політична, економічна й культурна відірваність упродовж дев'яти сторіч позначилася на психології та менталітеті карпаторуської (української) етнічної спільноти. Деякі діячі, так звані «локалісти», вбачали у самоназві українців «русини» вказівку на те, що вони є окремою нацією, і на цьому будували свої політичні розрахунки й гасла. Але ж спорідненість людей по обидві сторони Карпатських гір кидалася у вічі, а сусіди на східних гірських схилах були таки українці. Проте цей аргумент локалісти не бажали брати до уваги.

 

Кількість українців-русинів у Чехословаччині перевищувала півмільйона чоловік. Понад 80 тис. чоловік населяли околиці Пряшева (Прешова) у Східній Словаччині, а переважна більшість — Закарпаття. Становище карпато-русинів було кращим, ніж становище українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У Чехословаччині існували міцні демократичні традиції. Кожний, хто поважав конституцію, користувався проголошеними в ній свободами. До того ж чехословацький уряд робив спроби, хоч і не завжди послідовно, економічно розвинути цей найвідсталіший в усій Європі край. Крім того, треба пам’ятати про міцні зв’язки між українським і чехословацьким рухом ще під час Першої Світової війни. Чехословацький визвольний комітет на чолі з Т. Масариком знаходився в Києві. Саме частини Чехословацького корпусу затримали німецько-австрійський наступ у галицького міста Зборов влітку 1917 р. Після Громадянської війни саме Прага, за часи президентства Т. Масарика, стала одним з потужним наукових центрів української еміграції. Чехословацький уряд викупив в 1920-х pp. у мадярських поміщиків землю, поділив її на дрібні парцели і продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. га землі. Але через перенаселеність, дефіцит ріллі у гірському краї та примітивну агрикультуру більшість селян бідувала. Під час депресії 1929 — 1933 pp. чимало з них були змушені брати банківські позички, щоб звести кінці з кінцями, але далеко не всі врятувалися від розорення. У неврожайні роки малоземельні селяни буквально голодували. Польщі, Румунії, Чехословаччини. Становище українського населення відрізнялося, залежно від країни-окупанта. Так, наприклад, в Румунії українське населення не відчувало релігійного гніту, оскільки і українці, і румуни – православні, але національний гніт був потужний, особливо через мовні розбіжності. Треба зазначити, що в Польщі українці відчували на собі тиск з боку титульної нації як в питаннях національного, так і релігійного життя: заборона української мови, полонізація, наступ католицизму, зокрема на Волині. З метою зміцнення одержаної після Першої Світової війни державності польські панівні кола обрали сумнівний і небезпечний шлях асиміляції українців, ця політика отримала назву «полонізації», тобто ополячення східних земель Польщі.

Питання для порівняння Українські землі у складі

Польщі Румунії Чехословаччини СРСР

Статус у складі держав Східна Галичина—до 1923р. автономія. Решта українських земель (Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, Посяння) входили до складу польських воєводств За Сен-Жерменським договором Буковина увійшла до складу Румунії. У 1920 р. посли Англії, Франції, Італії, Японії Бессарабським протоколом визнали і затвердили захоплення краю Румунією Увійшли до складу ЧСР згідно із Сен-Жерменським договором на правах автономії, але реально статус автономії отримали лише в жовтні 1938 р. УСРР(з1937р. УРСР) —формально суверенна республіка у складі СРСР (з 1922 p.). До 1922 р. входила до воєнно-політичного союзу радянських республік

Рівень економічного розвитку Низький, існування окремих промислових центрів Низький Низький Унаслідок індустріалізації УРСР стала промислово розвинутою республікою. Індустріально-аграрний характер розвитку

Аграрна реформа Обмежена, українські селяни зазнавали дискримінації. Заселення українських земель осадниками Обмежена, українські селяни зазнавали дискримінації Реформа супроводжувалася розвитком інфраструктури краю Націоналізація землі. Передача землі селянам. Розвиток кооперації. 3 1929 р. насильницька колективізація, голодомори 1921 — 1923, 1932—1933 рр.

