У 1950 році на Донбасі, в одному з робітничих висілків в сім’ї машиніста паровоза та медсестри народився хлопчик, якого нарекли Віктором.

Невдовзі він уперше в своєму житті вимовить найголовніше слово людства: МАМА. І пролепече його, роблячи свої перші самостійні, правда, ще не зовсім тверді і впевнені кроки. Як потім виявиться: на планеті Земля, Україна, Єнакієве. Виселок Жуківка, що біля шахтного терикону.

І раде хлоп’я буде – аж-аж!

І мама, оповита почуттям відради й утіхи, наче празником в ту мить осяяна, підхопить сина на свої такі теплі і такі надійні руки, що здадуться йому крилами (і потім все життя руки мами здаватимуться йому крилами) – щаслива, усміхнена.

Молода і гарна.

Ледь-ледь Віті виповнилося два роки, мами не стало. А було їй тоді лише двадцять сім неповних весен...

Згодом батько, аби не бурлакувати самотиною, одружиться вдруге, але, як водиться, відносини з мачухою не складуться – хлопця виховуватиме бабуся. ”Сиротинка ти моя”, – зітхатиме жалісно.

В народі кажуть: без батька, але з матір’ю, дитина напівсирота, а ось при батькові, але без рідної неньки – дитина вже кругла сирота. З новою сім’єю батько житиме в хаті, а синок його від першої дружини з бабусею по сусідству – у флігельку. Але, коли через роки та роки мачуха помре, він поховає її з належною шаною і поставить їй пам’ятник.

А щодо мами....

“Про маму розмова особлива, – якось поділиться він сокровенним в одному зі своїх інтерв’ю. – Здавалося б, я її і пам’ятати аж ніяк не міг – занадто малим був. А ось живе вона зі мною все життя – і в радощах, і в горі. Повірте – це не красива фраза. До мами я звертаюся перш за все за допомогою в найтяжчі хвилини життя. До неї я спішу за прощенням, коли в чомусь помиляюсь, коли їсть совість за неправедний вчинок”.

І це справді не порожні слова, мовлені не заради красивості. Мине декілька років, і мама з того світу, як тільки він звернеться до неї, порятує сина...

Це дехто пізніше нарече єнакіївським чудом – мабуть, так воно і є. Звідтоді він не раз і не двічі повторюватиме десь вичитані рядки поета Сосюри, до речі, земляка:

І матуся моя усміхнеться мені,

Моя мила далека мамуня...

Правду кажуть люди: усе купиш – лише тата й мами ні.

 

В КРАЮ СИНІХ ТЕРИКОНІВ

 

Це колись так називали – в піснях, звичайно, бо реальна дійсність завжди була – і є! – дещо іншою – Донеччину (і ширше – Донбас): край синіх териконів. Гігантських конусоподібних насипів порожньої породи на поверхні землі біля шахти, копалень – принаймні, так їх тлумачать словники. (Поети ж порівнюють їх ще із шоломами прадавніх велетів). Діючі – рудувато-чорні, синіми вони бувають тоді, коли під дією своєї колосальної ваги у них починається самозагорання решток вугілля в породі. І тоді здалеку вони й справді сині – гарні в поезії, але небажані в прозі життя, бо чадять жахливо, отруюючи повітря чи не усіма газами – сірководнем в першу чергу. Це головний біль шахтарського краю і як його спекатись – над цим давно працюють в шахтарській столиці. У цій степовій області південно-східної України зустрічаються майже всі елементи таблиці Менделєєва. До речі, Дмитро Іванович Менделєєв, який свого часу займався питанням розвитку кам’яновугільної промисловості в Донбасі, побувавши в краю синіх териконів, що швидко перетворювався на потужний промисловий регіон, записав у своєму звіті (ці рядки стали навіть написом герба області):

“Недавня пустеля ожила. Успіх повний. Можливість доведена справою”.

На Донеччині зосереджені всі марки кам’яного вугілля, до всього ж басейн є головним постачальником коксохімічної сировини для республіки і водночас проблемою для України. За 200 років його промислової розробки видобуто близько 8 млрд. т, а запаси, що лишаються в надрах, оцінюються в 90 млрд. т, і можуть задовольнити потреби України на багато десятиліть.

Сьогодні Донеччина – це 4,7 мільйона мешканців (11 відсотків населення України), з них у містах проживає 90 відсотків, густота населення чи не найбільша в державі – 178 осіб на 1 кв. км. В усьому ж іншому – попри свої відмінності – це така ж Україна, як і всюди. І там теж, як і по всій Україні, росте черешня в мами на городі, і там теж живуть слов’янки кароокі й чарівні, з яких пишуть ікони. І там теж залюбки ходять “де трави похилі, де зорі в ясній далині”, і там теж “і карії очі, і рученьки білі ночами насняться...” Кому? Та всім, хто не просто молодий, а вічно серцем молодий. А донеччани (особливо донеччанки) всі такі. І все ж, крім усього, Донеччина ще й край, справді несхожий на інші регіони.

