Поняття, предмет і сутність МП

Поняття, предмет і сутність МП

Міжнародне публічне право – це сукупність звичаєвих та юридичних договірних норм і принципів, якими врегульовуються стосунки між суб’єктами міжнародного права з питань, що становлять взаємний інтерес (підтримання миру, безпеки і співробітництва в сучасному світі), які забезпечуються в разі необхідності застосуванням примусу, що здійснюють його суб’єкти індивідуально чи колективно.

Предмет міжнародного публічного права складають три основні групи відносин:

1) правовідносини, що виникають з приводу загальнолюдських цінностей та інтересів, які невіддільні від співробітництва всіх держав і потребують узгоджених рішень

міжнародна безпека

глобальні екологічні проблеми

правовий режим космічного простору

2) правовідносини, які хоч і не складають загальнолюдського інтересу, але можуть бути вирішені лише на основі спільних зусиль двох або кількох держав

визначення державних кордонів

встановлення дипломатичних відносин

3) правовідносини, які для забезпечення їх більш ефективної реалізації, повністю або частково переводяться із сфери внутрішньої компетенції держав до компетенції міжнародної

права людини як вища та універсальна цінність, за порушення – економічна блокада, виключення з міжнародної організації

Метод МП – особливий метод, відмінний від методу національного права – погоджувальний метод правового регулювання (виражає взаємну погоджену волю рівноправних учасників, держав та міжнародних організацій), відсутній механізм примусу, оскільки міжнародно-правові норми повинні виконуватися добровільно

 

 

2. Особливості сучасного МП:

1) наявність міжнародної спільноти (відсутність антагоністичних моментів між державами)

2) існування єдиної суспільно-політичної формації (що виключає можливість появи серйозних конфліктів)

3) велика кількість суб’єктів міжнародного права (міжнародні організації)

4) сформувався ще один суб’єкт МП – нації і народи, які мають право на самовизначення

5) велика кількість об’єктів міжнародного права

6) високий рівень кодифікації і систематизації галузей

7) прогресивність і прогностичний характер– формується з урахуванням майбутніх змін

8) наявність у системі МП імперативних норм

9) пріоритетним напрямком є права і свободи людини

10) стабільний нормотворчий процес, МП не відстає від розвитку суспільних відносин

 

 

3. Система сучасного МП

Система МП – порядок розташування принципів і норм у логічній послідовності або за предметом регулювання. (є багаторівневою)

І. Елементарний структурний рівень

1) норм а – загальнообов’язкове формально визначене правило діяльності суб’єктів МП, що встановлює для них права і обов’язки, реалізація яких забезпечується юридичним механізмом

2) інститут – відокремлена сукупність норм МП, яка регулює певний вид (підвид) міжнародних відносин відповідної галузі права; іноді є міжгалузевими – не є складовими певної галузі, регулюють міжгалузеву сферу відносин

3) галузь – комплекс однорідних норм певного функціонального призначення; розрізняють:

а) Основні галузі МП – всеосяжний масив норм регулювання конкретного виду міжнародних відносин (право міжнародних договорів, право міжнародних організацій, право зовнішніх зносин)

б) Профільні галузі МП (у міждержавних зносинах з освоєння космічного простору – міжнародне космічне право, міжнародні морські зносини – міжнародне морське право, співробітництво у сфері повітряних сполучень – міжнародне повітряне право, в дипломатичних консульських зносинах – право зовнішніх зносин, у діяльності міжнародних організацій – право міжнародних організацій)

в) Традиційні галузі МП – галузі, які склалися в класичному («старому») МП: дипломатичне право, право міжнародних договорів, міжнародне морське право

г) Комплексні галузі МП – галузі, для яких характерне інтегральне міжгалузеве регулювання складно структурованих міжнародних відносин, особливі асоціації норм права, які можуть функціонувати у сфері суміжних об’єктів правового регулювання

ІІ. Ієрархічна структура (ці елементи відіграють основоположну роль)