Суть урядової політики щодо українства Репресивна Репресивна Лояльна Репресивна

Український національно-визвольний рух Розвинутий, масовий, організований Слабко розвинутий, організований Розвинутий, організований Придушений і знищений

Становище української церкви Переслідування православної церкви. Навернення до католицизму. Права УГКЦ захищалися конкордатом Польщі з Папою Римським (1925 р.) і авторитетом А. Шептицького Румунський патріархат підпорядкував собі православні єпархії Бессарабії і буковинську митрополію. Українські священики зазнавали дискримінації Уряд ЧСР не втручався у релігійні справи Знищена УАПЦ. Антирелігійні та антицерковні кампанії. Насадження атеїзму

Розвиток української освіти Гальмування розвитку української освіти, її полонізація. Обмеження щодо українців під час вступу до вузів У 1934 р. остаточно ліквідована українська освіта Динамічно розвивалася початкова, середня, спеціальна і вища освіта Динамічно розвивалася початкова, середня, спеціальна і вища освіта. Боротьба з неписьменністю. Насаджувалася комуністична ідеологія

50.Україна напередодні та початку Другої світової війни. Воз’єднання Західної України з Українською РСР.

Напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини Румунії, які, попри різний соціально-політичний уст виявляли однакову схильність до дискримінації українства, протидіяли українській державності. Возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі відкрило широкі можливості для розвитку української радянської культури. Система народної освіти тут була реорганізована відповідно до діючої в країні системи. Всі, хто бажав, могли навчатись у школі з українською мовою викладання, яких до возз'єднання по суті не було. Ліквідовувалася неписьменність і малописьмен-ність серед дорослого населення. На початок 1940/41 навчального року на Західній Україні діяло 13 вузів і десятки технікумів.

 

Пожвавилася науково-дослідна діяльність. У Львові було відкрито ряд філіалів інститутів АН УРСР, а також філіал академічної бібліотеки. До Спілки радянських письменників Української РСР було прийнято ряд майстрів художнього слова краю. Почали вільно друкуватися С. Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О. Кобилянська, О. Гаврилюк та ін.

 

Вперше за всю історію було відкрито стаціонарні державні театри. До Львівського обласного відділення Спілки радянських композиторів України ввійшли композитори С. Людкевич, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський та ін. До творчого життя республіки включилися художники І. Труш, О. Кульчицька, А. Манастирський. Розширилася мережа культосвітніх закладів, створювалися умови для розвитку народного мистецтва.

51. Напад Фашистської Німеччини на СРСР. Утворення антигітлерівської коаліції.

На світанку 22 червня 1941 р. танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей.

Український напрям, за планом «Барбаросса», був одним із найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого — зміцнити власну машину, створити вигідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. Тобто українські землі розглядалися як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Про це Гітлер відверто говорив в багатьох своїх виступах.

В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти.

Концентрація в республіці цього найчисленнішого угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що саме Південний Захід буде метою головного удару німецької армії. Насправді першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямку. з початком радянсько-німецької війни почала формуватися антигітлерівська коаліція.

1 жовтня між СРСР, США та Великобританією в Москві була підписана трьохстороння угода про допомогу Радянському Союзу зброєю і продовольством. Поставки (400 танків, 500 літаків щомісяця, а також стратегічна сировина) почались одразу ж. Перша військова техніка (особливо танки) з'явилася на радянсько-німецькому фронті під час битви під Москвою. Допомога союзників головним чином відбувалась північними морськими конвоями під охороною британських військово-морських сил. Незважаючи на значні втрати від німецьких човнів і літаків, з жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР одержав 3 тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. різноманітних транспортних засобів. Відповідно до закону про ленд-ліз США надав СРСР безпроцентний кредит в 1 млрд. доларів (листопад 1941 p.). Першою спільною акцією СРСР і Великобританії стала окупація Ірану з метою не допустити зближення з Німеччиною.

В серпні 1941 р. У.Черчілль і Ф.Рузвельт підписали Атлантичну хартію, до якої приєднався і Радянський Союз (вересень 1941 р,). Атлантична хартія висунула наступні завдання: знищення нацистської тиранії, роззброєння агресора, загальне роззброєння світу.

Вступ США у Другу світову війну сприяв завершенню утворення антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 р. 26 держав світу на чолі з СРСР, США та Великобританією підписали у Вашингтоні Декларацію Об'єднаних націй, яка будувалась на принципах і завданнях Атлантичної хартії. У Декларації зазначалось, що повна перемога над нацизмом є запорукою захисту життя, свободи і незалежності всіх народів.

52.Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні.

