Додаткова сітка на стику двох зон

 

Осьові (середні) меридіани двох суміжних зон нахилені один до одного, тому їхні вертикальна координатні ((кіломет­рові) лінії розташовуються під кутом. Під час роботи на стику зон, зокрема при періодичному визначенні місцезнаходження рухомої точки у системі прямокутних координат зони, виникають труднощі.

Коли рухомий об'єкт знаходитиметься на території сусідніх зони, щоб не було плутанини, доцільно продовжувати вказувати його місце в системі прямокутних координат попе­редньої зони, а через деякий час (встановлений заздалегідь чи за спільним сигналом) переходити до системи координат зони, на якій вже знаходиться об'єкт.

У кожній зоні на всіх аркушах топографічних карт масш­табу

1:200 000 і більше, розташованих на 2° довготи на схід від західної межі і на захід від східної, показані координатні сітки сусідніх зон, які є продовженням ко­ординатної сітки су­міжних. Щоб не перевантажу­вати аркуші карт двома сітками, коор­динатні лінії додат­кової сітки на поле карти не наносять, а показують короткими штрихами між мінут­ною і зовнішньою рамками. Оцифровка цих штрихів (зна­чення ординат і абсцис у кілометрах) є про­довженням нумерації сусідньої зони, яку підписують за зов­нішньою рамкою.

Під час роботи з аркушами, склеєними на стику двох зон, коли місцеположення об'єктів треба давати у єдиній системі координат, на аркушах карти сусідньої зони олівцем під ліній­ку сполучають однойменні штрихи, будують координатну сіт­ку першої зони і користуються нею до переходу в систему прямокутних координат нової (суміжної) зони.

 

14.6. Зарамкове оформлення

 

Кожний аркуш топографічної карти має оформлення, роз­ташоване за межами зовнішньої рамки. Над верхньою (північ­ною) рамкою посередині вказується номенклатура аркуша карти, а вправо від неї у дужках назва самого великого населе­ного пункту, розміщеного на цьому аркуші карти, і рік ви­дання. Під нижньою (півден­ною) стороною рамки посередині містяться число­вий, іменований та лінійний масштаби карти. Під лінійним масштабом зазначена висота перерізу рельєфу, тобто вказано через яку кількість метрів висоти приведені на карті суцільні горизонталі.

Під нижнім (південно-західним) кутом рамки підпи­суються: магнітне схилення і його річна зміна, середнє зближення меридіанів (для середини аркуша карти) і поправка в дирекційний кут - П, при переході до магнітного азимута. Правіше цих написів поміщена схема (креслення), що показує взаємне розташування дійсного і магнітного меридіанів і вер­тикальної лінії кілометрової сітки. На схемі підписаний розмір магнітного схилення, гауссове зближення меридіанів і по­правка в дирекційний кут при переході до магнітного азимута.

Поправка в дирекційний кут або поправка в напрямок П дорівнює алгебраїчної різниці магнітного схилення 5 і кута зближення меридіанів у, тобто П =(±5)-(±у). її розмір на схемі показується суцільною лінією зі стрілкою на кінці. Географіч­ний (дійсний) меридіан позначається зірочкою, магнітний ме­ридіан позначається стрілкою, а вертикальна лінія координат­ної сітки позначається лапкою (пташкою). Кут між північними напрямками географічного (дійсного) і магнітного меридіанів називається магнітним схиленням і позначається грецькою лі­терою 8 (дельта). Магнітне схилення має позитивний знак (+ плюс) якщо магнітний меридіан (північний кінець магнітної стрілки) відхилений від дійсного меридіана на схід, у цьому випадку воно вважається східним. Якщо магнітний меридіан відхилений від дійсного на захід, то магнітне схилення має не­гативний знак (- мінус) і вважається західним. На мал. 65 ма­гнітне схилення дорівнює +6°.

На карті кут між північним напрямком географічного (дійсного) меридіана й осьовим меридіаном зони - осі X, (що вказується вертикальними лініями сітки), називається гауссовим кутом зближення меридіанів і позначається грецькою лі­терою у (гама). Іншими словами кут зближення меридіанів є відхилення осі X (осьового меридіана зони) від географічного (дійсного) меридіана, що проходить через взяту точку (об'єкт) на карті.

