Віктор Янукович, Київ, 2004 рік

Віктор Янукович, Київ, 2004 рік

...Ні, ні, що б ви не говорили, а в історії стрімкого державного злету Віктора Януковича щось... не так. В крайньому разі не все так просто. Відчуваю, що тут криється якась таємниця, що її ви старанно приховуєте. Бо як це – син робітника, простий хлопець з донецької глибинки, не маючи руки, що її в просторіччі називають волохатою – і раптом... такий феноменальний, прямо фантастичний злет! Ні, ні, не затуманюйте нам мізки красивими словесами про те, що, мовляв, Янукович, як американці кажуть, – людина, яка сама себе зробила. Янукович – чийсь протеже, улюбленець долі. Га? Бо як же пояснити такий його злет: 1976 рік – перша керівна посада. Директор якоїсь там автобази в якомусь там Єнакієвому, а вже у 2002 році – Прем’єр-міністр України. Глава її Уряду. Відчуваю, що тутечки щось не так. Тут є нерозгадана досі загадка Віктора Януковича. То яка вона, га? Можете ви підняти завісу і поділитися нею з простим народом, до якого я відношу й себе?

З листа Н.Павленко, м.Полтава.

 

усе купиш – лише тата й мами ні...

 

ЗОРЬКА ІЗ САЛЬСЬКИХ СТЕПІВ

 

Підлітком ще називають пташеня, що тільки-но навчилося літати. Власне, підлітати, звідси й підліток. Але вже щодень стає на крило впевненіше і впевненіше, і ось-ось небо йому стане рідним.

Вони тоді були такими ж підлітками, як називають в Україні хлопчиків і дівчаток віком 12-16 років, перехідного віку від дитинства до юнацтва.

Жили бідно, щоб не сказати сутужно, тіль-тіль зводячи кінці з кінцями. А втім, тоді всі так жили в робітничих висілках – від зарплати до зарплати, без будь-якої копійки заначки – і вважали те нормою. Зайвих грошей в сім’ї не було.

Віктор та його однолітки вирішили підзаробляти на літніх канікулах. З такою задумкою сунулися було на металургійний, де батьки трудились, а там – від воріт поворіт. І раді б, кажуть, робітники нам потрібні. Але дітей не беремо. Цього ще не вистачало.

“Які ми діти?” – аж обурювалися вони.

“Знаємо, підлітки. Вже оперені пташенята. Але пташенят, бодай і оперених, теж не беремо. Закони не дозволяють. І правильно, між іншим, що не дозволяють”.

Стали шукати роботу таку, на яку б узяли підлітків. І дарма. Бо в Єнакієвому підлітків ніде не брали. Але хто шукає, як відомо, той знаходить. І вони знайшли. Від знайомого дізналися, що в Ростовській області можна добрі гроші заробити. Там, буцімто, навіть підлітків беруть – коней пасти. У тих Сальських степах.

Загорілися. О, коні!.. Степи. Нічні багаття. Зорі над головою. Верхи мчати. І – повна воля, сам собі хазяїн. І, головне, підлітків беруть і ще й гроші їм платять. Та хутчій у ті степи! До коней-вітрогонів! До волі! До самостійного життя.

А втім, надамо слово самому Віктору Януковичу – факти, як кажуть, з перших вуст:

“...Я сказав батькові, що поїду на заробітки. Він нервував, навіть лаявся і сварився. А нам про Ростов-на-Дону, про Сальські степи і коней розповів один хлопець, він був родом звідтіля. І батьки його туди переїхали. Все ж таки поїхали ми. На дахах товарняків (бо ж грошей на білети, ясна річ, не мали) до Ростова. Це було непросто, всього зазнали в дорозі, але... молодість, як відомо, все перемагає. Що літньому в трудність, те молодому, як забава. Діставшись Ростова, пару днів там потинялися, розвідуючи, що та як (спали, звісно, на вокзалі), а тоді махнули далі в степ, на конезавод. Великий! Коней там!.. І в робітниках потреба значна. Бо з дорослих не кожен і погодиться піти в пастухи, а тут ми... Готові на будь-які умови. Аби платили. Ну, прийшли ми своєю ватагою – пацани! – на конезавод, давай проситися на роботу. Повагавшись, розпитавши, хто ми та звідки, нас, слава Богу, взяли. Робочих рук у них і справді не вистачало. Але спершу нас поставили чистити стайні. А нам все одно, зрештою, ми й приїхали для того, аби заробити... Ну, чистимо ми стайні, чистимо, праця тяжка, бо гною там зібралося! Гори! А тут якось підходить до нас табунник, калмик за національністю, і каже: я, мовляв, спостерігаю за вами, хлопці-молодці, трудитесь ви добре, завзято, беру вас. Підпасками. Завтра я веду табун коней в Сальські степи – гайда зі мною. Не пропадете. До осені щось і заробите. А нас двічі просити не треба було. Мить – і готові мчати хоч і до чорта в зуби. Калмик був старшим пастухом і взяв нас під свою опіку – добрий взагалі чоловік. Ось так ми й опинилися у степах”.

