Для самостійного вивчення тем

з дисципліни “Українська мова за професійним спрямуванням ”

 

Розробив викладач Т.К.Мирська

Розглянуто і схвалено

На засіданні предметної комісії

Філологічних дисциплін

Протокол № від 20 р

Голова ПК О.В.Галаган

 

 

Пояснювальна записка

Перебудовні процеси в нашому суспільстві торкнулися й проблем функціонування мови – розширення сфери вживання української літературної мови. У зв’язку з утвердженням незалежності України зростає суспільне значення української мови як державної. Вона повинна функціонувати в усіх установах, підприємствах, організаціях, бути мовою діловодства та судочинства.

Розширення сфери вживання української літературної мови гостро висунуло завдання навчитися вільно володіти всіма стильовими ресурсами мови, набути міцних і сталих навиків орфографії, пунктуації та стилістики, дотримуватись правил при написанні ділових паперів, вимог культури усного та писемного мовлення.

Специфіка цього курсу полягає в тому, що він повинен активізувати засвоєні в середній школі знання норм і всіх можливих варіантів літературної мови, навчити користуватися ними в різноманітних практичних мовленнєвих сферах, розширити відомості про загальну й мовну культуру ділового спілкування в його усній та писемній формах, навчити гарного мовлення кожного, хто хоче володіти українською мовою не лише для діловодства, а й для спілкування в ісіх сферах своєї суспільної, фахової та побутової діяльності.

Основна частина занять має бути відведена для мови спеціальності, граматичних структур, які необхідні для здійснення виробничих процесів.

Обов’язковою частиною навчального процесу є самостійне опрацювання відповідної наукової чи спеціальної літератури, спрямованої на розвиток навиків писемної мови. Тому передбачаємо самостійну роботу з підручниками, посібниками, термінологічними та іншими видами словників, навчальною та довідковою літературою.

У зв’язку з активізацією індивідуальної роботи студентів подаємо список літератури, який допоможе в самостійному поглибленому опрацюванні окремих проблем з курсу.

У процесі занять студенти матимуть можливість підвищити рівень знань з мови, поповнити власний словниковий запас спеціальними термінами відповідно до свого фаху, навчаться укладати різні ділові папери.

Добираючи матеріал для лекцій та завдання і вправи для практичних занять, ставимо мету: виховувати любов до рідної мови, прагнення оволодіти її лексичним багатством, бажання постійно поглиблювати свої знання, пам’ятаючи слова Вольтера, що всі основні європейські мови можна вивчити за шість років, а свою рідну мову треба вчити ціле життя.

Мета курсу – підготувати грамотних, висококваліфікованих фахівців, які добре володіють українською мовою; ознайомити студентів з особливостями офіційно-ділового стилю мовлення, виробити в них практичні навики правильно складати й оформляти ділові папери; поліпшити їхню орфографічну й пунктуаційну грамотність; підвищити рівень культури усного й писемного мовлення.

Після вивчення курсу студент повинен знати:

- предмет, мету його вивчення, завдання і значення курсу;

- особливості фахової термінології;

- правила та основні вимоги щодо оформлення ділових паперів та документів із фахової діяльності;

- основні норми літературної вимови;

- основні правила словозміни та правопису різних частин мови;

- основні правила пунктуації.

Повинен уміти:

- грамотно оформляти документи щодо особового складу: заява. Автобіографія, характеристика; обліково-фінансові документи: доручення, розписка; інформаційні документи: протокол, звіт, оголошення; документи з господарсько-договірної діяльності: трудова угода;

- користуватись термінологічними, енциклопедичними та загальномовними словниками;

- грамотно писати складні слова, числівники, частку не з різними частинами мови, слова іншомовного походження;

- перекладати з російської мови на українську і з української на російську фахову термінологію;самостійно опрацьовувати відповідну наукову чи спеціальну літературу.