1) основні принципи МП – головні правоутворюючі засади цієї системи права – поза ними не може функціонувати жоден інститут чи галузь, і навіть система міжнародного права

2) загальносистемні інститути міжнародного права – особлива сукупність норм, покликаних забезпечити стійкість системи права, є ядром, навколо якого формуються галузі міжнародного права

інститут міжнародної правосуб’єктності

інститут міжнародної правотворчості

інститут застосування норм міжнародного права

інститут міжнародно-правової відповідальності

інститут відновлення порушених правовідносин (розв’язання міжнародних суперечностей)

 

 

4. Джерела МП і їх загальна характеристика

Джерела МП – це зовнішні форми, в яких закріплюються міжнародно-правові норми

Формальний перелік джерел міжнародного права наведено у ст. 38 Статуту МіжнародногоСуду ООН.

Такими джерелами є:

· міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безумовно визнані державами;

· міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою;

· загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

· судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців публічного права різних націй як засіб для визначення правових норм.

Класифікація усіх існуючих джерел МП:

І. Основні

1) міжнародний договір - угоду між двома або більше державамичи іншими суб`єктами міжнародного права, спрямовану на встановлення, зміну або припинення їхвзаємних прав та обов’язків.

2) міжнародно-правовий звичай – не мають писаної форми, створюються внаслідок тривалої практики держав, яка в силу тривого і беззаперечного повторення набуває загальнообов’язкового характеру

Для того, щоб сформувався міжнародно-правовий звичай,потрібно, щоб мав місце певний акт поведінки держав; цей акт повторювався протягом більш чименш тривалого часу; такі акти поведінки держав мають суттєве значення і визнані правомірними впрактиці міжнародних відносин.

Для встановлення існування звичаю використовують допоміжні засоби: рішення Міжнародного судуООН, інших міжнародних судових та арбітражних органів, доктрини, рішення міжнароднихорганізацій тощо.

ІІ. Допоміжні

1) загальні принципи права - це відомі ще з часів ДавньогоРиму правила, характерні для права взагалі (як міжнародного, так і внутрішнього). На відміну від,принципів МП, загальні принципи права визнані цивілізованими націями, не мають характеру норм jus cogens, тому сторони можуть уточняти їх зміст чи призупиняти їх дію (Зауважимо, що Суд Європейських співтовариств урішенні від 12.12.1972 р. вказав, що загальні принципи права включають також і основні принципи міжнародного права. Однак в практиці діяльності Міжнародного Суду ООН загальні принципи,визнані цивілізованими націями, і принципи міжнародного права завжди чітко розмежовувалися). Доцих принципів, зокрема, відносять такі: “ніхто не може бути суддею у власній справі”, “ніхто неможе передати більше прав, ніж має сам”, “наступний закон скасовує попередній”, “спеціальна нормаскасовує дію загальної” та інші. Загальні принципи права застосовуються, як правило, притлумаченні змісту міжнародно-правових норм, а також при вирішенні міжнародно-правових спорів.

2) рішення міжнародних судових органів - дають визначення звичаєвим нормам, вони такожможуть започаткувати виникнення нового міжнародно-правового звичаю. Характеру прецеденту(рішення у справі, обов`язкового при вирішенні інших спорів з аналогічними фактичнимиобставинами) вони, як правило, не мають, хоча, звичайно, можуть бути враховані міжнароднимсудовим чи арбітражним органом.

3) доктрини (праці видатних вчених у галузі МП) - в минулому розглядалися якодне з найважливіших джерел міжнародного права. Нині доктрина міжнародного права допомагаєтлумаченню змісту окремих міжнародно-правових норм, узгодженню правових позицій держав. Так,сторони міжнародно-правового спору в документах, які вони подають до міжнародних судовихорганів, іноді посилаються на думку спеціалістів з різних питань міжнародного права.

ІІІ. Нові

1) резолюції (рішення) міжнародних організацій - не мають обов`язкової юридичної сили, вониносять рекомендаційний характер.