Ой, степи там! Плуга ще не знали, кипчаково-ковилові рівнини, що переростають у напівпустелі. Далина без меж! Хлопці там відчули себе первісними кочівниками-кіммерійцями, скіфами, печенігами, половцями – ким там ще! Особливо безмежні степи понад притокою Дону, річкою Сал. Тому вони й називаються Сальськими. Табуни там хмарами ходять – від обрію до обрію. А де табун, там і потрібні пастухи чи табунники. Ковбоями, що стали пізніше такими модними з американських фільмів, вони себе тоді не уявляли. Табунники. Козаки-січовики. Кочівники древні! А як пасти табун без коня? Їм сказали: вибирайте собі кожен по коняці. Верховій, ясна річ. Хлопчаки вибирали-вибирали і, нарешті, вибрали.

“Я взяв молоду кобилу на ймення Зорька, – розповідає Віктор Янукович. – Чорна така, білі копита і зірка на лобі. Не знаю чому, але вона мені приглянулась. Беру цю, кажу. А пастух головою хитає. Не раджу, каже, Зорьку брати. Надто вона норовиста. Вибери собі спокійнішу, верхівець з тебе ще далеко не справжній, а Зорька... Вредна вона, зрештою зізнався. Матимеш з нею мороку. Нащо це тобі, хлопче.

А мені Зорька сподобалась. Не знаю чому, але тільки глянув на неї, так і вирішив: цю беру. А там будь-що-будь. Як хочеш, одказує пастух, можеш і Зорьку взяти, хоч я й не радив би. А там – дивись. Діло хазяйське – Зорька то й Зорька... І почав я Зорьці грудочки цукру давати – любила вона солодке, - хлібця шматочки. Раз прикормлю, два, вона й стала до мене підходити. Сама. По добрій волі. Це вже було півперемоги. Все, кажу, Зорьку беру. Мене знову застерегли, що вона погано об’їжджена. Але я її взяв. Потихеньку прикормив, приласкав, мені допомогли на неї вуздечку надіти, сідло. Зорька моя понервувала, попсихувала і навіть пару разів намагалася мене гризнути – коні на це мастаки! Та й зуби мають для цього підходящі. Особливо можуть гризнути неугодного верхівця за коліна. Мене про це застерегли. І навчили на коліна рукави з куфайки як панчохи надівати. Не гризне тоді, коліна добре захищені. Зорька пирхає, вертиться, цапки стає, хоче гризнути мене, а я їй по зубах коліном – бац! Трохи понабивав їй губи. І так день, ще один.. Я по губах її хоч і ляскав, але ж і улюбленим цукром пригощав. Всю свою чи не місячну норму цукру на чай віддав їй, доки й не вкоськав. Зрештою, вона й заспокоїлась. І навіть почала до мене звикати. Але ось що цікаво. Підійде до мене мужик, вона – нуль уваги. А ось як дочка пастуха... Літ за двадцять їй було, з нами, хлопцями, їй погомоніти хотілося. Пожартувати. Так ось тільки підійде вона до мене, Зорька сама не своя – ревність!

Бувало, вранці, ні світ, ні зоря очі розплющу, чую – хтось біля мене сторожко дихає. Вона. Зорька моя. Оберігає мій сон. А коли вовк – траплялося й таке – підійде вночі, Зорька навколо мене ходить, пирхає, копитами тупає. Охороняє мене, одне слово. Відбіжить і зразу ж повернеться. Всю ніч од мене не відходить (а спали ми під відкритим небом, біля багаття), як вірний собака мене стереже. Коли не прокинуся вранці – а вставали ми рано-рано, ще тільки-но на світ білий благословлялося, чую, хтось біля мене дихає. Розплющу очі, а Зорька нахилилася і так уважно-уважно на мене дивиться. Я заплющу очі, лежу непорушно, вдаю, що сплю, а сам думаю: ось зараз вона мені пригадає, як я її коліном по губах хвицав... Набрався терпіння, лежу, хвилюватися вже почав, а вона нахиляється все нижче-нижче... Хотілося мені схопитися, але я... Витримав. А вона нахилилася до мене ще нижче і губами мене поцілувала. Я відкрив очі, а вона як засоромилась. Очі вбік відводить, як ховається від мене. Це було перший раз так. А потім часто-часто так бувало. Ранок, світає, вона підходить і доторкається губами до моєї щоки. Я лежу мовчки. Вона знову торкнеться губами моєї щоки. Я зведусь, вона відскочить. Але весела-весела така. Ось яка у мене була Зорька у Сальських степах!..”

Два сезони поспіль хлопці їздили на той конезавод, все літо і навіть вересень захоплювали. За літо, за сезон заробляли рублів 250. Це були гро-оші!...

