Всі інші суб’єкти МП похідні від держави

Під юрисдикцією держави мається на увазі обсяг і сфера дії державної влади. Виділяються такі види юрисдикції держави в міжнародному праві:

• повна юрисдикція держави. – на території держави, її дипломатичних представництв поза їі межами, на борту військо­вих повітряних і морських суден держави поза їі межами;
• часткова юрисдикція держави – на території консульських представництв держави поза її межами, на борту цивільних Морських і повітряних суден прапора держави поза її межами;
• територіальна юрисдикція держави – на її території;
• екстериторіальна юрисдикція держави – поза їі межами.

 

11. Сутність і способи визнання держав

Інститут визнання держави – односторонній добровільний правовий акт держави, який констатує факт виникнення нового суб’єкта міжнародного права і виражає намір держави встановити з ним офіційні повноцінні дипломатичні відносини.

Явище міжнародного визнання викликано: об’єднанням держав; відділенням держав; утворенням нових незалежних держав; неконституційною зміною урядів держав.

В доктрині міжнародного права існують 2 теорії міжнародногo визнання:

1) Конститутивна - визнання виходить з того, що суб’єкт міжнародного права виникає тільки в результаті його визнання іншими державами

2) Декларативна теорія - визнання не впливає на факт виникнення нового суб’єкта міжнародного права, а означає, що його виникнення прийнято до уваги тим чи іншим вже існуючим суб’єктом міжнародного права. Ця концепція є нині основною в доктрині міжнародного права.

Форми визнання держав:

1) визнання ad hoc (визнання в конкретній справі) має місце, коли держава в цілому не визнає міжнародної правосуб’єктності нового утворення, але для окремого конкретного випадку тимчасово погоджується з правом цього утворення представляти інтереси нації, народу, країни чи її частини. Прикладом такого визнання може бути Паризька угода 1973 р., укладена на Мирній конференції з воєнних дій в Індокитаї, коли США уклали договір з трьома в’єтнамськими сторонами, не визнаючи в цілому їхньої правосуб’єктності;

2) визнання de facto (фактичне визнання) полягає у встановленні з новоутвореною державою окремих міжнародних відносин без формального визнання її правосуб’єктності. Як правило, воно носить скоріше політичний, ніж правовий характер і символізує невпевненість у тому, що новоутворена держава (уряд) будуть існувати тривалий час;

3) визнання de jure (остаточне визнання) полягає в повному визнанні міжнародної правосуб’єктності новоутвореної держави. Таке визнання здійснюється або шляхом надсилання спеціальної ноти визнання (явне визнання), або шляхом встановлення дипломатичних стосунків (визнання-презумпція).

Якщо не відбувається ніякого визнання взагалі, то наслідком цього може бути ігнорування невизнаної держави державами, які відмовляються визнати її. Однак невизнання не дає права на втручання у внутрішні справи невизнаної держави, на пору­шення її суверенітету, її законних прав і інтересів

 

12. Міжнародно-правові підстави визнання держав

Залежно від характеру дестинатора (нового утворення, що підлягає визнанню) розрізняютьтакі види міжнародно-правового визнання:

1) визнання держави має місце у випадках

поділу старої держави на нові,

об’єднання кількохдержав в одну,

відділення від старої держави нової держави тощо;

2 ) визнання уряду. У більшості випадків визнання держави супроводжується і визнанням уряду. Окремо від держави уряд може визнаватися лише у випадках

приходу до влади неконституційним шляхом або у

випадку еміграції уряду за кордон під час окупації.

Визнання уряду часто є засобом політичного тиску у кризових ситуаціях, тому чимало держав (Великобританія, Австралія та ін.) відмовилися від застосування такого виду визнання. Правовим значенням визнання уряду є ті, що лише юридично визнаний уряд може претендувати на державне майно за кордоном (у т.ч. архіви, нерухоме майно, банківські внески тощо);

3) визнання органів національно-визвольного руху означає, що держава визнає факт повстання проти іноземного уряду і не розглядає повстанців як військових злочинців.

Як правило, умовами такого визнання є значний обсяг території країни, що контролюється повстанцями, та ефективне керівництво збройними силами повстанців, що забезпечує дотримання військової дисципліни і норм міжнародного гуманітарного права.

 

 

13. Види держав - суб’єктів міжнародного права і особливості їх міжнародної правосуб’єктності

З позицій міжнародної правосуб’єктності держав важливе значення має питання про їхній територіальний устрій.