Якщо вертикальна лінія кілометрової сітки відхилена від північного напряму географічного (дійсного) меридіана на за­хід, то кут зближення меридіанів має знак мінус. У західній частині зони всі кути зближення меридіанів мають знак мінус, а у східній частині знак плюс.

Розмір магнітного схилення, що показується на аркуші топографічної карти може змінюватися у великому діапазоні і в полярних зонах і районах магнітних аномалій досягає кіль­кох десятків градусів.

Гауссовий кут зближення меридіанів на топографічних кар­тах може мати макси­мальний розмір ±3° і змінюватися від 0° на осьовому меридіані і на екваторі до свого максимального розміру ±3° на Північному полюсі. Розглянемо це питання в декілька спрощеному вигляді.

У топографії розглядають кут зближення меридіанів як кут нахилу осьового меридіана зони (осі X) відносно верти­кальної сторони внутрішньої рамки, тобто географічного (дій­сного) меридіана. На карті напрямок осьового меридіана зони (осі X) показано будь-якою вертикальною лінією кілометрової сітки. Отже, на карті кутом зближення меридіанів є кут, укла­дений між вертикальною стороною внутрішньої рамки (мери­діаном) і найближчою вертикальною кілометровою лінією.

Під нижньою стороною рамки вказується масштаб довжин карти. На карті У-34-37-В-Є (снов), масштаб довжин підписа­ний посередині нижньої сторони рамки. Масштабом довжин називається відношення довжини лінії на карті або плані до довжини відповідної лінії на місцевості (точніше - відношення до горизонтального прокладення цієї лінії на рівневій поверхні, якщо місцевість має ухил). На взятій нами карті у верхньо­му рядку дається підпис 1:25000. Таке числове вираження на­зивається числовим масштабом довжин і представляється у вигляді відношення одиниці до числа, що показує у скільки разів зменшуються довжини ліній місцевості при переносі їх на карту. В даному прикладі масштаб 1:25000 показує, що всі лінійні розміри на карті зменшені в 25000 разів.

Числовий масштаб супроводжується вказівкою величини масштабу, тобто іменованим масштабом вираженим імено­ваними числами, що позначають довжини взаємно відповід­них відрізків на карті і на місцевості. Величина іменованого масштабу підписується під числовим масштабом.

Числовий масштаб є відносною величиною і не залежить від системи прийнятих у даній державі лінійних мір. Тому, знаючи числовий масштаб карти, можна на ній робити виміри відстаней у будь-яких лінійних мірах. Наприклад, якщо на ан­глійській або американській (США, Канада) топографічній карті зазначений масштаб 1:63 360, тобто в 1 дюймі 1 миля (англійська миля, статутна або сухопутна дорівнює 1760 яр­дам; 1 ярд = 3 футам; 1 фут = 12 дюймам; 1 миля - 1609 м.; і морська миля = 1852 м = 10 кабельтових) або 63 360 дюймів, то при такому масштабі відрізок у 1 см відповідає на місцево­сті 63 360 см або 633,6 м.

Графічним вираженням числового масштабу є лінійний масштаб, що призначається для виміру і відкладання відста­ней. Лінійний масштаб розміщується на карті під числовим масштабом.

Під нижньою стороною рамки, правіше масштабу місти­ться школа закладань, що служить для визначення крутості схилу між двома горизонталями на топографічній карті. Розг­лянемо теорію цього питання.

На топографічних картах рельєф зображують горизонта­лями. Для цього рельєф земної поверхні уявно пересічуть площинами паралельними рівневій поверхні через строго ви­значену висоту між цими площинами, називану висотою пе­рерізу, що позначається латинською літерою її.

На вітчизняних топографічних картах за нормальну висоту перерізу береться 0,02 величини іменованого масштабу. На­приклад, на карті масштабу 1:50 000, (тобто в 1 см 500 мет­рів), висота перерізу дорівнює 0,02 масштабу і складає 10 ме­трів. На карті масштабу 1:25 000 висота перерізу дорівнює 5 метрам. На топографічних картах висота перерізу вказується під лінійним масштабом.

