Тексти, його визначення та риси.

Філологія як наука.

Філоло́гія (грец. φιλολογία; від грец. φίλος — любов і грец. λόγος — слово, учення) — сукупність (єдність) гуманітарних наук: мовознавства, літературознавства, фольклористики, текстології, джерелознавства, риторики, палеографії тощо, які вивчають духовну культуру певного народу чи цивілізації через мовний і стилістичний аналіз літературних та інших пам'яток. Головним предметом її досліджень є текст, а метою — його коментар та інтерпретація.

Філологія вивчає насамперед культуру доби Ренесансу й гуманізму. Спершу воно прикладалося до комплексного вивчання класичних (грецьких, римських) текстів. У зв'язку з дедалі вужчою спеціалізацією науковців і з розвитком нових методів і течій у мовознавстві 20 століття (алгебраїзація, техніцизація, деісторизація тощо) помічається тенденція до їх відриву від філології, в якій залишається лише традиційне (порівняльно-історичне, гуманітарне, культурне) мовознавство.

Тексти, його визначення та риси.

Текст (від лат. textus — тканина, з'єднання) — загалом зв'язана і повністю послідовна сукупність знаків. Наука, що вивчає тексти називається герменевтикою / Текст — це змістова, структурно-граматична єдність речень, груп речень, параграфів, розділів та інших мовленнєвих одиниць, у яких ширше і повніше, ніж у реченні, розгортаються і конкретизуються думки, воля, почуття./ Текст — це єдність речень, розташованих у певній послідовності й пов'язаних між собою за змістом, інтонацією, стилем, спрямованістю за допомогою різних мовних можливостей./ З погляду змістовності текст сприймається як закінчене, об'єднане спільною темою змістове ціле/ Текст — це витвір мовленнєвого процесу, що відзначається завершеністю/ Найістотнішими текстовими ознаками є (А. П. Загнітко):

· цілісність;

· зв'язність;

· структурна організованість;

· завершеність.

 

Провідні ознаки тексту:

— більше одного речення;

— наявність у сукупності речень спільної теми й провідної думки;

— послідовність викладу інформації та завершеність;

— наявність граматичного й змістового типів зв'язку між одиницями тексту (реченнями).

Контекстуальне дослідження.

Тип дослідження, при якому поряд з індивідуальними ознаками явища враховуються ознаки контекстів, до яких відноситься явище;/ контекстуальний аналіз розташовує навколо досліджуваного літературного явища подібні й відмінні мистецькі і позамистецькі явища, що порівнюються з ним, без огляду на те, чи існують між ними реальні відношення спорідненості і впливу. / Чим більший просторовий і часовий обсяг літературного матеріалу залучено для зіставлення, тим ширший твориться порівняльний контекст, з якого, відповідно, випливають певніші та переконливіші висновки. Методика паралельного (двостороннього) зіставлення є основою контекстуального аналізу (багатостороннього зіставлення). Наприклад, типологічний характер мають жанрова і стильова систематика літературних творів, психологічна класифікація персонажів, а також поширені серед читачів і критиків зіставлення та протиставлення на основі опозицій «інтелект – почуття», «рівновага – експресія», «майстер – геній»/ Контекстуальний аналіз уривка проводиться наступним чином. По-перше, обов'язково треба скласти план всієї книги, в якій знаходиться уривок, поставивши перед собою наступні цілі: (1) визначити головну тему книги і (2) визначити, як кожен розділ розкриває головну тему книги і веде до здійснення мети її написання. По-друге, треба визначити взаємовідносини уривка і всієї книги, тобто з'ясувати, який внесок досліджуваний нами уривок вносить у здійснення спільної мети даної книги. По-третє, треба визначити взаємовідносини уривка і розділу, в якому уривок знаходиться, тобто з'ясувати, яким чином уривок допомагає в розкритті головної теми даного розділу. Нарешті, визначаються взаємовідносини уривка і найближчого контексту. А це означає, що ми з'ясовуємо, як матеріал, розташований до і після досліджуваного уривка, впливає на наше розуміння його змісту.