Крім вугілля, Донеччина – це ще й Запорозька Січ. Кальміуська паланка була свого часу в січовиків найдальшою південно-східною паланкою Війська Запорозького низового на пограниччі з Військом Донським з одного боку, і кочовищем ногайських татар (та ще і з Кримом) – з другого.

А ще ж Донеччина сьогодні – це електроенергія, чавун, сталь, прокат чорних металів, домни та сталеплавильне обладнання, металургійні заводи, побутові холодильники, сіль, харчова продукція, хліб, газ, мінводи і багато-багато іншого. І, звичайно ж, як прийнято в подібних випадках казати, люди – наше найбільше багатство. Перефразуючи відомий шлягер “я не розповім вам про всю Одесу”, бо, мовляв, Одеса, “дуже велика”, так ось я не розповім вам про весь Донбас, бо він і за Одесу більший (Старий Донбас, в межах України – 33 тисячі, Великий Донбас – 60 тис кв. км), як і про його людей (а всі вони варті і пісень, і романів, і, головне, доброго слова), а ось про одну людину... А чому б і ні? Тим більше, вона чи не найповніше віддзеркалює край синіх териконів і всієї таблиці Менделєєва, про ту людину, яка без перебільшення є великим сином шахтарського краю.

 

Медсестра Ольга Леонова

і машиніст паровоза Федір Янукович

 

Єнакієве...

Є на Донеччині таке місто на річці Булавинці (басейн Міусу) – заводи та шахти. Робітниче, одне слово, місто. І хоча перші історичні згадки про поселення датуються ще 1782 роком, справжнього свого розвитку воно набуло з середини ХІХ століття, коли в цих краях знайшли поклади вугілля, а невдовзі вирішили будувати чавуно-плавильний завод. За тих часів зробити, як кажуть зараз, серйозний промисловий бізнес на нашому півдні вважалося справою майже безнадійною. Не було ні комунікацій, ні інвестицій, ні підготовлених фахівців. Подолати всі ці перепони взялася людина енергійна і талановита, з характером, який пізніше стане типовим для кращих представників цього краю, – інженер Федір Єнакієв. У 1897 році з його ініціативи було збудовано Петровський металургійний завод, який через декілька років став одним з найбільших в Російській імперії і дав життя теперішньому місту, названому на честь засновника заводу. Сьогодні з усіма приміськими висілками воно налічує майже двісті тисяч населення.

А серед тих тисяч єнакіївців – Леонови і Януковичі.

Семен Іванович Леонов, батько трьох дочок, з Орловщини. У своїй “деревеньке” вважався заможним і все те, маленьке як за нинішніми вимірами, багатство, заробив власним горбом. Був письменним, читав книги, тягнувся до знань, культури. Мріяв про власне господарство, але все перекреслила всезагальна колективізація. Рятуючись від розкуркулення та висилки в Сибір неісходимую, Леонови чи не потай перебралися на Донбас і поселилися (хатку самі зліпили, глина була поруч) в Тернівці під Єнакієвим.

А Януковичі приїхали з Білорусії. З вітебського села Януки. (Ян, Януш – те ж саме, що російське чи українське Іван). Але це Володимир Ярославович вів свій родовід з Януків, а дружина його, Кастуся, кругла сирота, тільки й пам’ятала, що виховувалася у родичів у Вільнюсі. Зустрілися молоді у Мінську на заробітках. Гіркими були ті заробітки, ненадійними. Сьогодні з хлібом, завтра з водою. Як далі жити, де шукати щастя? У рідних палестинах його не було. Тож вони в двадцятих роках і переїхали на Донбас, про безкраї степи якого і багаті шахти навіть ходили тоді легенди. Серед бідних, зрозуміло.

Якось батько розкаже синові, що на батьківщині діда, Володимира Януковича, до війни було ціле село – Януки, де жили їхні родичі. Мабуть, від назви села і пішло їхнє прізвище, бо було тут двісті поселян – Януковичів. Але в часи війни фашистські загарбники спалили Януки вщент.

Після смерті бабусі на прохання батька Віктор Федорович їздив до села Януки. Тоді ж побував у Хатині, на кладовищі сіл та хуторів, де приводиться сумний мартиролог знищених гітлерівцями білоруських поселень. Нарахував 200 Януковичів, які загинули, коли німці палили село. А вже будучи Прем’єр-міністром, під час офіційного візиту до Білорусі, Віктор Федорович попросив передбачити поїздку до Януків. Разом з дружиною Людмилою Олександрівною вони тоді поспілкувалися з ріднею, нині у Януках живе сім Януковичів.

“Тож маємо брати приклад з батьків і дідів, які зуміли впоратись з усім, що випало на їх долю – війною, розрухою, голодом. Виходить, і ми зобов’язані упоратись зі своїм завданням, не забуваючи про те, що вони – наші Вчителі”.

Ну, а в далекі вже від нас часи починалося нове життя для Леонових та Януковичів на Донбасі. Перебралися, зліпили з глини хатки і задзвеніли у них дитячі голоси. Своє майбутнє Януковичі пов’язували із заводом та шахтою, життя потроху ставало стабільним. Головне, що не треба було боятися розкуркулювання і того, що в один день можуть вигребти хліб і тоді хоч голодною смертю помирай. Жили, як і всі, – не багатіше, але й не бідніше. І по гудку ходили на роботу, яка все ж таки щось давала для прожиття.

