З бюрократичних кабінетів – В університети

Виступаючи на загальних зборах Національної академії наук, Прем'єр-міністр України Віктор Янукович заявив, що найкращим буде для нас, якщо вогнище влади переміститься з бюрократичних кабінетів в університети, тому що ми повинні рухатися до суспільства, де головним капіталом і головним двигуном економічного розвитку є інноваційні ідеї та інформація.

Віктор Янукович, мабуть, єдиний з численних українських прем'єрів, хто має тісні зв'язки з наукою і науковим світом. Зв'язки не декларативні, не тому, що „так заведено”, а ділові, конкретні, причому, багаторічні. Річ у тім, що Янукович багато років займається наукою, свою кандидатську захистив ще тоді, коли до державної влади не мав відношення, свої ідеї управління регіональною економікою розвивав і перевіряв на практиці, коли став губернатором Донецької області і коли, незважаючи на зайнятість, і лекції студентам читав, і кафедрою завідував, і дослідницькі праці видавав.

Про те, якими можуть бути відносини науки і влади, коли до влади приходять люди, що володіють, як Янукович, і теоретичними знаннями, і практичним досвідом, розповідає доктор технічних наук, професор, лауреат державних премій, директор Інституту фізики гірничих процесів НАНУ Анатолій Алексєєв.

Інститут, очолюваний Алексєєвим, – єдиний у світі. Він займається фундаментальними дослідженнями, що мають велике практичне значення. Наприклад, проблемою метану у вугільних розробках: цей газ не раз ставав причиною страшних аварій, забрав сотні шахтарських життів…

- Анатолію Дмитровичу, як же створювався Ваш інститут?

- У створенні інституту безпосередню участь брав Віктор Янукович, тоді губернатор Донецької області. Як голова Донбаського центру Академії гірничих наук, я регулярно доповідав Вікторові Федоровичу про серйозні проблеми галузі і шляхи їх вирішення. Звичайно ж, однією з найважливіших проблем була безпека праці. І Віктор Федорович приділяв їй особливу увагу. Ми на цю тему не раз з ним говорили.

А треба сказати, у нього є дивна, рідкісна риса – він одразу схоплює найголовніше. І просто патологічно не переносить балаканини, щоб зайвий час на неї витрачати. Очевидно, у нього завжди була нестача часу, і тому він так реагує на марнослів'я. Але коли я доповів йому про основні напрямки нашої роботи, він сказав, що це настільки серйозно, що треба перетворювати відділення в інститут і набагато більше приділяти цьому уваги. Він особисто переговорив з Борисом Патоном, керівником Національної академії наук, а Борис Євгенович одразу зрозумів, наскільки це важливо, підтримав нас, і інститут був створений.

Взагалі, треба сказати, Віктор Федорович ніколи нічого не забуває. Зрозуміти головне йому допомагає наявне в його натурі рідкісне сполучення вченого й практика. Він вважає, що дрібних невдач немає. Будь-яка дрібна невдача - це програш, а програш повинен завжди серйозно аналізуватися, щоб надалі не допускалися ті чи інші помилки, прорахунки. Я думаю, у нього це від його серйозних спортивних захоплень.

Усі ми вміємо говорити, а він завжди підкреслено діловитий. І йому, вибачте за грубий вираз, «локшину на уші не повісиш» абсолютно ні в чому. Він відразу ухопить суть, і, що ще дивно, він не нав'язує свою точку зору, він разом з тобою доходить висновку. Якщо сумнівається, він ще раз може повернутися до того ж питання.

- Як Ви думаєте, чи відіб'ється на стані вітчизняної науки те, що біля керма виконавчої влади стала така фігура, як Янукович?

- Безсумнівно. Це дуже важливо, що взаємини держави з наукою будує людина, яка і сама є професійним ученим. І потім, усі вже знають: якщо Янукович щось пообіцяв, обов'язково зробить. А він привселюдно заявив, що з наступного року Академії наук виділяються великі кошти на фундаментальні дослідження.

Україна вийшла з кризового піку, і наше майбутнє може бути пов'язане тільки з прогресом науки. Добре, що в цей момент біля керма державної влади знаходяться люди, які гостро відчувають цю вимогу часу.

