Загальне мовознавство як наука і як навчальна дисципліна. Об’єкт і предмет дослідження загального мовознавства. Проблема дослідження мовознавства.

Загальне мовознавство як наука і як навчальна дисципліна. Об’єкт і предмет дослідження загального мовознавства. Проблема дослідження мовознавства.

Мовознавство, або лінгвістика, — наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників. Усі мовознавчі дослідження розподіляють між двома підрозділами цієї науки — конкретним (частковим) і загальним мовознавством. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, полоністика, богемістика, русистика) або групи споріднених мов (славістика, германістика, романістика тощо). Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу. Традиційно курс загального мовознавства охоплює історію мовознавства, теорію мови і методологію мовознавств а (під останньою розуміють науку про методи лінгвістичного аналізу). Уведення історії мовознавства до структури курсу загального мовознавства зумовлене тим, що історія мовознавства — це нагромадження знань про мову, розвиток внутрішньої логіки науки, поглиблення лінгвістичної теорії і вдосконалення методології мовознавства. Курс загального мовознавства має підсумковий характер. Він узагальнює дані попередньо вивчених лінгвістичних дисциплін і дає їм теоретичне обґрунтування. Головне завдання курсу загального мовознавства — розширення загальнолінгвістичної підготовки словесника, а також поглиблене вивчення проблем, які не могли бути висвітлені в попередніх курсах, ознайомлення з основними напрямами, ідеями і проблемами сучасного мовознавства, озброєння майбутнього спеціаліста методами наукового дослідження мови.

Об'єкт загального (теоретичного, наукового) мовознавства становлять загальні закони будови мов світу в їх давньому і сучасному стані для з'ясування властивостей мовного розвитку, що змушує торкатися й розглядати природи, функцій і походження людської мови взагалі. Цим і пояснюється те, що наукова проблематика загального мовознавства досить широка. Вона включає: 1) проблему предмета мовознавства, тобто сутності мови як засобу спілкування, співвідношення мови і мислення, походження мови, зв'язку історії мови з історією суспільства; 2) проблему місця мовознавства в системі наук і його значення як самостійної науки; 3) проблему методів дослідження складових елементів мови (звуків, слів, речень); 4) проблему встановлення й наукового пояснення структурних одиниць - звукових, словесних, граматичних - і виділення мовознавчих наук, присвячених їх аналізові; 5) проблему класифікації існуючих на Землі мов; 6) проблему виникнення й розвитку письма.

 

Місце мовознавства серед інших наук. Суміжні з мовознавством науки. Прикладне мовознавство.