Леонови якось зуміли вивчити своїх дочок (Ольга стала медсестрою, що після війни в Донбасі було непросто), Януковичі своїх чотирьох хлопців (а всі вдалися у батька – високі, міцні, до роботи не ліниві і не спесиві в товаристві) відправили на завод робітниками. Федір пішов працювати помічником машиніста паровоза, а потім і сам став машиністом – професія шанована, дає непогані статки. Машиніст завжди знайде собі місце в житті. Тоді Донбас відбудовувався після революції, громадянської війни, але труднощі називалися тимчасовими, попереду десь далеко-далеко бачилося краще життя. Якщо й не для себе, то хоч для дітей і онуків.

В Тернівці вони й зустрілися – медсестра Ольга Леонова і машиніст паровоза Федір Янукович, невдовзі й побралися. І для їхніх дітей все – і минуле, і сьогодення і майбутнє – все втілилося в цей край, в його терикони та заводські труби, а Донбас назавжди став їхнім отчим, рідним краєм.

Федір Янукович ще перед війною вчився літати в Єнакіївському аероклубі (до речі, разом з Георгієм Береговим, майбутнім льотчиком-космонавтом СРСР), мріяв про небо, але... Почалася війна, Федір Янукович потрапив на окопи, невдовзі був тяжко поранений, і хоч видужав, але про небо довелося забути назавжди. Чи не вплив батька, що Віктор Янукович в юності займався моделюванням літаків? Тоді про фах льотчика він ще і не мріяв (бачив себе тільки шахтарем), але літати тягнуло – і щоб сили свої випробувати, а ще – аби бути схожим на батька і заслужити його схвалення. (Минуть роки, і він сяде таки за штурвал літака. З благословення свого старшого друга, льотчика-космонавта Георгія Берегового, злетить у небо і почує: та тобі ж треба було йти в пілоти! Але це вже інша історія).

Будучи простим роботягою, Федір Володимирович завжди поривався до знань, синові прищепив любов до літератури, поезії (бувало, що й разом вони читали Льва Толстого, Достоєвського, Єсеніна, Шевченка, Лесю Українку), до спорту (більшої радості для Віктора не було, як разом з батьком іти на матч місцевої футбольної команди). А ще Федір Володимирович вчив сина не боятися труднощів і часто нагадував йому свою поговірку – як заповіт: “Очі бояться, а руки роблять”. Згадуючи батька, Віктор Федорович неодноразово підкреслюватиме, що він був дуже добрим, м’яким і чутливим.

 

ВІКТОР – означає переможець

 

Але сказати про Віктора Януковича, не згадавши Жуківки, значить нічого не сказати. Бо Жуківка його в люди вивела, дала гарт і вміння вистояти – наперекір всьому.

Як і всі шахтарські містечка на Донбасі, Єнакієве теж оторочене приміськими робітничими висілками, що часто й густо туляться до нього на околицях чи не з усіх боків: Жуківка, Тернівка, Ольховатка, Булавинка, Пивнівка, Зарудня, Роздолівка.... Де між ними три-п’ять кілометрів, а де й один-півтора. Про такі, бувало, казали: запалиш цигарку в одному висілку і, йдучи, докуриш її уже в іншому. Інфраструктури (та ще й по війні, тоді і слова такого не чули) не було аніякої. Влітку висілки вигорілі від пекучого південного сонця, сірі від заводського чи шахтного пилу, взимку – загачені снігами – не білими, а чорними від вугільної пилюки, восени чи по весні – грязюки по коліна. Навколо яри, вибалки, заводські звалища, незмінні терикони. Але – жили. А куди подінешся. Та й завод чи шахта поруч – хоч якась та зручність. Металургійний завод і шахтні терикони нависають над Єнакієвим, над будинками приватного сектора та рівними рядками п’ятиповерхівок. До війни місто прокидалося за заводським гудком, та й нині живе за робітничим розкладом: о шостій ранку всі прямують до прохідних, о четвертій вечора – у зворотному напрямку. Праця нелегка, контингент – чи не з усього колишнього Союзу, завербовані і переселенці, які шукали тут щастя чи ховалися від переслідувань, багато було колишніх селян, які рятувалися від колгоспів і голоду. Одне слово, слабаки в таких екстремальних умовах не виживали. Ще діяли заводи, з яких колись Купрін писав свій апокаліпсичний “Молох”, але з’являлися нові, зводилися житлові мікрорайони, відкривалися школи, технічна станція і навіть аероклуб.

І ось в одному з таких висілків, єнакіївській Жуківці, в сім’ї машиніста паровоза та медсестри народився хлопчик, якого нарекли Віктором. (Між іншим, з латини Viktor перекладається як переможець, хоча хто там ту латину в Жуківці знав. Хіба що мати новонародженого – як медсестра). Звали його просто: Вітя, Вітько, Вітька, Вітьок, Вітічка. Іноді й по сільському – Вихтір. Переможцем, тобто справжнім Віктором, він стане пізніше, і звідтоді йтиме стрімко від одного рубежу свого життя до іншого. А тоді....