 

Здавалося б, навіщо керівнику-практику, який, за словами його однодумців, двадцять чотири години на добу працює над вирішенням численних насущних проблем, займатися ще і науковою діяльністю? Але Віктор Федорович вважає інакше: щоб вийти на нову „орбіту” добробуту людей, керівництву країни вже сьогодні необхідно докорінно перебудовувати економіку, орієнтуючись на інноваційну модель її розвитку. (До речі, „інновація” означає новотвір, у даному випадку – розвиток нових видів діяльності, технологій, науково-технічних розробок та ін.). А оскільки важко на щось орієнтуватися, не вивчивши свою ціль досконально, не вникнувши і не розібравшись у ній, Віктор Федорович багато років системно займався теорією управління.

Дуже багато значать і його рівень підготовки, і інтелектуальний багаж, і досвід життя, з якого він завжди черпав щось позитивне. Розумієте, його передбачення, здатність аналізувати, робити відповідні висновки, реалізувати намічене так, що це обов'язково приносить користь, - це, на мій погляд, справжній талант. З ним цікаво вести бесіду на будь-яку тему, чи стосується вона мистецтва, чи спорту, чи економіки, чи міжнародних відносин, чи внутрішньоособистісних стосунків. Знаєте, є таке прислів'я: „Спілкування – це збагачення”. Віктор Федорович – людина, яка перш, ніж прийняти рішення, вислухає думку багатьох, особливо фахівців.

Янукович має дійсно надзвичайні потенційні можливості, які не використовувати для розвитку нашої України, для створення добробуту народу було б грішно: з нього вийде прекрасний Президент. Розумієте, на Президента ж бо не учать. Але дуже добре, коли Глава держави має і великий практичний досвід, і величезний теоретичний багаж. Усе життя Віктора Федоровича, уся його робота й у конкретній економіці, і на держслужбі, і в науці – усе це свідчить про те, що він уже відбувся, як людина, здатна очолити нашу державу ...

 

Народжений у рік тигра

 

То який він, народжений у рік Тигра? І що обіцяє цей талісман Віктору Януковичу? Заглянемо в гороскоп Тигра. Не просто чинити спротив його магнетизму. Природна влада дає йому перевагу. Він не любить підкорятися, але змушує слухати інших. Його поважають.

Борець за своєю натурою, різкий і запальний, він здатний пожертвувати собою заради справи. Тигр завжди попереду, зневажає консервативні уми. Любить всі види діяльності, у яких є ризик. (Що б не говорили, що гороскопи, мовляв, чистісінька гра, але все це наче з нього, з нашого героя списано, з його небуденного і непересічного характеру!) Це людина незвичайної дії і виняткової долі, несподіваних ситуацій. Це воїн, чуттєвий, емоційний і здатний на глибокі роздуми, сильну любов. Тигр у домі може позбавити від трьох нещасть: від злодіїв, вогню і від хитрунів.

Ще раз: все це віщування дуже схоже на дійсність і наче списане з нашого героя, адже Янукович завжди підкреслює, що політичні інтриги – не його доля, та і всі ми бачили, як Прем’єр через свою прямоту, щирість і відвертість припускався певних тактичних помилок. Але такий уже він: вважає, що людина завжди повинна залишатися сама собою, щоб у першу чергу себе не згубити в цьому житті. Одним словом, Тигр.

Але облишимо гороскопи, які ще недавно ми називали „псевдонаукою астрологів” і звернемось до реальності, а вона – безпомильна. Звісно, йому хочеться допомогти усім і зразу, але... Але роздавати безвідповідальні обіцянки – не стиль Януковича. Як і розуміють люди, що не все від Уряду залежить, та й різних „добродіїв” вдосталь. Але в одному його земляки (а вони чи не найкраще знають Януковича з оних літ) упевнені на сто відсотків: „Віктор – нашої породи, парубок міцний, упорається!” Оце, думається, найточніший гороскоп. Єнакіївський, донбаський, а отже – народний. І дай йому, Боже! А вже він дасть нам, Україні нашій. Бо хтось думає про Україну, а він тим часом працює на Україну.

І ГІЛОЧКА НІЖНОГО БУЗКУ...