Мовознавство тісно пов'язане з філософією - наукою про загальні закони виникнення і розвитку природи, суспільства, мислення, яка становить основу світогляду людини і допомагає в принциповому розв'язанні таких головних лінгвістичних проблем, як сутність мови, її роль у суспільстві, походження і характер її розвитку, співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в мові. Тісним є зв'язок мовознавства з логікою - наукою про закони і форми мислення. Усі акти мислення здійснюються з допомогою мови. Для логіка і мовознавця мова - один об'єкт дослідження: логік через мову розкриває закони мислення, мовознавець - мовні закони. Аналіз цих законів взаємопрониклий: мовознавець ураховує вплив мислення на будову і зміни мови, логік при вивченні таких логічних категорій, як поняття і судження, не обходиться без розгляду слів і речень. Зв'язок мовознавства з історією, як і з іншими науками, є обопільним. З одного боку, мовознавство допомагає історії, проливаючи світло на певні історичні факти, з іншого — використовує свідчення історії для пояснення суто мовних явищ. Тісний зв'язок має мовознавство із соціологією — наукою про закономірності й рушійні сили розвитку та функціонування соціальних систем — суспільства загалом і його соціальних груп. Цей зв'язок детермінований тим, що мова є явищем суспільним, виникає і розвивається тільки в суспільстві, впливає на суспільство і водночас стан мови великою мірою залежить від суспільства. На стику соціології і мовознавства виникла соціолінгвістика — наука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, вплив соціальних чинників на мову і роль мови в суспільному житті. Суто практичний характер має зв'язок мовознавства з археологією — наукою, що вивчає історичне минуле суспільства за виявленими під час розкопок пам'ятками матеріальної культури. Оскільки мова — важлива етнічна ознака, то неможливим є її повноцінне вивчення без етнографії — науки про побут і культуру народів. Зв'язок мовознавства з етнографією зумовив виникнення окремої науки — етнолінгвістики, яка вивчає мову в її стосунках до культури, а також взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні й еволюції мови (вплив на структуру мови вірувань, звичаїв, побуту, загалом культури народу). Прозорим є зв'язок мовознавства з літературознавством. Мова є першоелементом літератури, її будівельним матеріалом. Тому мовознавство настільки тісно переплетене з літературознавством, що вони об'єднані в одну комплексну науку — філологію. З мовознавством і літературознавством (філологією) тісно пов'язана герменевтика — мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації, розуміння. Із природничих наук мовознавство пов'язане з біологією, анатомією, фізіологією, психологією, медициною, географією, семіотикою, фізикою, математикою, кібернетикою, інформатикою. У 50-ті роки XX ст. на стику мовознавства і психології виникла психолінгвістика — наука, яка вивчає процеси формування і сприйняття мовлення. Взаємопроникнення мовознавства і психології зумовлене тим, що функціонування мови є наскрізь психологічним. Процес мовного спілкування, сприйняття, розуміння мовлення неможливо пояснити без психології. На стику медицини і мовознавства виникла нейролінгвістика — наука, яка на основі лінгвістичних даних вивчає функції і зони центральної нервової системи, пов'язані з мовою. Лінгвогеографія, предметом якої є дослідження територіального поширення мовних явищ і нанесення їх на карту у вигляді ізоглос. Для формального опису мов ефективно використовують поняття і методи математичної логіки. Усе це свідчить про виокремлення в мовознавстві такої стикової дисципліни, як математична лінгвістика. На стику мовознавства й кібернетики виникла кібернетична лінгвістика, яка розглядає мову як одну з керованих систем.

Прикладна лінгвістика — напрям у мовознавстві, який опрацьовує методи розв'язання практичних завдань, пов'язаних із використанням мови, і зорієнтований на задоволення суспільних потреб. До традиційних проблем прикладної лінгвістики належать укладання словників, розробка алфавітів і систем письма, транскрипції усного мовлення та транслітерації іншомовних слів, лінгвістичне обґрунтування викладання рідної та іноземних мов, переклад з однієї мови на іншу, стандартизація й уніфікація науково-технічної термінології, укладання спеціальних лінгвістичних довідників, створення штучних мов, удосконалення орфографії і пунктуації, мовна культура тощо. Найважливіші проблеми прикладного мовознавства — машинний переклад та інформаційна служба.

 

Питання про природу і суть мови. Основні віхи осмислення суті мови.

Стимулом до виникнення мови була природа на первісному етапі її розвитку. Одночасно з цим вона є результатом іншої форми природи, тобто продуктом інтелектуально-фізіологічної роботи. Суть появи мови полягає в установленні системи безконечної кількості взаємопов’язаних відношень між її структурними компонентами. Виняткова роль у цьому належить найпростішими актам мислення, глибина яких не доступна спостереженню, оскільки вони необхідні для розуміння і відновлення навіть поодиноких мовних елементів. Гумбольдт зазначає, що в процесі становлення й розвитку мови, безвідносно до національної форми її виявлення, не засвідченого жодного випадку, коли б її граматична будова перебувала в процесі формування. На всіх етапах розвитку мова виявляє непослідовну тенденцію до збереження у своїй структурі цілісності, єдності всіх компонентів: матеріальних, формальних, ідеальних. Ні біологічне, ні психічне трактування природи мови не розкривають її сутності як явища, адже вона не передається за спадковістю і не є виявом індивідуальної психіки людини. Мова - явище колективне (суспільне), яке передається від покоління до покоління як засіб порозуміння. Вона й існує для задоволення потреб суспільства. З суспільною діяльністю пов'язаний розвиток мови, розвиток суспільного мислення. Носієм мови є суспільство: історично складена спільність людей або у вигляді племені, або у вигляді народності, або у вигляді нації. Без мови неможливе існування суспільства в цілому і людини зокрема. Як засіб спілкування, мова забезпечує обмін думками, створюючи тим самим можливість спільно працювати, навчатись і вчити, передавати набутий досвід майбутнім поколінням. У цьому виявляється природа (сутність) мови як суспільного явища, як засобу спілкування людей.