Обов`язковість резолюцій для держав-учасниць організаціївиникає у двох випадках:

· коли резолюції стосуються внутрішніх питань організації (наприклад, щодо прийняття нових членів),

· коли держави заздалегідь, ще при створенні міжнародної організації, домовились про обов’язковість її резолюцій. Наприклад, відповідно до ст. 25 Статуту ООН члени ООН зобов’язані підкорятися рішенням Ради Безпеки ООН та виконувати їх.

2) «мяке право» - різноманітні політико-правові джерела (заяви, попереднідомовленості про проведення переговорів, комюніке тощо), які безпосередньо не створюють правових наслідків для держав, але виконуються ними з метою підтримання власного авторитету

Іноді такі політико-правові джерела мають важливіше значення та виконуються більш чітко і неухильно, ніж традиційні міжнародні договори. На нашу думку в таких випадках можнаконстатувати, що положення політико-правових джерел стають нормами-звичаями, визнаними впрактиці діяльності держав, і саме цим слід пояснювати їхню юридичну силу. Так, наприклад,Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. (т.зв. “Гельсінський акт”), якийзадекларував принцип непорушності кордонів у Європі, заклав основи сучасної колективної безпекиЄвропи, є нічим іншим, як спільною заявою глав європейських держав.

 

Держави

Нації і народи

2 ) вторинні (несуверенні) суб’єкти міжнародного права - створюються первинними, і наділяються останніми в залежності від їх намірів та бажань певним і завжди обмеженим обсягом міжнародної правоздатності.. Вони не володіють суверенітетом і наділяються спеціальною міжнародною правосуб’єктністю, оскільки зміст та обсяг їх прав і обов’язків, як правило, визначається, як правило, у міжнародному договорі між засновниками таких утворень та є значно вужчим, ніж обсяг правоздатності первинних суб’єктів

Державоподібні утворення та

Політичні партії,

Фізичні особи.

Крім названих груп суб’єктів міжнародного права інколи виділяються напівсуверенні суб’єкти міжнародного права, до яких відносяться держави під сюзеренітетом чи протекторатом інших держав. За таких умов частина суверенних повноважень залишається в держави, що перебуває під сюзеренітетом (протекторатом), а частина – передається державі-сюзерену (протектору). Але в цілому через неприйняття наукою ідеї про можливість поділу державного суверенітету між декількома державами такий підхід не набув популярності. Слід також зауважити, що після розпаду колоніальної системи ця проблема практично втратила актуальність.

Певною мірою до напівсуверенних суб’єктів подібні держави, які добровільно передали частину своїх суверенних повноважень іншій державі. Так, наприклад, Князівство Ліхтенштейн не має власного зовнішньополітичного відомства, а його за кордоном представляє Швейцарія.

 

 

10. Держава – основний суб’єкт МП

В доктрині міжнародного права державі притаманні певні ознаки:

1) Основною юридичною якістю держави як в міжнародному праві, так і в праві внутрішньому є державний суверенітет. Державний суверенітет є категорією, насамперед, політичною. Він пов’язаний з боротьбою за державну владу і її утриманням, а також участю в міжнародних відносинах, які залишаються ареною боротьби за домінування на світовому і регіональному рівнях. Держава не можлива як без суверенітету, так і з обме­женим суверенітетом. Звідси випливає принцип міжнародного права – суверенна рівність держав.

2) публічна влада;

3) населення;

Територія.

Міжнародна міжурядова організація – це несуверенне добровільне об’єднання держав чи міжнародних організацій, що утворюється у відповідності з міжнародним правом на основі міждержавного договору чи резолюції міжнародної організації для координації діяльності держав у певній сфері.

Суб’єктами міжнародного права визнаються лише міжнародні міжурядові організації, які утворюються державами та (або) іншими міжнародними міжурядовими організаціями. Міжнародні неурядові організації (напр. “Грінпіс”, “Міжнародна амністія”, “Лікарі без кордонів” та ін.) утворюються фізичними чи юридичними особами як особи приватного права і міжнародною правосуб’єктністю не володіють.

