Проблематика тексту і його види.

Проблематика художнього твору — сукупність проблем, питань, які автор розглядає у творі, які ставить перед читачами, героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний, психологічний характер. Не в кожному творі є проблеми. Вони можуть бути відсутніми у творах розважального, альбомного характеру.

Виділяється ряд типів проблематики, кожен з яких визначає особливості художнього тексту:

1) національна проблематика (тяжіння до сюжетності, експресивності, до простої композиції, до великого обсягу);

2) соціокультурна проблематика (ослаблення сюжетності, описовість, ослаблення психологізму, тяжіння до прози, проста композиція);

3) авантюрна проблематика (тяжіння до сюжетності, умовні і фантастичні форми, складність сюжету, великий обсяг);

4) ідейно-моральна проблематика (психологізм, складна композиція, тенденція до великого обсягу, відмова від описовості);

5) філософська проблематика (умовний характер образності, складна композиція, відсутність описовості).

 

Поетика тексту і його види.

 

Поетика - розділ теорії літератури, який вивчає питання специфічної структури літературного твору, поетичної форми, техніки (засобів, прийомів) поетичного мистецтва./ У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Проаналізувавши деякі з них, Г. Клочек називає такі значення цього терміна:

1) художність;

2) система творчих принципів;

3) художня форма;

4) системність, цілісність;

5) майстерність письменника.

Відомі поетики нормативні, описові, історичні, функціональні, загальні. Автором нормативної поетики є Н. Буало ("Мистецтво поетичне"). В основі описових поетик — порівняльне вивчення різних літератур. Історичні поетики досліджують еволюцію видів, жанрів і художніх засобів, використовують порівняльно-історичний принцип. Основоположником історичної поетики був О. Веселовський, який так визначив її предмет: "Еволюція поетичної свідомості і її форми". Функціональна поетика вивчає твір як функцію чи систему, загальна — визначає основні закони художності./ Як область теорії літератури поетика вивчає специфіку літературних родів і жанрів, течій і напрямів, стилів і методів, досліджує закони внутрішнього зв'язку і співвідношення різних рівнів художнього цілого. Залежно від того, який аспект (і обсяг поняття) висувається в центр дослідження, прийнято говорити, наприклад, про поетику романтизму, поетиці роману, поетиці творчості якого-небудь письменника в цілому або одного твору.

 

Принципи доcлідження твору

В основі аналізу мистецького твору лежить кілька принципів.

Перший і визначальний — принцип єдності змісту і форми. Виходячи з цього принципу, необхідно оцінювати твір як ідейно-естетичну, змістовно-формальну (художню) цілісність, розкривати відповідність між окремими складниками твору, гармонію, зорганізовану ідейним змістом.

Другий — принцип історизму. Ця засада предбачає розглядати художній твір у зв’язку з тією епохою, коли він був написаний. Бо на особливості його створення впливали тодішня суспільно-культурна дійсність, літературний процес, напрям, школа, в межах яких твір був написаний, рівень розвитку тогочасної науки, духовності.

Третій — принцип художнього типологізму. Він доцільний остільки, оскільки мистецтво проникає у світ духовний, розкриває вічні теми та ідеї, творить красу. Типологія— це класифікація чогось за спільними ознаками. Отже, цей принцип передбачає розгляд літературного твору поза суспільним, культурним контекстом тієї доби, у яку він був написаний, зіставлення, пошук спільного у творах, що виникли в межах різних епох, стилів, націй., а також оцінку твору з позицій вічних художніх критеріїв.

Оскільки ці два підходи — історичний і типологічний — є фактично варіантами опозиції «вічне — минуще», «незмінне — плинне»,то абсолютизувати один з них безглуздо. Кращий вихід, безперечно, — у розумному поєднанні обох підходів.

Топологічний і хронологічний контекст твору.

 

Контактно-генетичні зв’язки.

Компаративістика — порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу). Предметом К. е генетичні, генетично-контактні зв'язки і типологічні збіги (аналогії) в національних, регіональних і світових літературах.

Генетичними вважаються зв'язки між різними літературними явищами, що мають спільне походження (спільні джерела творів, що належать до різних літератур, міжнаціональні літературні впливи, запозичення і наслідування; переклади, переспіви тощо).

Контактні зв'язки — це документально засвідчені взаємини між письменниками і відповідно школами, течіями, літературами. Д. Наливайко так зазначив особливості вивчення контактних зв'язків: «...Мета полягає в документально підтвердженому встановленні, що певний письменник був обізнаний з творчістю іншого письменника і зазнав його впливу, що певний мотив чи герой, особливість жанрової структури твору чи стилю запозичені чи привнесені...»

Типологічні сходження

Типологія — вид наукової систематизації, класифікації чогось за спільними ознаками з допомогою абстрактних теоретичних моделей (типів), у яких фіксуються найважливіші структурні або функціональні особливості досліджуваних об’єктів.

Неабияке значення для компаративістики мають порівняльно-типологічні дослідження. Вони вивчають аналогії не лише на рівні творів, сюжету, жанрової структури, а й на рівні течії, напряму, стильових потоків у різних національних літературах.

Порівняльно-типологічний підхід розглядає спільні закономірності та тенденції незалежно від контактних зв’язків, говорячи про збіги, аналогії, наявність однакових структур та ін.

Історико-типологічний метод. Історико-типологічний метод, як і всі інші методи, має свою об’єктивну основу. Вона полягає в тому, що в суспільно-історичному процесі, з одного боку, розрізняються, а з іншого – тісно взаємопов’язані одиничне і особливе, загальне. Тому важливим завданням пізнання історичних явищ, розкриття їх сутності постає виявлення того єдиного, яке було притаманне розмаїттю тих чи інших поєднань індивідуального (одиничного). Минуле в усіх його проявах – безперервний динамічний процес. Він являє собою не просту послідовність подій в часі, а зміну одних якісних станів іншими, має свої істотно відмінні стадії. Виділення цих стадії також є важливим завданням у вивченні історичного розвитку.

 

 

Допоміжні дисципліни мовознавства і їх характеристика.

Розрізняють конкретне (часткове) і загальне мовознавство.

Конкретне мовознавство вивчає окремі (конкретні) мови, як, наприклад, українську, польську, англійську, китайську або групу споріднених мов - слов'янські, германські…

Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв'язок із мисленням, культурою тощо.

Теоретичні дисципліни

• Фонологія — вивчає структуру звукового складу мови Граматика — вивчає будову мови.
• Морфологія — вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова.
• Синтаксис — вивчає словосполучення та речення, їх будову.
• Лексикологія — вивчає лексику (словниковий склад мови)
• Семантика — вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів.

Окрім цих базових дисциплін загального мовознавства, також існують ще такі, як:

• Лінгвістика тексту -галузь мовознавчих досліджень, об’єктом яких є правила побудови зв’язного тексту та його змістові категорії.
• Філософія мови — вчення про зв'язок між мовою, мислення та реальністю, 4
• Семіотика — вчення про знакові системи.

Особливе місце займають такі дві дисципліни, як