Розглянемо прямокутний трикутник АВС. ВС=Ь, є висота перерізу рельєфу. АВ = О -є похила довжина схилу між двома сусідніми січними площинами, а АС = сі, є проекція похилої довжини схилу на рівневу поверхню (на горизон­тальну площину) і нази­вається закладанням. На картах найкоротша відс­тань між двома горизонталями є закладання, причому лінія найкоротшої відстані (закладання) повинна бути перпендику­лярна горизонталям. Кут V (ню), виражений у градусній мірі, називається крутістю схилу або, у більш широкому розумінні, кутом нахилу місцевості. На топографічних картах із нор­мальною висотою перерізу, що дорівнює 0,02 величини масш­табу карти, закладанню в 1 см від­повідає однакова крутість, яка дорівнює 1°12'. Це значить, що якщо на топографічній карті проміжок між двома горизонта­лями (закладання) дорівнює 1 см, то кут нахилу або крутість цього схилу дорівнює 1°12'. Для карти масштабу 1:10 000, при нормальній висоті перерізу 0,025 величини масштабу карти, закладання в 1 см відповідає крутість 1°26'.

Розберемо взаємну залежність між довжиною схилу, ви­сотою перерізу, крутістю і закладенням. На карті ми можемо виміряти розмір закладання - d (тобто відстань між двома го­ризонталями) у метрах і прочитати висоту перерізу - h. Маючи ці дані, можна визначити крутість схилу - V і похилу довжину схилу - D.

Для того, щоб визначаючи по карті крутість схилів, не за­йматися обчисленнями по формулі, звертаються до шкали за­кладання, що розташована на аркуші топографічної карти під нижньою стороною рамки правіше від масштабу. Шкала за­кладання будується в такий спосіб. Проводиться горизонталь­на лінія, на якій відкладають у довільному масштабі відрізки (відмічаючи їх точками), починаючи від 0°30' і далі 1°,2°, 3°, 4°, 5°, 6°. 7°, 8°, 9°, 10°, 15° і 20°. Від горизонтальної лінії угору відкладаються в масштабі карти величини закладань, що відповідають крутості 0° З0'1°, 2° тощо. Потім, верхні кі­нці відкладених відрізків (закладань) сполучають плавною кривою (див. топографічну карту У-33-65-Б).

З розглядання прямокутних трикутників АВС і А₁В₁С₁ видно, якщо крутість схилів збільшується, закладання скоро­чується, тобто на карті відстань між двома горизонталями зменшується. Чим більші кути нахилу місцевості, тим ближче горизонталі містяться одна від одної на карті й плані.

Одержані довжини закладань у сантиметрах відкладаємо вгору від горизонтальної лінії і верхні кінці сполучаємо плав­ною кривою за допомогою лекала. На карті У-33-65-Б дов­жина закладань (вертикальних відрізків) становить 2,3 см; 1,15 см, 0,57 см та ін., тобто величини, обчислені вище.

Щоб визначити крутість схилу за шкалою закладань, циркулем-вимірювачем беруть на схилі відстань між двома сусід­німи горизонталями або вимірюють лінійкою з міліметровими поділками. Потім прикладають одну ніжку циркуля до гори­зонтальної лінії шкали закладання з лівого боку, другу ніжку ставлять вище і ведуть, циркулем вправо так, щоб нижня (віст­ря голки) рухалася по горизонтальній лінії шкали. Пересува­ють циркуль вправо доти, поки вістря голки верхньої ніжки не збіжиться з верхньою кривою лінією шкали; проінтерполювавши на око, визначають крутість схилу.

У правій частині шкали закладань будують ще одну для висоти перерізу в 5 раз більшій від взятої для даного масштабу.