Теми для самостійного вивчення для спеціальності

Обслуговування комп’ютерних систем і мереж»

Назва розділів, тем	Кількість годин
І. Культура фахового мовлення
1.1	Літературна мова. Мовна норма. Мовленнєва культура – критерій професійної майстерності фахівця
1.2	Майстерність публічного виступу. Види підготовки до виступу
1.3	Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності
ІІ. Етика ділового спілкування
2.1	Поняття етики ділового спілкування; предмет та завдання етики
2.2	Структура ділового спілкування. Техніка ділового спілкування. Основні види ділового спілкування: публічний виступ, ділова бесіда, службова нарада, переговори
2.3	Правила спілкування фахівця при проведенні зустрічей, переговорів, прийомів та по телефону
ІІІ. Лексичний аспект сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні
3.1	Терміни і термінологія. Загальнонаукові терміни
3.2	Робота із термінологічними словниками. Типи термінологічних словників (відповідно до фаху)
3.3	Складні випадки слововживання. Пароніми та омоніми. Складноскорочені слова, абревіатури та графічні скорочення. Вибір синонімів
ІV. Нормативність і правильність фахового мовлення
4.1	Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм.Правопис прізвищ, імен по батькові в українській мові
4.2	Синтаксичні норми сучасної літературної мови у професійному спілкуванні. Складні випадки керування та узгодження у професійному мовленні
V. Складання професійних документів
5.1	Загальні вимоги до складання документів. Основні реквізити. Види документів
5.2	Укладання документів щодо особового складу
5.3	Текстове оформлення довідково-інформаційних документів. Ділове листування. Етикет ділового листування
5.4	Особливості складання розпорядчих та організаційних документів. Розпорядчі документи: наказ, розпорядження, постанова

Всього: 34 год

 

Тема 1.1.: Літературна мова. Мовна норма. Мовленнєва культура – критерій професійної майстерності фахівця

ЗНАТИ зміст понять «літературна мова», «мовна норма», функції мови

Мова – суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людини. Мова – це витвір історії суспільства. Форма існування мови – мовлення, тобто різноманітне використання мови в усіх сферах громадського та особистого життя. Ставлення до рідної мови – свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема – це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави (наприклад, сучасні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т.д.). Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У Конституції України у ст.10 записано:

“ Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

 

Відомо: писемність на території України була ще в дохристиянські часи, раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили уже існуючу азбуку, якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов’янська (церковнослов’янська) мови Київської Русі – відповідно староукраїнська мова світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства Литовського і старослов’янська мова релігійної літератури.

Нормалізації й уніфікації писемної мови сприяли книгодрукування в Україні, видання граматик й словників, розвиток стилів на основі народного мовлення (документи гетьманських канцелярій, ораторська проза, вірші, драми і т. інше).

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України (кінець XIX – початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз’єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню нормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише 1989 року.

У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 роках зумовили розширення функцій української мови як державної. Проголошена радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

Історична доля української мови, як і доля українського народу, має докорінно змінитися з утворенням соборної, демократичної, правової української держави.

 

Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські говірки, але увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалектів України.

Літературна мова – це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень).

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.

Лексична норма – це відбір словесних засобів які сприяють встановленню певного мовного стилю.

Орфографічна норма – це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники.

Граматична норма – це вибір правильних словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень.

Орфоепічна й акцентна – це правила вимови й наголосу.

Стилістична норма – використання мовних засобів, властивих певному стилю.

Пунктуаційна норма – вживання розділових знаків.

Типізація мовних норм

 

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:

- тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай, чьому, Польщьа);

- дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);

- голосний о ніколи не наближається до а: молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);

- літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не висший, шо);

- буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);

- літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).

-

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування), наприклад: ненависть, середина, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, ідемо, підуть, разом, приятель, показ.

 

3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.), наприклад:

- вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;

- вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням -ові, -еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо. У випадку, коли кілька іменників-назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково-дослідного інституту нафти і газу панові Титаренку Сергію Олександровичу;

- вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. Використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні);

- чоловічі прізвища на -ко, - ук відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар’яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло);

- форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий, найдорожчий (а не більш дорожчий, самий дорогий); швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше і т.д.);

- визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ, нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок - чоловічого роду; слова бандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер – жіночого; євро, Тбілісі, табло – середнього;

- використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов’язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий), відпочивальники ( замість відпочиваючі)і т.д.