 

Види контексту

Контекст (лат. contextus – тісний зв’язок, сплетення) – відрізок, частина тексту писемної чи усної мови з закінченою думкою, який дає змогу точно встановити значення окремого слова чи виразу, що входять до його складу. / прийнято розрізняти два види контексту: ситуативний (екстралінгвістичний, позамовний) і лінгвістичний (мовний). Виділяють такі типи ситуативних контекстів: 1. Одиничний ситуативний контекст. Висловлене має сенс тільки в даній ситуації і ні в якій іншій/ 2. Типовий ситуативний контекст. Висловлення сприймається правильно тільки в певних ситуаціях/ 3. Соціально-історичний контекст. У ньому відображаються епохи історичного розвитку етносів, соціальні революції і суспільні формації, літературно-мистецькі стилі й культурна атмосфера суспільства/ Лінгвістични й (мовним) контекст - розуміється мовне оточення, в якому уживається та або інша одиниця мови в тексті/ Залежно від того, які мовні одиниці є актуальними (впливовими), виділяють: Лексичний контекст; Морфологічний контекст; Синтаксичний контекст/ За обсягом контексти визначають як мікроконтекст (словосполучення, одне висловлення), макроконтекст (абзац, діалог, полілог, монолог), мегаконтекст (розділ, глава, твір).

 

Проблематика тексту і його види.

Проблематика художнього твору — сукупність проблем, питань, які автор розглядає у творі, які ставить перед читачами, героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний, психологічний характер. Не в кожному творі є проблеми. Вони можуть бути відсутніми у творах розважального, альбомного характеру.

Виділяється ряд типів проблематики, кожен з яких визначає особливості художнього тексту:

1) національна проблематика (тяжіння до сюжетності, експресивності, до простої композиції, до великого обсягу);

2) соціокультурна проблематика (ослаблення сюжетності, описовість, ослаблення психологізму, тяжіння до прози, проста композиція);

3) авантюрна проблематика (тяжіння до сюжетності, умовні і фантастичні форми, складність сюжету, великий обсяг);

4) ідейно-моральна проблематика (психологізм, складна композиція, тенденція до великого обсягу, відмова від описовості);

5) філософська проблематика (умовний характер образності, складна композиція, відсутність описовості).

 

Поетика тексту і його види.

 

Поетика - розділ теорії літератури, який вивчає питання специфічної структури літературного твору, поетичної форми, техніки (засобів, прийомів) поетичного мистецтва./ У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Проаналізувавши деякі з них, Г. Клочек називає такі значення цього терміна:

1) художність;

2) система творчих принципів;

3) художня форма;

4) системність, цілісність;

5) майстерність письменника.

Відомі поетики нормативні, описові, історичні, функціональні, загальні. Автором нормативної поетики є Н. Буало ("Мистецтво поетичне"). В основі описових поетик — порівняльне вивчення різних літератур. Історичні поетики досліджують еволюцію видів, жанрів і художніх засобів, використовують порівняльно-історичний принцип. Основоположником історичної поетики був О. Веселовський, який так визначив її предмет: "Еволюція поетичної свідомості і її форми". Функціональна поетика вивчає твір як функцію чи систему, загальна — визначає основні закони художності./ Як область теорії літератури поетика вивчає специфіку літературних родів і жанрів, течій і напрямів, стилів і методів, досліджує закони внутрішнього зв'язку і співвідношення різних рівнів художнього цілого. Залежно від того, який аспект (і обсяг поняття) висувається в центр дослідження, прийнято говорити, наприклад, про поетику романтизму, поетиці роману, поетиці творчості якого-небудь письменника в цілому або одного твору.

 

Принципи доcлідження твору

В основі аналізу мистецького твору лежить кілька принципів.

Перший і визначальний — принцип єдності змісту і форми. Виходячи з цього принципу, необхідно оцінювати твір як ідейно-естетичну, змістовно-формальну (художню) цілісність, розкривати відповідність між окремими складниками твору, гармонію, зорганізовану ідейним змістом.