На карті У-33-65-Б ця (друга) шкала побудована для ви­соти перерізу 50 м. Це дає можливість визначати крутість схилів у сильно розчленованій і гірській місцевості. Адже там вона різко збільшується, а закладання між горизонталями зме­ншується, вони розміщуються так густо, що циркулем вимі­рювати їх важко. Тому крутість визначають з великими поми­лками. Так, на картах масштабів 1:100 000, 1:50 000 і 1:25 000 користуються закладанням між потовщеними горизонталями, які проводять через 5 нормальних перерізів, а на карті масш­табу 1:10000 - через чотири нормальних висоти перерізу, тобто через 10 м.

Права шкала закладень призначена для визначення кру­тості схилів при сильно пересіченій і гірській місцевості.

 

 

14.7. Обчислення азимутів і поправки напряму

 

При роботі з компасом і топографічною картою доводить­ся користуватися дирекційними кутами, або кутами положен­ня, магнітними і дійсними азимутами, тобто кутами напряму. Це особливо необхідно при русі на місцевості й орієнтуванні по карті, коли доводиться проходити від дирекційних кутів, обмірюваних на карті до магнітних азимутів для руху на міс­цевості, і навпаки, переходити від магнітних азимутів, виміряних на місцевості компасом або бусоллю, до дирекційних кутів на топографічній карті.

Настав час розглянути теорію визначення азимутів і поправок напряму більш докладно. Магнітна стрілка компаса або бусолі під впливом магнітного поля Землі відхиляється від північно­го напрямку географічного або дійсного меридіана на схід або захід. Якщо розмір відхилення магнітної стрілки від геогра­фічного меридіана виміряти в градусах і мінутах, то таке від­хилення називається магнітним схиленням. Якщо ж це саме відхилення стрілки відраховувати від північного напряму вер­тикальної лінії кілометрової сітки (тобто від північного на­пряму осьового меридіана зони), то таке відхилення називає­ться поправкою напрямів або поправкою в дирекційний кут. Іншими словами поправка напряму є кут, укладений між північним напрямом вертикальної лінії кі­лометрової сітки топографічної карти і північного напряму магнітного меридіана.

Поправка напряму вважається позитивною із знаком плюс, або східною, якщо північний кінець магнітної стрілки відхилений від вертикальної лінії кілометрової сітки (осі X) до сходу, і негативною із знаком мінус, або західною, якщо маг­нітна стрілка відхилена на захід.

Поправка напряму дорівнює алгебраїчній різниці магніт­ного схилення і кута зближення меридіанів, тобто П =(± )-(± ). При обчисленні поправки напряму треба точно додержуватись правила віднімання позитивних і від'ємних чисел. Для кращого з'ясування розглянемо малюнок. Він побудований на підставі схеми меридіанів, що показана у лівому нижньому куту топографічної карти У-34-37-В-В масштабу 1:25000. Точка стояння позначена літерою С, а лінія візування спрямована на окреме дерево й її дійсний азимут Ад = 300°. З малюнку видно, що лінія візування (напрямок руху) одна, кутів напряму (положення) три (два азимути й один дирекційний кут) в залежності від того, від якого меридіана вони відраховуються.

Азимут дійсний (Ад) є напрямок лінії візування (або руху І у градусах, відлічених від північного кінця дійсного або географічного меридіана до лінії візування.

Азимут магнітний (Ам) є напрямок тієї ж лінії візування у градусах, відлічених від північного кінця магнітного меридіа­на до лінії візування.

Дирекційний кут () є напрямок у градусах, відлічених від північного кінця вертикальної лінії сітки до лінії візування.

Визначимо залежність між цими трьома напрямами (або кутами).

Ад=Ам+(± ) = +()

Ам=Ад-(± ) = -()

д-

Зробимо обчислення відповідно до умов, взятих на мал.68.

Ам= Ад- (± ) = 300° - (+6°12') = 293°48';

= Ам + (±П) = 293°48' - (+8°36') = 302°24';

= Ад - (±у) = 300° - (- 2°24') = 302°24';

Ам = - (±П) - 302°24' - (+8°36') = 293°48';

Із наведених обчислень можна зробити висновок про те, що знаючи розмір поправки напряму можна легко і швидко переходити від дирекційного кута напряму, прокладеного на топографічній карті, до магнітного азимута для руху на місце­вості за допомогою компаса в тому ж напрямку. І, навпаки, визначив на місцевості за допомогою компаса або бусолі маг­нітний азимут напряму руху (візування), можна цей напрямок нанести на топографічну карту, обрахувавши дирекційний кут.