“Виріс я на хуторі, жили дуже бідно, я нікому не був потрібний, – згадуватиме пізніше Віктор Янукович. – У висілку було дві вулиці. Одна Грузова, друга – Пісочна. І то вона не була повною вулицею, а був як ніби один ряд будиночків, а довжиною була метрів із 100. І якщо весілля – всі на весіллі, похорони – всі на похоронах. Всі були один з одними кумами. Всі один про одного все знали. Більшість працювала на металургійному заводі і зовсім мало на шахті.

Жив народ, в основному, бідно. Які ласощі були для пацанів? Що ми любили? Чорний хліб з олією, посипаний сіллю. Чи окраєць чорного хліба з часником.

На вулиці щовечора збиралися дві компанії – чоловіки і жінки. Чоловіки грали в доміно, іноді могли випити самогонки, а жінки грали в карти. На шахті тоді ще кінна тяга була, коногони. У нас мешкали кілька сімей татар. На шахті, якщо калічило коня, дорізали його і робили з конини ковбасу, гуляш в обов’язковому порядку, варили, тушкували м’ясо і вся вулиця гуляла. Це був закон.

Ті, хто був заможнішим, давали своїм хлопцям смакоту – шматок хліба, политий згущеним молоком. Частенько ходив я до тітки Наді. Вона мене годувала картоплею з цибулею, з солоним огірком, з капустою. І була лакомина – рисова молочна каша. Але це у вихідні, на празники. А так, їжа була дуже проста: соління, картопля, каша і все”.

Як і повсюдно в тих краях, виселок тулився до терикона та заводських звалищ. Терикон чадів сірководнем та всіма іншими газами, із звалища, як повертався вітер, несло хмари куряви. Старші постійно застерігали дітей, аби вони не придумали видиратися на схили терикону – всередині, у своїй товщі він постійно горів, тлів і можна було провалитися в пекло й згоріти живцем... А звалище, ширячись і ширячись, врешті-решт зжере з часом дві вулички, а з ними і всю Жуківку... Зведеш голову – заводські труби димлять. День і ніч, ніч і день. А навколо сухі трави та бур’яни, прибиті, припорошені вугільним пилом акації. По весні там, як і по всій Донеччині, часті суховії. Інколи розгуляються пилові бурі. Але жили. Звикли. Та й де подінешся. Треба жити. Бідність не здавалася бідністю, бо всі так жили у тих висілках. Зрештою – а люди там винахідливі, практичні й мудрі, – не місце красить людину, а людина місце.

Батько зрання й до темна на своєму металургійному, в залізничному цеху. Все паровози водить, состави сюди й туди тягає, окремі вагони. Бабуся по господарству товчеться, у мачухи свої справи і клопоти. Вітько росте собі та й росте – під териконами, що димлять собі й димлять. Іноді вночі, на його схилах, як прогорали пласти, вогонь вихоплювався назовні і криваво-червоне полум’я лякало дітей. Але до терикона звикли – і дорослі, і малі, – таке життя.

В Жуківці не було дитсадка, він був у сусідньому висілку Зарудня. Туди й ходив маленький Вітько – три з чимось кілометри в один край, стільки ж на зворотну дорогу, дивись, за день і набіжить сім чи й більше кілометрів. І він їх все долає й долає. За будь-якої пори року й погоди. Хіба вже як завіє чи задощить і розвезе всі дороги й стежки, відсиджувався вдома, у маленьке віконечко задивляючись – на світ білий і, казали дорослі, широкий. І бачив все той же терикон, що і взимку димів-чадів, іноді викидаючи язики полум’я, та заводські звалища. А вгамовувалася погода, знову чеберяв у свій дитсадочок в сусідній висілок. А що змалечку був рослим – в батька Федора, казали, вдався – батько в нього високий – то видавався мовби старшим за свої куценькі літа-літечка.

 

І ЗАЧЕПИВСЯ ПРИ ПАДІННІ ЗА ГАК...

 

В Зарудню, як надійшов йому час, по вже добре ним второваній дорозі й у перший клас за наукою пішов. (В Жуківці, звісно, своєї школи не було). Скільки там він встиг провчитися – всього нічого, як одного зимового дня, коли повертався в свою Жуківку зі школи, до нього негадано причепилися ще й гуси. (Чи мо, не втримавшись, подражнив їх?). А вони – раді старатися. Довгі гнучкі шиї витягують, сичять, гелгочуть загрозливо і все намагаються малого школяра за литки вщипнути своїми здоровенними червоними дзьобами. Спробуй од них побігти, ляк свій показати, вмить доженуть, бо ж ще і крилаті. Тому Вітько задкував. Діло було взимку, короткий день хутко згасав, на вулиці вже володарював смерк. Сутеніло швидко. Над засніженим притихлим світом потріскував мороз.

