Кодіфікація радянського цивільного права у 20-х роках.

Наприкінці листопада — на початку грудня 1922 р. Президія ВУЦВК прийняла кілька постанов, в яких підкреслювалась необхідність найшвидшого розроблення і прийняття в УРСР Цивільного кодексу. Згідно з дорученням Президії ВУЦВК колегія НКЮ УРСР одразу після одержання тексту Цивільного кодексу РРФСР на своєму засіданні 2 грудня вирішила прийняти його за основу при розробці українського законопроекту. Вже 4 грудня 1922 р. перший проект Цивільного кодексу УРСР був підготовлений і надісланий для погодження зацікавленим відомствам. У зв'язку з терміновістю зазначеної роботи проект не виносився на розгляд Раднар-кому УРСР, як належало, а безпосередньо був поданий Президії ВУЦВК. 16 грудня 1922 р. вона прийняла Цивільний кодекс УРСР у редакції, запропонованій НКЮ УРСР. Остаточна редакція Кодексу згідно з рішенням ВУЦВК була обговорена колегією НКЮ УРСР 20 грудня 1922 р., в січні 1923 р. його текст було опубліковано в офіційних виданнях, азі лютого 1923 р. він набрав чинності.
Оскільки ідеологічні та методологічні засади розробки проектів були однаковими, цивільні кодекси РРФСР та УРСР були подібними за структурою і змістом. Вони складалися з однакових розділів: загальна частина, речове право, зобов'язальне право, спадкове право. Кількість статей теж практично співпадала: 435 статей Цивільного кодексу УРСР проти 436 — ЦК РРФСР. Не було також різниці й у побудові розділів та назвах глав.
Серед засадних норм Кодексу слід згадати статтю 1, згідно з якою цивільні права охоронялись законом, за винятком тих випадків, коли вони здійснюються всупереч їхньому соціально-господарському призначенню. Цим зумовлювалась, в кінцевому підсумку, суть радянського цивільного законодавства, яке в будь-якому випадку допускало в будь-який момент втручання держави у майнові відносини. Цивільний кодекс складався з чотирьох розділів: загальна частина, речове право, зобов'язальне право, спадкове право. Сімейні відносини були врегульовані спеціальним Кодексом законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УСРР, затвердженим 31 травня 1926 р.
Загальна частина містила норми, присвячені суб'єктам, об'єктам права, угодам як основному засобу встановлення, зміни або скасування цивільних правовідносин, позовній давнині. Суб'єктами цивільного права визнавались як громадяни, так і юридичні особи (організації). Цивільну правоздатність мали усі громадяни, однак статтею 4 було передбачено можливість обмеження «судом у правах». Врешті це означало, що правоздатність є лише умовно наданою здатністю — вона «не є у нас природженим правом людини, а надається державою для досягнення певних, необхідних для збереження колективу цілей» (П.Стучка). Юридичними особами визнавались об'єднання осіб, установи або організації, що могли від свого імені набувати майнові права, вступати в зобов'язання, позивати і відповідати на суді (ст. 13). За загальним правилом, діяли юридичні особи на підставі статуту або положення, а в окремих, визначених законом випадках, досить було товариського договору, який мав бути зареєстрований у встановленому порядку (ст. 14). Об'єктами цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу (ст. 20). При цьому перелік вилученого із обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: земля, промислові, транспортні та інші підприємства; устаткування промислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна і літальні апарати; споруди комунальні, транспорту, народного зв'язку тощо (ст. 22). Чимало уваги приділялось у Цивільному кодексі регламентації угод, котрі визначались як дії, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин (ст. 26).

Кодифікація радянського кримінального права в 20-х роках.

23 серпня 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінальний кодекс УСРР. Йому основою послужив КК РСФРР (“з метою встановлення єдності кримінального законодавства республік”). КК УСРР складався з загальної, особливої частин, які поділялися на 227 статей. В ньому визначалися його межі дії щодо осіб (громадян УСРР та іноземців, які не користувались правом екстериторіальності) і території вчинення злочину (межі УСРР та ін.).

Метою покарання та інших заходів соціального захисту визнавалося:

1.загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку інших нестійких елементів суспільства;

2.пристосування порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу;

3.позбавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів.

Призначення покарання здійснювалося судовими органами на основі “соціалістичної правосвідомості”, керівних начал з кримінального права 1919 р. і статей КК УСРР. При цьому обов’язково повинні були враховуватися ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так і скоєного ним злочину, для чого вивчалися обставини злочину, особа злочинця, мотиви і причини злочину. КК встановив, що кара є заходом оборонним і повинна бути доцільною. Щодо найбільш небезпечних злочинів КК визначив найнижчу межу покарання, за яку суд не міг пом’якшувати його; по всіх інших злочинах вказувалася лише найвища межа покарання. КК встановив перелік видів покарання. Основними його мірами були: розстріл (вища міра), позбавлення волі, примусові роботи. Розстріл не застосовувався до неповнолітніх, вагітних жінок, а також коли з часу вчинення злочину минуло 5 і більше років. Максимальний строк позбавлення волі установлений в 10 років, мінімальний – 1 місяць. Визначався порядок відбування покарання, умовно-дострокового звільнення засуджених до позбавлення волі або примусових робіт при умові, що засуджений виявляє виправлення. Вперше в радянському кримінальному законодавстві давалося визначення і взагалі з’явилось поняття аналогії закону.Після створення СРСР 31 жовтня 1924 р. були затверджені “Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік”, акт, що доповнював Загальну частину. 27 лютого 1927 р. прийняті “Положення про злочини державні” і “Положення про військові злочини”. Посилення кримінальної репресії визвало необхідність змін і доповнень КК УСРР. 8 червня 1927 р. приймається новий КК УСРР. В нього були включені названі Положення, інші нормативні акти. Новий КК давав таке визначення злочину: “кожна чинність або нечинність, що загрожує радянському ладові або ламає правовий порядок, що його завела влада робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період часу. Хибність у визначенні - не вказувалась нормативна основа ознака (передбаченність діяння в законі)¹. Новий КК доповнювався статтями про злочини проти порядку управління, які деталізувалися й уточнювалися; уточнені поняття службової особи і службового злочину. КК збільшував санкції за крадіжку майна громадян, підвищував відповідальність за злочини скоєні групою осіб. Включав уже 45 складів злочинів, які передбачали смертну кару. Передбачалась можливість кваліфікувати діяння за аналогією, а також застосування заходів соціального захисту до осіб хоча й невинних у конкретному злочинні, але визнаних соціально небезпечними внаслідок зв’язку із злочинним середовищем та попередньою злочинною діяльністю тощо. При підготовці КК УСРР був використаний також КК РСФРР 1926 року. обидва кодекси співпадають в своїх основних принципах. КК УСРР мав свої особливості, які визначались місцевими умовами (різні визначення окремих складів злочинів).КК відображав зміни в політичній обстановці та економіці країни, що відбулись з 1922 до 1927 рр. однак держава розвивалась і виникала необхідність в зміні й уточненні КК. Протягом наступних двох років на Україні було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права. Так, смертна кара могла вже застосовуватись тільки щодо державних і військових злочинів та при озброєному розбої. Загалом розвиток кримінального законодавства в УСРР визначався вищими державними органами СРСР, відзначався ідеологізованістю, підвищенням мір кримінальної репресії.