И туманы белые ходят чередой.

Через рощи шумные и поля зеленые

Вышел в степь донецкую парень молодой.

Там, на шахте угольной, паренька приметили,

Руку дружбы подали, повели с собой.

 

Так і в нього – попри всі складнощі – започаткувалося трудове життя і ширше – його трудова біографія. І вийшов він, як і герой пісні, але не тільки в степ донецький, де вони і трудилися, і любили в надвечір’я погуляти з піснею і гармонійкою, а й ширше – у велике життя (як і називається фільм), де й справді сплять потемнілі, випалені сонцем правічні кургани скіфські й пізніших (чи навпаки, ранішніх) кочівників. І справді “девушки пригожие тихой песней встретили...”

Одна з донецьких дівчат і полонила серце молодого Віктора, тоді робітника-студента.

Віктор Янукович одружився в 22 свої ще юнацькі роки. І, нарешті, він отримав те, чого доти був позбавлений – любов, тепло, надійність.

Тиха і затишна у них сімейна гавань, де порядкує берегиня Людмила Олександрівна. Її мудрістю і сердечністю тримається міцний зв’язок поколінь: батьки, сини, а віднедавна – й родинний улюбленець онук, також Віктор, яким порадували старший син Олександр разом з дружиною Оленою, що стала старшим Януковичам за дочку. Молодший же син, Віктор, ще парубкує.

Із спогадів Лідії Скалозуб, однокласниці Прем’єр-міністра:

“Коли я почула, що вони побралися, мені було дуже приємно. Люда зробила його щасливим, вона хороша дружина, у них чудова сім’я. Людмила – це такий потенціал його життя, вона дає йому силу і все... все... Вона його настільки любить, розумієте, він взагалі збадьорився духом, він іншою людиною став: почав рости, посади займати. Він проявив себе ще на автобазі, тоді все місто тільки й шуміло: “Янукович, Янукович!” Там, де був Янукович – був порядок.

І це вона його надихнула, чудова його дружина Люда”.

 

Бог послав нас одне одному

 

Дружина Віктору Януковичу трапилася (Бог послав!) і справді чудова – та дружина, про яку щасливці кажуть: ЄДИНА. У світі білому. І тут Господь догодив обом, адже саме про таку дружину, як Людмила, мріяв Віктор, а вона, в свою чергу, мріяла про такого чоловіка, як Віктор.

Господь, пішовши назустріч мріям молодих людей, і послав їх одне одному – один раз і на все життя.

Ось як про те розповідає сама Людмила Олександрівна:

- Це сталося в грудні 1969 року на Єнакіївському металургійному заводі. Я тоді працювала в тресті “Єнакіївметалургбуд” і наше підприємство повинно було здати до Нового року доменну піч №1. Віктор працював якраз поруч з піччю, а нас, ІТРівців, зняли і відправили “на цеглу”.

- В смислі цеглу носити?

- Так, вишикувались ланцюгом і передавали цеглу одне одному.

 

Отож, розвантажували цеглу. Важкі і холодні цеглини раз у раз норовили вислизнути з жіночих рук, зрештою, так і трапилося: сусідка по ланцюжку зробила невірний рух, а в підсумку постраждала нога Людмили. Від несподіваного та гострого болю дівчина аж зойкнула. Подруги посадили її на купу піску: на будівельному майданчику навіть присісти ніде було. Коли біль трохи відступив, допомогли дійти до сусідньої будівлі, де працювали газівники.

Саме тут і знаходилося робоче місце Віктора Януковича. Побачивши цю тендітну та скромну дівчину, Віктор зрозумів – це Вона! Навіть не знав, звідки виникло це відчуття. Просто, коли випадково зустрівся з Людою поглядом, побачив в її очах особливе сяйво – тихе, лагідне і ніжне. Таке сяйво випромінювали колись очі його матері...

Хлопець подав дівчині кухоль води.

- Як кличуть? – запитав.

- Люда.

- А мене – Віктор.

Так і познайомилися, а потім розговорилися. Півгодини пролетіли – як одна хвилина. Про що говорили? Та про все на світі! Їм просто було цікаво разом: напевно, десь у глибині душі, ще неусвідомлено, відразу відчули взаємне тяжіння. Потім хлопець попросив номер телефону:

- Хочу довідатися, як ти себе будеш почувати.

 

Новий знайомий виявився людиною наполегливою: незабаром зателефонував і запитав, де вона живе. А 31 грудня відчиняє Людмила двері – на порозі Віктор. Кличе її на новорічний бал до місцевого палацу культури. Напевно, дівчині хотілося повеселитися серед молоді, але вона жила в родині з усталеними правилами, де прийнято було завжди слухати старших. А старший – дідусь – заявив, що нікуди внучка не піде, юнак же може, якщо бажає, зустріти Новий рік разом з ними. І до п'ятої ранку сиділи вони перед стареньким телевізором разом з дідусем, бабусею, мамою і братом Людмили. Така от своєрідна репетиція майбутнього сімейного життя.

 

– Виходить, у вас любов з першого погляду?

– Виходить, так.

– Чоловіки зазвичай вельми винахідливі щодо способів справити враження на свою обраницю.