На вулиці ні душі, тільки з димарів у низьке свинцеве небо здіймаються стовпи синіх димів. Ось-ось із заводу чоловіки почнуть повертатися, жіноцтво вже заходжується коло вечері. Нема в кого захисту попросити. А гуси, як найнялися. Особливо старався їхній ватаг, старий гусак із зеленкою на спині (мітка). Він так напористо наступав на своїх широких червоних лапах, витягуючи чи не на метр свою довжелезну та гнучку, як шланг, шию, і так сичав по-зміїному, що Вітько, задкуючи й відмахуючись від нього портфеликом, незчувся, як оступився і впав в колодязь, що був на п’ятачку край вулиці. Це ж треба! У колодязі на вигоні не було наземного зрубу – розвалився, зігнивши чи що? – а сніги замели його з усіх боків – хіба ж і загледиш дірку. Та ще коли задкуєш, відбиваючись від капосних птахів. І старший міг би не загледіти дірку в білому снігу. Тож Віктор незчувся, як і загуркотів кудись під землю. В колодязі від різниці температур було повно пару, а під ним була вода. Може, і не так багато, але й задосить, аби втопитися.

Вже й зовсім смеркло, на засніженій вулиці, як і перше – ані душі. Скільки Вітько міг протриматися у колодязі, як на поверхні мороз сягав за двадцять градусів, а він знаходився в холодній воді обмерзлого, досить таки закрижанілого колодязя? Всього нічого. На щастя, гуси, які загнали його в колодязь, його ж і порятували. Оточивши дірку в снігу, витягуючи до неї шиї, вони здійняли дружній гелгіт, до них відразу ж приєдналися всюдисущі висілкові собаки...

З ближньої хати виглянув дядько – що там за ґвалт? По якій-такій причині? Та й гусей вже пора було заганяти до обори. І бачить, що колодязь чомусь оточили гуси та собаки – ті гелгочуть, ті гавкають. Заінтригований, що ж там таке, дядько не полінився підійти і заглянув у колодязь, а там хлопчик... На дні борсається. На щастя, малий зачепився при падінні за гак і тепер бовтається в крижаній воді. Нахилившись, власне, распластавшись біля колодязя, дядько опустив у нього руку, якось дістав малого за комір і витягнув його на світ білий. Але замість того, аби хутчій його, мокрого і вже достоту закоцюблого, завести до теплої хати – зима ж!, морозяка під двадцять градусів надворі! – дав йому коліном в одне місце... (А втім, спасибі, що хоч врятував). “Шмаляй, малий, звідсіля! Ходять тут, чорти вас, прости Господи, носять, в колодязі попадають!...Та ще й гусей дражнять!..”

Що колодязь був без достатнього зрубу – та ще взимку, як намітає навколо снігу, – а, отже, порушена елементарна техніка безпеки, дядько навіть не побідкався. (Щоправда, якесь там бетонне кільце було, але ледь виступало над рівнем поверхні). Лише бурчав та лаяв малого шпінгалета, який своїм падінням в колодязь завдав йому клопоту.

І погнав до двору гусей, які все ще збуджено гелготіли.

А тимчасом школярик, мокрий і закоцюблий та ще й забитий від падіння, провалюючись у снігу, тремтячи, як у лихоманці – зуб на зуб не потрапляв – добрих чотири кілометри в сутінках діставався до своєї Жуківки. Як він витримав ту дорогу, самотній у всьому світі білому, як не впав і не замерз на снігу (до ранку б його й занесло хвищею) – одному Богу відомо. Доки він, падаючи і знову вперто зводячись, надсилу дістався своєї Жуківки, до рятівного бабусиного флігелька, то й геть обмерз. Благенька вдяганка на ньому аж торготіла. Як шкураття...

Двостороннє крупозне запалення легенів. Тяжке та ще й з багатьма ускладненнями, що довго не вгамовувалося... “Десь до кінця березня я був між життям і смертю, - згадуватиме він через роки. – Потім все тіло покрилося висипкою, як казали старі люди, хвороба назовні вийшла. Як мене лікували? Та ніяк. В лікарню не клали: виживе – значить, виживе. Найкращим лікуванням для мене тоді були курячі яйця. Бабуся ходила, у когось їх купувала. Я дуже любив не круто зварені яйця, для мене вони тоді були найкращими ліками. Якось я все ж таки вилікувався (бабуся його напувала гарячим чаєм з калиною, розтирала спиртом, збиваючи високу температуру, в якій онук горів, та надсадний кашлюк), але в школу так і не пішов”.

Ледве-ледве відбився він тоді від костомахи. Вже під весну. Та й потім ще довго не здатен був ходити до школи. Коли батько влітку перебереться в сусідній виселок Тернівку, Віктор продовжить навчання там, а вісім класів закінчить вже в висілку Роздолівка, де вони на той час житимуть...