Другий — принцип історизму. Ця засада предбачає розглядати художній твір у зв’язку з тією епохою, коли він був написаний. Бо на особливості його створення впливали тодішня суспільно-культурна дійсність, літературний процес, напрям, школа, в межах яких твір був написаний, рівень розвитку тогочасної науки, духовності.

Третій — принцип художнього типологізму. Він доцільний остільки, оскільки мистецтво проникає у світ духовний, розкриває вічні теми та ідеї, творить красу. Типологія— це класифікація чогось за спільними ознаками. Отже, цей принцип передбачає розгляд літературного твору поза суспільним, культурним контекстом тієї доби, у яку він був написаний, зіставлення, пошук спільного у творах, що виникли в межах різних епох, стилів, націй., а також оцінку твору з позицій вічних художніх критеріїв.

Оскільки ці два підходи — історичний і типологічний — є фактично варіантами опозиції «вічне — минуще», «незмінне — плинне»,то абсолютизувати один з них безглуздо. Кращий вихід, безперечно, — у розумному поєднанні обох підходів.

Типологічні сходження

Типологія — вид наукової систематизації, класифікації чогось за спільними ознаками з допомогою абстрактних теоретичних моделей (типів), у яких фіксуються найважливіші структурні або функціональні особливості досліджуваних об’єктів.

Неабияке значення для компаративістики мають порівняльно-типологічні дослідження. Вони вивчають аналогії не лише на рівні творів, сюжету, жанрової структури, а й на рівні течії, напряму, стильових потоків у різних національних літературах.

Порівняльно-типологічний підхід розглядає спільні закономірності та тенденції незалежно від контактних зв’язків, говорячи про збіги, аналогії, наявність однакових структур та ін.

Історико-типологічний метод. Історико-типологічний метод, як і всі інші методи, має свою об’єктивну основу. Вона полягає в тому, що в суспільно-історичному процесі, з одного боку, розрізняються, а з іншого – тісно взаємопов’язані одиничне і особливе, загальне. Тому важливим завданням пізнання історичних явищ, розкриття їх сутності постає виявлення того єдиного, яке було притаманне розмаїттю тих чи інших поєднань індивідуального (одиничного). Минуле в усіх його проявах – безперервний динамічний процес. Він являє собою не просту послідовність подій в часі, а зміну одних якісних станів іншими, має свої істотно відмінні стадії. Виділення цих стадії також є важливим завданням у вивченні історичного розвитку.

 

 

Теоретичні дисципліни

• Фонологія — вивчає структуру звукового складу мови Граматика — вивчає будову мови.
• Морфологія — вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова.
• Синтаксис — вивчає словосполучення та речення, їх будову.
• Лексикологія — вивчає лексику (словниковий склад мови)
• Семантика — вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів.

Окрім цих базових дисциплін загального мовознавства, також існують ще такі, як:

• Лінгвістика тексту -галузь мовознавчих досліджень, об’єктом яких є правила побудови зв’язного тексту та його змістові категорії.
• Філософія мови — вчення про зв'язок між мовою, мислення та реальністю, 4
• Семіотика — вчення про знакові системи.

Особливе місце займають такі дві дисципліни, як

• Графеміка, яка досліджує системи письма природних та штучних мов.
• Фонетика — вчення про фізичні властивості звукового складу мови.

Мовознавство як дисципліна

• Історія мовознавства
• Метатеорія мовознавства
• Методологія мовознавства

· Дослідження фонології, морфології, синтаксису та лексики в діахронії

· Дослідження загальних принципів виникнення слів та походження лексики (етимологія),

 

Біографічний метод

 

Біографічний метод — спосіб вивчення літератури, при якому біографія і особистість письменника розглядаються як визначальний момент творчості. Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Опостен Сент-Бев (1804—1869 рр.), який вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її характер, психіка, походження, факти інтимного життя. Біографічний метод передбачає зосередженя уваги на тому, як у творі віддзеркалюється реальна біографія автора. Як автор виражає себе через твір;

Біографія - опис життя людини, зроблене іншими людьми або їм самим (автобіографія).