Додому поверталися все тими ж товарняками. Здебільшого, на дахах вагонів, часто в дощ і негоду. Поверталися вже в кінці вересня, прихопивши у шкільного навчального процесу цілий місяць (потім довго пояснювали, чому так запізнилися). В школі з’являлися горді – робітники! Засмаглі на сільських вітрах, на степовому сонці, змужнілі в сідлах, пропахтілі пилом, полином, вітрами далеких доріг і, звичайно ж, кінським потом. Поверталися, одне слово, справжніми козаками! Сильнішими, як були. Руку, бувало, такий юний табунник як стисне, то однолітки аж присідають. І неодмінно за літо зростом побільшавши – у степах витягувалися, як молоді деревця. І – що головне – поверталися з грошима. Самостійно заробленими. А разом з ними й незалежними.

– Ми табунники! – гордо казатимуть. – Ось пригадую, якось уночі підкралися до коней степові вовки...

Однолітки, – особливо дівчатка, – аж завмирають, слухаючи ті оповіді, у які юні табунники додавали для красного слівця і дещо од себе, від своєї фантазії, самі потім у те вірячи...

Що не кажіть, все літо провести в сідлі коня – майже бойового! – а ночі в степу біля багаття, під огромом чорного нічного неба, що повне яскравих волохатих зірок, слухати вовче виття і схарапуджене пирхання коней – і таке траплялося – це щось та значило. На таких табунників у школі всі позирали із захопленням. А надто дівчатка. Та й повести таку юний табунник міг у кіно. І навіть з шиком купити дівчині морозива. Головне, за свої, кровно зароблені.

На все життя запам’ятав Віктор Янукович Сальські степи, ночі біля багать, дні, проведені в сідлі своєї Зорьки – славною виявилася Зорька, досі її пам’ятає. Чи не тоді й почав прилучатися до природи, ріднитися з нею, відчуваючи себе її сином. Особливо полюбив – ще з тих безкрайніх степів – нічне небо, коли спав у степу на простеленій куфайці. То була романтика! Вона й залишилася з ним на все життя. Як і любов до природи, до всього сущого на Землі.

Захоплюючись полюванням, насправді, ніколи не захоплювався ним заради трофеїв. Для нього кожен вихід на охоту – свято, зустріч з друзями, багаття, заходи сонця, ночі, ранки, вранішні тумани.

Викликають захват голуби. Може годинами (тільки де їх нині взяти, вільні години?) милуватися птахами. В дитинстві через постійні нестатки не мав можливості збудувати в дворі голубник, тож бігав до сусіда, який розводив цих птахів, проходив у нього науку.

Любить голубів і нині. З ними йому легко, гулі дарують йому спокій після важкого дня. Сяде, дивиться, слухає, як вони воркотять – на весні це просто дивовижно. “Не милуватися голубами – не можна, - якось зізнався журналістам. – Це ж краса! Якби в мене було більше часу і, як у казці, з’явилася можливість займатися справою для душі, я б розводив усіляких рідкісних птахів і займався б цим всерйоз...”

Риболовство наш Прем’єр теж шанує. Не так, звичайно, як деякі запеклі рибалки – з ранку до вечора біля водойми з вудкою не сидить. Але в молодості із задоволенням рибалив. Бувало, у відпустці поїдуть зі співробітниками на кілька днів до водоймища. Намети, посуд, продукти із собою візьмуть. Удень на “закидачки” рибу ловлять, солять її відразу, а ввечері на багатті кашу варять, про життя розмови ведуть, пісні під гітару співають. Тільки уявіть собі: ніч, тиша, нечасті сплески риби в заводі, потріскуюче багаття і зоряне небо, яке влітку здається таким близьким, що можна відчути подих космосу. Правда, часу на природу (як і на спорт) залишається все менше й менше. “Після переїзду до Києва вже й не пам’ятаю, коли вибирався на полювання – зникла така можливість. І взагалі, дружина говорить, що я став сентиментальним: останнім часом не відчуваю потреби постріляти. Мабуть, невдовзі повішу рушницю на стінку та буду полювати з фоторушницею”.

Ще з іншого інтерв’ю:

“Люблю полювання, але не звірину стріляти, а поспілкуватися з природою. Взагалі, якби ось так, як у казці, з’явилася можливість займатися тільки своєю улюбленою справою для душі, я б займався створенням національних заповідників, в яких можна було б відновлювати різні види тварин. У мене, між іншим, як мені здається, є цікаві думки з цього приводу. Але, на жаль, на захоплення залишається все менше часу, якщо б не сказати, що його взагалі вже немає. Все моє захоплення залишилося в душі...”

 

Жорсткі випробування

 

Після закінчення школи в Роздолівці перед Віктором Януковичем постало вічне питання випускників: куди далі? Оскільки він закінчив лиш восьмирічну школу, то мав два варіанти: або перейти в середню і в ній закінчити десять класів, або поступити до технікуму. Якщо, звичайно, вдасться. Проглядався ще й третій варіант: дев’ятий і десятий класи завершити у вечірній школі, а поки що ставати до праці. Просто робітником і жити так, як живуть чи не всі роздолівці.