На окупованих українських землях упроваджувались заходи для ліквідації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режимом. Львівська, Станіславська, Тернопільська та Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», який було приєднано до Краківського генерального губернаторства. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. Утворено 20.08.1941 р. рейхскомісаріат «Україна» у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська та Запорізька області).

 

Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

 

Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. Там була утворена окрема адміністративна одиниця - «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Південним Бугом із центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку разом із Північними Буковиною та Бессарабією передано Румунії.

 

Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеціально створене міністерство А. Розенберга і численний адміністративний апарат із чіткою структурою. Рейхскомісаріати ділилися на генеральні комісаріати, а ті, у свою чергу, - на генеральні округи, відтак на округи, яким підпорядковувались райони, повіти. Усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які опиралися на відділення поліції безпеки (Сіпо) і гестапо (СД).

53. Рух опору німецькому окупаційному режиму.Діяльність радянського підпілля і партизанський рух.Створення УПА.

У процесі консолідації українського суспільства постали питання для істориків, що пов’язані з переосмисленням історичних подій Другої світової війни. Бездержавний період українського народу призвів до роз’єднаності українців в обстоюванні інтересів різних військових суб’єктів у роки німецько-радянської війни. Рух Опору, що організувався як спротив німецькому окупаційному режиму, став масовим, хоча з певними модифікаціями: радянський, самостійницький – українських націоналістів (ОУН і УПА) і польських збройних сил (АК). Відгомін подій воєнної доби простежуємо і сьогодні під час дискусій у наукових та політичних сферах.

 

Проблема значення і ролі руху Опору різних ідеологічних напрямків в боротьбі з німецьким режимом у сучасній історіографії залишається не достатньо дослідженою. Український визвольний рух, представлений УПА й ОУН, – одне з найбільш дискусійних питань. У польсько-українських відносинах проблема активно досліджується і позитивно для обох народів вирішується, відповідно в російсько-українських стосунках питання ролі УПА в боротьбі за українську державність стоїть доволі гостро.

 

Протистояння німецького окупаційного режиму і руху Опору на території Тернопілля у 1941–1944 рр. дає можливість розглянути згадані вище проблеми на одній адміністративно-територіальній одиниці, яка була розділена кордоном між генеральною губернією і райхскомісаріатом „Україна”. Тернопільщина відрізняється від інших регіонів України високою щільністю і національним складом населення, тривалим терміном окупації, геополітичним становищем (прикордонна зона між райхскомісаріатом і генеральною губернією та німецькими і румунськими окупаційними зонами). На тернопільських землях відбувалися важливі історичні події: на Півдні Волині зароджувався збройний рух Опору; Почаїв і Кременець були головними центрами релігійного життя українських православних; Бережанщина виступала важливою базою ОУН(Б) і УПА (в т.ч. Третій надзвичайний збір ОУН(Б), зміна керівництва Проводу ОУН(Б) тощо), була одним з епіцентрів боротьби німецьких, радянських, польських і українських військових сил у першій половині 1944 р.

 

У цьому контексті важливу роль відіграють регіональні дослідження. Оскільки Тернопілля є одним із тих регіонів, дослідження яких дозволяє простежити політико-військове розмаїття у роки німецько-радянської війни на західноукраїнських землях, то цим і визначається актуальність дослідження. Українська повстанча (повстанська) армія (УПА) — підпільна збройно-політична формація, створена на Заході України у червні 1941 року представниками Уряду Української Народної Республіки в екзилі; у жовтні 1942 року назву перейнято ОУН(б). Головне завдання УПА: оборона та звільнення українського населення як і від німецької, так і від радянської окупації.

 

УПА діяла по 1953 рік, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-60-х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. — Василь Кук.

 

Ставлення до історії УПА у українському суспільстві впродовж років незалежності коливаєтся між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто опирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними. Але з 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, День Покрова).

 

Боротьба Української повстанської армії — складова Українського визвольного руху 1920—1950 років. Перші антинімецькі збройні виступи відбулися у березні 1943 p. З квітня 1943 p. збройні формування ОУН-Б беруть нову назву - Українська повстанська армія (У ПА). На початку травня 1943 p. була створена Головна команда УПА, яка оголосила себе найвищою владою на підконтрольній їй території України. Дії УПА розповсюдились з Волині-Полісся на Галичину та деякі східні райони України.

 

54.Звільнення України від окупації. Закінчення Другої світової війни та її політичні наслідки для України.