Можливі шість варіантів взаємного розташування всіх трьох меридіанів, тобто шість схем меридіанів і, відповідно, шість варіантів поправок напряму. Розглянемо їх на мал. 69 і для кращого засвоєння розв'яжемо й осмислимо для кожної схеми (варіанта) практичний приклад. Для цього візьмемо на­ступні умови:

- магнітне схилення = ± 10°

- кут зближення меридіанів = ±2°

- дирекційний кут = 90°

Необхідно запам'ятати, що при обчисленні азимута магні­тного (по вимірюваному на карті дирекційному куту) поправ­ка напряму, якщо вона східна, відраховується від величини дирекційного кута, а якщо західна, то додається до величини дирекційного кута.

На топографічній карті масштабу 1:25 000 аркуш У-34-37-В-В треба визначити магнітний азимут напряму з ви соти 171,3 г. Кар'єрна (6713) на висоту 216,7 г. Дубровіна Варіанти поправки напряму Поправка напряму східна (6910). Гостро заструганим олівцем за допомогою лінійки проводимо на карті чітку тонку лінію між зазначеними висо­тами, яка перетне три вертикальні лінії координатної сітки, позначені цифрами 13, 12 і 4311, відлічуючи від висоти 171,3 у напрямі висоти 216,4. Оскільки вертикальні лінії координат­ної сітки паралельні, проведена нами лінія напряму перетне всі три вертикальні лінії під однаковим дирекційним кутом.

Для вимірювання дирекційного кута цього напряму сумі­щаємо центр транспортира з точкою (А) перетину лінії напря­му з, вертикальною координатною лінією 13 або 12 на карті, розташувавши нульовий діаметр транспортира, позначеного штрихами 0°-180°, по вертикаль­ній лінії координатної сітки, тобто зорієнтувавши транспор­тир. Дирекційний кут, відлічений по транспортиру, станови­тиме: 114°+ 180° = 294°.

На аркуші карти ліворуч від масштабу міститься схема меридіанів із зазначеним магнітним схиленням. У нас воно дорівнює 6° 12', а зближення меридіанів -2°24' (західне). По­правка напряму відповідно становитиме: П = (+6° 12') -(-2°24')=+8°36'(східна). Магнітний азимут Ам= - (±П) = 294° -8°36' = 285°24'. Дійсний азимут Ад = + (± ) = 294° + (-2°24') = 291°36'. Цю величину дійсного азимута можна на

карті виміряти транс­портиром. Для цього від висоти 171,3 г. Кар'єрна продовжимо лінію напряму на південний схід до пе­ретину її з правою вертикальною сторо­ною внутрішньої рам­ки, тобто до перетину її з географічним ме­ридіаном карти. Суміщає­мо центр транспортира з цією точкою, орієнтуючи нульовий діаметр транспортира за географічним меридіаном. Дійсний азимут Ад = 111°30' (по транспортиру) +180° (І і Н чверті), тобто Ад = 291°30'. Він визначається приблизно на око, тому що на транспортирі немає хвилинних розподілів і відлічити азимут 291 °36' неможливо. Тому, якщо виникає необхідність, краще переходити до дійсного азимута аналітичним шляхом, користуючись заданим значенням кута зближення меридіанів на топографічній карті.

Для того, щоб закріпити викладений вище теоретичний матеріал розв'яжемо задачу.

Задача 1. Дано: магнітне схилення 8=+50°, кут зближення меридіанів у = -2°, азимут дійсний лінії візування Ад = 25°.

Визначити: поправку напряму П, азимут магнітний Ам і дирекційний кут лінії візування .