- Я без вищої освіти – і нічого. Як кажуть, живий-здоровий і при ділі, - переконував батько. – Раджу й тобі йти в робітництво. Ми, Януковичі, простого роду-народу, у нас немає волохатих рук, трудимось та й по тому...

І це була правда – Януковичі завжди трудилися простими робітниками. Як ще раніше – селянами, особливо, по лінії матері.

То, може, й справді піти йому по протореній дорозі Януковичів?

- Ось, – дістав батько скриньку, – мої інструменти, які згодом стануть твоїми. Самих ключів тут ціла колекція. Починай трудитися і не метушися. Все одно вище себе не стрибнеш. Я он аероклуб майже закінчив, а що вийшло? Небо не для нас. Для нас земля. Влаштую тебе на своєму заводі, на металургійному, і, як кажуть, з Богом!...

Що небо не для Януковичів, Віктор погодитись не міг. Але – промовчав. Все треба добре зважити, а тоді вже викладати перед батьком своє бачення подальшого життя. Якщо ж і випаде йому не небо, а земля, то стежку він топтатиме на ній лише свою. Це – залізно. (У нього раптом з’явилася й така поговірка). Одне слово, аби не сваритися з батьком, не конфліктувати передчасно, син промовчав. Та й не хотів вистрибувати, як Пилип з конопель. До всього ж у нього була інша мрія – стати шахтарем. І хай металургійний гуде й димить над Єнакієвим і їхньою Роздолівкою клично і чи не всі роздолівці, як і мешканці інших висілків, щоденно поспішають до його прохідної, Віктор вирішив іти своєю дорогою.

Задумано – зроблено. Потай від батька він зібрав потрібні документи і... і поступив до Єнакіївського гірничого технікуму. Сам-один. Без будь-чиєї допомоги, нічим не виділяючись із маси. Хіба що своїм зростом, що вже тоді почав привертати увагу, і – впертістю: задумав – зробив. Інакше й бути не може. Хватку мав. Мету. Ціль коли визначав, взяв курс – ні за яких умов уже з нього не мав права сходити. Перед самим собою не мав. Вже тоді в нього почав проявлятися такий характер, що потім поведе його життям – наперекір всьому.

Коли батько дізнався, що син поступив до технікуму, був приємно вражений. Виявляється, його син не тільки високий, а й башковитий. Молодець! Жаль, що не прийде на металургійний, але й шахтарська професія почесна. Хоча й тяжка. Ні, таки молодець. Упевнено зробив свій перший самостійний крок у житті. І це – будучи сином простого робітника. Гм-гм... Виявляється, Вітько в нього таки тямовитий хлопець – дай йому Бог!.. Добре, що такий настирливий. В житті знадобиться. Так і далі дій.

У ті роки непросто було поступити до гірничого технікуму – молодь його прямо штурмувала, і на одне місце було стільки претендентів! Це сьогодні молоді люди його обминають, бо гірничі професії раптом всуціль поставали не модними (Господи, і що воно чиниться у світі, що молодь стала уникати робітничих професій, всі в менеджери намагаються – чи куди там ще – пройти!). Сьогодні технікум ледве-ледве тримається, а в ті часи молоді єнакіївці, сини робітників, тільки й мріяли до нього вступити.

І Віктор Янукович поступив і почав вчитися на гірничого майстра. І все для нього, сина простого робітника, напівсироти, складалося добре. Головне, що зробив вдалий початок.

Але надійшла осінь 67-го, і доля піднесла йому перше жорстоке випробування: витримаєш удар – підеш далі, не стачить духу, зламаєшся – туди тобі й дорога. І те, що йому випаде, багатьох робітничих хлопців просто ламало – на все подальше життя. Така загроза нависла й над ним.

У школі з Віктором Януковичем довгі роки навчалася Ліда Скалозуб, тож добре його знала, а тому не вірить, що її однокласник міг тоді бути зачинщиком кримінальної справи.

- Я згадую, яким вперше побачила Вітю Януковича в першому класі, – пригадує однокласниця. – Просто зодягнутий, худенький, стрункий. Спочатку нас дивувало, що на батьківських зборах бачили тільки його батька. А вже потім ми дізналися, що у Віті є мачуха. Якось відчувалося, що йому не дісталося в житті материнського тепла. Любові рідної неньки. Ми всі були звичайними, можна сказати, пещеними дітьми – галасливими і крикливими, Вітя був не такий. Тихий, скромний, спокійний, завжди чомусь задумливий. Відчувалося, що є в ньому якийсь стрижень. І в той же час відзначався від усіх простотою, душевністю.

Пам’ятаю, коли мене і геть “дістав” сусід по парті, я посеред уроку встала, пішла і сіла біля Віті: я була певна, що він не буде смикати мене за кіснички, штовхати... Взагалі, Віктор у класі відрізнявся від усіх. Акуратний, охайний, якийсь чепурний аж-аж. Завжди від нього пахло чисто випрасуваним одягом. До всього ж розумним був хлопцем і вже тоді цілеспрямованим – наче відчував, що шлях у нього буде непростим і він вже тоді готувався по ньому твердо йти. І водночас він був відкритим і простим. І людяності в нього не відняти. Учився нормально, любив історію, географію, фізкультуру.