Міжнародна міжурядова організація здобуває свою правосуб’єктність із прийняттям установчого документа, де викладаються мета його створення, основні принципи побудови, а також обсяг прав і обов’язків, що йому мають намір передати держави-засновники. Правосуб’єктність міжнародної організації завжди є спеціальною, тобто вона може діяти лише у визначених установчими документами межах. Цікавим у цьому відношенні є консультативний висновок Міжнародного Суду ООН 1949 р., суть якого полягає у тому, що універсальні міжнародні міжурядові організації (перш за все, це ООН та її органи), мають об’єктивну правосуб’єктність, а не тільки правосуб’єктність, що визнається державами учасницями. Тобто універсальні міжнародні організації можуть мати права і обов’язки, які прямо не передбачені її установчими документами. Але і в такому разі правоздатність та дієздатність універсальної організації не може суперечити цілям та завданням, з якими вона створювалася.

Як правило, міжнародні міжурядові організації мають право (правосуб’єктність ММО):

приймати від свого імені та в межах своєї компетенції рішення,

укладати міжнародні договори,

мати представництва при інших міжнародних організаціях та державах,

а також створювати інші міжнародні організації.

Міжнародні міжурядові організації та їх посадові особи часто наділяються міжнародним імунітетом.

Для міжнародної міжурядової організації характерні такі ознаки:

· утворюється у відповідності з нормами міжнародного публічного права. З одного боку, це означає, що установчі документи та діяльність міжнародної міжурядової організації має відповідати нормам міжнародного права (перш за все, нормам jus cogens), а з іншого – якщо будь яка міжнародна організація утворюється у відповідності з національним правом якої-небудь держави, вона не може розглядатися як міжурядова;

· утворюється на підставі міжнародного договору. Як правило, міжнародні організації утворюються на підставі міжнародного договору, об’єктом якого є діяльність держав-учасниць та самої організації. Сторонами такого договору можуть бути як суверенні держави, так і інші міжнародні організації. Міжнародна організація також може бути утворена на підставі резолюції міжнародної організації із більш широкою компетенцією. Так, у відповідності з резолюціями Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО) були утворені Комісія з рибальства в Індійському океані та Комітет з рибальства у Центрально-Східній Атлантиці;

· утворюється для діяльності у конкретній сфері – політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), валютно-фінансовій (МБРР, МВФ), соціальній (МОП), освітньо-культурній (ЮНЕСКО) тощо. В той же час, існують організації, діяльність яких спрямовується практично на усі сфери життя певного регіону (Європейський Союз, Рада Європи) чи всього світу (ООН);

· наявність певної організаційної структури. Як правило, міжнародні організація має постійну штаб-квартиру, систему головних і допоміжних органів. За наявністю цієї ознаки утворення міжнародної організації можна відрізнити від інших форм міжнародного співробітництва. Наприклад, у 1947 р. була укладена Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) на базі якої у 1994 р. утворилася Світова організація торгівлі (СОТ). В період з 1947 р. по 1994 р. ГАТТ проводила активну роботу у сфері міжнародної торгівлі, але не мала власної організаційної структури, тому і розглядалася як “квазіорганізація”, що не володіла міжнародною правосуб’єктністю;

· наявність самостійних прав та обов’язків. Ці права та обов’язки реалізуються міжнародною організацією самостійно, незалежно від держав-учасниць;

· самостійна відповідальність (в т.ч. і матеріальна) міжнародної організації за свої дії. Держави- учасниці несуть відповідальність за зобов’язаннями організації лише в межах їх внесків до бюджету цієї організації.

ІІ. Кодифіковані джерела

Стадії укладання договору

Щодо виокремлення стадій в доктрині міжнародного права немає повної згоди.

Так деякі вчені виокремлюють 3 стадії укладання договору, а саме:

1) прийняття тексту договору;

2) встановлення автентичності тексту договору;

3) вираження згоди на обов’язковість договору.