 

Зв'язок мови і культури

Мова і культура взаємопов'язані. Загальновизнаним є твердження, що культурні процеси впливають на мову, а мова на культуру. У семантиці мови відображаються загальні, універсальні компоненти загальнолюдської культури і своєрідність культури конкретного народу. Відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури, зводяться: 1) до відмінностей у лексиці й фразеології. У кожній мові наявна безеквівалентна лексика, до якої належать слова, що позначають специфічні явища культури і не мають однослівного перекладу на іншу мову (екзотизми - стерлінг, біг-бен, шилінг, крикет). 2) до відмінностей у лексичних фонах слів з тотожним денотативним значенням. Такі слова можуть мати різні конотації (емоційні й оцінні відтінки), а також різні асоціативні зв'язки (укр. личаки і рос. лапти). 3) до типологічних особливостей літературних мов. Культурою зумовлена форма літературної мови, її зв'язок з народно-розмовною мовою. Очевидним є вплив культури на стилістичну диференціацію мовних засобів. 4) до своєрідності самого процесу спілкування в різних культурах. Мовний етикет, тобто мовна поведінка в певних ситуаціях, у різних культурах різна. Йдеться про правила мовного спілкування дітей з батьками, чоловіка з дружиною, господаря і гостя тощо. Отже, вплив культури позначається на своєрідності лексико-фразеологічних засобів, на особливостях нормативно-стилістичної системи та мовленнєвого етикету.

Класифікація систем

Системи бувають матеріальні й ідеальні, відкриті й закриті, статичні й динамічні, гомогенні й гетерогенні. Так, зокрема, В. М. Солнцев подає таку класифікацію

систем:

Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Розрізняють первинні і вторинні матеріальні системи. Первинні матеріальні системи — це системи, елементи яких значеннєві самі собою, тобто представляють у системі самих

себе. Матеріальні системи, в яких матеріальні елементи мають значення для системи не стільки завдяки своїм субстанціональним властивостям, скільки завдяки приписаним їм властивостям, називаються вторинними матеріальними системами.

Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти систему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матеріальних ідеальні системи завжди виникають тільки завдяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують поза якоюсь матеріальною субстанцією, вони

породжуються нею.Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріплюється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її носієм. Тут матеріальні елементи представляють не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм властивостей вказувати на щось.

Закритою є система, яка складається зі строго визначеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є незмінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскільки вона поповнюється новими елементами, що забезпечує їй здатність завжди бути комунікативно придатною

в різні періоди історичного й економічного розвитку народу — носія мови. Мова не існує ізольовано від суспільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологічних, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забувати, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українська мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна

система належить до маловідкритих, то лексико-семантична система є найбільш відкритою (щодня мова поповнюється новими словами, а також час від часу втрачає застарілі функціонально непридатні слова). З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність, яка виражається в постійній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної системи виявляється її потенційність, яка полягає не тільки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона перестала б задовольняти суспільство, не могла б виразити нові явища, перестала б бути засобом спілкування.

Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здатність до саморегулювання. Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру. Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.

 

Види структурних відношень

Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні. Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови. Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в граматиці — між відмінковими формами слів, формами дієвідмінювання, між різними типами речень тощо; в лексико-семантичній системі — це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та інші відношення. Парадигматичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вертикально (наприклад, відмінкову парадигму іменника чи іншої частини мови, лексико-семантичну групу тощо).

Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися. Синтагматичні відношення називають горизонтальними, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєднуються не як-небудь, а вибірково. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомодація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні

відношення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем.

У лексиці синтагматичні відношення також виявляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з одиничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші), витріщити (очі), скалити (зуби), вудити (рибу), рос. закадичний (друг), убористий (почерк).

Ієрархічні відношення — відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.

Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня складності (одного рівня) — фонема + фонема, морфема +

морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношення об'єднують одиниці різних ступенів складності.

Протиставлення парадигматичних і синтагматичних відношень, з одного боку, та ієрархічних, з іншого, відображає особливу властивість мовної системи — її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосується будови мови, її структури.