Спортивний. У нас клас взагалі був спортивний. Грали у футбола, взимку – ковзани, лижі постійно. І він завжди з нами... Так, так, я ще раз повторюю: ніколи він ні з ким не бився, ніяких грубощів не виявляв, тільки подивиться і все. У його погляді щось завжди було вольове, і хлопці це відчували і його старалися не чіпати. Він теж ні до кого не мав претензій, за це його всі поважали..

- В робітничих висілках тоді всього траплялося?

- Непрості то були роки. Тоді у нас у висілку і прямо біля школи іноді бійки спалахували. Але він завжди тримався достойно. Навіть захистив жінку. І всі про це говорили: “Віктор, уявляєте, захистив жінку, коли на неї шпана напала...” І в нашій Роздолівці, і в сусідній Пивнівці що тільки не траплялося! Були тут свої розбори. Був ще, пригадую, сад. Його пізніше вирубали. Там стільки було всього в тім саду! Натовпами пацани тоді ходили, до всіх чіплялися.

Анна Зогонова, вчителька Віктора, якій зараз вже вісімдесят:

- Віктор відзначався своєю охайністю і скромністю. А мовчання, коли є слова – це ознака вихованості, мова мудрості. Він всюди намагався себе виявити, з охотою брався за найважчу роботу. Завжди перемагав труднощі. Хлопчики й дівчата його любили. Завжди горою за чесність, за справедливість... Слабкіших за себе захищав. Жінок. За це він згодом і поплатився. І так, що й досі йому закидають тією кримінальною історією. Та ще і як закидають. Таке вигадають, чого й близько не було.

 

Вже ставши Прем’єр-міністром, другою особою в державі, Віктор Янукович створив прецедент в українській політиці: журналістам, які прискіпливо цікавились його особистим життям і, зокрема, судовими справами, що їх він пережив, дав згоду писати на цю тему. Навіть про такі деталі, які особа, сягнувши вершин влади, завжди намагається утаємничити. А він – будь ласка. Пишіть. Як вважаєте за потрібне. Але в рамках об’єктивності. Себто, як було насправді, так і пишіть... Тож у травні в Донецьку область і, зокрема, в Єнакієве, на батьківщину Прем’єра, прес-служба Януковича організувала поїздку журналістів – хай вивчають його кроки життя, дитинства і юнацтва.

Журналісти провідних телекомпаній разом з колегами з радіо, з газетярами та кореспондентами Інтернет-видань, які побували у Донецьку за запрошенням Прем’єр-міністра, привезли з Донбасу цікаву і достовірну інформацію. Перше і головне – Віктор Янукович має повне право казати: "Я не був судимий". Факт судових помилок виявила і довела 1978 року Президія Донецького обласного суду.

Олександр КОНДРАТЬЄВ, голова Донецького обласного апеляційного суду:

В даному випадку було прийняте рішення про скасування вироків Єнакіївського міського суду відносно Януковича Віктора Федоровича з тих підстав, що в його діях не було складу злочину. Тобто, це є реабілітуючі підстави вважати, що чоловік був притягнутий до кримінальної відповідальності незаконно, і то була судова помилка.

 

У 1967 році сімнадцятирічного Віктора, який був тільки свідком того, як його двоє старших знайомих спочатку побилися із п’яним, а потім забрали його деякі особисті речі, зробили співучасником злочину. До того ж, під час попереднього слідства старші хлопці умовили Віктора взяти провину на себе. І хоча на суді і сам потерпілий, і свідки однозначно стверджували, що Віктор не брав участі в бійці, суддя взяв до відома тільки матеріали попереднього слідства, і Янукович був несправедливо засуджений разом з тими, хто був дійсно винен. І відбув Віктор незаслужене покарання тільки за те, що по доброті своїй душевній, не усвідомлюючи гаразд, чим це може проти нього повернутися, вигородив товаришів і взяв провину на себе. Звичайно, можна припустити, що в уяві 17-літнього хлопця це виглядало вчинком справжнього мужчини. Тим більш, коли тебе просить старший товариш...

Тяжким випав йому жовтень 1967 року. Інших, менш стійких, подібні випадки просто калічать, ламають. Віктор вистояв. І повернувся не надломленим, як звідти повертаються, не засмиканим, не приреченим, а все таким же підтягнутим, в очах ніякого надлому, вони, як і раніше, задумливі. І сам він спокійний і рівний.

Янукович відновиться в технікумі, але перейде на вечірнє відділення і почне працювати газівником на Єнакіївському заводі – на превелику радість батька, який був і залишився патріотом цього підприємства.