Біографія відтворює історію людини у зв'язку з суспільною дійсністю, культурою та побутом його епохи. Біографія може бути науковою, художньою, популярною і т. д.

Художня біографія — Однією з найважливіших її жанрових рис є творче змалюння життєвого шляху конкретно-історичної особи, реалізоване на основі справжніх документів і подій свого часу з глибоким зануренням письменника в її духов­ність і внутрішній світ, соціальну та психологічну природу історичних діянь

 

Соціологічний метод

Соціологічний. Ефективний під час вивчення творів просвітницького реалізму, реалізму ХХ ст., творів з яскраво вираженою соціально-політичною проблематикою (соціально-політичні романи, драми). На перший план виходять проблеми: 1. Індивідуальні, сімейні, організаційні проблеми. 2. Соціально-екологічні проблеми 3. Соціально-економічні проблеми. 4. Проблеми соціальної стратифікації. 8. Проблеми структур влади — від них, їх дії, програм залежить соціальна напруженість і стабільність в суспільстві.

Соціологізм у літературознавстві бере свій початок від знаменитої тріади І. Тена (раса, середовище, момент)/ Недовготривалим було також захоплення ідеями соціологічної школи кінця 19 — початку 20 ст. (її засновник Е. Дюркгейм пояснював виникнення фольклору, культури, релігії соціальними явищами, їх розвиток — соціальною зумовленістю)

 

Психологічний метод.

Психологічний метод – психологічний аналіз літературного героя і особистості автора;Твір (за М. Моклицею) — це результат якогось процесу у внутрішньому світі митця... Твір, який ми вивчаємо, видима частина айсберга, а основна його маса лишається в глибині авторської психіки…

Психоаналіз потрібен аби глибше усвідомити механізми творчості, проникнути в найглибші закутки людської душі, показати складність та неоднозначність характерів, причини вчинків.

Теоретичною основою цього аналізу є вчення В. Вундта (1832 — 1920) про творчий процес, в якому головна роль відводиться психічному стану митця; 3. Фройда (1856 — 1939 ) про несвідоме, яке він перший спробував дослідити і пояснити; О. Потебні (1835—1891), який вважав, що художня творчість є відображенням внутрішнього світу письменника.

 

Неоміфологічна школа

Надзвичайного поширення з початку — до середини 20 ст. набула ритуально-міфологічна (неоміфологічна) школа. Вона виникла на основі синтезу ритуально-міфологічної теорії (Р. Сміт, Дж. Дж. Фрезер і т. зв. «кембріджська група», Великобританія; їх послідовники Д. Гаррісон, А.Б. Кук, Ф.М. Корнфорд ) з аналітичною психологією та вченням про архетипи К.Г. Юнга.

В основі цього вчення було багато ідей міфологічної школи, але тут у тверджувалась перевага ритуалу над міфом. Ритуалові відводилось першорядне значення в походженні культури, мистецтва, літератури, філософії, соціальних інституцій. Представники школи — Е. Миро, Ш. Отран, П. Сентив (Франція); Г.Р. Леві, Ф. Реглан (Англія), Е. Хайман (СІЛА), — опираючись на теорію архетипів (Н. Фрай, Канада; Р. Чейз, Ф. Уотс, США; М. Бодкін, Англія), розглядали ритуально-міфологічні моделі не як джерело поетичної фантазії, а як її структуру. У фольклорних творах вони простежували міфологічні мотиви, символи, метафори; а також відшукували відтворення певних ритуальних схем, особливо обряду ініціації (посвячення) як психологічного архетипу смерті і нового народження. Н. Фрай висловив ідею про абсолютну єдність ритуалу, міфу, архетипу, що відображається на рівні образів, жанрів та цілісного світогляду. Це простежується шляхом метафоричного ототожнення чи асоціацій за аналогією. Представниками та послідовниками ритуально-міфологічної школи були досягнуті значні результати у царині вивчення фольклорних творів, жанрів, їх розвитку.