При цьому деякі фахівці міжнародного права вважають, що договірна ініціатива та з’ясування повноважень передують стадії прийняття тексту до-говору, або взагалі включають ці дії до першої стадії. Ми будемо розглядати ці дії як окремі стадії укладання договору, не виокремлюючи тим не менш встановлення автентичності тексту договору в окрему стадію. Слід зауважи-ти, що незважаючи на різне доктринальне виокремлення стадій укладання договору, послідовність дій при цьому не змінюється.

1) договірна ініціатива - це пропозиція однієї чи кількох держав або орга-ну міжнародної організації укласти міжнародний договір для врегулювання певних відносин. Та сторона, яка виступає з пропозицією, пропонує текст договору

2 ) з’ясування повноважень - це документ, який виходить від компетент-ного органу держави і за допомогою якого одна чи кілька осіб призначаються представляти цю державу з метою ведення переговорів, прийняття тексту до-говору або встановлення його автентичності, вираження згоди цієї держави на обов’язковість цього договору При укладенні двохсторонніх угод відбувається обмін повноваженнями, а при багатосторонніх — перевірка повноважень.

3) підготовка та прийняття тексту договору;

У міжнародній практиці існує три організаційні форми підготовки тексту договору:

— дипломатичні канали;

— міжнародні конференції;

— міжнародні організації.

Прийняття тексту договору є завершальним етапом узгодження позицій сторін, що домовлялися. Воно в ніякому разі не тягне за собою автоматичну згоду держави на дотримання міжнародного договору, але прийнятий текст уже не підлягає наступним змінам. Тому була вироблена нова формула, яка відповідала принципам міжнародного права, — при участі багатьох держав у конференції, рішення про прийняття тексту договору ухвалюється двома третинами присутніх та тих, що беруть участь у голосуванні.

Прийняття тексту договору супроводжується такою процедурою як вста-новлення автентичності тексту - процес, який фіксує текст як такий, що не підлягає змінам і є дійсним та остаточним.

Після підписання тексту вияв-ленні помилки можуть бути виправленні шляхом парафування (не плутати з парафуванням як способом прийняття тексту, тобто встановлення автен-тичності!), складання відповідного документу або обміну документами, що містять виправлення. Виправлений варіант може бути заново підготовлений і прийнятий в порядку, що застосовувався до документу, що містив помил-ку. Також у випадку, якщо договір був переданий депозитарію, та останній сповіщає про виправлення помилки усіх учасників прийняття міжнародного договору. Після збігу визначеного строку, депозитарій розповсюджує прото-коли, що містять виправлення серед всіх зацікавлених суб’єктів.

Мова договору

Проблема мови договору розглядається в контексті міжнародного права з точки зору юридичних, а не лінгвістичних нюансів. Кожна мова відображає особливості відповідної правової системи.

Двосторонні договори складаються на мовах обох сторін. Обидва тексти мають однакову силу, є рівно автентичними, рівно справжніми. У випадках істотного розходження між мовами договір складається на трьох мовах. Усі тексти є автентичними, але у випадку розходжень превалювати буде третя мова.

Багатосторонні договори укладаються на декількох мовах. Універсальні конвенції під егідою ООН складаються на шести офіційних мовах — англій-ській, арабській, іспанській, китайській, російській та французькій. Автен-тичність текстів означає, що вони у рівному ступені виражають зміст догово-ру.

 

33. Міжнародний договір — це родове поняття, що об’єднує всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми: договір, угода, пакт, статут, конвенція, деклара­ція, комюніке, протокол та ін.

Виходячи з положень статей 2 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років, міжнародний договір слід визначити як пись­мову угоду, що регулюється міжнародним публічним правом, укладену між двома або декількома суб’єктами міжнародно­го права незалежно від того, міститься вона в одному доку­менті, у двох або кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви.

Об’єктом міжнародного договору є відносини між суб’єк­тами міжнародного права з приводу матеріальних і немате­ріальних благ, дій та утримання від них.Фактично об’єктом міжнародного договору можуть бути будь-які міжнародні відносини.За об’єктами регулювання договори поділяють­ся на політичні, економічні, науково-технічні й ін.