Школа – міцна триповерхова споруда – тоді була початковою і лише з середини шістдесятих вона стане середньою. Авторові цих рядків вдалося побувати у ній під час відвідин Єнакієвого (а відтак і Роздолівки, що вулицею – вже заасфальтованою – зв’язується з центром міста) влітку 2004 року. Навчальний рік вже закінчився, на висілковій вулиці, як і в шкільному дворі та саду – панувала така незвичайна тиша. (Як, між іншим, і в самій Роздолівці, залитій сонячним літнім теплом). Вже відцвіли акації та липи, буйно зеленіли трави, червоним соком наливалися перші вишні. У фойє школи висіла табличка, сповіщала, що саме тут колись навчався Прем’єр-міністр України...

 

 

Покійну маму Вітя з дитинства вважав своїм добрим янголом-охоронцем,

І мама врятувала сина – з того світу

 

Маму він ревно береже у пам’яті своїй – її добру, трохи ніби зажурену усмішку, м’які риси рідного обличчя, ласкавий, тихий голос, ніжний дотик рук, що здавалися йому крилами незвичайної чарівної птиці, радше янгола-захисника, яку він подумки завжди кличе: МАМО...

Він пам’ятає її живу.

Молоду і вродливу.

А ось смерть її у свідомості майже не збереглася. Пам’ятає тільки дощик – маячливий, сумний, і запах лікарні, і шепіт бабусі в чорній хустці із скорбним лицем: “На все воля Господня...” Та ще ніби збоку бачить, як бабуся веде його, маленького, довгим-довгим і порожнім коридором, та ще запах лікарні, що ним в останній рік пахло завжди від мами, і він навіть звикати почав до нього. І раптом в один день все стало чужим і гірким. Запахом його сирітства.

Що таке Господня воля – звідки він тоді знав. Як і те, чому це саме йому треба випити гірку чашу, про яку теж згадувала бабуся.

До сліз було шкода маму, і змиритися з її кончиною він не міг. Бабуся вірила в Бога, вірила, як вірить проста людина, і всі його шкільні роки зміцнювала в ньому віру – попри державний атеїзм, що був панівним. У кутку в бабусі була божниця і старенька, показуючи на образи, не раз нагадувала онуку, що Господь все бачить, все пам’ятає, і якщо хто вчинить щось негарне – і так виразно дивилася на онука, наче застерігала його від негарних вчинків – такому ніколи не уникнути покари. “А ось добрі люди, – казала бабуся і голос її, мить тому суровий, ставав добрим і лагідним, – які роблять ближньому тільки добре та хороше, і при цьому не хизуються своєю добротою, то неодмінно попадуть у рай”.

В онукову душу ці слова западали глибоко, давали там коріння. І добрі несли плоди. Іноді вночі, прокинувшись, він думав про маму і тихо плакав. А ще він думав про рай і Боженьку, який на небесах все бачить, що він, Віктор Янукович, нічого поганого не чинить і думав: як виросту, буду людям нести тільки добро. І за те його чекатиме рай, і там він, нарешті, зустріне свою маму.

Про те, що мама його тепер у раю, говорила бабуся і витирала ріжком хустки сльози. І додавала:

- Твоя мама, Вітю, дивиться на нас звідти, – показувала в небо, – і прохає Божу Матір захистити її синочка...

І невдовзі він переконається, що слова бабусі про мамин і Господній захист – слова щирої правди.

А трапилось так.

Шлам – малорозчинний осад речовини металургійного виробництва, що утворюється сполуками або дрібними частинками при очищенні фільтруванням, відстоюванням і т. ін. якоїсь рідини.

Так ось цей малорозчинний осад після фільтрування, по суті, рідка пульпа, подавався на певні місця, обваловані глиною. В тих ямах, за розмірами з добре футбольне поле, званими шламовідстійниками, і відстоювався той осад.

Випаровується шлам, на сонці тужавіє і, зрештою, перетворюється на твердь земну – коричневого кольору. Діти такі відстійники звали “шоколадками” – на їхній затверділій, ідеально рівній поверхні добре гралося у футбол. Правда, малі футболісти після гри на “шоколадці” поверталися додому як марюки, шоколадно-коричневі від пилу, їм удома перепадало, але вони все одно збиралися на тих відстійниках поганяти м’яча. Але доки рідкий осад не затвердіє, доки пульпа не перетвориться на своєрідний шлак, шламовідстійник – небезпечне місце, де можна необачно загинути. Зверху здається, що все затверділо, а поткнеться туди людина чи тварина, там виявиться рідка пульпа, підступна драговина, муляка, що ледь-ледь затяглася шкіркою і необережний може й не вибратися на сухе...

Так ось на поле одного такого не затверділого шламовідстійника і потрапив якось Віктор. Перебуваючи на валу глиняного борту, що оточував відстійник, хлопець спіткнувся й поїхав униз. А там виявилася рідка пульсуюча пульпа, як болотяні мочарі, і малий почав швидко тонути – спершу по коліна, а далі й вище. Що одну ногу витягне, то друга застрягне, другу витягне, перша провалюється вниз. З переляку заборсався, і драговина почала ще швидше затягувати його на своє дно. Хапався за край, а там глина обвалюється – ще гірше. Закричав – у відповідь тиша, сонна і млява, тільки десь пташки цінькають. Вал глини, що оточував шламовідстійник, відгородив його від світу – нікому він не видимий. Злякався хлопець, відчуваючи, що самому вже не вибратися. І закричав:

- Ма-амо-о!!!