Розв'язок:

П = (± ) - (+у) = (+50°) - (-2°) = +52° Ам=Ад-(± )=25°-(+50°)=(25°+360°)-(+50°)=385°-(+50°)=335°

Коли від меншої кількості градусів, потрібно відняти більшу кількість градусів, то до меншої кількості потрібно до­дати 360° (тобто коло). Від'ємних градусів немає. Також не­має від'ємних ліній візування і напрямів. Лінії візування і на­прями бувають прямі і зворотні. Продовжуємо рішення

= Ам + (+8) = 335° + (+52°) = 387°- 360° = 27°

= Ад- (±у) = 25°- (- 2°) = 27°

 

УМОВНІ ТОПОГРАФЇЧНІ ЗНАКИ

 

Зміст топографічної карти - це рельєф земної поверхні, зображений горизонталями, та її об'єкти, зображені графічни­ми знаками (топографічними умовними знаками).

У поєднанні з горизонталями умовні знаки відтворюють на топографічній карті місцевість з усіма її особливостями.

Умовні знаки стандартні і єдині. Вони обов'язкові для всіх міністерств та відомств, які займаються топографічним зні­манням і складанням планів та карт. Своїм виглядом, формою та кольором умовні знаки часто нагадують зображувані об'єкти або їх відмітні риси. Для топографічних і оглядово-топографічних карт умовні знаки тих самих предметів, як пра­вило, однакові за формою та кольором і відрізняються зде­більшого розміром.

Місцеві предмети поділяють на групи: гідрографія, грун­ти, рослинність, населені пункти, промислові та сільськогос­подарські об'єкти, дороги, засоби зв'язку, адміністративні границі. Для кожної групи предметів є спільний вихідний графічний знак. Якісні чи кількісні відмінності між предмета­ми кожної групи показують доповненнями і невеликими змі­нами вихідного знака. Наприклад, за основний (вихідний) умовний знак колодязя взято кружок діаметром 1,2 дам з точ­кою посередині. Кружком такого самого діаметра, повністю зафарбованим, позначають артезіанські колодязі, а більшого (2 мм) з жирною точкою посередині - колодязі в степу та пус­тинній місцевості.

Умовні знаки поділяються на три основні види: контурні, лінійні і позамасштабні. Крім того розрізняють пояснюючі умовні знаки, пояснюючі підписи (повні і скорочені) і цифрові позначення.

Контурними умовними знаками позначаються об'єкти, що виражаються в масштабі карти (ліс, сад, болото тощо), тобто в яких за картою можна виміряти довжину, площу, тобто визначити розміри. Контур чи межу площі, яку займає об'єкт, наноситься на карту крапковою лінією із збереженням подібності з дійсним обрисом меж об'єкта та його орієнтуван­ня. Внутрішній простір контурного знака зафарбовується встановленим для знака кольором, і заповнюється (покриває­ться) однаковими за своїм малюнком знаками, що називають­ся заповнюючими умовними знаками. Так само внутрішній простір контурного знака може одночасно і зафарбовуватися і покриватися заповнюючими умовними знаками. Наприклад, сади, виноградники, рисові поля тощо. Заповнюючі умовні знаки, поміщаються усередині площі, і не вказують ні місце­знаходження окремих предметів, ні їхньої кількості.

Лінійними умовними знаками позначаються об'єкти лі­нійного характеру: річки, дороги, лінії зв'язку тощо, які в ме­жах точності масштабу карти передають довжину об'єктів і їхні вигини. Ширина об'єктів не виражається в масштабі кар­ти і, як правило, зображується з перебільшенням. Наприклад, ширина шосе на карті масштабу 1:50 000 дорівнює 1 мм або в масштабі - 50 метрам, але дійсна ширина шосе дорівнює 12-20 метрам. Точне положення лінійних об'єктів на карті визначає­ться подовжньою віссю (серединою) лінійного умовного зна­ка.

Позамасштабними умовними знаками позначають міс­цеві предмети, не виражені в масштабі карти, наприклад окремі будівлі, дерева, пам'ятники тощо. Позамасштабні умо­вні знаки - це геометричні фігури встановленого розміру та спрощені малюнки, що передають лише загальний вигляд предмета, а не його розмір чи площу. Центр кожного такого знака - його місцезнаходження, головна точка.