Суб'єктами (учасниками) міжнародного договору за
Віденською Конвенцією 1969 року є тільки держави.У міжнародно-правовій літературі та договірній практиці, крім терміна «учасник» міжнародного договору, вживаються терміни «суб'єкт», «контрагент», «сторона».Вони вважаються рівнозначними, за винятком терміна «сторона».Водночас термін «контрагент» частіше застосовується до учасників зовнішньоекономічних угод, термін «суб'єкт» має більше наукове значення і вживається стосовно до суб'єкта міжнародного права взагалі.Існує думка, що сторонами в міжнародних договорах суб'єкти міжнародного права стають тільки тоді, коли цей договір вони вже уклали.До цього моменту, поки міжнародний договір не укладений, пройшовши для цього всі необхідні стадії, його учасники називаються сторонами, що домовляються.У той же час вважають, що держави, які беруть участь у переговорах, — це ті держави, що перебувають у стадії укладання міжнародного договору, коли договір ще цілком не сформульований.

 

 

34. Умови дійсності міжнародного договору:

Дійсність міжнародного договору - це особлива його якість. Тільки дійсні міжнародні договори є джерелами обов'язкових для держав міжнародно-правових норм. Дійсність міжнародних договорів може мати тільки юридичну основу, передбачену міжнародним правом, і з цього погляду може бути визначена його міжнародно-правова повноцінність, передусім, правомірність, у силу якої договір є обов'язковим для виконання його контрагентами і для поважання всіма іншими державами. Дійсність це - юридична повноцінність міжнародного договору не тільки з погляду його відповідності міжнародному праву (правомірність), але й наявність у ньому сторін, які володіють міжнародною правосуб'єктністю, погодженість їхніх воль і т. д. Дійсність означає, що повинні наставати ті юридичні наслідки, до яких прагнули суб'єкти міжнародного права, укладаючи міжнародний договір, згідно з міжнародним правом. Дійсні міжнародні договори - це такі договори, юридична сила яких не може бути заперечена з погляду міжнародного права, проти яких не можна виставити жодних міжнародно-правових заперечень. У міжнародному праві діє презумпція дійсності міжнародних договорів. Дійсним є такий міжнародний договір, який укладено відповідно до норм міжнародного права і в якому втілено істинну угоду суб'єктів міжнародного права, що не суперечить основним принципам та іншим імперативним нормам міжнародного права.

Умовами дійсності договору є:

- дотримання встановлених правил при його заключеніі.

- укладати договір повинні належні суб'єкти, а переговори вести належним чином

- уповноважені представники, які повинні: не застосовувати силу і дотримуватися повної добровільність; не допускати обману в ході переговорів і не вчиняти дій, що викликають помилки в тексті договору; дотримуватися конституційну процедуру укладання договорів; не допускати підкупу представника держави або міжнародної організації.

Клас-я міжнар організацій

Членство держав

- Міжнародні міждержавні організації (це об'єднання держав, які створені на основі міжнародної угоди, оформлені в систему постійно діючих органів, мають визначену та погоджену мету, міжнародну правосуб'єктність І засновані згідно з нормами міжнародного права.)

- Міжнародні недержавні організації (організаційно оформлені за спільними або близькими соціальними, політичними, економічними, ідейними, професійними та іншими Інтересами, об'єднання різних громадських угруповань з різних країн.)

- Змішані (ні перше і не друге. наприк. Міжнародна організація праці як міждержавна організація складається з представників урядів, але також включає представників професійних спілок та робітників)

Географічне охоплення

- глобальні (організації, членами яких є представники всіх чи майже всіх країн світу).

- регіональні (бере участь велика кількість представників певного регіону)

- субрегіональні (організації, утворені з представників невеликої кількості одного або різних регіонів (Організація Чорноморського економічного)).

Компетенція

- Універсальні (загальної компетенції -- організації, які охоплюють широке коло відносин між членами);.