До Єнакієвого з Донецька – світ не далекий. Сорок з чимось хвилин їзди автомобілем. Дорога непогана і добре йому знайома. Скільки нею поїздив – і тоді, коли навчався в Донецькому політехнічному – в одному напрямку, - і тоді, коли вже працював у шахтарській столиці – в зворотному. На малу свою батьківщину. А здебільшого у справах. А частіше всього – до матері. І в поминальні дні – неодмінно, – і так. Як душа забажає. Як можливість знайдеться.

І цього разу він поспішає за порадою до матері. Завтра переїзд до Києва, сьогодні ж все відклав, від усього чи не відмахнувся – до неньки, яка назавжди залишилася на його батьківщині серед рідних донецьких степів. Щоб побути з матір’ю на самоті.

За вікном автомобіля обабіч дороги, ген до обріїв – степи, невеликі переліски (край взагалі безлісий), все узвишшя, косогори, яри, там і там у балках туляться до ставків маленькі села.

Вже біля Єнакієвого починають маячити на обріях терикони – їх там, здається, три десятки. Старі, чи не столітнього віку, з гострими конусами, висотою до ста метрів і недавні, нижчі, пласкі.

На в’їзді до міста і далі чи не по всіх вулицях його зустрічають шпалери світлокорих яворів. Їде він тільки до матері, а тому неофіційно, в приватному порядку і ніхто з єнакіївців не відає, що до них завітав вчорашній губернатор, завтрашній Прем’єр-міністр Держави.

Квапиться до колишньої своєї Жуківки, якої вже давно немає на цій землі. За містом, на крутому узвишші він вийде з машини і довго стоятиме в задумі та спогадах. Перед ним – крутий косогір, де-де акаційки. Внизу на березі маленької симпатичної Булавинки – Жуківка. Та, яка збереглася лише в його пам’яті, бо в реальності їх вже давним-давно немає. А там, де була річечка і сільце – громаддя чи не до неба звалищ, що й поховали на віки вічні під собою його Жуківку з Булавинкою, терикони. Де-де вони димлять. За ними – труби металургійного з рудими димами.

А через дорогу на відрогах Донецького кряжу – земля там кам¢яниста – старе, ще бельгійське кладовище – зустрічаються потріскані й потемніли масивні хрести й надгробки за 1890 рік.

На тім кладовищі, в новітній його частині, ось уже піввіку покоїться мама. Він іде до її могили, а йому здається, що до неньки в гості.

Здрастуй, мамо...

І вона, молода і гарна, двадцяти семи літ, зустрічає його сяйвом лагідних, добрих, ледь-ледь засмучених очей...

Він стоїть – високий, міцний, широкоплечий, п’ятдесяти двох літ біля могили своєї навічно двадцятисемилітньої мами і слухає сонячну тишу і перестук власного серця. І звідкілясь здалеку, ніби з інших світів іншої вже планети, долинає до нього її тихий, напівзабутий голос... Стуливши повіки, він намагається відтворити в душі, перед внутрішнім зором, рідний образ матері, але що він, крім горя, сліз і розпуки, запам’ятав у своєму крихітному віці, коли прощався з ненькою?..

І все ж мама завжди в його серці і перед внутрішнім зором. Скільки разів він за минулі десятиліття звертався до неї у думках. Молода мати завжди оберігала і оберігає його, сина свого.

У це він вірить. Як і в те чудо, коли вона порятувала його у дитинстві на підступному шламовому відстійнику. Вже гинучи, він звернувся подумки за рятунком до матері і порив вітру тоді, що невідь де і взявся, нагнув до нього лозу... Вражений, він другодні пішов з квітами до мами на кладовище і те, що тоді сталося – теж не забуде повік. Хлопчик, прийшовши до могили матері, аби подякувати їй за чудесне спасіння, раптом розплакався. Сльози самі котилися по його щоках. І раптом... Де не візьмись вітерець, гілка бузку, що ріс біля могили, хитнулася і волоть пахучої квітки торкнулася його лиця – м’яко так, ніжно, легенько...

Квітка наче погладила його по щоці, наче витерла з неї сльози. Це відчуття, що хтось невидимий пахучою гілочкою ніжно витер йому сльози, було таким реальним, що стало враз моторошно і навіть аж страшнувато – в тім секторі кладовища крім нього більше нікого не було. І хлопець раптом кинувся бігти. Злякавшись гілочки бузку, що, хитнувшись до нього, витерла йому сльози...