 

Фонологічна система мови

Справжнім лінгвістичним об'єктом звуки стали тоді, коли їх почали вивчати у співвіднесенні з планом змісту мови, з їхнім функціональним аспектом, тобто з виникненням фонології. Найнижчим рівнем мовної структури, як уже зазначалося, є фонологічний. Основною одиницею фонологічного рівня є фонема. Поняття фонеми обґрунтував І. О. Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний

звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті людини він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні «мовний звук». Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М. С. Трубецького. Трубецькому належить уведення терміна фонологія і виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологію ще називають функціональною фонетикою. Фонема (від грец. рпопета «звук, голос») — мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнання та розрізнення слів. говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) неподільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем:

має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (розрізнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Як диференційні використовуються такі ознаки фонем:

1) ознаки за способом творення звуків: проривність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкативність тощо;

2) ознаки за місцем творення звуків: передньоязиковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губність (лабіальність), глотковість (фарингальність), горловість (ларингальність)

3) м'якість і твердість (укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь

4) довгота і короткість

5) назальність (носовий характер)

 

Граматична система мови

Усі граматичні категорії поділяють на морфологічні і синтаксичні. До морфологічних категорій належать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені.

Очевидно, сюди можна віднести категорію комунікативної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію

стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які формують парадигму речення.

Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні категорії — це такі, в яких члени виступають як рубрики класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і категорія виду дієслова є класифікаційними, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до

дієслів доконаного чи недоконаного виду або двовидових. Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно поєднується в мовленнєвому ланцюжку.

Наприклад, такі категорії, як рід і відмінок, в українській мові виявляються синтаксично (реляційно), категорія виду і часу — несинтаксично (номінативно, референційно), а категорія числа або особи поєднує ознаки обох названих типів. Крім граматичних категорій, які обов'язково мають формальне вираження, в мові існують приховані

категорії, вперше виявлені американським ученим Б. Уорфом.

Приховані категорії — семантичні та синтаксичні ознаки слів, які не мають морфологічного виявлення, але важливі для побудови висловлення, оскільки впливають на їх (слів) сполучуваність. В українській мові як приховані можна трактувати категорії контрольованості/неконтрольованості, істоти/неістоти та ін.

Празької лінгвістичної школи, дуже широко трактують граматику, включаючи до неї все в мові, за винятком фонологічної системи. Граматика належить до знакового рівня, або, за термінологією А. Мартіне, до сфери першого мовного членування, а фонологія — до незнакового рівня, або до сфери другого мовного членування. Водночас треба мати на увазі, що граматика має справу з абстракціями різних відношень (у поєднаннях слів, у будові речення) та узагальненим вираженням ситуацій (між суб'єктом і дією, дією та об'єктом тощо).

 

Морфологічний рівень

Граматична система мови складається з двох рівнів — морфологічного і синтаксичного.

Морфологічний рівень — це система механізмів мови, яка забезпечує побудову словоформ та їх розуміння. Донині в науці немає єдиного погляду на основну одиницю морфологічного рівня. Одні вчені нею вважають морфему, інші — слово, ще інші —

словоформу. Б. М. Головін заперечує правомірність виділення як основної будь-якої з названих одиниць і вважає, що такою одиницею є граматична категорія. найбільш прийнятною є думка Г.Глісона, підтримана В.Скалічкою, О. О.Реформатським та багатьма іншими вченими, що основною одиницею морфологічної системи мови є морфема. Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за певною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поділяється на простіші одиниці того самого роду. Морфема як мовна одиниця — це абстрактний інваріант, який реалізується в мовленні у вигляді варіантів—морфів. Скажімо, в словах писати, пишу, письмо і рука, ручка, руці одна морфема виступає в трьох

морфах — пис, пиш, писʼ. Одним із найважливіших для морфології є поняття частин мови, які становлять її чітку підсистему. Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності логіко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних властивостей. Проблема виділення і класифікації частин мови є дискусійною. Перші класифікації частин мови було розроблено ще в давніх Індії, Греції та Римі. Теперішні

частиномовні концепції, по суті, перенесені на сучасні мови стародавні класифікації, які не завжди накладаються на реальні морфологічні системи живих мов.

Найпоширенішими нині є дві класифікації — шкільна і В. В. Виноградова. За шкільною класифікацією виділяють десять частин мови, з них шість самостійних (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник), три службових (прийменник, сполучник та частка) і вигук. В. В. Виноградов до частин мови відносить не всі слова, а тільки ті, які можуть бути членами речення.