- Спеціальні (вузької компетенції. організації, які мають обмежені цілі, створені для співробітництва в одній галузі або охоплюють певний напрям діяльності)

Характер повноважень

- Міжнародні організації (утворення конфедеративного типу. Конфедерація — форма державного устрою, за якої держави, що входять у конфедерацію, повністю зберігають свою незалежність, мають власні органи державної влади та управління; для координації дій з метою досягнення спільної цілі вони створюють спеціальні спільні органи.)

- Наднаціональні організації (утворення федеративного типу. Федерація -- форма державного устрою, за якої держави, що входять у федерацію, мають як власні конституції, законодавчі, виконавчі та судові органи, так і наддержавні органи влади для вирішення спільних проблем. Елементи наднаціональності можуть виявлятися: у праві зобов'язувати країни-учасниці без їхньої згоди і проти їхньої згоди виконувати прийняті більшістю голосів рішення.).

Період функціонування

- тимчасові (якщо протягом 10 років не відбулося жодної пленарної сесії, організацію вважають такою, що припинила своє існування.)

- постійні

Цілі і принципи ООН.

Статутом ООН визначено такі цілі організації:

— підтримувати міжнародний мир та безпеку;

— розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправ'я і самовизначення народів;

— здійснювати співробітництво для розв'язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та для заохочення й розвитку поваги до прав людини й основних свобод;

— організовувати і погоджувати дії націй для досягнення цих спільних цілей.

Діяльність організації ґрунтується на таких принципах:

— суверенна рівність усіх держав-членів;

— вирішення країнами-членами своїх міжнародних спірних питань мирними засобами і так, щоб не загрожувати миру, безпеці та справедливості;

— утримання будь-якої держави від загрози силою або застосування сили проти інших держав;

— надання державами-членами допомоги ООН в усіх її діях, які здійснюються відповідно до Статуту, й утримання від допомоги будь-якій країні, проти якої ООН вживає заходів превентивного або примусового характеру;

— забезпечення дотримання країнами, які не є членами ООН, тих самих принципів, оскільки це необхідно для підтримання міжнародного миру і безпеки;

— невтручання у справи, які стосуються внутрішньої компетенції будь-якої держави.

 

51. Генеральна Асамблея ООН — головний дорадчий, директивний та представницький орган Організації Об'єднаних Націй, створений у 1945 р. згідно із статутом ООН. Генеральна асамблея Складається з 192 членів ООН і є форумом для багатостороннього обговорення всього спектру міжнародних питань, викладених у Статуті. Вона також грає велику роль в процесі встановлення та кодифікації норм міжнародного права.Асамблея збирається на чергову щорічну сесію в період з вересня по грудень і в подальший період в міру необхідності.Окрім регулярних сесій, Асамблея може проводити спеціальні і надзвичайні спеціальні сесії.Кожна держава може бути представлена в ній делегацією щонайбільше з п'яти осіб.Одна держава-член організації має в Генеральній Асамблеї один голос.Кожна країна представлена в ГА дипломатом високого рангу, але час від часу міністри закордонних справ і навіть голови держав також відвідують сесії ГА.Рішення з окремих важливих питань, таких, як рекомендації відносно миру і безпеки і вибори членів Ради Безпеки, приймаються більшістю в дві третини держав-членів; рішення ж з інших питань приймаються простою більшістю голосів.

Генеральна Асамблея має такі функції та повноваження: — розгляд принципів співробітництва для підтримування між­народного права і безпеки;

— обговорення питань стосовно міжнародного миру і безпеки і розробка рекомендацій, крім тих випадків, коли спірне питання стосується компетенції Ради Безпеки;

— обговорення і подання рекомендацій з будь-яких питань сто­совно повноважень і функцій будь-якого органу ООН;

— здійснення досліджень і розробка рекомендацій з метою сприяння міжнародному співробітництву в політиці, у розвитку і кодифікації міжнародного права, дотриманні прав людини і ос­новних свобод, в економічній та соціальній сферах тощо;

— розробка рекомендацій щодо мирного врегулювання будь-яких ситуацій, якщо вони можуть зашкодити дружнім відноси­нам між державами;

— розгляд доповідей Ради Безпеки та інших органів ООН;

— розгляд і затвердження бюджету, а також визначення роз­мірів внесків членів ООН;

— вибори непостійних членів Ради Безпеки, членів Економіч­ної і Соціальної Ради, членів Ради з Опіки; спільні з Радою Без­пеки вибори суддів Міжнародного Суду і (за рекомендацією Ради Безпеки) призначення Генерального секретаря.