Віктору було непросто, адже повернувся він до Єнакієва з тавром засудженого, а це в тодішній системі майже новий вирок. Що невдовзі й стало. Можливо, тоді Янукович опинився не в своєму часі, не на своєму місці. А можливо, доля пошле ще одне суворе йому випробування, друге – чи не зломиться тепер? Він і другий удар витримає і не зломиться – такий має характер. Але стати фігурантом другої справи йому доведеться...

Так склалося, що у червні 1970 року він знову був засуджений до двох років позбавлення волі. А випадок трапився такий (вельми типовий для єнакіївських околиць). В серпні 1969 року ввечері Віктор повертався з занять у технікумі зі своєю однокурсницею і зустрів знайомих хлопців, з ними був і літній сторож пивзаводу. Ті стояли і, звісно, пили пиво, причому, і сторож, і один з хлопців були вже добряче напідпитку. Саме він став чіплятися до дівчини. Коли Віктор заступився за неї, він і на нього поліз з кулаками. Янукович вдарив навідлиг п’янія-хама. І пішов з дівчиною геть.

Але позад них вже спалахнула бійка. Як згодом виявилося, сторож пивзаводу візьми і ляпни п’янюзі: “Ну що? Одержав своє?”, а той від безсилої злості накинувся на літню людину і почав її бити. Віктор, велівши дівчині швидко йти з того місця, сам повернувся – виручати сторожа. На бійку приїхала міліція. А потім був суд... На ньому довго не розбиралися – посадили і того, хто бив, і того, хто захищав. Бо Янукович вже мав судимість, а раз так, то заздалегідь вважався винним...

 

Втім, у 1972-му році він звільняється і починає працювати автоелектриком. Він стрімко надолужував час, який йому фактично викреслили з життя. Працював за двох, водночас вчився. Закінчив технікум, поступив до інституту. І саме в цей час розпочалася його ділова кар’єра: вже у 1976 році він – директор автопідприємста – автобази вугільного об’єднання “Орджонікідзевугілля”. Ті, хто знав, з чого починалася ця автобаза, яка розміщалася тоді на кінному дворі шахти імені Карла Маркса, куди стягли стару техніку з усіх шахт міста, навіть уявити собі не могли, що за декілька років молодий керівник перетворить її на сучасне автопідприємство.

Це не залишилося непоміченим... Міський комітет комсомолу, членом якого був Віктор Янукович, дав молодому керівнику рекомендацію в партію. З нею він підійшов до парторга об`єднання Володимира Ілліча Громова. Той сказав: “Пиши заяву!”

Що це означає для тих часів, зараз неможливо собі і уявити. Це означає, що до роботи Януковича як мінімум не було претензій. А точніше, він мав давати подвійний, потрійний результат.

Люди старшого покоління знають, що тих, хто був під судом, до партії не приймали. Але треба віддати належне тодішньому партійному комітету об’єднання “Орджонікідзевугілля”. Незважаючи на ось такі непрості моменти в біографії Віктора Януковича (які він, до речі, ніколи не приховував), його одностайно прийняли кандидатом в члени партії, бо оцінювали його колеги за конкретними справами, а про долю його в місті знали...

Але не все було так гладко. Скільки ще крові попили “доброхоти”-анонімники. Практика анонімок була, як відомо, дуже поширеною в ті часи. Тоді казали так: анонімка, як вугілля, коли не спалить, то забруднить...

Олександр Васильович Медяник, тоді голова парткомісії по Донецькому обкому партії, займався вивченням обставин прийому Януковича в партію.

Олександр МЕДЯНИК: Коли ми отримали вісті з Єнакієвого про те, що прийнятий в партію раніше осуджений Віктор Федорович Янукович, ми затребували його персональну справу. Створили із спеціалістів комісію, виїхали на місце і разом з комісією міського комітету партії Єнакієвого все вивчили і дійшли висновку, що він був прийнятий в партію, як достойна людина. Написали довідку, як це завжди робиться, доповіли керівництву, і, здавалося б, питання вичерпане. Але минуло небагато часу, як знову надходить уже до з¢їзду партії України лист про те, що бездоказово, мовляв, незаконно був прийнятий в партію осуджений Янукович. Із КПК ЦК КПРС дзвінок: ось у нас на контролі, що недостойний попав у ряди партії, це ЧП.

До нас приїхав відповідальний контролер Комітету партійного контролю ЦК КПРС Линько Михайло Якович. Ми йому на допомогу виділили людей, на місце виїхали, переговорили з людьми, переговорили з робітниками, які працювали на підприємстві. Всі дуже високої думки: трудівник, турботлива людина, уважний. І саме життя підтвердило, що він необґрунтовано був притягнутий до відповідальності і в цих питаннях він був повністю визнаним невинуватим... Ми твердо знали: Янукович чистий перед законом.

Це людина душі... Він і сьогодні залишається людиною долі. Якщо він за себе зміг постояти, він зможе постояти і за Україну.