– Я б не сказала, що Віктор так вже сильно упадав. Все вийшло само собою. Переконана, що перша дружина і перший чоловік – це від Господа. Бог нас послав одне одному. Я чоловікові так і кажу: “Мене тобі Господь послав за все, що ти пережив, за твоє сирітство”. Я для нього більше, як дружина.

– Коли ви побралися?

– В серпні 1972 року. В цьому році вже 32 роки – з дня весілля...

– Був куток, куди молода сім’я могла вселитися?

– У нас і поселилися.

– Поява зятя – момент вельми делікатний...

– Ні, ми жили досить дружно. Віктор відразу мою маму назвав мамою, бабусю – бабусею. Подружився з моїм молодшим братом Олексієм. Мій чоловік контактний, і в нас обійшлося без зашкарубин.

– Підозрюю, що пишного весілля не було. Він – простий роботяга, ви молодий інженер...

– Врахуйте, що в мене тільки мама. У Віктора – один батько... Так що весілля відгуляли скромно, по-домашньому. Після урочистої церемонії прийшли додому, просто пообідали з родичами.

– Але подарунки все одно були.

– Запам’яталося, що мій дядько подарував килимок. Тоді це було досить круто і здорово – килимок 1,5 на 2 метри. Як зараз пам’ятаю: ціна його була 59 рублів 60 копійок. І стали ми жити-поживати, через рік народився син Саша.

– В честь вашого батька назвали?

– У мене і батько Олександр, і дядько – вирішили в їхню честь назвати старшого.

– А молодший, як я розумію, в честь Віктора Федоровича?

– Через вісім років народився другий син. Коли я приїхала з пологового будинку, стали всі думати, як же його назвати. Саша сказав: “Давайте назвемо, як нашого тата!” Вийшло, що старший брат назвав молодшого.

– А коли ви стали жити самостійно?

– Ми весь час жили разом. Потім помер дідусь, за ним бабуся. Жили з мамою в Єнакієвому аж до переїзду в Донецьк.

– Після смерті вашого дідуся Віктор Федорович залишився єдиним дорослим чоловіком в сім’ї?

– З того дня він став хазяїном. Ми всі його, звичайно ж, шанували. У нас в сім’ї завжди був культ чоловіків. Це нормально, у слов’ян здавна так заведено – годувальнику пошана і повага.

– Як ваші домашні вітають вас з днем народження?

– Є така традиція: на мій день народження, коли я ще сплю, годині о шостій всі мої мужики збираються і підносять букет квітів. Дуже зворушливо. Це ж хлопці, не дівчата, вони по-чоловічому суворі і така увага приємна.

– Як Віктор Федорович став підніматися службовими сходинками, деякі сімейні свята перетворилися в якусь там громадську функцію. Припустимо, його день народження. На сім’ю час залишається?

– Ми поділили: є день для відзначення на роботі, а є день зібратися в сімейному колі. Приходять сини: старший з Оленкою, невісткою, нашим онучком, його, між іншим, теж Віктором звати. У нас великий Віктор, середній і маленький.

– У Віктора Федоровича за час його губернаторства склався імідж людини вольової і досить жорсткої. Який він в сім’ї? Дозволяє сперечатися з собою?

– Звичайно, можна сперечатися. Але тільки якщо переконаний у своїй правоті на тисячу відсотків.

– Дітьми зазвичай займається мама? А чи бере участь ваш чоловік у виховному процесі?

– Поки в школі вчилися – уроки, консультації, шкільні заходи – це все моє. Але батько синами теж займався, став досить рано брати хлопчиків на полювання. Вивозив на природу. До речі, ми жодного разу не відпочивали окремо, завжди разом.

– Для синів захоплення батька часто стає і їхнім захопленням.

– Для синів Віктор Федорович великий авторитет. Вони, як і він, машину люблять, полювання, правда, мені здається, старший син більше полювання любить, ніж менший. Той, мабуть, сентиментальніший. Ще, що об’єднує батька і синів, – вони люблять голубів.

– Поки ми далеко не відійшли від теми захоплень Віктора Федоровича, давайте поговоримо про його потяг до автоспорту. Давно у нього це захоплення?

– Машинами він захопився, здається, після весілля. Навіть мене намагався навчити водити машину.

– Успішно?

– Полем їздила. Там, де немає у що врізатися. Діти краще сприйняли його науку.

– Якщо не помиляюся, Віктор Федорович до останнього часу брав участь в гонках. У вас є домашній музей сімейної слави?

– Швидше, куток. Це така кімната, де розставлені за темами книги – з полювання, автоспорту, політичні видання. Віктор Федорович дуже любить порядок. Скрупульозно підходить до цього питання. Кожна книга має знати своє місце.

– І що Прем’єр-міністр любить почитати?

– За настроєм. Іноді любить взяти “Євангеліє”, іноді яке-небудь енциклопедичне видання. Віддає перевагу книгам про історичних осіб. Особливо цікавиться воєнною історією, полководцями громадянської і вітчизняної війн.

– Коли ви зрозуміли, що кар’єра чоловіка піде круто вгору?

– У 26 років він вперше став керівником – директором автобази. Причому, пішов туди, можна б сказати, на порожнє місце – кінний двір шахти, грязюка по коліно. Він зміг підняти автобазу і пішов, пішов, пішов. Йому ніхто не допомагав, не було таких людей, все пробивався своїм трудом (а він трудоголік і трудолюбець великий!), своїм, зрештою, характером...