Художній вимисел і уява (фантазія)

 

Властива людині потреба в якомусь розширенні і прагненні до "кращого", жадоба бачити минуле і майбутнє як наявне, а ідеали як здійснені, спонукає її до створення уявлень, уособлень, образів, які б викликали не стільки розуміння і думки, скільки певні почуття і стан, тим самим заповнивши прогалини в знанні і компенсувавши відсутнє за рахунок особливого синтезу. Постійно спонукувана хотіннями, бажаннями, ідеалами людина віддає перевагу "ймовірному неможливому" щодо "можливого", але "банального".

Вимисел здебільшого пов'язують з фантастичним, а останнє — із неможливим і незвичайним. Ця традиція бере свій початок ще від Аристотеля. Однак при більш уважному читанні Аристотеля, виявляється, що вимисел у нього полягає, насамперед, у створенні "дивовижного" за допомогою навмисної "помилки".

Вимисел багато в чому будується на догадці і вірі, тому неминуче включає у себе поряд із достовірним і правильним, недостовірне і неправильне. Втрачаючи в науковій об'єктивності й істинності, людина, користуючись вимислом, виграє в переконливості внутрішнього уявлення, у здатності надати відображеному особливої "рельєфності" і "олюдненості". Те, що у вимислі йде від фантазії і почуття, не дозволяє винести відображуваному остаточний вирок, підвести його під загальні формули і застиглі схеми, а властива нормальній людині "пильна розсудливість", що базується на знаннях, нормах, ідеях, ідеалах, надає глибокому переживанню і сильному почуттю спрямованість, визначеність, розумність; "фантазія, позбавлена розуму, — писав Ф. Гойя, — продукує чудовиська; поєднане з ним, вона — мати мистецтва і джерело його чудес".

Вимисел, фантазія — необхідний момент життєдіяльності людини. Фантастичні уявлення взяті із дійсності: боги, кентаври, сфінкси, відьми, чорти, привиди, духи тощо при ближчому розгляді виявляються викривленими відображеннями реальних відносин людей, тому і стають якоюсь реальною силою і в повсякденному житті, і у міфах, легендах, казках, творах мистецтва.

Вимисел, зокрема фантастичне і ймовірне, є проявом прагнення людини осягнути своє буття ширше і далі, ніж це дозволяє їй сучасна дійсність або конкретна ситуація, іншими словами, це один із виявів її незадоволеності і неспокою, намагання компенсувати нездійснене бажане.

Фантазія стає переконливою силою, коли вона вривається в реальність повсякденного життя. Свідоме застосування фантазії робить її могутнім засобом перетворення і перевідтворення. За допомогою фантазії людина творить нову дійсність, яка не доступна простому сприйняттю і пасивному уявленню, що дозволяє уникнути всього прісного, дріб'язкового, буденного, переходити із сфери позірного й ілюзорного в сферу справжньої дійсності. Маючи справу скоріше з образами і почуттями, ніж з поняттями і думками, фантазія дає простір асоціаціям і емоційно-особистому, що вносить елемент безпосередності і динамізму, випадкового і свавільного. Гегель писав, що царство фантазії — це "те, що вислизає від будь-якого наукового обгрунтування".

Фантазія, уява, умовність, як обов'язкові елементи художньої творчості розкріпачують людський дух від оков розуму, що ревниво оберігає істину і обстоює своє право єдиного тлумача пізнаного світу, і від розсудкового мислення, яке, як звичайне "здравомисліє", підкреслює схожість і шукає однаковість, постійність, сталість. Воно, як правило, — метафізичне і фактично розділяє, замість того, аби об'єднувати, воно схоплює предмети і явища в їх визначеності і незмінності, замість того, щоб схопити їх у русі і розвитку. Визначення розсудком завжди відрізняються консерватизмом, антиісторизмом, відірваністю від живої дійсності. "Але здоровий людський розум, дуже поважний супутник у чотирьох стінах свого домашнього вжитку, переживає найдивовижніші пригоди, як тільки він зважиться вийти на широкий простір дослідження".

Головне завдання мистецтва полягає в утвердженні людського як прекрасного і доброго, як прагнення до ідеалу. Саме це дає мистецтву можливість проникати в душу людини, посягати на фундаментальне в її природі, в її ставленнях до людей і суспільства, дозволяє переходити "риску буденності", а буденне піднімати до рівня незвичайного і дивовижного. У цьому смислі художнику "все дозволено", все виправдовується. Ідеали, ідеї, смисли як нормативне, світоглядне, громадянська позиція і особистий пафос художника дозволяють йому встановлювати ту "межу", на якій повинна зупинитись його уява. Духовне життя суспільства, суспільні інтереси, утверджувані ідеали, втілювані смисли як змістовне утворюють своєрідні опори для художньої форми, визначаючи задум, засоби і результати.

Оскільки сила мистецтва в утвердженні ідеалів і вираженні найвищих пристрастей людини, найглибших рухів її душі, то дійсне відіграє другорядну роль. Так, наприклад, у багаторазовому трактуванні біблійного епізоду "Таємна вечеря" композиція, атрибутика, одяг, обстановка в кожного художника різні; головне в цій темі — зрада, драматизм людських стосунків, моральні цінності. Це і стало спільним для таких різних за виконавською майстерністю і сюжетами "Таємних вечер" художників епохи Відродження, як Джотто, Роселлі, Гірляндайо і Леонардо да Вінчі.