Він біг і біг, а якась бабуся осудливо крикнула йому вслід:

- Хлопчику, кладовище не місце для бігання...

Він і сам знав, що не місце, але нічого з собою не міг вдіяти.

Ось звідтоді він і здобув право казати:

- Про маму розмова особлива. Здавалося б, я її і пам’ятати аж ніяк не міг – занадто малим був. А ось живе вона зі мною все життя – і в радощах, і в горі. Повірте – це не красива фраза. До мами я звертаюся перш за все за допомогою в найтяжчі хвилини життя.

І завжди у такі хвилини бачить внутрішнім зором довгі гнучкі стебла лози і серед них красноталу, званого ще шелюгом, що так і метнулися до нього з поривом вітру, як він ледь не пірнув з головою в підступному відстійнику...

І ще – коли подумки звертається до мами – відчуває на своїй щоці, як тоді, на кладовищі, ніжний і ласкавий дотик бузкової гілочки і наче слухає мамину мову...

 

“– Віктор Федорович – віруюча людина. А яким було і є нині у сім’ї ставлення до віри? – під час одного інтерв’ю запитали синів Прем’єр-міністра. – Адже ви навчалися ще в радянській школі, де культивувався атеїзм.

– Віра у нас у сім’ї зберігалася завжди, скільки я себе пам’ятаю, – відповідає син Олександр. – Мабуть, тому, що жили завжди з літніми людьми. Дотримувалися православних звичаїв. Звичайно, це не робилося офіційно чи прилюдно. Але на Паску, вранці, ми завжди вітали один одного: “Христос воскрес!” і розговлялися паскою і крашанками. Та так тоді робили в більшості сімей. Перед Паскою наводили ідеальний порядок у квартирі (хоч у нас завжди було чисто), вивішувалися на вікна чисті занавіски, готували холодець, який ми всі любили.

З батьком ми тоді на релігійні теми не говорили. Але і в цій справі, мабуть, не стільки важливі слова, як діло. Ми ж бачили, що батько ніколи не пройде мимо жебрака, завжди допоможе тому, кому трудно. Правда, алкоголіків і ледарів він не празнував.

Його брат Віктор додає:

- Батько прищеплював нам принципи не релігійні, а загальнолюдські. А вони в більшості, на 99,9 відсотка, переплітаються. Головне – взаємини між людьми: як ти до них ставишся, так і до тебе вернеться. Як у Святому Письмі: якою міркою ти міряєш, такою і тобі відміряється. Або якщо про щось домовились з кимсь, ти свою обіцянку повинен неодмінно виконати. Це, між іншим, основна риса його характеру...”

У житті ще, на жаль, багато несправедливості та неправедних вчинків людей, і все ж Віктор Янукович старається прощати образи, людську слабкість – чи не тому, що вірить у вищий суд, у Бога?

А духовну підтримку і мудру раду він звідтоді знаходить у Євангелії, книзі, що стала його настільною книгою. У ній, він певний, є відповіді на всі питання людства. Ось тільки шукати їх треба не розумом, а серцем.

З дружиною він повінчався в день свого срібного весілля – раніше цього аж ніяк не можна було зробити. У часи їхньої юності – і нашої теж, – радянська влада прирівнювала вінчання ледь чи не до злочину. Навіть за натільний хрестик людині могли перекреслити життя. І все ж Віктор Янукович, хоч і не афішує свій хрестик, але носить його з дитинства – ще коли взяв з рук бабусі.

Хрестик водночас і згадка про маму Ольгу Семенівну, а пам’ять про неї він не одно десятиліття береже у своєму серці. І тому слова його “Своєї Вітчизни, своєї матері я ніколи не зраджу” – мають особливий зміст.

 

 

І ПРИВІТАЮТЬ ХЛІБОМ НОВОГО ВРОЖАЮ...

Є в українській мові колоритне слівце орач. Той, хто оре. Хлібороб, землероб, рільник, плугатар. А ще давньоруське, народно-поетичне – ратай. Зрештою, ПАХАР.

Якщо орач оре, то пахар – пахає (про це й українська народна пісня: “Обізвався козак: – Я в полі пахаю, я твій голосочок здалеку впізнаю”). А втім, це одне і теж: орати, пахати. Ниви і перелоги.