Головна точка є у:

а) знаках симетричної форми (трикутник, кружок, квад­рат, прямокутник, зірочка)-у центрі фігури;

б) знаках з широкою основою (пам'ятник, камені тощо) - у центрі основи;

в) знаках з прямим кутом в основі (окреме дерево, вітряк, бензоколонка тощо) - у вершині кута;

г) знаках, що складаються з кількох фігур, - у центрі ниж­ньої фігури.

Координати предметів і відстані між ними визначають від головних точок.

Пояснювальні умовні знаки застосовуються для додатко­вої характеристики об'єктів і для показу їх різновидностей. Наприклад, знак широколистого або хвойного дерева для по­казу породи дерев усередині контуру лісу.

Пояснювальні підписи застосовуються на картах крім умо­вних знаків і підрозділяються на повні, скорочені і цифрові характеристики.

Повні пояснювальні підписи застосовуються для власних назв населених пунктів, рік, озер, гір, урочищ, балок тощо.

Скорочені пояснювальні підписи застосовуються для до­даткової характеристики об'єктів, що зображуються на карті і тому застосовуються разом із умовними знаками. Для всіх то­пографічних карт скорочені пояснювальні підписи стандартні і єдині, також як і умовні знаки. Наприклад, біля умовного знака заводу пишеться "маш.", що означає машинобудівний завод; біля умовного знака будівлі, якщо вона є школою, ста­виться підпис "шк.", у сарая - "сар." тощо.

Цифрові позначення застосовуються для кількісної харак­теристики зображених на карті об'єктів. Наприклад, поруч з умовним знаком моста вказується його довжина, ширина і вантажопідйомність.

Шрифти, виконують функцію умовних знаків, тому що передають не тільки змістовне значення підписів, але і харак­теризують об'єкти, що зображуються. Наприклад, прямий шрифт чорного кольору літер характеризує розмір, кількість жителів і адміністративне значення населеного пункту; для підписів рік застосовується косий шрифт синього кольору та ін.

Для підвищення наочності топографічних карт їхній зміст друкується в декількох фарбах. Кольори також відіграють роль умовних позначень, тому що дозволяють виділяти еле­менти змісту карт (рослинність, гідрографія, дорожня мережа, рельєф та ін.) зображуючи їх встановленим тільки для них ко­льором.

При зображенні умовними знаками декількох об'єктів на картах допускаються такі умовності:

а) при густому розміщенні однорідних об'єктів на місце­вості (колодязів, будівель та ін.), зосереджених на невеликій площі, показуються, із зберіганням точного положення, тільки крайні з них;

б) при зображенні населених пунктів точно наноситься тільки їхній зовнішній контур, головні вулиці і найближчі до перехресть будівництва. Кількість показаних будівель часто не відображує їхнього дійсного числа, а лише характеризує щільність забудови;

в) при зображенні шосейних доріг середина між двома лі­ніями лінійного умовного знака відповідає середині дороги на місцевості;

г) центр умовного знака заводу або фабрики розміщається на карті в точці, що відповідає розташуванню на місцевості заводської труби або, при її відсутності, - головного будинку заводу (фабрики).

У зміст топографічної карти входить не тільки те, що на ній показано умовними знаками, підписами, цифровими по­значеннями і кольором, але і те, що на карті безпосередньо не позначено. Читачі карти здобувають при осмислюванні карто­графічні уявлення про просторове розміщення предметів і явищ, про зміни, що відбуваються всередині самих явищ і про взаємозв'язки між ними. Отже, ми можемо одержати від карти те, що на ній прямо не позначено, але обумовлено тим, що на карті зображено умовними знаками. Саме просторове розмі­щення предметів і явищ, їхній розвиток і взаємозв'язок несуть певну інформацію.

Умовні знаки періодично переглядаються, уточнюються, змінюються. Деякі з них втрачають свого значення тому, що

позначаємі ними об'єкти перестають існувати. Одночасно з'являються нові об'єкти, котрих колись не було. З'являється потреба в нових відомостях з боку не традиційних споживачів карт (лікарів, інженерів, біологів), що викликає необхідність у розробці нових умовних знаків. Швидко розвивається техніка оформлення і видання карт, застосовуються комп'ютерні сис­теми, що дозволяє удосконалити картографічне зображення, збагачувати його зміст, поліпшувати наочність, тобто засто­совувати більш ощадливі образотворчі засоби і здешевлювати вартість карт.