Забувши тієї миті, що мама вже сім років, як на тому світі...

Те, що відбудеться далі, дехто називатиме чудом, а дехто – просто звичайнісіньким співпадінням.

Пізніше він згадував: “...муляка засмоктала мене вже по груди, думаю, ну, все. І згадав про матір, подумав, як мені хотілося вирости великим, сильним. А загину просто так, і, можливо, мене навіть не знайдуть. І так мені захотілося жити! Страху не було, обида в душі, досада, просто з безвиході така досада! І у цей час налітає порив вітру. І на мене буквально падають гілки лози, ніби хто руку протягнув. Я за лозу схопився і не віриться, що тримаюся. І думаю: а раптом вони поламаються? А вітер стих і знову тиша. Став я потихеньку підтягуватися, попробував потягнути – не грузну. Потихеньку почав вибиратися. Коли відчув, що вже вибираюсь, ліг і думаю, що мені ніколи не можна забувати про маму, треба весь час про неї пам’ятати, про те, що вона була і що вона є...

Після того, як вибрався, пішов на річку, роздягнувся, помився. А вже увесь виселок мене шукає. Кажуть, пішов на відстійники, а звідти люди не повертаються. А я помився, чистенький, одяг виправ і тихенько приходжу додому. Батька немає, бабусі немає, вона ходить, мене шукає. Я ж побіг шукати бабусю. Люди, побачивши, по-доброму мене сварили. Повернулися з бабусею додому, спали ми з нею в однім ліжку (друге ліжко ніде було поставити у флігельку, де ми з нею окремо жили) і всю ніч вона мене сльозами обливала...“

 

ЗОРЬКА ІЗ САЛЬСЬКИХ СТЕПІВ

 

Підлітком ще називають пташеня, що тільки-но навчилося літати. Власне, підлітати, звідси й підліток. Але вже щодень стає на крило впевненіше і впевненіше, і ось-ось небо йому стане рідним.

Вони тоді були такими ж підлітками, як називають в Україні хлопчиків і дівчаток віком 12-16 років, перехідного віку від дитинства до юнацтва.

Жили бідно, щоб не сказати сутужно, тіль-тіль зводячи кінці з кінцями. А втім, тоді всі так жили в робітничих висілках – від зарплати до зарплати, без будь-якої копійки заначки – і вважали те нормою. Зайвих грошей в сім’ї не було.

Віктор та його однолітки вирішили підзаробляти на літніх канікулах. З такою задумкою сунулися було на металургійний, де батьки трудились, а там – від воріт поворіт. І раді б, кажуть, робітники нам потрібні. Але дітей не беремо. Цього ще не вистачало.

“Які ми діти?” – аж обурювалися вони.

“Знаємо, підлітки. Вже оперені пташенята. Але пташенят, бодай і оперених, теж не беремо. Закони не дозволяють. І правильно, між іншим, що не дозволяють”.

Стали шукати роботу таку, на яку б узяли підлітків. І дарма. Бо в Єнакієвому підлітків ніде не брали. Але хто шукає, як відомо, той знаходить. І вони знайшли. Від знайомого дізналися, що в Ростовській області можна добрі гроші заробити. Там, буцімто, навіть підлітків беруть – коней пасти. У тих Сальських степах.

Загорілися. О, коні!.. Степи. Нічні багаття. Зорі над головою. Верхи мчати. І – повна воля, сам собі хазяїн. І, головне, підлітків беруть і ще й гроші їм платять. Та хутчій у ті степи! До коней-вітрогонів! До волі! До самостійного життя.

А втім, надамо слово самому Віктору Януковичу – факти, як кажуть, з перших вуст:

“...Я сказав батькові, що поїду на заробітки. Він нервував, навіть лаявся і сварився. А нам про Ростов-на-Дону, про Сальські степи і коней розповів один хлопець, він був родом звідтіля. І батьки його туди переїхали. Все ж таки поїхали ми. На дахах товарняків (бо ж грошей на білети, ясна річ, не мали) до Ростова. Це було непросто, всього зазнали в дорозі, але... молодість, як відомо, все перемагає. Що літньому в трудність, те молодому, як забава. Діставшись Ростова, пару днів там потинялися, розвідуючи, що та як (спали, звісно, на вокзалі), а тоді махнули далі в степ, на конезавод. Великий! Коней там!.. І в робітниках потреба значна. Бо з дорослих не кожен і погодиться піти в пастухи, а тут ми... Готові на будь-які умови. Аби платили. Ну, прийшли ми своєю ватагою – пацани! – на конезавод, давай проситися на роботу. Повагавшись, розпитавши, хто ми та звідки, нас, слава Богу, взяли. Робочих рук у них і справді не вистачало. Але спершу нас поставили чистити стайні. А нам все одно, зрештою, ми й приїхали для того, аби заробити... Ну, чистимо ми стайні, чистимо, праця тяжка, бо гною там зібралося! Гори! А тут якось підходить до нас табунник, калмик за національністю, і каже: я, мовляв, спостерігаю за вами, хлопці-молодці, трудитесь ви добре, завзято, беру вас. Підпасками. Завтра я веду табун коней в Сальські степи – гайда зі мною. Не пропадете. До осені щось і заробите. А нас двічі просити не треба було. Мить – і готові мчати хоч і до чорта в зуби. Калмик був старшим пастухом і взяв нас під свою опіку – добрий взагалі чоловік. Ось так ми й опинилися у степах”.