Ідеї неоміфологів поширились на сферу літературознавства, де була розроблена своєрідна «літературна антропологія жанрів» на основі архетипного аналізу. При цьому було досягнуто вагомих результатів у вивченні літературних жанрів чи творів, ґенетично пов´язаних з ритуальними, міфологічними чи фольклорними традиціями, особливо на рівні символіки та семантики образів.

Ідеї ритуально-міфологічної школи набули надзвичайно широкого резонансу, знайшли своїх прихильників та послідовників у різних країнах. Суголосні з цими думки висловлювали в колишньому СРСР М. Бахтін, В. Пропп (його праці довгий час замовчувались), а особливо — ОМ. Фрейденберг (репресована в 40-х роках за наукові переконання, внаслідок чого її праці були повністю вилучені з наукового обігу).

Риси міфу

Міф (від грец. Μύθος — казка, переказ, оповідь) або міт — оповідь про походження певних речей, явищ, світу, за участю надприродних істот — богів, демонів, і героїв.

Міф володіє ознаками, які відрізняють його від раціонального осягнення світу:

· Людина не виділяє себе з навколишнього світу, природи.

· явища природи виступають в персоніфікованій та одухотвореній формі.

· Слабо виражені такі категорії, як минуле, сьогодення та майбутнє, об'єкт і його символ, сакральне і мирське, реальність і вигадка.

· Час уявляється як замкнуте коло або спіраль, з повторенням певних етапів^[5].

· Зображуване (незвичайне і фантастичне) претендує на певну достовірність у минулому.

· Персонажі — конкретні люди зі своїми іменами і психологічними особливостями, але володіють незвичайними здібностями, надприродними якостями.

· Зображення незвичайних подій, наявність чудодійних предметів, перевтілення.

· Незважаючи на вимисел, сприймається слухачем як достовірна розповідь.

· Стисле зображення лише одного епізоду, прозова форма

Теорія рецептивної естетики

Рецепти́вна есте́тика або Конста́нська шко́ла кри́тики (лат. receptio — сприйняття) — зосереджується на проблемі сприймання художніх творів, їх впливу на публіку (естетика впливу). Систему положень розробили німецькі літературознавці з Констанського університету Ганс Роберт Яусс і Вольфганг Ізер в 70-х XX ст.

Вольфганг Ізер (1926 р.) — професор англійської літератури і компаративістики, автор праць "Імпліцитний читач: зразки комунікації у прозі від Буньяна до Беккета", "Акт читання: теорія естетичної відповіді", вважає, що кожен текст наповнений значенням, яке конкретизує рецепція читача, значущість тексту породжує не текст, а реципієнт. Твір, на думку В. Ізера, є щось більше, ніж текст, бо "текст оживає тільки тоді, коли він реалізується, і, крім того, ця реалізація в жодному разі не є залежною від індивідуальних рис читача. Твір, за словами В. Ізера, "нагадує арену, де читач і автор беруть участь у грі уяви", "потенційний текст незмірно більший, ніж будь-яка його індивідуальна реалізація". Про це свідчить те, що повторне читання тексту нерідко "викликає враження, відмінні від першого прочитання". Причиною цього, на думку В. Ізера, є зміна власних обставин читача. Читання "включає моменти бачення тексту через перспективу".

Рецептивна естетика спростовує думку про те, що художній твір є відображенням дійсності. Р. Яусс (1921—1997 рр.), професор романістики в Констанцському університеті, вважає, що текст має віртуальний зміст. Рецепційні переживання — множинні, вони ніколи не збігаються з переживаннями автора. Твір-подразнювач, який у кожного читача збуджує море думок і емоцій, зумовлених його досвідом. Читання має суб'єктивний характер. В уяві кожного читача постають такі образи і поняття, які не були закладені автором твору. Єдиної інтерпретації твору не існує, інтерпретація не має дна.