 

Такої ж думки і єнакіївські сусіди, які добре знали родину Януковичів, Валентина Сисоєва і Галина Кириєнко. Вулиця – ось найголовніший і найжорсткіший вчитель осиротілої дитини. Але, незважаючи на відсутність повноцінного виховання, родинного тепла, Віктор з дитинства був привітним, товариським і працьовитим. Таким, на думку жінок похилого віку, він залишився і дотепер. Валентина Сисоєва і Галина Кириєнко упевнені, що, переживши в дитинстві і юності стільки лиха, їхній колишній сусід зробить усе від нього залежне, щоб полегшити життя простому народу.

Але ці роки принесли йому не тільки лихо і тяжкі випробування, а й подарували йому і високу чоловічу дружбу, і любов. Саме в ці трагічні для себе часи він зустрів ту одну-єдину, яка стала для нього не тільки дружиною, а й надією і опорою на все життя.

 

І це вона його НАДИХНУЛА...

 

Коли повертаєшся до духовних і фізичних джерел Віктора Януковича, простого донбасівського хлопця, зокрема, до його життя (вельми непростого і тяжкого, хоча й по-своєму колоритного) в Єнакієвому, де був хлопчиком, юнаком зростав у крихітному висілку (ба, чи не хутірці) на дві вулички під величезним, чи не на сто метрів висотою териконом, що починався на околиці Тернівки, під заводськими звалищами, (що, зрештою, і зжерли виселок разом із симпатичною річечкою Булавинкою) та ще на тлі труб металургійного, що день і ніч диміли, як димлять вони й нині, до краю, де знаходиться мала його батьківщина, де він почав торувати в життя свою – СВОЮ – стежку, то ловиш себе на відчутті, що колись знаменита пісня М.Богословського на слова Б. Ласкіна, старша за нього всього лише на десять років із популярного до війни і по війні фільму “Большая жизнь”, що так яскраво розповідає про життя шахтарів Донбасу, наче написана була про нього, Віктора Януковича і друзів його юних, пізніше простих робітників, роботяг, як тоді з повагою казали.

Справді-бо:

Спят курганы темные, солнцем опаленные,

SELF-MADE MAN

 

Це в практичних американців вельми популярний вище наведений вислів. Як і людина, яка сама себе зробила (self-made man). У нас, слов‘ян, ось уже яке століття – ба, тисячоліття! – казочка про Омелька, який, сидячи на печі, пальцем об палець не ударить, аби змінити щось у своєму житті. Чи бодай з печі злізти. Вся сподіванка у такого ледацюги на “щуче повеління”, яка хвостом ударить і перетворить його життя чи не на рай земний. А скільки сьогодні в нього нащадків, які лежать, правда, не на печі, а на м‘якому зручному диванові перед “ящиком” і скаржаться на “невезуху”, на якусь “нещасливу долю”. У нас навіть казкові герої – це, здебільшого, даруйте, все ті ж ледацюги, або дурники. Пригадайте традиційний зачин багатьох наших казок: жив батько з матір‘ю, і були в них три сини: двоє розумних, а третій – дурний. Так ось останній і стає героєм і чи не прикладом для наслідування, викликаючи у нас симпатії, привчаючи нас до все того ж везіння... До “щучого повеління”, яке буває, на жаль, лише в казках. Везе, мовляв, тим, хто під щасливою зорею народився (а де вона, на якому небі та твоя щаслива зоря? Чи хоч бачив хто її?), чи виріс у багатій люльці. І це в той час, коли в реальному житті перемагає все той же self-made man – людина, яка сама себе зробила. Тому й ведемо мову про долю такої людини.

Життя нинішнього Прем‘єр-міністра, а ще не так давно звичайного висілкового хлопчика-сироти, було серйозним випробуванням – як його характеру, широти душі, так і наполегливості, вірності раз і назавжди обраному шляху. І Янукович це випробування витримав блискуче.

Та що там. Мало хто тоді, навіть і за зручніших обставин, зміг би після всього, що випало на його долю в юнацтві – та ще будучи безпартійним – у ті часи, коли все вирішував партійний квиток! – у 26 років стати директором автобази. А Віктор став. І відкривали його підлеглі не по анкеті, що може бути й блискуче заповнена, а по реальному житті. То як і чим міг переконати їх молодий хлопець, який ніколи і ні від кого не мав підтримки? Тільки власною працею, справами і вчинками. Як і Людмила Настенко, яка полюбила вродливого, уважного і чарівного хлопця, високого, рослого, вдатного з себе. А ось рідня її придивлялася до зятя – містечко маленьке, історію його всі знали. А прийняли Януковича у сім’ю як рідного – було за що. А тому, згадує Людмила Олександрівна, – що “Віктор дуже добрий і вміє прихилити до себе людей“.

Є така поговірка: щоб стати справжньою дружиною генерала, треба вийти заміж за лейтенанта. Хоча понад тридцять років тому Людмила та її рідня побачили у Вікторові не майбутнього великого начальника, а, перш за все, доброго і сильного духом, того, хто може посперечатися навіть із самою долею.