 

Синтаксичний рівень мови

Синтаксичний рівень — система механізмів мови, яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць. Синтаксис складається з двох розділів — синтаксису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношення (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо). Цей розділ називають синтагматичним синтаксисом. Синтаксис речення описує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню

Семантику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як такому, що позбавлений комунікативної функції. Таким

чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення — це два абсолютно різних за призначенням і дією механізми мови. Речення — одне з основних понять синтаксису. Це

висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове (на письмі) сприйняття. На відміну від слова і словосполучення речення характеризують комунікативність (семантика речення співвіднесена з основною логічною формою мислення — судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення); відносна самостійність (кожне речення виражає відносно закінчену думку і відділяється від інших речень паузами); структурна цілісність (кожне речення будується за певним структурним зразком, у його основі лежить якась структурна модель).

Основними ознаками речення, крім комунікативності, є предикативність й інтонація.

Предикативність — це співвіднесеність змісту речення з дійсністю. Завдяки предикативності зміст речення трактується як реальний (такий, що мав, має або буде мати місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Предикативність формується за допомогою категорії способу і модальності. Під модальністю розуміють ставлення мовця до змісту речення. Смислову основу модальності становить поняття оцінки як

інтелектуальної (раціональної), так і емоційної. Модальність виражається вставними і вставленими одиницями (здається, кажуть, безумовно, напевно тощо), модальними

частками (ніби, хіба що, чого доброго), вигуками (леле!, горе!, гай-гай!, та ба!), спеціальними інтонаційними засобами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. Ш. Баллі

вважав, що в будь-якому висловленні має місце фактичний зміст (диктум) і його оцінка (модус). Зауважимо, що в мовознавстві є й інше, широке трактування модальності, яке по суті збігається з наведеним вище визначенням предикативності. Що ж стосується інтонації, то у формуванні речення її роль виняткова. Будь-яке слово може стати

реченням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама! Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність узагалі.

 

Лексико-семантична система

У вітчизняному мовознавстві про системність лексики було заявлено ще в минулому столітті. Український мовознавець О. О. Потебня, який ґрунтовно опрацював загальну теорію слова як у плані форми, так і в аспекті змісту (теорія внутрішньої форми слова,

вчення про ближче і дальше значення слова, його багатозначність та історичну змінність значень), закликав учених вивчати семантичні відношення між словами, закони і правила внутрішніх змін у групах семантично пов'язаних слів. На системність лексики вказують такі факти:

1) вивідність одних одиниць із інших одиниць тієї самої мови, тобто можливість тлумачення будь-якого слова мови іншими словами тієї ж мови: мовознавство — наука про мову; учитися — засвоювати які-небудь знання, вивчати що-небудь;

2) можливість описати семантику слів за допомогою обмеженого числа елементів — семантично найбільш важливих слів

3) системність і впорядкованість об'єктивного світу, що відображений у лексиці. Мав рацію

французький письменник Анатоль Франс, коли говорив, що «словник — це всесвіт, розташований в алфавітному порядку». На утвердження думки про системність лексики

великий вплив мали дослідження німецьких лінгвістів. Як будь-яка система, лексико-семантична система базується на відношеннях, найголовнішими серед яких є парадигматичні, синтагматичні та епідигматичні. Парадигматичні відношення в лексико-семантичній системі — відношення між словами і групами слів на основі спільності або

протилежності їх значень. Слова, як і фонеми, морфеми, конструкції, знаходяться між собою в різних опозиціях і об'єднуються в різноманітні парадигми. Найбільшим парадигматичним об'єднанням є лексико-семантичне поле. Лексико-семантичне поле —

це сукупність лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту. Семантика слова, його змістовий обсяг визначається можливостями слова поєднуватися з іншими словами,

тобто його синтагматичними відношеннями. Синтагматичні відношення слова — його лінійні, контекстні зв'язки, його сполучуваність. у подібність позначуваних явищ.

 

Типологія мовних знаків

Існує декілька класифікацій знаків. Найвідоміші серед них — класифікація за типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об'єктом та класифікація з погляду фізичної природи. За першою класифікацією всі знаки поділяють на знаки-індекси, знаки-копії, знаки-сигнали і знаки-символи.

