Загально-порівняльні дисципліни

• Лінгвістична типологія намагається типологізувати всі мови світу за певними критеріями.
• Контрастивна лінгвістика, займається як спільними, так і відмінними рисами різних мов.
• Ареальна лінгвістика досліджує мовні союзи, що виникають між різними за походженням мовами.

Мовознавство як дисципліна

• Історія мовознавства
• Метатеорія мовознавства
• Методологія мовознавства

· Дослідження фонології, морфології, синтаксису та лексики в діахронії

· Дослідження загальних принципів виникнення слів та походження лексики (етимологія),

 

Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни

 

Основними є: історія літератури, теорія літератури, літературна критика.

Допоміжними літературознавчими дисциплінами є:

Текстологія - яка вивчає художні тексти, порівнює їх варіанти, очищає від редакторських і цензурних змін, відновлює авторський текст.

Історіографія - яка збирає і вивчає матеріали про історичний розвиток теорії, критики та історії літератури протягом усіх епох.

Бібліографія - що виявляє, систематизує, опубліковує і поширює інформацію про рукописи, друковані твори, складає покажчики, списки.

Палеографія — допоміжна літературознавча дисципліна, яка вивчає старовинні тексти, встановлює авторство, місце, час написання твору.

Герменевтика — пов'язана з дослідженням, поясненням, тлумаченням філософських, історичних, релігійних, філологічних текстів.

Перекладознавство - пов'язана з теорією і практикою перекладацької справи.

Психологія літературної творчості

 

Імане́нтність — характеристика притаманності, властивості предмету чи явищу, що випливає з його внутрішньої природи.

 

Загальна класифікація методів дослідження.

 

- біографічний метод передбачає зосередженя уваги на тому, як у творі віддзеркалюється реальна біографія автора. Як автор виражає себе через твір;

- культурно-історичний – розгляд художнього твору у взаємозв’язках з культурно-історичним розвитком суспільства;

- компаративний – зіставлення твору з творами інших авторів, чужоземних літератур, визначення запозичень, впливів, самобутніх особливостей тощо;

- психологічний метод – психологічний аналіз літературного героя і особистості автора;

- формальний – пошук технічних (фломальних) прийомів і засобів зображення, якими користувався автор;

- структуральний – розчленування тексту на якомога дрібніші частини і визначення зв’язків між ними;

- семіотичний – розгляд твору як системи знаків та знакових відношень;

- рецептивноестетичний – зосередження уваги на тому, як зображально-виражальні художні засоби твору проектуються на реципієнта (читача), доносять до нього авторський задум.

 

Тема, ідея художнього твору та її дослідження.

Те́ма худо́жнього тво́ру — це коло подій, життєвих явищ, представлених у художньому творі, основна проблема, поставлена ​​і розглянута автором у творі, яка об'єднує зміст у єдине ціле. Тема, в свою чергу, включає:

- життєвий матеріал, що охоплює: події, вчинки персонажів або їхні думки, переживання, на­строї, прагнення, у процесі розгортання яких розкривається суть людини;

Ідея твору (від грец. «вигляд, первообраз») ядро авторського задуму, основна думка про змальовані у творі явища, (Ідеали і переконання, які автор прагне донести до читача через свій твір).

Ідея відображає завдання і цілі письменника, яких він прагне досягти, працюючи над художнім текстом.

Ідея — основний змістовний стрижень художнього тексту. Вона відповідає концептуальному рівню організації твору як естетично значимого цілого.

 

Сюжет, фабула художнього твору та її дослідження.

Сюжет - те, що відбувається у творі; система основних подій і конфліктів.

Основні елементи сюжету: Пролог/ Експозицiя/Зав'язка/Розвиток дiї/Кульмінація/Розвязка/Епілог/

Сюжет може викладатися:

• У прямій хронологічній послідовності подій;

• З відступами в минуле - ретроспективами - і «екскурсами» в

майбутнє;

• В навмисно зміненої послідовності (див. художній час у творі).

Несюжетних елементами вважаються:

• Вставні епізоди;

• Ліричні (інакше - авторські) відступу.

 

Фабула — хронологічне послідовне зображення подій і пригод у художньому творі;

Фабула існує і не поза сюжетом, і не в ньому, а виникає разом з ним. Читач визначає її з сюжету. Так, сюжет переказати неможливо, його можна лише дослівно повторити. А фабулу легко переказати, точніше, вона постає перед нами лише в переказі, коли ми своїми словами розповідаємо те, що прочитали.

Існують різні трактування понять «сюжет» і «фабула»:

1) сюжет - головний конфлікт твору; фабула - ряд подій, в яких він виражається;

2) Якщо сюжет — це авторське розташування зображуваних подій, то фабула — їх хронологічна, природна послідовність.

 

 

Система образів художнього твору та їх основні риси.

Систему образів художнього твору становлять образи дійових осіб, образи творця та адресата твору, образи при­родного та речового оточення.

1. Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій і місця, яке вони займають у загальній картині зображуваного, а також родових ознак твору можуть бути поділені на три типи: а) образи осіб, що виступають у творі як об'єкти розповіді (герої, про яких розповідають). б) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти роз­повіді (герої, які розповідають). в) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти роз­повіді й водночас як її об'єкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають).

За своїм характером образи можуть бути трагічними, комічними/ За місцем у творі образи можуть бути головними, другорядними, епізодичними/ За ставленням автора образи можуть бути позитивними і негативними/ За предметом змалювання образи поділяються на: образи-персонажі; образи-пейзажі; образи-речі; образи-емоції; образи поняття;

2. Образ творця твору, суб'єкта зображення (що вбирає в себе як суб'єктів, так і об'єкти розповіді, а також і всі інші образи твору) найдоречніше назвати образом автора.

3. Образ адресата твору, суб'єкта адресації зображення звичайно називають образом читача.

4. Образ природного оточення прийнято називати пейзажем.

5. Образ речового оточення прийнято називати інтер'єром.

 

Компаративістика, або порівняльно-історичний метод.

Компаративістика, або порівняльне літературознавство – Досліджує явища мистецтва слова через порівняння їх з іншими такими явищами/ це «порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу. Об’єктів вивчення ділить компаративістику на два види: контактологія і типологія. Перша зосереджується на генетико-контактних зв’язках, друга – на типологічних семантико-структурних спільностях і відповідностях

Компаративістика встановлює загальні закономірності літературного процесу, використовуючи генетичний, типологічний, контактологічний підходи.

 

Біографічний метод

 

Біографічний метод — спосіб вивчення літератури, при якому біографія і особистість письменника розглядаються як визначальний момент творчості. Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Опостен Сент-Бев (1804—1869 рр.), який вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її характер, психіка, походження, факти інтимного життя. Біографічний метод передбачає зосередженя уваги на тому, як у творі віддзеркалюється реальна біографія автора. Як автор виражає себе через твір;

Біографія - опис життя людини, зроблене іншими людьми або їм самим (автобіографія).

Біографія відтворює історію людини у зв'язку з суспільною дійсністю, культурою та побутом його епохи. Біографія може бути науковою, художньою, популярною і т. д.

Художня біографія — Однією з найважливіших її жанрових рис є творче змалюння життєвого шляху конкретно-історичної особи, реалізоване на основі справжніх документів і подій свого часу з глибоким зануренням письменника в її духов­ність і внутрішній світ, соціальну та психологічну природу історичних діянь

 

Соціологічний метод

Соціологічний. Ефективний під час вивчення творів просвітницького реалізму, реалізму ХХ ст., творів з яскраво вираженою соціально-політичною проблематикою (соціально-політичні романи, драми). На перший план виходять проблеми: 1. Індивідуальні, сімейні, організаційні проблеми. 2. Соціально-екологічні проблеми 3. Соціально-економічні проблеми. 4. Проблеми соціальної стратифікації. 8. Проблеми структур влади — від них, їх дії, програм залежить соціальна напруженість і стабільність в суспільстві.

Соціологізм у літературознавстві бере свій початок від знаменитої тріади І. Тена (раса, середовище, момент)/ Недовготривалим було також захоплення ідеями соціологічної школи кінця 19 — початку 20 ст. (її засновник Е. Дюркгейм пояснював виникнення фольклору, культури, релігії соціальними явищами, їх розвиток — соціальною зумовленістю)

 

Психологічний метод.

Психологічний метод – психологічний аналіз літературного героя і особистості автора;Твір (за М. Моклицею) — це результат якогось процесу у внутрішньому світі митця... Твір, який ми вивчаємо, видима частина айсберга, а основна його маса лишається в глибині авторської психіки…

Психоаналіз потрібен аби глибше усвідомити механізми творчості, проникнути в найглибші закутки людської душі, показати складність та неоднозначність характерів, причини вчинків.

Теоретичною основою цього аналізу є вчення В. Вундта (1832 — 1920) про творчий процес, в якому головна роль відводиться психічному стану митця; 3. Фройда (1856 — 1939 ) про несвідоме, яке він перший спробував дослідити і пояснити; О. Потебні (1835—1891), який вважав, що художня творчість є відображенням внутрішнього світу письменника.