 

Функції міжнародного суду.

Сторонами в справах, що розглядаються Судом, можуть бути тільки держави. Суд уповноважений

▪ розглядати правові спори між державами, що пов'язані з порушенням міжнародних договорів і зобов'язань або виникають при їх тлумаченні;

▪ ухвалювати обов'язкові до виконання рішення за всіма спорами, які передаються державами на його розгляд;

▪ давати консультативні, що не мають обов'язкової сили вироку з правових питань на прохання Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки і інших органів ООН з дозволу ГА ООН.

До суду можуть звертатися учасники його Статуту, до числа яких автоматично входять всі члени ООН.Держава, що не є членом ООН, може стати учасником Статуту на умовах, що визначаються у кожному окремому випадку ГА ООН за рекомендацією РБ ООН.Всі держави учасники Статуту Міжнародного Суду можуть бути сторонами в справах, що розглядаються ним.Інші держави можуть передавати на його розгляд справи на умовах, що визначає СБ ООН.Крім того, РБ ООН може рекомендувати передати на розгляд Суду будь-яку юридичну суперечку.

Компетенція Суду поширюється тільки на спори між державами. Суд не може розглядати спори між приватними особами і державою і, тим більше, між приватними особами. Однак і спори між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов’язковою, а факультативною

Суд має право давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання, на запит будь-якої установи, уповноваженої робити такі запити. Консультативний висновок Міжнародного суду є лише вираженням думки міжнародних суддів з того чи іншого юридичного питання міжнародного права.

Суд з певними обмеженнями може здійснювати непрямий контроль над законністю рішень міжнародних організацій, виступати як апеляційна інстанція і виносити висновки про перегляд рішень міжнародних адміністративних трибуналів Тлумачення МД і тлумачення норм МП;

 

 

Спеціалізовані установи ООН

Спеціалізовані установи ООН - це самостійні МО, членами яких є практично всі ті держави, які є членами ООН. Це такі організації, які уклавши договір із економічною і соціальною радою набувають такий статус спеціалізованої установи, тобто дана організація функціонує від імені ООН. Завдяки цим установам ООН може розглядати більш важливі питання. На сьогодні існує 15 установ: В теорії МП прийнято поділяти за предметом ведення на три групи:

Осн. ознаки СУ: 1). міжурядовий х-р установчих актів; 2). широка м/н відповідальністьЄ, визначена статутом;3).здійснення д-сті в соціально-економіч. і гуманітар. галузях; 4).наявність зв'язку з ООН.

2 способи членства в СУ: 1) первинне членство,коли держава (Д.) брала участь у виробленні установчого акта організації і ратифікувала його. 2) коли вступ до орг-ції здійсн.ється шляхом приєднання до її установчого акта (члени, що приєдналися).

Структура СУ: вищий орган, що визначає напрям д-сті орг-ції, і виконавчий комітет, що забезпечує її безперервну д-сть між сесіями вищого органу.

Осн. види д-сті СУ: 1. координація д-сті Д.-членівсоц.-ек-них галузях м/н співробітництва; 2. розробка м/н конвенцій і регламентів з метою створення уніфікованих правил і норм регулювання відповідного м/н співробітництва; 3. надання технічної допомоги Д.-м, що розвиваються; 4. інформаційна д-сть; 5. наукова д-сть.

характерні для кожної СУ види д-сті, риси, пов'язані із їх специфікою, цілями і завданнями.