"Демон" М. Лермонтова і М. Врубеля — це, безумовно, фантазія, плід уяви, але це "реальна фантазія", позаяк Демон — це величавий і владолюбний, страждаючий і скорботний людський дух, поетичний вираз конфліктів епохи, роздуми великого художника про час і людину. "Фантастичним реалізмом" називали творчість Гоголя. Чаклуни, відьми, чорти, нечисть, весь цей фантастичний і зсунутий світ у Гоголя слугує прийомом, за допомогою якого він засуджує зло і мерзотне, утверджує добро і прекрасне, піднесене і високоморальне. Письменник, "обманувши" наше буденне уявлення, але не інтелект, примусив нас повірити в добро і красу, в народне і багатирське, пристрасно ненавидіти зло і жорстокість, зраду і підступність, виразив прихований у народі сум про кращі часи, про свободу і братство.

Вимисел, таким чином, виявляється не продуктом свавілля і не проти правди, він також правда, але не в її буденному, часом дріб'язковому смислі, а та, що випливає із субстанціональних інтересів людини і людства, із невичерпних фондів духовних цінностей народу, із внутрішньої схвильованості художника про долі світу, про нужди людей. Коли ж вимисел є вільною репродукцією своєрідних станів розуму, або ж як підступний обман, за допомогою якого навіюється довіра до ворожого людині абсурдного світу, замість того, аби розкрити їй очі і відтулити вуха на реальність в її сутнісному вигляді, тоді гра розуму і почуттів стають процесом вилучення волі того, хто сприймає твір мистецтва, або ж формуванням негативізму і ворожості щодо інших людей і суспільства, що часом має хворобливий характер. Тоді може сформуватись думка, що все в мистецтві, у дійсності "брехня", "обман", що принижує людину і людське.

Таким чином, межа між тим мистецтвом, яке прийнято називати реалістичним і нереалістичним, встановлюється не за вимислом і фантастичними ситуаціями, а за утверджуваним ідеалом та іншими неперехідними цінностями, а також за громадянською позицією і пафосом художника. Вимисел є обов'язковим прийомом художньої творчості, навіть у творах, які побудовані на документальній основі і висвітлюють життя історичних прототипів. Якщо знамениту повість Гоголя "Тарас Бульба" можна вважати цілковитим вимислом і щодо персонажів, і щодо епізодів, то знятий О. Довженком фільм "Щорс", — присвячений реальній постаті, як художній твір теж загалом є художнім вимислом, про що говорить і сам його автор. Називаючи його найкращим своїм фільмом, якому він віддав весь свій життєвий досвід, всі знання, набуті за дванадцять років роботи в кінематографі, О. Довженко пише: "Я робив його з любов'ю і великим напруженням всіх своїх сил, як пам'ятник народу, як знак своєї лобові і глибокої поваги до героя... Я хотів бути гідним народу". Саме це виявилось сильнішим за життєву правду і документальні свідчення, а також свідчення друзів і соратників Щорса. Коли Довженко прочитав свій сценарій про Щорса двом із його бойових друзів, то вони були здивовані тим, настільки все це відтворено і точно записано, усе до найменшого епізоду.

Другий товариш приєднався до цієї оцінки. "Мушу вам признатися, що жодного епізоду точного нема. Я все вигадав, — сказав я".

Знатний киргизький письменник Чингіз Айтматов про свої твори говорить, що в них "прямого відображення немає — вимисел переважає", а події у відомому романі "Буранний полустанок", пов'язані з описуванням контактів із позаземною цивілізацією, і все, що відбувається з цієї причини, — зауважує Ч. Айтматов, — не має під собою абсолютно ніякого реального грунту... Вся "космологічна" історія вигадана з однією пише ціллю — загострити в парадоксальній, гіперболізованій формі ситуацію, що тяжіє потенціальними небезпеками для людей на землі". Іншими словами, Ч. Айтматов здійснив "обман" заради правди життя і утвердження гуманістичних ідеалів.

Л. Толстой, який багато замислювався над цією проблемою, писав, що "вигадка інколи більша від правди, більша, ніж сама правда", що справа не у вимислі як такому, а в тому смислі, який вкладає автор, тому "гидкими можуть бути вимисли, за якими нічого не виступає". Л. Толстой зазначав, що є купа книжок, в яких описані різноманітні життєві подробиці, але все це породжує тільки брехню і буває, що казкове, чудесне, легенди, байки — все це правда.

Коли О. Пушкін писав: "Над вимислом сльозами обіллюсь", то мав на увазі, що його і як художника, як читача приваблювала не достовірність фактів і предметно-речового, а щось більш близьке — притаманно-людське, неперехідно-цінне. Саме щира гуманність і висока громадянськість насичує своїм змістом все відображуване, перетворюючи його в художню бувальщину, в художній твір, який створюється за своїми специфічними законами, із дотриманням певних правил і використовуванням своїх прийомів, з-поміж яких — "вимисел", "умовність", "деформація" "типізація", "ідеалізація", "уява".