Унітарна держава вважається суб’єктом міжнародного права в цілому. Інколи унітарні держави можуть надавати своїм адміністративно-територіальним одиницям окремі елементи міжнародної правосуб’єктності (наприклад, у розвитку зв’язків між містами-побратимами, між органами самоврядування і т.д.). Але в будь-якому разі, для того, щоб адміністративно-територіальна одиниця могла виступити в міжнародних відносинах, потрібен спеціальний закон самої держави або спеціальний міжнародний договір. Подібні відносини між адміністративно-територіальними одиницями мають характер транскордонного співробітництва місцевих органів державної влади та (або) місцевого самоврядування, а не міжнародних відносин між державами чи їх частинами.

Федерація також розглядається як єдиний суб’єкт міжнародного права. Ступінь політико-правової самостійності суб’єктів федерації визначається федеративним договором і законодавством федерації, у першу чергу її конституцією. Як суб’єкти міжнародного права члени федерації можуть виступати тільки в тому випадку, якщо законодавство визнає за ними таку здатність (право від власного імені укладати міжнародні угоди, обмінюватися делегаціями, представництвами і т.д.).

У більшості випадків суб’єкти федерації самостійно на зовнішній арені не виступають. Наприклад, Панамериканська конвенція про права та обов’язки держав 1933 р. зазначає, що “перед міжнародним правом федеративна держава складає тільки одну особу”. З іншого боку, деякі федерації (ФРН, Австрія, Швейцарія) надають свої членам право укладати міжнародні договори, але щодо дуже обмеженого кола питань (прикордонні, поліцейські, економічні, культурні зв’язки) і завжди під контролем федерального уряду.

До складних держав зовнішньо подібна і конфедерація, тобто міжнародно-правове об’єднання держав, що припускає тісну координацію їхніх дій насамперед у зовнішньополітичній і військовій областях. Класична конфедерація не є суб’єктом міжнародного права. Міжнародної правосуб’єктність володіють лише її члени. Єдиним винятком з цього правила є Об’єднана Арабська Республіка, до складу якої у 1958-1961 рр. входили Сирія та Єгипет і яка володіла міжнародною правосуб’єктністю. Історія показує, що конфедерація, як правило, порівняно недовговічна та є перехідною моделлю міжнародно-правового утворення. Вона або розпадається, або поступово трансформується у федерацію з єдиною міжнародною правосуб’єктністю, прикладом чого можуть бути США 1776-1787 рр., Німеччина 1815-1866 рр., Швейцарія 1818-1848 рр.

Усі держави, незалежно від їх розміру, економічної чи військової потужності, мають однакові міжнародні права та обов’язки.

основні права держав:

право на суверенну рівність з іншими державами,

на незалежність,

на здійснення юрисдикції над своєю територією та всіма особами, котрі на ній знаходяться (з додержанням визнаних міжнародних імунітетів),

на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу,

право створювати разом з іншими державами міжнародні організації, вступати до вже створених,

мати відносини з іншими державами,

підтримувати дипломатичні стосунки,

укладати міжнародні угоди,

захищати свою правосуб’єктність

До основних обов’язків можна віднести такі:

поважати суверенітет інших держав,

утримуватися від втручання в їх внутрішні справи,

поважати права людини та права народів на самовизначення,

вирішувати міжнародні спори та конфлікти мирним шляхом,

14. Поняття і об’єкти правонаступництва держав

Інститут правонаступництва – перехід прав і зобов’язань від одного суб’єкта до інших

Правонаступництво – зміна однієї держави іншою у здійсненні прав, обов’язків та несенні відповідальності певної території

Правонаступництво має місце при об’єднанні, поділі існуючих держав, відділенні частини держави, а також при переході частини території однієї держави до іншої держави. При цьому поняття “момент правонаступництва” означає дату переходу прав та обов’язків від однієї держави до іншої.

Існують два основні принципи правонаступництва держави:

1) принцип континуітету - означає, що нова держава повністю чи більшою мірою приймає на себе права та обов’язки держави-попередника;

2) принцип tabula rasa - означає, що новоутворена держава відмовляється від усіх зобов’язань держави-попередника.

Основними міжнародно-правовими актами, що регулюють питання правонаступництва держав є

Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. та

Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р.

Ці конвенції були вироблені в рамках ООН, проте більшістю держав, в т.ч. і Україною, не ратифіковані і тому не мають обов’язкової юридичної сили. В Україні діє Закон України від 12.09.1991 р. “Про правонаступництво України”, що регулює відносини правонаступництва України стосовно УРСР та СРСР.

Залежно від об’єкту та змісту правонаступництва держав виділяються такі його види: