На кінному дворі шахти імені карла маркса

 

З Марією Павлівною Семченко гомонимо в тихому, затишному дворі гарного літнього надвечір¢я, що після денної спеки нарешті оповило невгамовне, розпечене сонцем Єнакієве.

Дзвенять дитячі голоси. Марія Павлівна тихо мережить свої спогади, і в очах її лагідна доброта.

- Мій чоловік, Микола Хомич, земля йому пухом, тоді працював генеральним директором об’єднання “Орджонікідзевугілля”. Ось від нього я вперше й почула до про невідомого мені тоді Віктора Федоровича. Якось приходить він додому з роботи і, як завжди, ділиться враженнями дня і каже, що йому нарешті вдалося укомплектувати штат автобази. Я сьогодні, каже, підписав наказ про призначення директора автобази. Я питаю: “А хто директор?” Він говорить: “Прийшов до мене хлопець – двометровий красень, вже і досвід роботи має, і в інституті навчається, за фахом – інженер-механік. Він мені дуже сподобався. Скромний такий. І ось ми будемо організовувати свою автобазу”. А я питаю: “А де ж буде ця автобаза?” – “На кінному дворі однієї із шахт, - одказує. – Так що поле діяльності у нього буде чимале”.

Минув якийсь час. Чоловік пішов у відпустку, поїхав відпочивати. Потім ми з шофером зустрічаємо його в аеропорту, їдемо додому. Проїжджаємо мимо тієї шахти, а чоловік і каже шоферу: “Давай заїдемо на нашу автобазу, глянемо, як там і що”. Під’їхали до воріт. Чоловік вийшов з машини й пішов. Його довго не було. Потім він підходить і каже: “Я просто вражений! За такий короткий строк він так змінив цей кінний двір, що в ці стайні тепер можна літаки заганяти. Не стайні, а ангари вийшли”. І каже, що все побілено, заасфальтовано, всюди порядок. Хотів було з ним зустрітися, але слюсарі сказали, що він постійно в дорозі, вічно в роботі, все щось шукає. Він діловий хлопець, виявляється, я в ньому не помилився”.

Я ніколи не чула, щоб мій чоловік негарно відгукнувся про Віктора Федоровича. Він завжди казав: надійний, сумлінний, чуйний. Бувало, як шахта плану не виконує, у прорив відразу ж направляли Віктора Федоровича з його автотранспортом, аби і вночі вибійники були забезпечені лісом. На плечі Віктора Федоровича багато лягало завдань. І я жодного разу не чула, аби чоловік за щось ганив його. Багатьох відчитував, а Януковича – ніколи.

Пригадую, за тиждень до смерті чоловіка прийшов до нас Віктор Федорович його провідати. Вони довго бесідували. Чоловік лежав, а Віктор Федорович сидів біля нього. Коли я провела Віктора Федоровича і повернулася, чоловік сказав: “Гарні у мене кадри”. Як відомо, друг познається в біді.

От я потім і зрозуміла, який чоловік Віктор Федорович. Неодмінно при зустрічі запитає мене: “А що вам треба? Чим допомогти? Як у вас справи?”. Я вдячна йому, що коли він бував у Єнакієвому, то неодмінно знаходив хоч кілька хвилин, аби, відвідавши могилу чоловіка, постояти біля неї. Навіть тепер ось, будучи в Києві, він не забуває мене. Він мені і з ремонтом квартири допоміг. У чоловіка мого за життя його все не вистачало часу для сім¢ї. Своє все – потім, потім, головне робота, підприємство. Чимало років минуло, а в квартирі аж кричить треба ремонт робити. А він і помер. Я до одного “генерала” підійшла, прохала допомогти. Обіцяв і не виконав своєї обіцянки, через вісім місяців зник... А в його кріслі вже другий сидить. Я до нього... Теж обіцяв і зник. Я до третього, а він: то матеріалів немає, того чи того немає... Я тоді звернулася до Віктора Федоровича, він уже був губернатором. Він прийняв мене, вислухав і оперативно допоміг – спасибі йому за це велике! Єдине, що хочеться йому побажати: здоров¢я і ще раз здоров¢я. Щоб у нього вистачало сил турбуватися за простих людей – ось що я хотіла сказати.

 

Якось Прем’єр у розмові “зізнався” і по хвилі додав: живеш серед людей. Комусь ти допомагав у житті, а хтось допомагає тобі – на цьому й тримаємося. Смію думати: і людство в цілому теж. Тож і виходить, що не тільки ти сам себе робиш, а й люди, які тебе оточують – сім’я, родичі, друзі, сусіди, товариші по роботі, – теж беруть участь у творенні тебе, як особистості. Як ти в свою чергу допомагаєш творити інших – серед людей бо живемо. І для людей.

Випадок звів його з Георгієм Тимофійовичем Береговим. Льотчик-космонавт, генерал-лейтенант авіації, двічі Герой Радянського Союзу, заслужений льотчик-випробувач СРСР у жовтні 1968 року здійснив тривалий політ на космічному кораблі “Союз-3”.

Життя Берегового було тісно пов‘язане з містом Єнакієвим. Саме в ньому, у гарно впорядкованому сквері здіймається на постаменті бюст двічі Героя, що їх, як відомо, за тодішніми законами ставили саме на батьківщині Героїв. В Єнакієвому він закінчив свого часу аероклуб, де розпочалася його і повітряна, і космічна дорога. З цього приводу преса якось писала, що вдалим можна назвати і той збіг обставин, що в маленькому шахтарському містечку поруч з териконами і металургійним заводом, котрий, за великим рахунком, визначив життя практично всіх мешканців, виник аероклуб. Щоправда, потрапити до нього було не зовсім просто, адже перевага віддавалася молодим робітникам. А для цього юний Георгій Береговий, тільки-но закінчивши школу, відразу пішов на завод учнем електрослюсаря. У ті часи юнаки марили небом, усі поголовно хотіли поставати льотчиками.

Непростим було життя в Георгія. Річ у тім, що раніше до Єнакіївського аероклубу поступив його старший брат, доля якого обірвалася на самому стрімкому злеті. Його було репресовано і без вини винуватого розстріляно ще перед війною, у 26 років.

Можливо, трагедія, що спіткала старшого брата, загострила молодшому почуття справедливості, вигранила його погляди на життя. Він твердо стояв на своїй позиції: ніхто не повинен страждати незаслужено і ти повинен цьому сприяти і стояти на сторожі справедливості, робити все, що в твоїх силах і можливостях, аби ті жахи більше не повторилися. Тому й повз людський біль та горе Георгій Тимофійович ніколи не проходив. До всього ж він був депутатом Верховної Ради СРСР по Єнакіївському виборчому округу і допомагав землякам як міг, а міг він, звісно, прославлений і авторитетний, знаний на всю країну, багато. Саме Береговий відразу ж відгукнувся на біду свого молодого земляка Віктора Януковича і ринувся відновлювати справедливість.

Через десять років він розповість у місцевій газеті – під час одного зі своїх чергових наїздів до міста, – про їхню першу зустріч:

“Молода людина, а тоді Віктору Януковичу було 27 років, справляла враження особистості, що не вміщається в рамки свого віку. Він розповідав про моє і його рідне місто, про його людей, і я відчував у щирих словах природну зацікавленість щирого громадянина. Вражала його компетентність. Тоді Віктор працював в автопідприємстві об‘єднання “Орджонікідзевугілля”, пройшовши шлях від слюсаря до директора. І, звичайно ж, його хвилювали перспективи розвитку підприємства. Паралельно з цим ним були поставлені питання й іншого характеру.

Близьке знайомство з його тяжкою, що має свої падіння і злети, долею, допомогло мені усвідомити причини цього становлення через подолання і зрозуміти, що Януковича було наділено природною особливою життєстійкістю і почуттям справедливості. Мені запам‘яталась така деталь, що дуже відображала його невгамовний характер. У ту пору, коли нам доводилося “пробивати бар‘єри” глухих бюрократичних кабінетів, я його запитав: “Яке твоє найбільше бажання?” Віктор серйозно задумався, а потім, усміхаючись, відповів словами Володимира Висоцького: “Щоб скрізь пускали!”.

Так, багатьом його одноліткам, таким же, як і він, селищним хлопчикам, була уготована типова дорога жорстокості душі, хоча б в тому, що двері заповітної мрії відкривалися тільки для обраних. Слухаючи розповідь Віктора, я мимоволі душею доторкнувся до його непростих життєвих перипетій і все більше переймався розумінням його вистражданої правоти і критичного ставлення до соціальної несправедливості, з якою він зіткнувся у своєму житті.”

І як радів льотчик-космонавт, коли суд переглянув справу його молодшого земляка Віктора Януковича. А радів тому, що в світі білому ще на одну несправедливість стало менше.

Георгій Береговий після того ставився до Віктора Януковича з батьківським почуттям, як до сина свого. Віктор віддячував йому з синівською взаємністю, пізніше став його помічником – як депутата – і вдвох вони багато зробили для свого міста, для своїх земляків-єнакіївців.

Удвох вони відроджували і Єнакіївський аероклуб, той крилатий клуб, що дав країні 28 Героїв Радянського Союзу.

Звідтоді Віктор Федорович вважає Георгія Берегового і старшим товаришем, і другом, і братом, і батьком.

І як символ їхньої дружби і братерства виступає єнакіївська мотобольна команда “Союз-3” (саме на космічному кораблі “Союз-3” літав свого часу Береговий), створена Віктором Януковичем, яку він підтримує і нині, і яка й нині є кращою в Україні.

SELF-MADE MAN

 

Це в практичних американців вельми популярний вище наведений вислів. Як і людина, яка сама себе зробила (self-made man). У нас, слов‘ян, ось уже яке століття – ба, тисячоліття! – казочка про Омелька, який, сидячи на печі, пальцем об палець не ударить, аби змінити щось у своєму житті. Чи бодай з печі злізти. Вся сподіванка у такого ледацюги на “щуче повеління”, яка хвостом ударить і перетворить його життя чи не на рай земний. А скільки сьогодні в нього нащадків, які лежать, правда, не на печі, а на м‘якому зручному диванові перед “ящиком” і скаржаться на “невезуху”, на якусь “нещасливу долю”. У нас навіть казкові герої – це, здебільшого, даруйте, все ті ж ледацюги, або дурники. Пригадайте традиційний зачин багатьох наших казок: жив батько з матір‘ю, і були в них три сини: двоє розумних, а третій – дурний. Так ось останній і стає героєм і чи не прикладом для наслідування, викликаючи у нас симпатії, привчаючи нас до все того ж везіння... До “щучого повеління”, яке буває, на жаль, лише в казках. Везе, мовляв, тим, хто під щасливою зорею народився (а де вона, на якому небі та твоя щаслива зоря? Чи хоч бачив хто її?), чи виріс у багатій люльці. І це в той час, коли в реальному житті перемагає все той же self-made man – людина, яка сама себе зробила. Тому й ведемо мову про долю такої людини.

Життя нинішнього Прем‘єр-міністра, а ще не так давно звичайного висілкового хлопчика-сироти, було серйозним випробуванням – як його характеру, широти душі, так і наполегливості, вірності раз і назавжди обраному шляху. І Янукович це випробування витримав блискуче.

Та що там. Мало хто тоді, навіть і за зручніших обставин, зміг би після всього, що випало на його долю в юнацтві – та ще будучи безпартійним – у ті часи, коли все вирішував партійний квиток! – у 26 років стати директором автобази. А Віктор став. І відкривали його підлеглі не по анкеті, що може бути й блискуче заповнена, а по реальному житті. То як і чим міг переконати їх молодий хлопець, який ніколи і ні від кого не мав підтримки? Тільки власною працею, справами і вчинками. Як і Людмила Настенко, яка полюбила вродливого, уважного і чарівного хлопця, високого, рослого, вдатного з себе. А ось рідня її придивлялася до зятя – містечко маленьке, історію його всі знали. А прийняли Януковича у сім’ю як рідного – було за що. А тому, згадує Людмила Олександрівна, – що “Віктор дуже добрий і вміє прихилити до себе людей“.

Є така поговірка: щоб стати справжньою дружиною генерала, треба вийти заміж за лейтенанта. Хоча понад тридцять років тому Людмила та її рідня побачили у Вікторові не майбутнього великого начальника, а, перш за все, доброго і сильного духом, того, хто може посперечатися навіть із самою долею.

Не вмів він – і не вміє – робити абияк. Або на повну силу, з душею, або ніяк. Вже тоді казали: хтось ще радиться, а Янукович вже порається. От і зумів за кілька років на порожньому місці, де все дихало на ладан, було запущене і потопало у багнюці, створити не автобазу, а – лялечку. А чому? Характер такий – не відступиться, поки свого не доб’ється. І за людей завжди стояв горою – люди це бачили і цінували. Був такий випадок. “Камаз” на шахті “Полтавська” вивантажив породу, кузов – під нього попало груддя, – повністю не опустився і, зачепивши силовий кабель, порвав його, на якийсь час обезструмивши шахту. ЧП! Керівництво об’єднання “Орджонікідзевугілля” склало наказ – і на підпис генеральному. Той і підписав. На підлеглих Януковича, не узгодивши те з самим Януковичем.

Віктор Федорович сказав співробітникам коротко: “Ніякої паніки, працюйте, поки я не скажу. Ніяких звільнень!” А сам в об’єднання до генерального: ”Якби справа стосувалася мене або виробництва, я б нахабно не ліз, але справа стосується людей“. А генеральний: “Я підписав наказ ось цією рукою і ніколи свій наказ не скасую. Зрозумів? Все, вільний!“ І не став слухати Януковича, а той вийшов у приймальню, взяв аркуш паперу і написав заяву на звільнення. Другого дня дзвонить йому генеральний: як, мовляв, розуміти вашу заяву? “Як небажання з вами працювати!” – відповів Янукович. І тоді генеральний підписав заяву і передав її у відділ кадрів, звідки дзвонять: “Вікторе Федоровичу, що трапилося?” “Нічого не трапилося, я переходжу на іншу роботу”.

Через три дні довелося Януковичу разом з генеральним їхати до Москви, важливі питання вирішувати. Ну, вирішили все вони, назад поїздом повертаються, а генеральний і каже: “Послухай, Вікторе, кинь ти... ви... забери свою заяву. Для чого народ смішиш? Люди знають, як я до тебе ставлюся, це все негідники підлаштували та різна сволота. Я все виправлю”. Янукович відповів вельми стримано, хоч і твердо: ”Ви сказали, що цією рукою написали наказ. А я цією рукою написав заяву і назад її забирати не буду. І не тому, що вас не поважаю чи не прощаю помилок. А для того, аби припинити негідницьке ставлення до людей, що прямо квітне у нас, несправедливість, яка є. Щоб не думали, що Янукович злякався і зігнувся перед негідниками! І я вас прошу: перше – відмінити свого наказа, друге – призначити директором автобази Сергія Жоржовича Рухадзе, якого ви хотіли вигнати”.

Давно відомо: була б шия – ярмо найдеться. Та ще для такого керівника, як Янукович, кредо якого на все життя стали слова: добра робота важливіша за красиві слова.

У 1984 році Віктор Янукович переходить на роботу в Донецьк, де його чекали не всі. Вже наслухались про його працездатність, вимогливість та непримиренність. І він “виправдав” ті очікування: одних звільнив, інших примусив працювати, на виробництві навів лад. І ось у 1989 році, коли розпочалися шахтарські страйки, вирішили провести вибори генерального директора великого виробничого об’єднання “Донбастрансремонт”. Крім Януковича на цю посаду висунули ще трьох з місцевих. Але Янукович уже був наказом призначений виконувати обов’язки генерального директора. І ось на конференції трудового колективу його повинні або вибрати, або не вибрати.

Згадує В.Ф.Янукович:

“Коли мене привезли в колектив представляти, доручили це зробити Володимиру Кузьмичу Спіцину, тоді він був начальником управління по кадрах у Донецькому територіальному управлінні, в яке було перетворено колишнє міністерство вугільної промисловості України. Все це було узгоджено по партійній лінії, з райкомом, з міськкомом, з обкомом, з ЦК КПУ і ЦК КПРС. Всюди я перед тим пройшов співбесіди. Благословив мене і міністр вугільної промисловості СРСР. І ось мене привезли представляти в об’єднання “Донбастрансремонт”. Зібрали народ в актовому залі, Спіцин зачитує на мене об’єктивку, наказ міністра, а народ... Народ починає потихеньку свистіти.

Тоді я встав: “Спасибі, Володимире Кузьмичу, що ви мене представили. Сідайте, будь ласка“. Став за трибуною: чого свистите, мужики? Попрацюємо разом, подивимось, хто є хто, потім і будете свистіти. У мене немає чого про вас сказати ні про кого. А які у вас є підстави свистіти, заперечувати? Чи мене тут хтось знає? Що за причина? Підніміть руки і встаньте... Підвелося кілька чоловік. Серед них і заступник генерального директора. Я кажу: говоріть про мене людям всю правду, все, що ви про мене думаєте... Він і говорить про мене. Звичайно, щось добре. Позитив. Десь з хвилину говорив, а далі я кажу: спасибі.

А тепер, хто хоче сказати про мене щось погане – прошу! Нема таких? Нема запитань? Тоді слухайте, що я вам скажу. Наказ ви всі чули, мене призначили, але через два місяці будуть вибори і вибирайте кого захочете. А я цей час попрацюю, подивлюся, вивчу ваші проблеми і постараюся за цей час щось зробити, аби допомогти колективу заробляти. Хіба ви заперечуєте проти того, аби вам була надана допомога?

А я зі свого боку, якщо захочу тут працювати, то на вибори висуну свою кандидатуру і тоді вже вирішувати вам. Якщо ви мене побачите генеральним директором, то виберете мене і разом будемо працювати. А якщо я не захочу, то через два місяці проведу вибори і вибирайте генерального директора – кого ви захочете.

Давайте ми з вами домовимося так: попрацюємо, а там життя покаже. Ясно? Запитань нема? Ви вільні. Начальники відділів, заступники будьте на місцях, я зараз вас почну запрошувати, буду знайомитись з вами і почнемо працювати...”

Два місяці знайомився з об’єднанням, їздив по виробництвах, вивчав ситуацію, брав участь у вирішенні різних питань. Одне слово, входив у курс справ. Кандидатуру свою висунув згідно з законом. Висунули ще трьох. Як у будь-якому колективі йшло бродіння: кого вибирати? Янукович ні перед ким не запобігав, працював так, як вважав потрібним. І собі не зраджував. Треба врізати, як кажуть, по повній програмі – вріже! Допомогти – допоможе. Був таким, який є. І ось – вибори. Як звичайно, доповідь, програма, обговорення, запитання до кожного кандидата. Конференція тривала довго, делегатів на неї вибирали від усіх підприємств. Голосування таємне. Голова комісії зачитує прізвища кандидатів по алфавіту. Янукович в алфавіті на “я”, тож іде останнім. І ось результат першого кандидата: “за” – 6 осіб, а делегатів біля 320. Другий кандидат: “за” – четверо, третій – троє “за”, Янукович четвертий – 306 “за”. Звичайно, він не чекав такого результату. Та й ніхто не чекав.

“Мене таке хвилювання взяло, – розповідав він пізніше. – Я був просто ошелешений. Як керівник я ніколи не був м’яким і досить жорстко працював. Може, кого й зобидив. Я встав, подякував і кажу, що й на крок не відступлю від програми, а якщо й буду відступати, то тільки за згодою з вами. Звітуватиму кожний рік, кожний місяць, і я вас не обману, буду трудитися, відпрацьовуючи довіру. Відпрацював я в цьому об’єднанні з 89 по вересень 94-го”.

В липні 1989 року почався знаменитий страйк шахтарів. В об’єднанні теж утворився страйком, який почав засідати в червоному кутку підприємства. Перший день засідають: годину, другу, третю, нікого не пускають. Генеральний директор об’єднання Віктор Янукович і говорить голові профспілкового комітету: а ти чому не йдеш?

Голова профкому тільки руками розводить: не пускають...

- Ходімо удвох, – вирішує генеральний.

“Ми підійшли, – згадує через роки Віктор Федорович, - на дверях стоїть охорона, а двері заперті. Не пускають. Я рвонувся, мене хапає один з охоронців за піджак і відриває рукав. Я знімаю піджак, кидаю йому і кажу: зашиєш, випрасуєш і принесеш!.. Народ зашумів: як він, мовляв, розмовляє з робітничим класом?! Вас сюди ніхто не кликав! І так далі...

А я зайшов до страйкарів десь в одинадцять ранку, а вийшов приблизно об одинадцятій вечора. І вийшов звідти без голосу, навіть розмовляти не міг. Як по великому рахунку, то я домігся, щоб у страйком були вибрані люди з розумними пропозиціями. Голова профкому став заступником голови того страйкому. Наступного дня я доповів по інстанціях, мене розкритикували, мовляв, не можна було створювати страйком та ще й вибирати голову страйкому. Я кажу: це нормально, ми повинні бути разом з людьми, не ховати голову в пісок, володіти обстановкою.

Все клекотіло тоді, я був в найгарячіші часи і на площі Леніна в Донецьку, і в Макіївці на центральній площі. В Макіївку приїхав міністр Щадов, я їздив його зустрічати. У мене була машина “Волга”. Поки ми знаходились на площі, десь годин зо дві, на моїй машині встигли потанцювати, дах погнули, капот. Шофер мій плаче: Вікторе Федоровичу, що це за люди?!! Він дуже любив машину, доглядав її. Будь-яка пошкрябинка на ній – трагедія. Я, каже, більше за кермо цієї машини не сяду. Не можу.

Той вибух шахтарський не був випадковим. Соціальна ситуація вже тоді була вкрай напружена, проте люди, які, по великому рахунку, не бачили справжніх винуватців тієї ситуації, вину перекладали на місцевих керівників, директорів шахт. Звичайно, того часу порубали кадри, але ми із ситуацією впоралися. Особливих конфліктів у нашому майже 30-тисячному колективі не було.

Року 1991-го – другий страйк. Було багато вигуків про перевибори, але народ їх не підтримав, оскільки мене недавно вибрали генеральним директором. Потім новий страйк у вересні. Знову була конференція, реорганізація об’єднання. Знову виникло питання, що треба вибирати генерального директора. Пройшли перевибори, і мене знову вибрали. Результат був практично стовідсотковим.

А тут разом з розвалом Радянського Союзу – розвал платежів, зв’язків. Одним словом – період революції. Аби вижити, треба було шукати вихід. Ми шукали й знаходили. В принципі об’єднання за ці п’ять років не впало, а тільки виросло. Я б не сказав, що воно процвітало, але у всякому разі ми не бідно жили. Йшли перетворення серйозні, і ми знаходили шляхи і способи виживання. Працювали на совість. Трималися.

У вересні 1994-го мені запропонували очолити територіальне виробниче об’єднання автомобільного транспорту. В той час в об’єднанні працювало близько 40 тисяч чоловік, було 75 транспортних підприємств та інші. Всього їх налічувалося близько 90 самостійних підприємств. Бази відпочинку, автовокзали. Структура могутня. Але тоді автомобілістам було дуже тяжко.

До того часу я вже на своїй роботі відробив п’ять років. Я знав, що в нашому об’єднанні – його потім „Вуглепромтранс” назвали – все на ходу, все нормально, тож хотілося на новому місці, більш складному, свої сили попробувати. І я дав згоду.

Мені важко говорити про себе, але я там отримав задоволення від роботи. Вдалося за досить короткий проміжок часу його реформувати, значно покращити показники роботи транспорту.

Потім був такий момент, коли в Києві я познайомився з Климпушем Орестом Дмитровичем, міністром транспорту України. У нас було декілька зустрічей, ми обмінювалися думками, і в результаті він мені запропонував іти заступником міністра транспорту. Я віддав документи, моя особова справа пішла в адміністрацію Президента України. Це було приблизно по весні 1996 року. А вже влітку мені запропонували іти першим заступником глави Донецької облдержадміністрації. Я відмовився. Мої друзі були дуже подивовані моєю відмовою. Я пояснював, що ніколи себе не готував до такої роботи. Ніколи не думав, що зможу. Не готовий до цього. В результаті – нова пропозиція: заступником по промисловості підеш? Подумав, зважив усе і кажу: піду. Якийсь час попрацюю, якщо буде виходити, буду працюватиму далі, якщо ні – відмовлюсь і піду сам. Почав я працювати десь у серпні 1996-го. Відпрацював кілька місяців, потім мені вже більш настійливо запропонували іти першим заступником. Я ним став у листопаді 1996 року”.