Яусс та Ізер виходили з того, що художній світ має дві сторони: продуктивну (креативну, творчу) та рецептивну (сферу сприйняття). Вихідна теза Р.е. полягає в тому, що художній твір — не замкнута іманентна структура, а вся його багаторівнева структура зумовлена орієнтацією на реципієнта. Відповідно, вважали Яусс та Ізер, існують два роди естетичних теорій: традиційні теорії творчості (виявленої перш за все в мистецтві) та нова, ними створювана теорія сприйняття, яка ставить в центрі не автора, а його адресата. У системі "автор—твір—читач" прихильники Р.е. зміщують акценти: від естетики самовираження автора з її біографічним методом та естетики структуралізму з її методом повільного, замкнутого читання вони перейшли до вивчення читацьких реакцій, оцінок. В. Ізер висловив плідну ідею про те, що в тексті твору від самого початку закладено функції послання, у ньому міститься "імпліцитний читач"- (неявний, схований).

Для прихильників цього теоретичного спрямування пр итаманне зміщення уваги із проблем творчости та літературного твору на проблему його рецепції або, інакше кажучи, із рівня психологічної, соціологічної чи антропологічної інтерпретації творчої біографії, на рівень сприймальної свідомости. Рецептивна естетика надає привілей читачеві у парадигмі "текст/
читач" і наділяє його когнітивною та афективною здатністю творити з даного тексту власний текст.

Важливим для теорії літератури є твердження Ізера про значущість літературного твору. За Ізером, значущість твору породжує не сам текст,
а реципієнт, який намагається зробити текст зрозумілим та перекладним.
 Остаточно значущість тексту визначає уява реципієнта (Einbildungkraft),
 яка за своєю і структурою полісемантична і здатна трансформувати текст у
велику кількість значень. Саме завдяки семантичній розсіяності текст стає
 фікцією, яка рідко означає тільки те, що вона представляє.

Теорія літератури в усіх її можливих різновидах редукує цю розсіяність до певного значення. Ізер відрізняє інтерпретацію від рецепції. Перша, на його думку, надає уяві "семантичного визначення", а друга - відчуття естетичного предмета. Перша проходить у межах "семантичних орієнтирів" літературної
 теорії, а друга - у межах культурного й антропологічного контексту. Теорія Ізера набула найбільшої популярности в англ.омовному світі,
 хоча найобдарованіших послідовників має на його батьківщині ^[2].

ДЕКОНСТРУКТИВІЗМ

Цей напрям з'явився у Франції наприкінці 60-х років XX століття. Основоположник деконструктивізму Жак Дерріда (1930 р.) — автор праць "Про граматологію", "Письмо і різниця". Основне гасло у працях Дерріди — децентрування структури, відсутність центру, структура не піддається зцентрованій тоталізації у замкнену цілість. За Деррідою, текст — поле гри, плетиво, текстура, не структура. Його можна конструювати, реконструювати, дописати, переписати, описати, розписати. Отже, текст не має контексту. Деконструювати, за Деррідою, — значить розібрати. Це процес структуралістський і анти структуралістський: розбирають споруду, артефакти з метою вивести назовні їхні структури, нервову систему або скелет і ненадійні, схильні до руйнації зчеплення формальної структури.

У деконструктивістській теорії Ж. Дерріди важливе місце належить ідеї маргінесів (маргінальний – той, що перебуває на межі чогось; проміжний; написаний на берегах книжки) письмового тексту та його відчитування, яка мала значний вплив на розвиток не лише деконструктивізму, але й фемінізму і постколоніалізму. Французький філософ зосереджує увагу на таких видах "маргінальних" текстів, які, за його спостереженням, позначають межі "головного" тексту, зокрема: заголовки, епіграфи, підписи. Переосмислення маргінесів — важливий аспект постмодернізму.

Професор Бєльського університету Гарольд Блум (нар. 1930 р.), один із співавторів збірника "Деконструкція та критика" — так званого "Бєльського маніфесту" — дотримується думки, що кожен текст зв'язаний з попередніми і наступними, ще ненаписаними. У праці "Карта неправильного написання" Блум рекомендує враховувати історичні і діалектичні відносини між текстами, вивчати літературу "як традицію та інституцію зі своїми власними "пригодами", таким чином, шукати інтер-текст.