Ой, степи там! Плуга ще не знали, кипчаково-ковилові рівнини, що переростають у напівпустелі. Далина без меж! Хлопці там відчули себе первісними кочівниками-кіммерійцями, скіфами, печенігами, половцями – ким там ще! Особливо безмежні степи понад притокою Дону, річкою Сал. Тому вони й називаються Сальськими. Табуни там хмарами ходять – від обрію до обрію. А де табун, там і потрібні пастухи чи табунники. Ковбоями, що стали пізніше такими модними з американських фільмів, вони себе тоді не уявляли. Табунники. Козаки-січовики. Кочівники древні! А як пасти табун без коня? Їм сказали: вибирайте собі кожен по коняці. Верховій, ясна річ. Хлопчаки вибирали-вибирали і, нарешті, вибрали.

“Я взяв молоду кобилу на ймення Зорька, – розповідає Віктор Янукович. – Чорна така, білі копита і зірка на лобі. Не знаю чому, але вона мені приглянулась. Беру цю, кажу. А пастух головою хитає. Не раджу, каже, Зорьку брати. Надто вона норовиста. Вибери собі спокійнішу, верхівець з тебе ще далеко не справжній, а Зорька... Вредна вона, зрештою зізнався. Матимеш з нею мороку. Нащо це тобі, хлопче.

А мені Зорька сподобалась. Не знаю чому, але тільки глянув на неї, так і вирішив: цю беру. А там будь-що-будь. Як хочеш, одказує пастух, можеш і Зорьку взяти, хоч я й не радив би. А там – дивись. Діло хазяйське – Зорька то й Зорька... І почав я Зорьці грудочки цукру давати – любила вона солодке, - хлібця шматочки. Раз прикормлю, два, вона й стала до мене підходити. Сама. По добрій волі. Це вже було півперемоги. Все, кажу, Зорьку беру. Мене знову застерегли, що вона погано об’їжджена. Але я її взяв. Потихеньку прикормив, приласкав, мені допомогли на неї вуздечку надіти, сідло. Зорька моя понервувала, попсихувала і навіть пару разів намагалася мене гризнути – коні на це мастаки! Та й зуби мають для цього підходящі. Особливо можуть гризнути неугодного верхівця за коліна. Мене про це застерегли. І навчили на коліна рукави з куфайки як панчохи надівати. Не гризне тоді, коліна добре захищені. Зорька пирхає, вертиться, цапки стає, хоче гризнути мене, а я їй по зубах коліном – бац! Трохи понабивав їй губи. І так день, ще один.. Я по губах її хоч і ляскав, але ж і улюбленим цукром пригощав. Всю свою чи не місячну норму цукру на чай віддав їй, доки й не вкоськав. Зрештою, вона й заспокоїлась. І навіть почала до мене звикати. Але ось що цікаво. Підійде до мене мужик, вона – нуль уваги. А ось як дочка пастуха... Літ за двадцять їй було, з нами, хлопцями, їй погомоніти хотілося. Пожартувати. Так ось тільки підійде вона до мене, Зорька сама не своя – ревність!

Бувало, вранці, ні світ, ні зоря очі розплющу, чую – хтось біля мене сторожко дихає. Вона. Зорька моя. Оберігає мій сон. А коли вовк – траплялося й таке – підійде вночі, Зорька навколо мене ходить, пирхає, копитами тупає. Охороняє мене, одне слово. Відбіжить і зразу ж повернеться. Всю ніч од мене не відходить (а спали ми під відкритим небом, біля багаття), як вірний собака мене стереже. Коли не прокинуся вранці – а вставали ми рано-рано, ще тільки-но на світ білий благословлялося, чую, хтось біля мене дихає. Розплющу очі, а Зорька нахилилася і так уважно-уважно на мене дивиться. Я заплющу очі, лежу непорушно, вдаю, що сплю, а сам думаю: ось зараз вона мені пригадає, як я її коліном по губах хвицав... Набрався терпіння, лежу, хвилюватися вже почав, а вона нахиляється все нижче-нижче... Хотілося мені схопитися, але я... Витримав. А вона нахилилася до мене ще нижче і губами мене поцілувала. Я відкрив очі, а вона як засоромилась. Очі вбік відводить, як ховається від мене. Це було перший раз так. А потім часто-часто так бувало. Ранок, світає, вона підходить і доторкається губами до моєї щоки. Я лежу мовчки. Вона знову торкнеться губами моєї щоки. Я зведусь, вона відскочить. Але весела-весела така. Ось яка у мене була Зорька у Сальських степах!..”