 

 

ЗМІСТ ТОПОГРАФІЧНОЇ КАРТИ

 

Зміст топографічної карти, що зображується умовними знаками, можна розчленувати на окремі елементи, які об'єднуються в однорідні групи. Розглянемо їх.

 

16.1. Фізико-географічні елементи

 

а) Рельєф

 

Рельєф є основним змістом топографічних карт.

Як важливий компонент географічного середовища, він впливає на клімат, гідрографію, рослинність. Від рельєфу зна­чною мірою залежать розміщення населених пунктів, госпо­дарське освоєння території, розвиток шляхів сполучення та прохідність місцевості.

Виділяють основні форми рельєфу: гора (горб), хребет, улоговина, сідловина, рівнина. Форми рельєфу мають такі ос­новні орографічні лінії: вододіли, тальвеги, брівки та підошви. Орографічні лінії становлять скелет рельєфу і створюють уяв­лення про ступінь його розчленованості.

Рельєф, як поєднання нерівностей земної поверхні, що мають просторові об'ємні форми і розміри, тривимірний. То­пографічна карта - двовимірна, проте вона має забезпечити тривимірне уявлення про місцевість і давати змогу визначити абсолютну й відносну висоти предметів і точок місцевості.

Крім того, карта має бути джерелом визначення: видів і планових розмірів форм рельєфу, їх зорієнтованості, взаєморозміщення й доступності, ступеня розчленованості земної поверхні; форми, крутості й протяжності схилів; глибини врізаності долин річок, балок, ярів, прохідності місцевості.

На топографічних картах рельєф зображають горизон­талями, тобто замкнутими лініями, що проходять через точки місцевості з однаковою абсолютною висотою.

Горизонталі можна розглядати як лінію на поверхні Зем­лі, отриману в результаті перерізу рельєфу поверхнями, пара­лельними рівневій поверхні моря (поверхні еліпсоїда Ф.М. Красовського), від яких ведеться відлік висот. Січні поверхні уявно проводяться через заздалегідь визначену висоту, що на­зивається висотою перерізу. Якщо всі горизонталі спроекту­вати в напрямку високу на рівневу поверхню і зобразити у за­даному масштабі на карті, то одержимо зображення пагорба у вигляді системи горизонталей.

З розглядання і осмислювання можна вивести такі властивості горизонталей:

1. Усі їх точки мають однакову абсолютну висоту, яка відрізняється від висоти точок сусідньої горизонталі на висоту перерізу рельєфу.

2. Усі горизонталі, що замикаються в межах аркуша кар­ти, позначають підвищення чи улоговину, які виділяють під­писами відміток і бергштрихами (покажчик схилів).

3. Чим більше горизонталей на схилі, тим він вищий. От­же, за кількістю горизонталей можна визначити перевищення одних точок місцевості над іншими.

4. Чим ближче горизонталі розміщені одна від одної, тим схил крутіший (тим більший кут нахилу місцевості). Отже, за величиною закладання (за відстанню між горизонталями) можна визначити крутість схилу в градусній мірі.

5. Найкоротша відстань між двома горизонталями - пер­пендикуляр до них, що відповідає напряму найбільшої круто­сті. Отже, напрям схилу в кожній його точці перпендикуляр­ний до горизонталей.

6. Вододільні лінії та осі лощовин перетинаються горизо­нталями під прямим кутом.

7. Горизонталі на карті не перетинаються (за винятком зо­браження найбільшого уступу) і зберігають подібність відпо­відних їм ліній на місцевості, утворених у результаті уявного перерізу рельєфу площинами. Отже, горизонталі на карті точ­но передають форми рельєфу та їх розміщення і поєднання.

На топографічних картах нормальна висота перерізу дорі­внює 0,02 величини масштабу карти. У гірських районах ви­сота перерізу збільшується в 2 рази.

Таблиця 6