Окремі вчені вважають, що деконструктивізм втратив свою актуальність, поступившись рецептивній естетиці.

Фемінізм

Фемінізм (пат. femina — жінка) — напрям постмодернізму, що набув популярності в другій половині XX століття. Ідеологію фемінізму в Європі обгрунтували Мері Волстонкрафт, у праці "Виправдання прав жінки" (1792 р.), Персі Біші Шеллі, автор "Визволеного Прометея" (1820 р.), Керолайн Нортон у "Природному праві матері на опікування своєю дитиною" (1837 р.), Маргарет Фулер у дослідженні "Жінка в дев'ятнадцятому столітті" (1845 р.), Джон Споарт Мілл у статті "Поневолення жінок" (1861 р.), Сі-мона де Бовуар у книзі "Друга стать" (1946 р.). Праця Сімони де Бовуар завершила першу хвилю фемінізму. Сімона де Бовуар поставила мету поглянути на художній твір очима жінки, звернувши увагу на жіночі образи і ті функції, які відводили своїм героїням автори, творили таким чином цілу міфологію про жіночу роль і призначення.

Виявилося, що усі п'ять письменників-чоловіків: Монтерлан, Лоуренс, Клодель, Бретон і Стендаль, намагаються, як відзначає С. Павличко, "повсякчас підкреслити інтелектуальну другорядність жінок", "вищість чоловіка у фізичному коханні", оспівують патріархальну, особливо сімейну ієрархію", Бретон твердить: "жінка є таємницею, поезією, красою і спасінням (для чоловіка, звичайно: ким вона є сама для себе, Бретона не цікавить)".

Мері Елман прийшла до висновку, "що часто погляд на літературний твір критика чоловіка спотворює істинне значення тексту".

Феміністична критика представлена трьома школами: французькою, психоаналітичною за своїм змістом, американською, по суті текстологічною, і англійською, по суті марксистською.

Основоположником французької феміністичної теорії і критики є Юлія Кристєва — авторка праць "Влада жаху": есе про приниження", "Чужинці щодо себе", "Спочатку була любов: психоаналіз і віра". У своїх дослідженнях вона розглядає питання "жіночої ідентичності", процес приниження жінки у суспільстві, переглядає міфічні уявлення про любов. В есе "Stabat Mater" Ю. Кристєва відзначає: "Якщо говоримо про жінку і не можемо сказати, ким вона є (без ризику посягнути на її своєрідність), то чи не інакше буде з матір'ю, оскільки материнство — це тільки функція "другої статі", якій чітко можна приписати існування? Але тут ми зразу наштовхуємося на парадокс. По-перше, ми живемо у цивілізації, в якій освячене (релігійне чи світське) уявлення про жіночність поглинає материнство. Однак, коли приглянутись ближче, то це материнство виявиться фантазією втраченої території, фантазією, яку виношують дорослі, чоловіки чи жінки; і що більше, воно менше викликає ідеалізований архаїчний образ матері, ніж ідеалізацію стосунків, які пов'язують нас із нею, ідеалізацію, яку не можна злокалізувати — ідеалізацію первинного нарцисизму. Тепер, коли фемінізм домагається нового трактування жіночності, тобто ідентифікації материнства із цим ідеалізованим непорозумінням, і відкидає цей образ та надуживання ним, він обминає правдивий досвід, який ця фантазія приховує. І який результат? Деякі авангардні феміністичні групи заперечують і відкидають материнство. Або схвалення — свідоме чи ні — традиційних уявлень про нього багатьма жінками і чоловіками".

Неофройлистки Люсі Ірігерей ("Хірургічне люстро, про жінку", 1974 р.; "Ця стать, що не одна", 1977 р.), Сара Кофман ("Загадка жінки: жінка у текстах Фройда", 1980 р.) заперечували фройдівську концепцію жінки як неповноцінного чоловіка, акцентували на перевагах природи жінки.