Віктор хоч і вийшов з міського робітництва, але все життя був і залишається і орачем, і ратаєм, і плугатарем. Робітник, одне слово.

І все життя пахар, коли пахати означає не тільки орати ниву, а й взагалі, в ширшому значенні, трудитися. Тож у його розумінні (а розуміння це народне) пахати, значить, добре і навіть тяжко працювати. На благо інших, бо хіба самому багато треба? А тому пахати – його не просто улюблене, а робоче слівце, що його він ні-ні та й вверне. По-простому. Але так колоритно-емоційно. І точно. Бо він і справді звик не працювати, а – пахати. У просторіччі – вкалувати.

А все тому, що говорить він мало (не оратор-бо, не спеціаліст з орацій – урочистих промов), а робить багато. Тож і має власний рецепт успіху, що в його устах звучить так:

“ТРЕБА ПАХАТИ ЦІЛОДОБОВО”.

Тоді й прийде успіх. І він до нього – орача й пахаря прийшов, рано, але надійно. Як свій до свого. Ось чому до його порад варто прислуховуватися – вони несуть істину незаперечну, уроки добрі, як кажуть, горбом набуті.

У своєму короткому виступі у Запоріжжі, коли його висували кандидатом на пост Президента України, він наголосив на ряді моментів, як завжди, стисло й афористично:

“Мені особисто набридла ситуація, коли ми один одному розповідаємо, які ми гарні, а справи у нас просто прекрасні. А це ж незмірно менше того, що нам треба зробити”.

“Мені буває дуже соромно, особливо, коли доводиться відвідувати благополучніші країни”.

“Наша божевільна корупція, а не наша недореформована економіка чи навіть наша напівпрогнозована політика, стримує приплив зовнішніх інвестицій. Цю ситуацію треба змінювати швидко і кардинально. І ми це зробимо”.

Ми не допустимо, аби селяни, які працюють на землі, перетворилися б у наймитів.

“Заощаджувати на молодих – це великий гріх”.

І – увага: “Я знаю секрет “сильної влади”. Він закладений в дуже давній, здається, ще грецькій політичній формулі: “Щоб влада стала сильнішою, її необхідно обмежувати”.

“Потрібна не “сильна рука”, а просто залізна воля”.

І це ще один секрет (крім загадковості й таємничості) Віктора Януковича: аби мати успіх і краще життя, аби в Україні можна було добре жити, треба ПАХАТИ. Бажано цілодобово. Ось тоді й заколосяться новітніми врожаями наші ниви... До речі, про ниви. 9 липня, коли Віктору Януковичу виповнювалося 54 роки, додзвонитися до нього було марно. З тієї простої причини, що іменинник вилетів того дня на південь України, де вже в розпалі клекотіли жнива (як писав поет: наступили дні щасливі – у полях збирають жниво), подивитися, як там і що? Чи потрібна допомога? Поспілкуватися з орачами, ратаями, плугатарями, пахарями. І жниварями (ні, таки ж бо колоритні слова маємо в мові своїй, тож і приречені орати й пахати). День видався погожий, воістину жниварний. І там, серед безмежних ланів золотих наших хлібів, жниварі й вітали свого Прем’єра з днем народження – хлібом нового врожаю. Найдорожчий дарунок! Адже буде хліб – буде й життя. На тім і стоїмо!

Упевнений в найсуттєвішому: ставши главою держави, він переможе бідність і корупцію, підвищить зарплати, завершить земельну і військову реформи, знизить податки, збільшить асигнування на освіту та охорону здоров¢я, опрацює механізми транзиту енергоносіїв, вантажів, технологій. Серед пріоритетних галузей Прем’єр-міністр називає аерокосмічну та інформаційно-комп’ютерну... Зробить все, аби в нашій Україні цінувалися золоті руки і розумні голови, і можна було, нарешті, людям нормально жити.

 

І ЦИМ ВІН ПРИВАБИВ МЕНЕ...

 

... Ось тоді, біля могили матері на старому кладовищі, патріархальному і затишному, що вже більш, як століття видніється на донецькому косогорі на околиці Єнакієвого, я й побачив справжнього Януковича – у Києві він уже буде іншим. Принаймні, зовні, бо чужа душа, як відомо, темний ліс.