Не вмів він – і не вміє – робити абияк. Або на повну силу, з душею, або ніяк. Вже тоді казали: хтось ще радиться, а Янукович вже порається. От і зумів за кілька років на порожньому місці, де все дихало на ладан, було запущене і потопало у багнюці, створити не автобазу, а – лялечку. А чому? Характер такий – не відступиться, поки свого не доб’ється. І за людей завжди стояв горою – люди це бачили і цінували. Був такий випадок. “Камаз” на шахті “Полтавська” вивантажив породу, кузов – під нього попало груддя, – повністю не опустився і, зачепивши силовий кабель, порвав його, на якийсь час обезструмивши шахту. ЧП! Керівництво об’єднання “Орджонікідзевугілля” склало наказ – і на підпис генеральному. Той і підписав. На підлеглих Януковича, не узгодивши те з самим Януковичем.

Віктор Федорович сказав співробітникам коротко: “Ніякої паніки, працюйте, поки я не скажу. Ніяких звільнень!” А сам в об’єднання до генерального: ”Якби справа стосувалася мене або виробництва, я б нахабно не ліз, але справа стосується людей“. А генеральний: “Я підписав наказ ось цією рукою і ніколи свій наказ не скасую. Зрозумів? Все, вільний!“ І не став слухати Януковича, а той вийшов у приймальню, взяв аркуш паперу і написав заяву на звільнення. Другого дня дзвонить йому генеральний: як, мовляв, розуміти вашу заяву? “Як небажання з вами працювати!” – відповів Янукович. І тоді генеральний підписав заяву і передав її у відділ кадрів, звідки дзвонять: “Вікторе Федоровичу, що трапилося?” “Нічого не трапилося, я переходжу на іншу роботу”.

Через три дні довелося Януковичу разом з генеральним їхати до Москви, важливі питання вирішувати. Ну, вирішили все вони, назад поїздом повертаються, а генеральний і каже: “Послухай, Вікторе, кинь ти... ви... забери свою заяву. Для чого народ смішиш? Люди знають, як я до тебе ставлюся, це все негідники підлаштували та різна сволота. Я все виправлю”. Янукович відповів вельми стримано, хоч і твердо: ”Ви сказали, що цією рукою написали наказ. А я цією рукою написав заяву і назад її забирати не буду. І не тому, що вас не поважаю чи не прощаю помилок. А для того, аби припинити негідницьке ставлення до людей, що прямо квітне у нас, несправедливість, яка є. Щоб не думали, що Янукович злякався і зігнувся перед негідниками! І я вас прошу: перше – відмінити свого наказа, друге – призначити директором автобази Сергія Жоржовича Рухадзе, якого ви хотіли вигнати”.

Давно відомо: була б шия – ярмо найдеться. Та ще для такого керівника, як Янукович, кредо якого на все життя стали слова: добра робота важливіша за красиві слова.

У 1984 році Віктор Янукович переходить на роботу в Донецьк, де його чекали не всі. Вже наслухались про його працездатність, вимогливість та непримиренність. І він “виправдав” ті очікування: одних звільнив, інших примусив працювати, на виробництві навів лад. І ось у 1989 році, коли розпочалися шахтарські страйки, вирішили провести вибори генерального директора великого виробничого об’єднання “Донбастрансремонт”. Крім Януковича на цю посаду висунули ще трьох з місцевих. Але Янукович уже був наказом призначений виконувати обов’язки генерального директора. І ось на конференції трудового колективу його повинні або вибрати, або не вибрати.

Згадує В.Ф.Янукович:

“Коли мене привезли в колектив представляти, доручили це зробити Володимиру Кузьмичу Спіцину, тоді він був начальником управління по кадрах у Донецькому територіальному управлінні, в яке було перетворено колишнє міністерство вугільної промисловості України. Все це було узгоджено по партійній лінії, з райкомом, з міськкомом, з обкомом, з ЦК КПУ і ЦК КПРС. Всюди я перед тим пройшов співбесіди. Благословив мене і міністр вугільної промисловості СРСР. І ось мене привезли представляти в об’єднання “Донбастрансремонт”. Зібрали народ в актовому залі, Спіцин зачитує на мене об’єктивку, наказ міністра, а народ... Народ починає потихеньку свистіти.

Тоді я встав: “Спасибі, Володимире Кузьмичу, що ви мене представили. Сідайте, будь ласка“. Став за трибуною: чого свистите, мужики? Попрацюємо разом, подивимось, хто є хто, потім і будете свистіти. У мене немає чого про вас сказати ні про кого. А які у вас є підстави свистіти, заперечувати? Чи мене тут хтось знає? Що за причина? Підніміть руки і встаньте... Підвелося кілька чоловік. Серед них і заступник генерального директора. Я кажу: говоріть про мене людям всю правду, все, що ви про мене думаєте... Він і говорить про мене. Звичайно, щось добре. Позитив. Десь з хвилину говорив, а далі я кажу: спасибі.