Відома американська дослідниця, професор англійської літератури у Прінстонському університеті Елейн Шовалтер (1941 р.) увела в літературний обіг категорію "гінокритика". На думку Шовалтер, феміністична критика зосереджує увагу на жінці як читачеві текстів письменників-чоловіків, вона має обмежені можливості, бо розглядає жінку в історичному та суспільному контексті. Гінокритика зосереджується на жінці-письмен-ниці, шукає конструктивні засоби для аналізу жіночої літератури. У статті "Феміністична критика у пущі" (1981 р.) авторка розглядає чотири моделі гінокритики: біологічний, лінгвістичний, психоаналітичний і культурний. Для характеристики жіночої культури як маргінесу чоловічої Шовалтер використовує термінологію англійських антропологів "дика зона". За її словами, жіноча культура є "німою" на тлі пануючої чоловічої, феміністична критика повинна розкрити історію жіночої літератури, нагальні проблеми феміністичної критики, обґрунтувати необхідність освітньо-педагогічних реформ для руйнування стереотипів і деканонізації канонів. Що ж є предметом феміністичних студій? Це всі твори, зокрема:

1) тексти, написані письменниками-чоловіками (фантазії чоловіків про жіночі ролі, які втілюють глибинні психологічні структури);

2) література, створена письменницями, яка, за визначенням Вірджинії Вулф, показує "відмінність погляду", "відмінність стандарту";

3) особливості читання літератури жінками.

Такий підхід, на думку С. Павличко, "повинен поєднуватися з сучасними методиками текстуального аналізу — психоаналітичним, структуральним, постструктуральним (реконструкція), навіть неомарксистським, якщо останній комусь до вподоби". Результатом таких досліджень буде руйнування багатьох міфів про становлення жінки в суспільстві і в українській літературі.

Першим із них, на думку С. Павличко, є міф про те, що жінка займала визначну, навіть визначальну, роль у суспільстві в часи козаччини, гетьманщини, у ХІХ столітті у Російській імперії, в Австро-Угорщині, навіть у Радянській Україні. Насправді жінка могла себе виявити лише у мистецтві, свідченням цього є такі імена, як Марко Вовчок, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Наталя Кобринська у XIX столітті, у XX столітті Олена Теліга, Докія Гуменна, Ліна Костенко "В XIX столітті все інше було для них закрито, в XX столітті — формально відкрито".

Другим міфом G. Павличко вважає думку, що українська культура жіноча, фемінізована, а тому слабка, неінтелектуальна, нераціональна. Третій міф — жінка ідеал, об'єкт поклоніння, натхнення, героїня поезії і прози. Для спростування третього міфу С. Павличко посилається на незакінчену повість Олекси Стороженка "Марко Проклятий", яка містить жахливу кількість злочинів, що спрямовані проти жінок. Тема помсти жінці повторюється в долях кількох героїв твору. "Спочатку наречена Марка не дочекалася його із Січі і одружилася з іншим. Марко засудив її за зраду і сам звершив свій суд, убивши і її, і ЇЇ чоловіка. Пізніше він вступить у кровозмісний зв'язок із власною сестрою, а коли злочинне кохання розкриється, то вб'є власну матір, яка стане йому на перешкоді, і сестру, котра під впливом матері відмовиться грішити далі".

Аналіз багатьох творів української літератури дав підставу С. Павличко зробити висновок, що жінка у літературі завжди була представлена з погляду чоловіка. "її позитивні риси були такими, які подобалися чоловікові, вона була його додатком, насолодою його бажань, втіленням його мрій або в інших випадках — об'єктом його агресії, ненависті, особою, винною в його невдачах і комплексах, але не людиною самодостатньою, наповненою власним змістом".

В Україні фемінізм не набув широкої популярності. "Українська культура і політика, — відзначає С. Павличко, — оперує в рамках патріархальних правил і норм... Особисто я хочу вірити в те, що фемінізм в Україні невідворотний, як частина демократи і модернізації суспільства та його інтелектуальної думки". Українська література лише починає ставати об'єктом феміністичних студій.