Зізнаюсь, мене, як літератора, завжди цікавили такі люди, як Віктор Янукович – нові люди нової України, що постає тяжко в пострадянській круговерті. Коли хочете, герої нашого часу. (Дехто додає: смутного).

Літераторів (принаймні, автора цих рядків, за інших не буду розписуватися) завжди цікавлять незвичайні герої – від дядька (о, які в наших селах ще трапляються дядьки – оригінали і диваки) до Президента включно. І в першу чергу особи неординарні, самобутні, особливі і характерні. Ось такий і Віктор Янукович – своєю неординарністю він мене і привабив.

А втім, спершу кілька необхідних слів – даруйте, – про себе. До Донецька, як і взагалі до Донбасу, що є для мене терра інкогніта, я не мав і не маю аніякого відношення. Для мене це край і тяжкий (бо заіндустріалізований), і своєрідний. Чи не екзотичний. З дитячих літ стільки перечитав про нього, передивився фільмів, що аж захворів ним і все мріяв побувати у ньому і врешті самому спізнати – який він, Вавілон з кам¢яним небом, із шахтними підземеллями, де навіть фольклор свій, гірницький.

Я народився і виріс на Полтавщині – милій моєму серцю степовій Елладі, тож за походженням – степовик. З діда-прадіда. Як і селянин. А виріс в глухому селі, що загубилося в плавнях Хоролу. Бідність була неймовірною, голод, особливо у 1947-у, коли ми, діти, по весні ходили з єдиною ідеєю-фікс: де б і що поїсти? І я розумів, що з тієї глушини, з того забутого Богом закутка мене ніхто не визволить – впливових родичів я, звісно, не мав. Сподіватися можна лише на самого себе. А тому треба було добре вчитися і цілеспрямовано, тяжко і вперто вириватися у світ широкий і стати літератором. (Та й письменство – це такий фах, що тут ніякі впливові дядечки, якби вони навіть і були, не порятують). Тільки сам. Зі своїми здібностями, які ще треба було розвивати і вдосконалювати, набувати досвіду і майстерності. І я таки вирвався з села, досягнув поставленої мети, до якої так вперто і затято йшов, і став літератором. І раптом я дізнаюся, що на Донеччині син робітника без впливових дядечків сам-один, поставивши перед собою мету вирватися із Богом забутого висілка під териконом досягає її теж працею, цілеспрямованістю, характером своїм, стійкістю і вірністю обраній меті. Ось цим він і привабив мене. І навіть захопив, адже, вперто йдучи до поставленої мети, сам-один сягнув таких вершин! Я відчув у ньому навіть споріднену душу. І в ньому побачив нового героя нової України. А, знайшовши, захопився і почав писати. Але це лише початок, дасть Бог, я ще напишу про цю неординарну, незвичайну і обдаровану людину, працівника і керівника державного масштабу, самородка, донецького Колумба, який ще відкриє для нас нашу Україну і приведе її до нових рубежів у новому тисячолітті.

“Про нього можна говорити довго і тільки хороше, - запевняв мене один знайомий донеччанин. – Я бачив його в різних ситуаціях – і в трудних, і в добрих, і завжди він залишався міцним, справжнім мужиком, розумним і тямовитим. І дома у нього завжди порядок, дружина його любить, діти його обожнюють”.

Я теж бачив його різним – у Донецьку чи в Єнакієвому одним, у Києві... Ось про київський період Віктора Януковича кілька бодай і побіжних штрихів. Вже настав час розповісти про те, як Прем’єр-міністр Янукович стоїть на чолі уряду. І заодно розкрити, нарешті, всі його таємниці, про які так турбується громадянка Н.Павленко з Полтави, чий лист наводиться на початку нашого дослідження. А тому задамо і собі таке питання: а який він, Віктор Янукович, на посаді Глави Уряду, адже бути губернатором регіону – це одне, а стати на чолі уряду – це вже інше. Та й не кожному доля пошле таке ярмо. Багатьох вона милує, Януковича ж обійшла своєю милістю. А втім, ярмо доля посилає тільки сильним, тим, хто тягне і витягне.

 

РИНОК СОВІСТЬ НЕ ВІДМІНЯВ