 

4. Лексичні (норми правильного слововживання), наприклад:

Правильно: Неправильно:

зіставляти співставляти

численний багаточисельний

нечисленний малочисельний

збігатися співпадати

наступний, такий слідуючий

навчальний учбовий

триденний трьохденний

протягом, упродовж тижня на протязі тижня

добре ставлення добре відношення

вживати заходи приймати міри

брати участь приймати участь

брати до уваги приймати до уваги

передплачувати підписуватися на газети

захід міроприємство

витяг із протоколу виписка з протоколу

вважати помилкою рахувати помилкою

принаймні по крайній мірі

висновок заключення

укладати угоду, підписувати договір заключати договір

складати іспит здавати іспит

накреслити, запланувати намітити

скеровувати, спрямовувати направляти

навичка навик

оголошення об’ява

для унаочнення для наглядності

з’ясувати вияснити

колишній бувший

відгук відзив

завдати шкоди нанести шкоду

5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників), наприклад:

Правильно: Неправильно:

згідно з наказом згідно наказу

відповідно до інструкції у відповідності з інструкцією

проректор з наукової роботи проректор по науковій роботі

лекція з математики лекція по математиці

повідомити факсом повідомити по факсу

робота за сумісництвом робота по сумісництву

після розгляду заяви по розгляді заяви

незважаючи на це не дивлячись на це

досвід (щодо) розроблення досвід по розробці

комісія з питань комісія по питанням

на замовлення по замовленню

за формою по формі

за допомогою при допомозі

за наявності, у разі при наявності

тому що, оскільки так як

деякою мірою в деякій мірі

завод, що виробляє завод по виробництву

залежно від в залежності від

6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації), наприклад:

Неправильно: Правильно:

залишилося лише залишилося тільки

пам’ятний сувенір сувенір

моя автобіографія автобіографія

захисний імунітет імунітет

глухий тупик глухий кут, тупик

7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

8. Орфографічні (норми написання слів);

9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).

Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними.

 

Літературна мова має дві форми вживання:

1) писемну, пов’язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної;

2) усну – розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.

Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.

Літературна мова – це вища форма вияву національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми.

Мовні норми

Норми	Що регулюють	Приклади
Акцентуаційні	Наголошування слів	Замок – замок
Орфоепічні	Правильну вимову звуків	Грати – грати
Орфографічні	Написання слів	Уживання апострофа, великої літери тощо
Лексичні	Слововживання	Слідуючий наступний
Граматичні	Творення слів, уживання форм слів, побудову словосполучень і речень	Звіту, пане професоре
Пунктуаційні	Вживання розділових знаків	Заява – це письмове повідомлення...
Стилістичні	Добір мовних засобів залежно від умов спілкування	Посідати призові місця

Мовленнєва культура – критерій професійної майстерності фахівця

Знати особливості мовленнєвої культури, вимоги до правильного мовлення

 

Усному мовленню властива спонтанність. Характерною рисою є посилена інформативність, насиченість різноплановими фактами. Важливим елементом є інтонація. Важлива ознака усного мовлення – це простота і природність. Допускаються повтори та варіативність вислову.

Добір мовних елементів зумовлений метою спілкування співрозмовників.

Писемне мовлення – переважно монологічне, має свої лексичні й стилістичні особливості, відповідну граматичну будову. У писемному мовленні точніший добір лексики. Тут вживаються різні терміни, професіоналізми.

У писемному мовленні використовуються складні речення, різні форми сурядності й підрядності, відокремлення, вставні слова.

Писемне мовлення фіксується графічними знаками (букви, малюнки, схеми, формули). Воно передає висловлену думку з точністю, логічністю, повнотою.

Переважає традиційна форма викладу, специфічні словосполучення, трафаретні вислови, загальноприйняті структури документів.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими ознаками:

- правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що діють в певній системі;

- змістовністю, що передбачає глибоке осмислення теми і головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією на дану тему; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

- послідовністю, т.б. логічністю та лаконічністю думок;

- багатством, яке передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у рамках відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій;

- точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань. Та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу;

- виразністю. Слід виділяти найважливіші місця свого висловлення і виражати своє ставлення до предмета мовлення;

- доречністю та доцільністю, яка залежить від того, наскільки повно і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата.

Культура мовлення – це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання. Неабияке значення має і тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно і доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість – основні вимоги мовного етикету.

Українська мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.