Знаки-індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) — знаки, пов'язані з позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами. Наприклад, дим як знак вогню (без вогню диму не буває), низькі чорні хмари як знак дощу, висока температура у людини як знак хвороби, дзенькіт скла як знак розбитого посуду тощо. Правда, кваліфікувати симптоми як знаки немає достатніх підстав, бо вони не відповідають наведеному вище визначенню знака. Причинові відношення не є заміною одного предмета іншим.

Знаки-копії — відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети. їх ще називають іконічними знаками. До них належать сліди лап тварин, фотографії, зліпки, відбитки тощо.

Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад, звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, свисток як знак дозволу ввести м'яч у гру, дзвінок як знак початку чи закінчення заняття тощо. Знаки-сигнали завжди прив'язані до ситуації. Через ситуативну обмеженість сигналів деякі вчені (Е. М. Ахунзянов та ін.) не кваліфікують їх як знаки. Знаки-символи — знаки, які використовують для передачі (визначення) абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю природного зв'язку з позначуваними об'єктами. Наприклад,тризуб і синьо-жовтий прапор як символ України, п'ять кілець як символ олімпійських ігор, голуб як символ миру, маска як символ театру. До знаків-символів належить хімічна, географічна та математична символіка. Тут названі символи, що є міжнародними. Ще багатшими й різноманітнішими бувають специфічно-національні символи — символіка кольорів, квітів, дерев, птахів, взагалі тварин тощо. Наприклад, такі українські символи, як калина, явір, верба, червона рута, едельвейс, гарбуз, чайка тощо.

Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Це природні знаки. Вони не мають комунікативної функції, а виконують пізнавально-прагматичну функцію.

Знаки-сигнали і знаки-символи — штучні, умовні знаки. Це знаки спілкування. Вони мають відправника та адресата (отримувача) і виконують комунікативно-прагматичну функцію.

Знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком-сигналом чи знаком-символом, коли відправник і отримувач домовляться про їх значення. Так, звичайно, дим є симптомом, наслідком вогню, але в часи козаччини дим, що йшов від підпаленої на вишках соломи,

сигналізував про набіг ворога. Солома чи сіно самі по собі нічого не означають, однак вони можуть стати комунікативними знаками, що засвідчує одна з українських пісень Закарпаття, де дівчина говорить коханому: «Як буде солома, не йди: старі дома, а як буде сіно, то приходи сміло». Отже, справжні знаки характеризуються умовністю, конвенціональністю. Сигнали виконують апелятивну функцію, оскільки звернені до сприймача, поведінка якого ними скеровується (опергщіональні знаки).

Символи мають репрезентативну функцію, оскільки орієнтуються на предмети й матеріальний зміст. Польський мовознавець А. Шафф запропонував класифікацію, за якою всі знаки поділяють на природні й штучні. Штучні розпадаються на несловесні і словесні, в несловесних виокремлюються сигнали і замінники, а в замінниках — іконічні знаки та знаки-символи.

Описовий метод

Найдавнішим і найпоширенішим основним мово­знавчим методом є описовий.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і по­яснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії. В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпре­тація виділених одиниць.

Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за зв'язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло-гічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв'язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).

Соціологічні прийоми застосовують при норматив­но-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологіч­них належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов'яза­них спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильо­вого аналізу (стилістична характеристика словниково­го складу мови та засобів художнього твору).

Логіко-психологічні прийоми застосовують у дос­лідженні зв'язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і понят­тя, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна се­мантична структура речення та ін.).

Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (артику­ляція — місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).

Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як за­сіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня. У міжрівневому аналізі властивості досліджуваного явища розглядають з погляду суміжного рівня. Це відкриває нові особливості явищ, які розглядають, і до­помагає встановити міжрівневі зв'язки. Наприклад, синтаксис вивчають з погляду морфологічного вираження.

Прийоми внутрішньої інтерпретації — це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх систем­них парадигматичних і синтагматичних зв'язків, тоб­то, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для себе самої. Парадигматична методи­ка охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлен­ня і протиставлення мовних одиниць встановлюють­ся їх диференціині ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці об'єднуються в різні парадигма­тичні групи). Парадигматична методика доповнюєть­ся синтагматичною, тобто вивченням сполучуванос­ті досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагмати­ка нерідко розкриває приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути непоміченими.

Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елемен­тів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегмент-них одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює те­орію.

Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письмен­ників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і